Володимир Короленко. 2. Світлий праведник

Наче в чорта на болоті, в Амгинській слободі політв’язень прожив три подальші роки: мешкав у юрті Захара Цикунова, де у вікно замість скла вставляли… крижину. З іншими “неблагонадійними” з точки зору царату поселенцями вони виживали як могли: разом орали мерзлу землю, гуртом сіяли, обробляли город, тримали кілька коней, випікали хліб… Повернувшись до юрти, сильне багаття не розкладали, бо тепло могло розтопити лід, вставлений у віконце замість шибки.

Ні, не за власного бажання йому довелося глибоко проникнути, точніше, зубами вгризтись у “сибірську” тематику, створивши цикл творів, що згодом вийшли під назвою “Сибірські нариси і оповідання”. Але цій темі етнічному українцю довелося приділили уваги найбільше серед тогочасних письменників Російської імперії.

Чи гріла його така національна тема? Аж ніяк. Одного разу, сперечаючись із іншим в’язнем, викладачем російської словесності в одній з одеських гімназій Олексієм Андрієвським (1845-1902), він чітко виклав власну позицію:

- Для мене національне питання цілком залежить від головного завдання руху – боротьби за свободу, яка має об’єднати росіян, українців, поляків, євреїв, грузин… Про що ви говоритимете з народом його рідною мовою? Хіба не про його боротьбу за свободу? 

*   *   *

За власні політичні погляди середній син житомирського повітового судді майже шість років провів у в’язницях та на засланні. На наше щастя, професійним революціонером він не став, а зумів правду народницької інтелігенції ошатити у високу літературу. Важкі випробування долі, ні, не зламали дух цієї мужньої людини, не знищили волю до боротьби.

З допитливістю етнографа й увагою художника вивчав він побут і життя мешканців віддалених російських провінцій, записував якутські пісні та легенди, ретельно працював над художніми творами. Враження і спостереження тих років лягли в основу низки оповідань і нарисів, як-то: “Яшко”, “Убивець”, “Сон Макара”, “Соколинець”, “Федір Безпритульний”, “Черкес” і таке інше.

Правда в тому, що тоді, у засланні, він ще не збирався ставати професійним літератором. На цю думку наштовхнув бранця лист від знайомого, в якому повідомлялося: в одному зі столичних гуртків Гліб Іванович Успенський (1843-1902) уголос, публічно, прочитав за рукописом його нарис “Чудна” (1880), написаний у Вишнєволоцькій пересильній в’язниці, – та схвально відгукнувся про твір.

А ще метр просив передати автору, щоб той неодмінно продовжував писати. Слова улюбленого письменника, подвижника та народолюба окрилили, а його авторитетна постать відтоді незримо стояла за спиною молодого автора, наче вимогливий суддя, перед очима якого не гоже писати погано.

*   *   *

Коли термін заслання сплив, царат дозволив Володимиру Галактіоновичу Короленку оселитись у Нижньому Новгороді, й 5 січня 1885 р. він винайняв житло: спочатку – на Варварській вулиці, а потім – на Кізеветтерській. Цікаво, що у 1858 р., повертаючись із заслання, у будинку колезького асесора І.О. Княгининського, по вулиці Варварській, 5, кілька місяців мешкав Тарас Григорович Шевченко! На жаль, при всьому бажанні цей будинок ви більше не побачите: на знак пошани до “великого русского писателя” історичну споруду росіяни в серпні 2015-го року зрівняли з землею.

Отже, дебютувати в літературі Володимиру Короленку довелося вдруге. Криголамом стало авторське оповідання “Сон Макара”, опубліковане у березневому числі (1885) часопису “Русская мысль”.

Невдовзі рвучкий вітер свободи дихнув із низки вистражданих оповідань: “Яшко”, “Убивець”, “Соколинець” тощо, об'єднаних у дебютну книжку “Нариси та оповідання” (1886). І настала “епоха Короленка” – письменника, котрий вмів чітко висловлювати соціальні симпатії, а через людські долі точно відтворювати новий розподіл історичних сил у суспільстві.

Красу і справедливість він, скромний “швець і живописець”, як назвав його один із поліцейських рапортів, поєднав у неподільне ціле. Його почали ставити в одну шеренгу з такими живописцями слова, як Антон Чехов, Всеволод Гаршин, Гліб Успенський, Дмитро Мамін-Сибіряк.

Склалося й особисте щастя молодого письменника… 27 січня 1886 р. у Троїцькій церкві на Великій Печорці в Нижньому Новгороді Володимир Галактіонович одружився на революціонерці-народниці Євдокії Семенівні Іванівській (1855-1940), яку давно знав і з якою прожив решту життя. Із храму після вінчання чоловік привіз молоду дружину на винайману квартиру. Привіз не кабріолетом, а звичайною конкою… Із часом у подружжя народилося четверо дітей, але вижило тільки дві дочки – Софія (1886-1957) і Наталя (1888-1950); Олена (1892-1893) та Ольга (1895-1896), на жаль, померли немовлятами.

*   *   *

На справжній тріумф 33-річного автора перетворилася повість “Сліпий музикант”, яка 2 лютого 1886 р. зі шпальти газети “Русские ведомости” гнівно кинула у ситі обличчя вгодованої московської богеми:

- Я хотів, аби ти відчув чуже горе і перестав носитися зі своїм. Ти вмієш тільки блюзнірствувати зі своєю ситою заздрістю до чужого голоду!

Він знав, про що писав… Історія цього твору, взагалі, неймовірна. Із молодою дружиною колишній в’язень приїхав до Білокам’яної провести медовий місяць: після Нижнього Новгорода хотілося відвідати столичні музеї, потрапити в театр, познайомитися з цікавими людьми, представниками літературної Москви.

Не маючи ніяких видів на публікацію, бо ще нікого з редакторів по суті не знаючи, до редакції “Русских ведомостей” Володимир Галактіонович надіслав… перший розділ ненаписаної ще повісті, навіть задум та обсяг якої малювалися йому неясно.

Вам не передати, який шок і жах автор пережив, коли одного ранку під двері їхнього номера в “Московському готелі” коридорний підсунув свіже число газети, і літератор прочитав свій перший розділ, що закінчувався словами “Далі буде”. Про відпочинок довелося забути, а негайно ставати до літературної праці. Із часом Володимир Короленко навіть підсміювався над ситуацією:

- Можливо, без цього “непорозуміння” мій бідний “Музикант” так би і залишився у вигляді початку твору.

*   *   *

Неймовірно, та за подальші 12 років повість “Сліпий музикант” зазнала шість перевидань. Що було літературно свіжим і по-справжньому самобутнім у тому та інших авторських творах? Дивовижний парадокс: попри те, що суспільні умови, в яких жили літературні герої, знищували навіть натяк на прагнення до свободи, правди, справедливості, таке людське прагнення виявлялося не тільки природним, але й сильнішим за, здавалося, непереборні обставини.

Літературний авторитет та громадський вплив В.Г. Короленка стрімко зростав. Зокрема, у політичному огляді за 1891-й рік по підзвітній губернії начальник Нижегородського губернського жандармського управління, генерал-майор Ігнатій Миколайович Познанський (1835-1897) доповів імператору Олександру III, якому десять років перед тим письменник відмовився присягнути на вірність, мовляв, Короленко “особисто став впливати на громадські справи. Біля нього групуються всі піднаглядні Нижегородської губернії, і все, що він їм каже, – для них закон”.

Хоча, по правді кажучи, попервах його публіцистику газетні редактори не зрозуміли і … відхилили:

- Перша ж моя кореспонденція чи замітка (уже не пригадаю) повернулася до мене зі стислим повідомленням, мовляв, редакція, на жаль, її надрукувати не може. Це вкрай засмутило, адже я надавав значення цій стороні письменницької праці. Правильно чи ні тривало таке роздвоєння – але я ніколи не уявляв іншим свій літературний процес. Це була друга натура, по-іншому я не міг. Тому раз-у-раз я віддавав замітки у приволзькі газети, а сам продовжував стукати в “Русские ведомости”.

На відстані часу, розглядаючи ситуацію з “неспокійною людиною”, – чого у випадку з нашим земляком домігся усіма арештами, судами та засланнями царат? Для себе – анічогісінько. А для народолюбця? Загартував характер, перетворивши молоду людину на незламного борця із будь-якою соціальною несправедливістю. Кожен залишився із власним інтересом. Навіть на зламі століть, перетворившись на відомого письменника, Володимир Короленко часто чув від директора (1897-1902) Департаменту поліції міністерства внутрішніх справ Російської імперії Сергія Ерастовича Зволянского (1855-1912) докори про… “неблагонадійність”.

Не без іронії, вряди-годи літератор цікавився:
- Скажіть на милість, Сергію Ерастовичу, а в чому виявилася моя “неблагонадійність”?

І незмінно лунало:
- Але ж ваш спосіб мислення, Володимире Галактіоновичу!... І ще...

*   *   *

Першу половину життя він молився за народ, а в другій – боровся за справедливість стосовно кожного представника такого різного народу. Украй важливо, що література у Володимира Короленка ніколи не розходилась із життям, а помешкання колишнього політв’язня часто ставало прихистком та місцем зустрічі для тих, хто звільнився із заслання. У колі друзів літератор отримав прізвисько “банкір”, бо за найменшої можливості прагнув рятувати людей від матеріальної скрути. Співчуваючи незаслужено скривдженим, він вважав власним обов’язком мовчки допомогти тим, хто тільки-но повернувся до нормального життя і бажав “стати на ноги”.

- Боротися можна не тільки списом і шаблею. Можливо, несправедливо ображений долею із часом піднесе доступну йому зброю на захист інших, знедолених життям, і тоді я недарма прожив на світі, скалічений старий солдат…

І він боровся. Словом. У маленькій кутній кімнатці в будинку міського архітектора Володимира Лемке на Канатній вулиці, 11 (нині – вул. Короленка), де було не протиснутися від шаф із книгами, письмового столу, робочої конторки, кушетки та стільців, Володимир Короленко щодня працював. Найчастіше – навстоячки, заклавши одну ногу за іншу, ледь нахиливши голову, квапливо відкладаючи на бік списані аркуші. Із пером у руках він незмінно стояв на посту, обстоюючи свободу і справедливість. До нього приїздили Антон Чехов і Микола Чернишевський, а також початкуючий поет Олексій Пєшков, ніякий ще не Максим Горький, котрий приніс на рецензію до літературного майстра зшиток… власних віршів.

*   *   *

У червні-вересні 1893 р. популярний літератор здійснив подорож до Сполучених Штатів – його запросили до участі у Всесвітній виставці в Чикаго, Іллінойс, на згадку про Колумба названу “Колумбовою” (World’s Columbian Exposition). Дорогою прозаїк відвідав Фінляндію, Швецію, Данію, Великобританію і Францію. Супроводжував письменника його нижегородський товариш, громадський діяч Сергій Дмитрович Протопопов (1861-1933), який володів англійською мовою.

Що таке вільна преса у країні рівних можливостей, мандрівники з Нижнього Новгорода дізналися дуже швидко. До нью-йоркського готелю “Astor House”, де вони зупинилися, репортери навідалися буквально наступного дня. Пристойний містер із “New York Times” цікавився головним чином біографією письменника. Потім з’явився інший газетяр, і розмова стосувалася подій голодного року. Третій влаштував нашому землякові справжній допит.

Наступного дня Володимир Короленко і Сергій Протопопов розгорнули газети і – жахнулися. На першій шпальті “Таймс” заголовок волав: “Одна з жертв царя. Письменник Короленко розповідає про жорстокі переслідування”. То була робота “пристойного” містера, котрий неабияк спотворив біографію прозаїка, окрім іншого ще й супроводжуючи статтю вільними коментарями. Інша газета публікацію назвала не менш скандально – “До Америки із Сибіру. Тричі засланий до Сибіру”. Найбільше Володимира Галактіоновича ошелешила вміщена інформація, буцімто він “залишає Росію і житиме в США”.

*   *   *

Чи мало це в Російській імперії якісь наслідки. Звичайно. Про публікації в заокеанській пресі негайно доповіли міністру внутрішніх справ Івану Логиновичу Горемикіну (1839-1917), і той відмовився звільнити часопис “Русское богатство” від попередньої цензури і затвердити В.Г. Короленка в якості редактора, а в Нижньому Новгороді не дозволили видавати свою газету.

Між іншим, сама Всесвітня виставка в Чикаго на письменника великого враження не справила: оглядав Володимир Галактіонович переважно… національні картинні галереї. Зрештою, зарубіжна поїздка запам’яталася іншими яскравими враженнями, які відбились у нарисах “Бійка в домі (Парламент в Англії)”, “У боротьбі з дияволом (Армія спасіння)”, “Фабрика смерті (Бійня в Чикаго)” та прекрасній повісті “Без язика”.

Тут слід наголосити: великий гуманіст Володимир Короленко здобув визнання не тільки в Російській імперії, а й за кордоном – його твори почали з’являтися друком іноземними мовами. Неймовірно, але перекладачем на англійську мову став Сергій Михайлович Степняк-Кравчинський (1851-1895). Так-так, саме той революціонер-народник українського походження, котрий 4 серпня 1878 р. кинджалом-стилетом убив шефа жандармів, генерал-лейтенанта, члена Державної ради М.В. Мезенцева і вимушено емігрував до Великобританії.

*   *   *

Повернутися до Санкт-Петербурга “неблагодійному” письменнику дозволили тільки на початку січня 1896 р., родина приїхала до Володимира Галактіоновича у травні. У Північній Пальмірі мешкали вони подальші чотири роки. Сталося це на прохання близького друга, економіста та публіциста Миколи Федоровича Анненського (1843-1912), між іншим, старшого брата відомого поета Інокентія Анненського. Разом вони, на пропозицію теоретика народництва Миколи Костянтиновича Михайловського (1842-1904), працювали в часописі народників “Русское богатство”, де часто писали статті удвох під спільним із М Ф. Анненським псевдонімом О.Б.А.

Жили Короленки у квартирі №18 п’ятиповерхового прибуткового будинку С.І. Пенякова на 5-ій Рождественській вулиці, 4; це – навпроти Грецького саду і церкви. Наш земляк навчив доньок вправно кататися: узимку – на ковзанах, навесні – на велосипеді, а бажаючим сусідам навіть давав “уроки”. Усе в ньому здавалося милим та благопристойним. Тим часом, як редактора та співвидавця “Русского богатства”, – за публікації творів антиурядового змісту, – письменника неодноразово викликали до суду.

Що було ще із мало прикметних подій? Коли в 1898 р. старша дочка Соня пішла в гімназію, одразу до другого класу, невдовзі виявилися негаразди з німецькою мовою. Батько зрозумів, без сторонньої допомоги дівчинка в третій клас не перейде та запросив приватну вчительку. Так у будинку літератора з’явилася 29-річна гувернантка Надія Костянтинівна Крупська (1869-1938), наречена В.І. Ульянова (Леніна). Молода марксистка, котра у 1896 р. відбула перше, семимісячне ув'язнення у засланні до Уфимської губернії, допомогла Соні за кілька тижнів наздогнати подруг у німецькій мові. Володимир Галактіонович залишився задоволеним скромною вчителькою та все життя беріг про неї добру пам’ять.

*   *   *

Щоб знайти свіжі враження та нові сюжети, у 1890-х рр. Володимир Галактіонович Короленко чимало подорожував, відвідуючи різні куточки Російської імперії: Крим, Кавказ, Поволжя, Уфимську губернію, Південний Урал. Як спостережливий митець, нічим іншим у житті він не займався, а під різники кутами зору, у різних людських долях та літературних персонажах – роздивлявся Час:

- У суспільства є свої настрої та передчуття. Такий стан, неясний, але той, що охоплює усіх, і виявляє те, що зазвичай називають “духом часу”… Те, що мало впасти, не впало остаточно, що мало виникнути, не виникло уповні. Життя завмерло у мертвій точці, й ця невизначеність відкидає власну тінь на загальний настрій. Мимохіть відчувалося: попереду криза, неминучість потрясінь та героїчних зусиль. 

Повернувшись до Північної Пальміри, дивуватися Російській імперії він не полишив. З одного боку, у 1900 р. Російська Академія наук обрала Володимира Короленка почесним членом, з іншого боку – російська влада так і не дозволила здобути бодай якусь вищу освіту. З одного боку, суєта петербурзького життя дозволяла перебувати в центрі важливих подій, з іншого боку – вогкість і мряка Північної столиці спричинили хронічну хворобу, що змусила письменника виїхати до лагідної за кліматом Полтави.

Що думав про власну історичну батьківщину цей великий людинолюб? Взагалі, Володимир Короленко мав доволі оригінальні погляди, навіть – на Україну. Зверніть увагу, у публіцистичній статті “Полтавські святкування” (1909) він виклав ось таку оригінальну версію про наш цивілізаційний вибір:

- Україна, або по-іншому Малоросія, лежала на кордоні “диких полів”, що відокремлювали Росію і Польщу від татарського Криму і Туреччини. Це становище буфера між чотирма державами вигартувало особливий національний характер українця – волелюбний і войовничий, а також особливу політику, що кидала Україну навперемінно під опіку то одного, то іншого з сусідів, які між собою ворогували.

*   *   *

Повернувшись в Україну в 1900 р., перші три роки письменник винаймав у Полтаві квартиру в садибі лікаря-педіатра Олександра Вікентійовича Будаговського по вулиці Мало-Садовій, 1 (нині – вул. Короленка), але на лаврах гучної слави не спочив: гуманізм не має творчих відпусток. Навпаки, Володимир Галактіонович брав активну участь в організації захисту під час судових процесів на Харківщині й Полтавщині, влаштованих у зв’язку з селянськими виступами в Україні. У грудні 1905 - січні 1906 рр. відома його роль у викритті поліцейської розправи над селянами у Великих Сорочинцях; ті події стали історичним тлом циклу нарисів “Сорочинська трагедія” (1907).

Як гуманіст і правозахисник, письменник рішуче боровся також проти єврейських погромів. У 1911-1913 рр. широко відомою стала роль В.Г. Короленка у справі київського єврея Менахема Менделя Бейліса (1874-1934), звинуваченого в ритуальному вбивстві 13-річного школяра Андрійка Ющинського. Власне, публіцист склав текст колективного протесту “До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)” (1911), який підписали 82 відомі громадські діячі та ліберали. Він також написав статтю “До питання про ритуальні вбивства” (1911), де досліджував історію легенд про ритуальні вбивства. Він знову взявся за журналістське розслідування, приділяючи особливу увагу помилкам і неправовим діям слідства і суду – й у підсумку домігся виправдання Бейліса.

Попри велику літературну славу, Володимир Короленко залишався звичайною людиною – щедрим чоловіком, люблячим батьком, гостинним сусідою… Мешкаючи в Полтаві, письменник не оминав нагоди взимку розважитися разом із дітьми. Для цього на подвір’ї він облаштував велику льодяну гірку і разом з дочками та небожами весело спускався на санчатах. Разом вони розважалися на ковзанці.

У будь-яку пору року Короленко приділяв багато уваги фізичній праці, що ставала для прозаїка відпочинком після напруженої роботи за письмовим столом. Взимку він пиляв дрова, розпалював грубу, чистив доріжки від снігу. Племінниця Марія Миколаївна Лошкарьова (1891-1972) у мемуарах згадувала:

- Почуваючись зле, Володимир Короленко відмовлявся від гарячого чаю і ліків, а виходив на двір рубати дрова. За деякий час, розігрітий, рум’яний та бадьорий, нагулявши апетит, він повертався до хати і просив попоїсти, запевняючи усіх, що вже видужав.

*   *   *

Ні, у нехитрому провінційному побуті великий гуманіст не загруз. У рік революції 1905 р. громадська активність Володимира Короленка мала літературний сплеск. Не зник такий і за п’ять років, коли у числах №3-4 за 1910-й рік у часописі “Русское богатство” друком вийшла ґрунтовна публіцистична стаття “Побутове явище”.

Поштовхом до її написання стали реальні факти “урядової оргії царської влади Росії”: страти, розстріли, поліцейські знущання, в яких потонула поразка Першої російської революції. Ясна річ, публікацію цензура негайно заборонила.

Тим часом Лев Толстой (1828-1910) у листі від 27 березня 1910 р. із Ясної Поляни до Володимира Короленка у Санкт-Петербург зазначав: 

- Щойно прослухав вашу статтю про страти і під час читання всіляко прагнув, але не зміг стримати – ані сліз, ані ридань. Не знаходжу слів, щоб висловити вдячність і любов за цю – і за викладом, і за думкою, а головне – за почуттям – чудову статтю. Її слід передрукувати і поширювати у мільйонах примірників. Ніякі думські промови, ніякі трактати, ніякі драми, романи не справлять однієї тисячної того благочинного впливу, який має зробити ваша стаття.

*   *   *

Як, взагалі, на колишнього житомирянина реагував російський естеблішмент?

“Совість епохи”, “сонце Росії”, “світлий дух” – так про Володимира Короленка відгукувалися знані сучасники й колеги.

5 січня 1888 р. у листі до В.Г. Короленка Антон Чехов (1860-1904) по-дружньому радив узятися за велику літературну роботу, а також зізнався, що з “белетристом-мініатюристом” украй зрідка траплялося:

- З листа Вам також відомо, що не Ви один від щирого серця наставляєте мене на шлях істинний і зрозумієте, як мені соромно... Пишу це саме Вам, тому що поруч немає людей, яким потрібна моя щирість і які мають право на неї, а з Вами я, не питаючи Вас, уклав в душі своїй союз.

14 (27) липня 1913 г., мешкаючи на дачі під Одесою, зазвичай стриманий белетрист Іван Бунін (1870-1953), сказав в інтерв’ю “Лицар громадськості. 60-річний ювілей В.Г. Короленка” міській газеті “Південна думка”:

- Тішуся тим, що він живе і процвітає серед нас, ніби якийсь титан, котрого не можуть торкнутися всі ті негаразди, якими так багата наша нинішня література і життя. Коли ще жив Лев Миколайович Толстой, мені особисто не страшно було за все те, що діялось у російській літературі. Тепер я теж нікого і нічого не боюся: адже живе прекрасний, безвинний Володимир Галактіонович Короленко.

Після Лютневої революції, залишивши сім’ю в Швейцарії, Анатолій Луначарський (1875-1933) прибув до Петрограда та пристав до організації “міжрайонців”, що обрала його делегатом 1-ого Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів (червень 1917). І, не повірите, яку думку висловлював майбутній нарком освіти РРФСР: мовляв, саме В.Г. Короленка слід обрати президентом Російської Республіки!

*   *   *

А ось “великий пролетарський письменник” Максим Горький (1868-1936) залишився на стилі:

- Я товаришував із багатьма літераторами, але жоден з них не міг навіяти те почуття поваги, яким надихнув ВГ від першої зустрічі з ним. Він був моїм учителем недовго, але був ним, і то моя гордість донині.

Проте однією з найдорожчих реліквій нашого земляка була телеграма від колишнього викладача, академіка Климента Андрійовича Тімірязєва (1843-1920):

- Дорогий Володимире Галактіоновичу! Ще на шкільній лаві Ви завоювали не тільки любов, а й повагу Ваших вчителів. Тепер, славний художник, чиє кожне слово є справою, Ви володієте Любов’ю і повагою незліченних читачів. Прийміть сердечне вітання того, хто з радістю вважає себе і першим, і другим.

Протягом 1914 р. в одному з найбільших видавництв Російської імперії – товаристві Адольфа Федоровича Маркса, що раніше видавало зібрання творів Михайла Ломоносова, Миколи Гоголя, Федора Достоєвського, Івана Тургенєва, було надруковано дев’ять (!!!) томів повного зібрання творів Володимира Короленка. Про що ще він міг мріяти?

*   *   *

Побудувавши у 1905 р. дачу на клаптику землі в півдесятини, на горі над річкою Пела, на хуторі Хатки Миргородського повіту, поблизу Великих Сорочинців, важко хворий письменник із сім'єю мешкав тут щоліта до 1919 р… Будиночок, колодязь, садок – усе було як у людей. Тут, у робочій кімнатці, що знаходилась у мезоніні, з чудовим видом на заплавні луки і гаї, на звивисту срібну річку, він почав писати “Історію мого сучасника”, що став романом про епоху та людей. Підбивав підсумки? А, може, врешті-решт заспокоївся?

Замолоду несхитний народник Володимир Короленко палко агітував за повалення монархії, рахуючи публіцистичну брошуру “Падіння царської влади (мова простим людям про події в Росії)”, видану в березні 1917 р. За неї, як і неодноразово за інші твори, він зазнав репресій з боку царату. Буремне минуле мало сумний відгомін – частішали гострі серцеві напади…

Але й Жовтневий заколот прозаїк не рішуче прийняв, а прихід до влади більшовиків та їхні звірячі методи, які ті застосовували до “небажаного” населення, всіляко засуджував. Знову він залишився наодинці у пекельній битві проти Держави, у вогні й смерті, що охопили його літературний світ. Компасів тут бути не могло. Критиканом заради критиканства він ніколи не ставав, адже до кінця життя часто цитував фразу Дмитра Івановича Писарєва (1840-1868):

- Скептицизм, що переступає певну межу, стає підлістю.

*   *   *

Не беруся стверджувати, але, на мій погляд, саме Володимир Короленко свідомо став першим радянським дисидентом, котрий уголос більшовицькій (партійній) диктатурі заявив, мовляв, демократія у вас, товариші, залишатиметься порожнім звуком доти, доки реальні закони і, власне, сама держава не почнуть захищати кожного конкретного громадянина, гарантуючи йому свободу і збереження гідності, у свою чергу, вільна людина виявиться (свідомо) зацікавленою не обкрадати власну країну, а вірою та правдою служити Батьківщині.

- Потрібно чимало умов таких, як політична свобода, просвіта, необхідно виробити нові суспільні сплетіння на колишньої ґрунті, конче потрібні зростаючі зміни, як в установах, так і в людській моралі.

Упродовж цілого життя наш російськомовний земляк залишався якимось дивовижним Дон Кіхотом, уособленням чесності, співчуття і тихої допомоги. Він не лише не міг наказати замовкнути власній совісті, а готовий був завжди, за будь-яких обставин захищати інтереси слабких та немічних, знедолений та скривджених.

Для Володимира Галактіоновича значення не мало, яка в місті влада: царська, німецька, гетьманська, петлюрівська, денікінська, радянська – байдуже, він невтомно ходив – навіть в обласні ЧК та виконком – і клопотався, аби відпустили безневинно заарештованих. І було байдуже, що за трьох режимів у період Української Революції 1917-1920 рр. прізвище В.Г. Короленка тричі вписували у так звані “розстрільні” списки.

Наприкінці життя одним він скидався на невтомного Святого Миколая, іншим – на Діда Мороза. Адже письменник когось рятував від голоду і холоду, когось витягав із буцегарні, комусь роздавав особисті гроші і речі, а ще – дбав про безпритульних. Валентин Катаєв (1897-1986) писав, що у 1919 р., “попри безліч подій величезної державної ваги, попри голод, розруху і війну, попри всю важкість життя, ім’я Володимира Галактіоновича Короленка було на вустах у всіх жителів Полтави. Про Короленка говорили скрізь – на вулицях, у садах, в театрах і кінотеатрах, на мітингах і зборах”.

*   *   *

Не скажу, за наводкою чи ні, але озброєні бандити вдерлися в будинок письменника, а там – тимчасово – зберігалися 2.000.000 рублів, зібрані громадськими організаціями для Ліги порятунку дітей. І 66-річний хворий прозаїк не злякався, не сказав собі: – “Це не моя війна”, а кинувся на грабіжника і схопив злодія за руку. Як він сам пригадував:

- Чітко пам’ятаю, що бандит намагався повернути револьвер у мій бік, та мені вдавалося завадити цьому. Пролунав постріл, яким він цілив у мене, але куля влучила у протилежний бік – у двері... Виразно пам’ятаю, страху не відчувалося, а був тільки лютий гнів.

Уявіть собі, діялося це в той час, коли 29 червня 1919 р. в будинку знаходилися 64-річна дружина Євдокія Семенівна та дочка Софія: більшість би не ризикували, а він спромігся примусити двох розгублених грабіжників тікати. Бо не гроші він захищав, а кошти, від яких залежало здоров’я, а може навіть і життя семи тисяч вихованців дитячих колоній Полтавщини.

Чи було це небезпечно? Украй. Наприклад, 22 серпня 1917 р. у власній квартирі на Інститутській вулиці, 27 (тепер – Першотравневий проспект), у Полтаві грабіжники вбили дійсного члена Полтавської вченої архівної комісії, племінницю Миколи Гоголя Марію Василівну Рахубовську.

*   *   *

А радянська влада – як до нашого земляка ставилася?

Коли на початку червня 1920 р. за особистою вказівкою вождя революції Полтаву відвідав А.В. Луначарський, нарком освіти спеціально приїхав на гостини до знаного літератора. Під час задушевної бесіди гість зізнався, що, зі слів особистого секретаря вождя революції В.Д. Бонч-Бруєвича, саме Ленін думає про “совість епохи”, “сонце Росії” та її “світлий дух”:

- Не розуміє він завдань нашої революції. Ось вони всі так: називають себе революціонерами, соціалістами, та ще й народними, а що потрібно народу –  навіть не уявляють. Вони готові залишити і поміщика, і фабриканта, і попа – всіх на своїх старих постах, аби мати можливість говорити про ті чи інші свободи в будь-якій говорильні. А здійснити революцію на ділі – на це у них немає пороху і ніколи не буде. Сподіваюся, що Короленко зрозуміє – що нині відбувається в Росії, а втім, слід спробувати розповісти йому все детально... Принаймні нехай знає мотиви всього, що відбувається, може, облишить засуджувати і допоможе у справі утвердження радянської влади на місцях.

Леніну дуже кортіло схилити на свій бік такого знаного морального авторитета. Вислухавши докази та побажання, В.Г. Короленко вирішив перевірити, чи варто йому допомагати “у справі утвердження радянської влади на місцях” і зажадав від А.В. Луначарського заступництва за п'ятьох людей, яких мали розстріляти. Нарком нічого зробити не зміг, полтавчан розстріляли. Шість листів, які Володимир Галактіонович написав Анатолію Васильовичу, залишилися без відповіді.

*   *   *

Ілліч мав рацію: Володимир Короленко не зміг зрозуміти завдань пролетарської революції, бо “совість епохи” ніколи не йняла віри ні утопіям минулого, ні утопіям майбутнього. Адже швидко побачила: на зміну одній ілюзії – про справедливу державу, прийшла інша ілюзія – про “світле майбутнє”.

Світ до невпізнання змінився: численні вітряки заполонили усе довкола, навіть правити літературним конем Дон Кіхот більше не міг. Залишатися пасивним глядачем письменник не бажав.

І ніяких чекістів він не страхався… навпаки – 21 квітня 1919 р. В.Г. Короленко відверто написав голові “Верховної автономної колегії із боротьби з контрреволюцією в Румунії і на Україні”, голові Раднаркому УРСР Християну Раковському (1873-1941):

- Не можу уявити собі такої ситуації, коли я зміг би залишатися глядачем подібних пригод і не спробував втрутитися. Тепер писати для друку мені ніде... Але відмовитися від втручання в навколишнє життя, хоча б у деталях, мені не сила, де б я не знаходився.

*   *   *

Справжні гуманісти загальнолюдськими цінностями, правами та свободами кожної людини не розкидаються. Отож, і новий “варварський” режим прийняти Володимир Галактіонович не зміг. Про це він заявляв відкрито – у шістьох “Листах до Луначарського” (1920) і “Листах з Полтави”, надрукованих улітку 1919 р. демократичною кубанською газетою “Ранок Півдня”, що виходила в Катеринодарі (нині – Краснодар). Анатолій Васильович ніяковів: це ж якого контрреволюціонера він пропонував у президенти Російської Республіки.

Утім, то був черговий відкритий виклик публіциста новій владі. Прочитавши кореспонденції, попервах А.В. Луначарський пообіцяв опублікувати їх, але надрукувати статті Володимира Короленка нарком освіти не наважився – навіть після смерті письменника.

Далі все склалося за типовим для Росії дисидентським сценарієм: у списках “Листи до Луначарського” блукали принишклою країною, а видані були… за кордоном. Як згодом з’ясувалося, не покладаючись на слово честі адресата, копії кореспонденцій до Луначарського в 1920 р. Володимир Короленко особисто передав у Париж, де вони одразу були оприлюднені. Про що він найчастіше нагадував новій владі?

- Згадувати не тільки про стратегію та її трофеї, а й про такі вищі та більш широкі завдання, як свобода і справедливість.

Які найпотаємніші думки В.Г. Короленко міг відтепер довірити винятково особистому щоденнику? Зокрема 24 липня 1919 р. великий гуманіст зробив запис:

- Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати проти нього, звідки б він не виходив. Якби він міг принести користь більшовицькій Революції, то так само був би бути корисним і її супротивникам... І благо тій стороні, яка першою позбудеться кривавого туману і першою згадає, що мужність у відкритому бою може йти поряд із людяністю і великодушністю до переможеного. Історія нас розсудить.

*   *   *

Усе на цім світі минає, усе…
Навіть неймовірне лихоліття воєнних років.

Минув 1920-й. Вляглася Громадянська війна. Більшовики скинули в Чорне море генерала Петра Врангеля. І кров’ю почала заливати Україну радянська влада.

Навесні 1921 р. ЧК заарештувала першого директора Центрального історичного архіву (нині – Держархів Полтавської області) Костянтина Івановича Ляховича (1885-1921), зятя В.Г. Короленка, якого письменник по-батьківськи ніжно любив. В ув’язненні бранець… захворів на висипний тиф та помер. Від тієї страшної втрати тесть вже не зміг оговтатися.

Із тіла наче відкачали всі життєві сили. Відмовили ноги, майже зник слух, з оточуючими доводиться листуватися. Тим часом розум творчо палав, не припиняючи напруженої роботи над романом “Історія мого сучасника”.

Цей світ він залишав так само мужньо, як і жив у ньому. Терпляче виконував рекомендації лікарів, не сперечався, не дратувався, а рідних благав не плакати.

На початку листопада 1921 г. великий гуманіст підхопив грип, котрий перейшов у пневмонію. Але що для колишнього бранця якутських просторів якась застуда? День-у-день він намагався працювати.

На посту.
Напівстоячи.
За бюро.

Із білою як сніг бородою та ясними чистими очима на схилі літ він так нагадував Льва Толстого.

*   *   *

Коли його не стало, більшовики раптом схаменулися.

На ранковому засіданні IX Всеросійського з'їзду Рад 27 грудня 1921 р., після доповіді першого голови Держплану при Раді праці та оборони РРФСР Г.М. Кржижановського з приводу декрету Раднаркому про електрифікацію країни, оголосили хвилину мовчання. Це делегати з’їзду на чолі з Леніним (особисто) вшанували вставанням, як було оголошено, “загиблого борця, поборника правди, російського письменника Володимира Галактіоновича Короленка”.

До Полтави надійшла урядова телеграма за підписом “всеросійського старости” Михайла Івановича Калініна:

- Президія ВЦВК просить передати родині покійного В.Г. Короленка від імені Всеросійського з'їзду Рад, що всі свідомі робітники і селяни з глибоким сумом дізналися про смерть благородного друга і захисника пригноблених Володимира Короленка. Радянська влада вживе всіх заходів до найширшого розповсюдження творів покійного серед трудящих республіки.

Покійний житомирянин став вельми потрібним утопії майбутнього.

Що про себе він, якого до смерті всіляко намагалися схилити на свій бік, а після похорон захотіли й, узагалі, привласнити, – міг комуністам сказати?

- За вдачею, за усіма нахилами та здібностями, я – мрійник та митець, схильний до мирних справ, до рефлексій та спостережень, тепер я стою на порозі нового, але чужого для мене життя.

…Від 1990 р. Національна спілка письменників України присуджує премію його імені за найкращий твір російською мовою в Україні. Але не впевнений, що Володимир Галактіонович Короленко насправді потрібний сучасній і суверенній Україні, де він знову змушений би був ходити по різних кабінетах, клопотати за купу постраждалих від свавілля влади і щосили відмовлявся б брати участь у розбудові утопії майбутнього – нехай і вдягненій у накрохмалену вишиванку.

Олександр Рудяченко

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Володимир Короленко. 1. «Неспокійна людина» з числа «неблагонадійних»