«Філоктет» – львівський античний рейв. Путівник топ-виставами України
Триває знайомство наших читачів з відгуками театральних експертів на вистави-переможці IV всеукраїнського Фестивалю-Премії «ГРА».
Сьогодні виставу «Філоктет. Античний рейв» Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, яка стала переможцем у номінації «За найкращу виставу камерної сцени», рецензує Юлія Бентя, музикознавиця, архівістка, музична і театральна критикиня, відповідальна редакторка часопису «Критика» (Київ).
- «Філоктет. Античний рейв» – це справжнє випробування для глядача, який навряд чи вийде з Театру Лесі таким, яким був раніше. У буквальному сенсі це дається взнаки від самого початку, коли після очікування у доволі вузькому коридорі – кожного персонально запрошують у зал, де гримить музика, миготить світло і де наливають пунш. Акторська компанія тут відрізняється від публіки яскравими атрибутами: короною у вигляді «коронавірусу», як його звично зображують тепер, рогом на голові або величезним пенісом у руках. І все це місиво античних богів танцює, бігає, штовхає одне одного, гарчить, кричить: на Олімпі бачимо дитячий садок, старшу групу.
А далі протягом двох годин ми будемо спостерігати одночасно і дорослішання, і повернення до нашої, української реальності. Тут як із біблійними старозавітними прабатьками: Софокл породив Гайнера Мюлєра, а Гайнер Мюлєр породив Ніну Захоженко. Нібито-переклад/переспів щоразу стає вкрай актуальним текстом про сучасне суспільство і сучасні проблеми. Як прокоментував актор Василь Сидорко в одному з передпрем’єрних анонсів, «Софокла переписав Гайнер Мюллер, основу залишив античну, але додав перипетії свого життя і сучасного йому суспільства. А ми вже адаптували її до нас, нинішніх». Ми – це режисер Дмитро Захоженко, сценограф Олексій Хорошко, автори костюмів Марія Антоняк і той самий Олексій Хорошко, а також Оксана Цимбаліст, авторка музичного рішення вистави.
Трагедію Софокла «Філоктет» було вперше поставлено 409 р. до. н.е. на Діонісіях (театр залучив її переклад, виконаний Андрієм Содоморою) – тут уперше немає очевидного протагоніста, а замість того – три однаково важливі чоловічі ролі. Гайнер Мюлєр писав і допрацьовував текст у 1958-1964 роках, прем’єра якого відбулася 13 липня 1968 року, коли Європа потопала в протестних рухах. Львівська вистава постала на сьомий рік російсько-української війни і стала потужною ревізією і самого цього конфлікту, і його сприйняття українським політикумом та суспільством. «Філоктет. Античний рейв» – це не просто складна вистава, яка намагається оголити численні суспільні протиріччя. Це вистава, де у вибухонебезпечну суміш поєднано радянське і теперішнє, німецьке й українське, приватне і політичне, потаємну правду про нас і колективну міфологію.
Режисер разом зі сценографом віртуозно вибудовують сценічні модуляції з одного плану в інший, і кожний із цих планів пропонує і власну «картинку», і, що важливіше, нову картину світу. Олімп у вигляді потертого радянського килима тут схожий радше на боксерський ринг, бійки на якому відбуваються під ритмічний зум ударних. Тут же ж висить монументальне полотно пізньосталінських часів, «Відпочинок після бою» Юрія Нєпрінцева, на якому зображено втомлених, але дружніх і цілком задоволених червоноармійців («одно из лучших воплощений образа советского человека», – повідомляє нам сучасна російська Вікіпедія).
Натомість Філоктета не назвеш людиною, задоволеною життям. Його ж співплемінники використали його як героя, володаря непереможного Гераклового лука, але по тому – пораненого й немічного, з раною на нозі, яка нестерпно смердить, викинули на безлюдний острів Лемнос. Відтоді війна триває десять років, і без участі Філоктета вона не закінчиться. Завдання Одіссея і Неоптолема – повернути Філоктета до війська і нарешті здобути перемогу.
Поза всією видовищністю, у цій виставі – дуже важливий текст, логіка його розгортання, спосіб міркувань, множинні сенси і натяки. Найкраще всі ці обертони чути у вимові Василя Сидорка, натомість у Неоптолема, який змушений заради політичної цілі маневрувати правдами і неправдами, рот заклеєний скотчем. Одіссей же ж не просто стратег, який формує порядок денний. Він, зрештою, стає автором, так би мовити, «політики пам’яті» – такої, яка потрібна грекам після вбивства Філоктета.
До радянських ознак тут належить не тільки полотно Нєпрінцева і великий килим. Радянське тут майстерно вмонтоване в античне. Кровожерні грифи, що пильнують рану Філоктета, – свого роду енкаведешники у шинелях і протигазах (протигази – щоб не так було чути сморід від гнилої ноги). Допит Філоктета відбувається у супроводі клацання друкарської машинки (чим не теперішні суди над волонтерами?). У фінальній сцені «ахейської служби новин» смартфони заміняють справжні обличчя, а «Відпочинок після бою» починає блимати, немов телевізійний екран.
Поміж тим, тут є чимало епізодів-етюдів, які, накладаючись, народжують додаткові інтерпретаційні можливості, як-от сцена з матір’ю, котра перерізає горлянки власним дітям. Чи сцена з Філоктетом, що обмазує своє тіло глиною і перетворюється на справжнього Будду, для якого смерть і спокій стають більш жаданими, аніж помста. Чи німецькомовні острівці, де саме звучання іншомовного тексту гарантує інфернальний флер. Чи речитативні «вставки», де «хор» ритмічно промовляє призначений йому речитатив і супроводжує це свого роду «сурдоперекладом».
Здається, що всього сказаного про цю виставу буде замало. «Античний рейв» Театру Лесі здатен щоразу відкриватися по-новому, а це викриття, препарування реальності й людини, в часі й поза часом, дає поживний харч для тривалих роздумів.
Юлія Бентя. Київ
Фото: Сергій Данєвіч
