Павло Кощиць. Перерізаний голос

В апогеї слави цей ліричний тенор примушував багато говорити про себе, адже на сцені Большого театру українець співав десять сезонів й особливо переконливим виглядав у операх Ріхарда Вагнера… По всій Російській імперії мав він армію прихильниць, бачив істерію після власних спектаклів та масові непритомності юних меломанок, проте на зламі ХІХ-ХХ століть під час гастролей соліст уперше зірвав голос.

Його кар’єру безповоротно зруйнувала партія смертного Тангейзера в однойменній опері Ріхарда Вагнера, прем’єра якої відбулась у вересні 1898 р. Переглянувши виставу, 6 вересня того року відомий столичний театрознавець Михайло Дмитрієв проникливо написав у газеті “Московские ведомости”:

- Із величезною відповідальністю Павло Кошиць поставився до партії Тангейзера і зробив усе від нього залежне.

То був натяк, який майже ніхто не зрозумів. Адже за останні п’ять років у Першопрестольній українець перетворився на улюбленця публіки. Не лише публіки, а й вінценосних осіб. 14 травня 1896 р. соліст Большого театру та вокальний педагог Павло Олексійович Кошиць запрошувався на урочистості з нагоди коронації Миколи II.

Далі – більше. За участь у тих урочистостях артист отримав пам’ятний коронаційний жетон. 17 травня 1896 р. в Імператорському Большому театрі в Москві відбулася урочиста програма, де була показана опера “Життя за царя” Михайла Глинки – у ролі заспівувача на сцену вийшов 33-річний Павло Кошиць. Здавалося, все подальше життя триватиме театрально і передбачувано, ніби саме про нього говорив французький прозаїк Борис Віан (Boris Vian; 1920-1959):

- Опера – єдине місце в світі, де герой, діставши удар кинджалом у спину, починає співати замість того, щоб спливти кров’ю.

Програмка опери “Життя за царя” з нагоди коронації Миколи II, 1896 р.

*   *   *

Оперний співак (лірико-драматичний тенор) і педагог Павло Олексійович Кошиць (власне: Порай-Кошиць; або: Poraj-Koszycowie) народився 14 (26) січня 1863 р. у селі Кирилівці Звенигородського повіту Київської губернії (нині – с.Шевченкове Звенигородського району Черкаської області). Що можна сказати про ту місцину? По-перше, тут народився Тарас Шевченко. По-друге, на час селянської реформи 1861 р. у Кирилівці нараховувалося 476 дворів, де мешкало 1190 ревізійних душ.

Рід нашого героя, начебто, походив від Никифора Кощиця з повітового містечка Косцьяна (нині – Великопольське воєводство), вихідця з князів Савойї, який прибув до Великого князівства Литовського, щоб супроводжувати Великого князя Вітовта з династії Гедиміновичів у його подорожі 1410-го року. За часів правління Великого князя Казимира IV Ягеллончика (1440-1492) Никифор Кощиць отримав звання воєводи Ленчицького воєводства, де знаходилися два села – Великі й Малі Рожице (тепер – Ленчицький повіт Лодзинського воєводства), що належали йому.

Отже, від народження Павло Кошиць став представником давнього священницького роду, що належав до гербу Порай (Роза). Згідно з іншою легендою, герб був принесений у Польщу з Чехії – через Порая, рідного (шостого) брата Святого Войцеха.

*   *   *

Що ж до більш сучасних Кошиців, то вже у XVI-XVII ст. Іван Кошиць (1560-?) володів частинами маєтків у Великому Селі Ошмянського повіту Мінського воєводства та Виступовичах Овруцького повіту Київського воєводства. Саме там Кошиці ввійшли до складу уніатського духівництва й розділилися на дворянську і священицьку гілки. Відтоді мешкав рід переважно на Київщині, зокрема, в Києві, на Пріорці й Куренівці.

Найперше варто згадати отця Григорія Кошиця, сина о. Івана Кошиця (1800-1874) – випускника Київської духовної академії. 25 грудня 1818 р. його висвятили у священники та відправили духовно окормляти паству до церкви Св. Іоанна Богослова села Кирилівки Звенигородського повіту.

Так пов’язалася доля о. Григорія Кошиця (1792-1865) та його родини з кирилівськими Шевченками. Відомо ж бо, що у 1827-му році малий Тарас наймитував в отця Григорія Кошиця, а син о. Григорія – Олексій, у 1858 р. замінив батька на посаді настоятеля Кирилівської церкви Св. Іоанна Богослова.

*   *   *

Підступімося до ближчих часів… З усього випливає, що батько майбутнього соліста Большого театру – Олексій Григорович Кошиць (1832-?) належав до освіченого духовенства, адже закінчив повний курс Київської духовної семінарії, де вивчав риторику, філософію, богослов’я, латину. Від батька він перейняв парафію у селі Кирилівка і правив ієреєм місцевої церкви Св. Іоанна Богослова.

Свого часу Олексій Григорович покликав заміж Мотрону Фоміничну Фомкіну. У шлюбі народилося троє синів: Митрофан (1859); Павло та Георгій (1865).

По закінченні сільської школи освіту Павло Кошиць продовжив у Богуславському духовному училищі, що стояло на південному схилі Монастирської гори. Освітній заклад був знаний у цім краї… Свого часу тут навчались досить відомі люди: Іван Нечуй-Левицький, Євген Кротевич, Павло Клебановський, Олександр Кошиць. Часто навідувався до дерев’яної будівлі Тарас Шевченко, коли ще возив поповича на навчання у Богуслав. Відвідували Богуславське духовне училище Микола Гоголь, коли їхав з Одеси в Кагарлик до матері, та Марко Вовчок, котра деякий час мешкала в Богуславі та Хохітві.

У 1859 р. після навчального закладу перевірки ревізором, професором Київської духовної семінарії Феофаном Лебединцевим Київська патріархія вирішила збудувати нове приміщення для училища, за межами монастиря. Роботи закінчилися лише у 1884 р., на території, де наприкінці 1690-х рр. розташовувався Богуславський полк під командуванням полковника Самійла Самуся (1856-1713).

*   *   *

Прослухавши повний теологічний курс у Богуславі, Павло Кошиць вступив до Київської духовної семінарії. Йшлося до того, що на кшталт батька середній у родині син стане православним священником. Проте, ангельський голос хлопця нікого не залишав байдужим і, зрештою, визначив його майбутнє. 

Не випадково, уже на початку 1880-х рр. у Києві Павло Кошиць співав у хорі великої княгині Олександри Петрівни. Приблизно у той час солістом там виступав майбутній український педагог та хормейстер Опанас Завадський (1871-1910).

Слава про ангельський голос Павла Кошиця перетнула кордони Наддніпрянщини, й у середині 1880-х рр. під проводом регента Городецького юнак уже співав у Нижегородській капелі хлопчиків, яку при Троїцькій верхньопосадській церкві Всемилостивого Спаса фінансував місцевий купець-мільйонер та знаний в губернії меценат Володимир Михайлович Рукавишников (1853-1888).

На вулиці Грузинській у Нижньому Новгороді той доброчинець збудував гуртожиток для гімназистів, а також поставив потрібну для міста хірургічну лікарню. Почувши голос 20-річного тенора з Кирилівки, власним коштом В.М. Рукавишников відправив юнака до Білокам’яної, аби той здобув вищу музичну освіту.

*   *   *

Починаючи з 1886 р., Павло Кошиць вивчав вокал у Московській консерваторії, зокрема відвідував клас професора Федора Петровича Комісаржевського (1838-1905), який силами студентів як режисер-постановник зробив кілька гучних оперних вистав: “Чарівна флейта” (1884), “Водовоз” (1885), “Весілля Фігаро” (1888), де чимало артистів Большого театру під його орудою готували оперні партії. На педагога студентові пощастило.

Адже Федір Петрович не лише виявився земляком, бо походив із Київської губернії, а свого часу навчався в Італії у співака та композитора П'єтро Репетто, й згодом співав у Римі, Мілані та Опорто, був солістом Маріїнського та Большого театрів.

- Що необхідно тенору? – свого часу запитував італійський співак Енріко Карузо (Enrico Caruso; 1873-1921). І сам, трохи грайливо, відповідав: – Широкі груди, широка пелька, дев’яносто відсотків пам’яті, десять відсотків розуму, багато-багато тяжкої праці і… дещо в серці.

Ось саме це, “дещо в серці”, виховував у своїх студентів метр, Федір Петрович Комісаржевський. Проте швидко промайнули роки навчання в Московській консерваторії: належало сходити на вищий щабель. На щастя, про свого стипендіата Володимир Михайлович Рукавишников не забув, а на три роки відправив Павла Кошиця удосконалювати майстерність до… Італії.

*   *   *

Спочатку в Мілані український тенор продовжив навчання у маестро Помпео Поцці (Pompeo Pozzi; 1817-1888) і за рік навіть вийшов на сцену знаменитого “La Scala”. Уже в 1887 р. син православного священника дебютував на сцені театру міста Верчеллі, провінція Верчеллі, а потім служив у трупі Казальме-Маджіоре.

Рецензуючи одну з італійських прем’єр, петербурзька газета “Свет” констатувала:

- Павло Кошиць вразив знавців і шанувальників співу широкою красою та силою рідкісного тенору. Знамените до-дієз він бере легко і красиво; нижні ноти, починаючи від басового до, – також надзвичайно сильні та гарні. Фахівці, які чули Павла Кошиця, пророкують йому блискуче майбутнє. 

Закономірно, що подальші два роки український діамант мав успіх в оперних театрах Італії, Греції і навіть…. Гватемали. Як до Латинської Америки доля завела сина ієрея з Кирилівки, укласти собі в голову я не можу.

Відтоді творчим кредо артиста стало:

- Голос і ще двічі голос.

*   *   *

Йому пропонувався фантастично вигідний контракт, Павла Кошиця тягнуло додому. На жаль, ні в Москві, ні в Санкт-Петербурзі місця українцеві не знайшлося, тож популярний у Західній Європі лірико-драматичний тенор у 1889-1890 рр. співав солістом у Тифліській опері. Ні-ні, ні про яку там лезгинку чи танець із шаблями не йшлося.

На її сцені Павло Кошиць дебютував партією Радамеса з опери “Аїда” Джузеппе Верді. Зауважу, це – одна з найскладніших у теноровому репертуарі, адже вона дуже показова з точки зору виконавської майстерності, за нею можна уповні судити про вокально-технічні вміння вокаліста.

Тим часом 4 вересня 1890 р. місцева газета “Тифліський листок” написала таке:

- У Павлові Кошиці ми знайшли блискучого співака-тенора й автора. Співає він вільно та легко, а грає виразно та осмислено. Окрім іншого, артист має приємну сценічну зовнішність. Його Радамес виявився найкращим із числа тих, які ступали на нашу сцену. 

*   *   *

Аби закрити тему, додам: у Тифліській опері залюбки ставили не лише європейську класику, а й популярні в Російській імперії опери, зокрема “Мазепу”, “Євгенія Онєгіна”, “Орлеанську діву”, “Чародійку”. У цьому місті служив, наприклад, молодший брат П.І. Чайковського – понадштатний чиновник особливих доручень IV класу при міністрі внутрішніх справ Анатолій Ілліч Чайковський (1850-1915), член місцевої дирекції Музичного товариства. Тож до Тифлісу в 1889 та 1890 р. двічі приїздив і сам видатний композитор.

Як відзначала місцева преса, Павло Кощиць був не лише артистичним та імпозантним прем’єром, а й мав гарний, сильний голос широкого діапазону з багатою тембровою палітрою. Варто відзначити, що у грузинській столиці значно розширився репертуар лірико-драматичного тенора. Він почав співати нові партії, зокрема з’явився у прем’єрному показі (1890) опери “Азра” Михайла Іполітова-Іванова, у ролях Ленського в “Євгенії Онєгіні” Петра Чайковського та князя Синодала в “Демоні” Антона Рубінштейна.

Саме в Тифлісі ліричний тенор поволі переключався на драматичні ролі. В його репертуарі з’явилися Васко да Гама з опери “Африканка” Джакомо Мейєрбера, партія Ленського в “Євгенії Онєгіні” і, нарешті, Герман з опери “Пікова дама” П.І. Чайковського. Дорогого вартує той факт, що сам Петро Ілліч високо оцінив українського тенора, коли почув у його подачі партію Германа.

*   *   *

Потім концертна доля і тривала гастроль повели Павла Кошиця далі на схід, і в 1890-1891 рр. він співав у різних антрепризах Баку, потім – в трупі місцевої опери. Як завжди, український тенор став першовідкривачем, у 1890 р. вперше виконав партію Магомета Азри в опері “Азра” Михайла Іпполітова-Іванова, котрий тоді служив у Тифлісі оперно-симфонічним диригентом і викладав у місцевому музичному училищі. На жаль, оригінал партитури автор згодом знищив.

Що цікаво, перший оперний театр у Баку виник ще до Жовтневого заколоту. Такий подарунок городянам зробили знані місцеві рибопромисловці брати Маїлови: власним коштом вони збудували розкішний будинок. На першому поверсі знаходився партер, а також 38 лож, другий поверх займали балкон і галереї на 221 місце. Загалом тодішній оперний театр у Баку вміщував практично 1300 осіб.

Навесні 1891 р. Павло Кошиць уклав контракт і два сезони виступав на сцені Київської російської опери (нині – Національна опера України). Дебютував тенор блискуче – у ролі Отелло в однойменній опері Джузеппе Верді, чим привернув увагу музичної громадськості. 5 вересня 1891 г. відомий театральний критик В.Г. Ченотт у газеті “Кіевлянинъ” злегка узявся нахваляти артиста:

- Дебют нашого нового тенора (П.Кошиць. – О.Р.) від початку справив доволі приємне враження – не тільки через силу голосу, а й музичністю виконання.

Кажуть, відтоді “на Кошиця” ходило ціле місто.

Із незмінним успіхом він виходив на сцену в партіях Ленського в “Євгенії Онєгіні” Петра Чайковського, Рауля у “Гугенотах” Джакомо Мейєрбера, Єлеазара в “Жидівці” Жака Фроманталь Галеві, а також Іоанна Лейденського у “Пророку” Джакомо Мейєрбера.

*   *   *

Імперії завжди було мало власних талантів, і вона повсякчас висмоктувала такі з провінцій. Вигравши конкурс з-поміж 50 претендентів, у грудні 1892 р. Павло Кошиць заспівав два пробні спектаклі: “Аїду” Джузеппе Верді та “Пророка” Джакомо Мейєрбера – і став на десять сезонів (1893-1903) солістом Большого театру в Москві.

Буквально після кількох виступів на столичній сцені авторитетний московський часопис “Артист”, що в основному оглядав театр, зазначав:

- Щодо голосу пана Кошиця, то взагалі – й у медіумі, й на верхніх нотах, на граничній висоті, він звучить повно, металево, продовжує чарувати справжньою красою оригінального тембру.

У променях слави від сезону до сезону Павло Кошиць брав участь у численних прем’єрних виставах, типових для ліричного тенора, але й не відмовлявся від ризикованого розширення амплуа – до тенора драматичного, виконуючи партії Каніо з “Паяців” Руджеро Леонкавалло, Зіґфріда із однойменної опери Ріхарда Вагнера, Енея з “Троянців у Карфагені” Гектора Берліоза.

Хоча в камерних концертах Павло Кошиць чарівно співав ліричні романси Петра Чайковського та Миколи Лисенка, але запам’ятався він, у першу чергу, більш як трьома десятками партій, виконаних у знаменитих операх. До вище перерахованих додам такі: Герцог із “Ріголетто” Джузеппе Верді, Фінн із “Руслана та Людмили” Михайла Глінки, Хозе із “Кармен” Жоржа Бізе, Зигмунд із “Валькірії” Ріхарда Вагнера, Лоенгрін із однойменної опери Ріхарда Вагнера, Вакула із “Черевичків” Петра Чайковського, Князь із “Русалки” Олександра Даргомижського, Берендей зі “Снігуроньки” Миколи Римського-Корсакова і, нарешті, неймовірно складний Тангейзер з однойменної опери Ріхарда Вагнера.

*   *   *

Кажуть, на партіях із творів Ріхарда Вагнера зламалося чимало знаних тенорів. Насправді це не зовсім так. Безсмертні опери “Зіґфрід”, “Лоенгрін”, “Летючий голландець”, “Тангейзер”, “Валькірія”, “Загибель богів”, “Трістан та Ізольда” співали чимало українських оперних зірок, а саме: окраса труп Братислави, Берліну, Брно, Праги, Будапешта, Львова – Євген Гушалевич (1864-1907); зірка опер Нью-Йорка, Москви, Парижа – Іван Алчевський (1876-1917), котрий у 1915-1917 рр. позмінно виступав на сценах Маріїнської опери та Большого театру; перший тенор Королівської опери в Стокгольмі, соліст опери в Кельні Модест Менцинський (1875-1935); солістка Большого театру Леоніда Балановська (1883-1960), яка стала першою в Російській імперії виконавицею (1906) партії Кундри в опері “Парсифаль” та Брунгільди (1911) у “Загибелі богів”; а також солістка петербурзького Маріїнського театру Наталя Єрмоленко-Южина (1881-1935).

В усьому причиною життєвих драм ліричних тенорів музикознавці називають… бездушність дирекції Імператорських театрів, яка часто примушувала співати репертуар, який їхнім вокальним можливостям… не відповідав.

Першим на це звернув увагу Арсеній Корещенко (1870-1921), чиїм “талантом юного композитора-піаніста”, за словами Володимира Гіляровського, всі захоплювалися. У газеті “Московские ведомости” від 20 жовтня 1893 р. той далекоглядно зауважив:

- Так, у П. Кошиця дуже приємний голос, добре відпрацьоване mezzo-voce (італ. “напівголоси”, тихе звучання. – О.Р.), вміло філірується звук. Але за своїм характером його голос належить до ліричних тенорів (tenore di grazia) і за виконання сильних драматичних партій, що вимагають великого напруження та вільних верхніх нот, як на наше переконання, співакові братися не слід.

*   *   *

Разом із тим, навіть у першому сезоні Павло Кошиць брався у Большому театрі за найскладніший матеріал: Іоанн Лейденський у прем’єрних показах “Пророка” Джакомо Мейєрбера, а буквально через два місяці створив роль Каніо у першій московській постановці “Паяців” Руджеро Леонкавалло. Долю свою він випробовував грайливо, і на хвилі столичного успіху 27 січня 1894 р. на сцені Большого театру соліст вийшов у ролі Зіґфріда в однойменній ролі Ріхарда Вагнера.

Перша постановка знаменитого спектаклю російською мовою стала сенсацією; диригент – Іполит Альтані, декорації – легендарного Карла Вальца. У вищій лізі оперного мистецтва український тенор розкошував, але капкан слави намертво вхопив соліста Большого театру. Яке то було солодке відчуття, коли прем’єрові піднесли лавровий вінок і після кожного спектаклю обсипали численними коштовними подарунками…

Звісно, співати звичайному ліричному тенору драматичні партії – то був виклик у ремеслі та дуже підступне випробовування нечистою силою слави. Один із найвпливовіших театральних критиків Російської імперії Микола Кашин (1874-1939) написав у часописі “Артист” (1894, №35):

- Кошиць упорався зі своїм украй складним завданням блискуче. Упродовж цілого вечора він залишався повним господарем свого голосу.

Він брав одну висоту за іншою, він себе не шкодував… Набагато пізніше останній директор Імператорських театрів (1901-1917) Володимир Теляковський (1860-1924) у власних “Спогадах” (1965) зізнався:

- Вагнерівський репертуар і в Москві знайшов гідних виконавців. Одна опера із циклу “Кільце Нібелунгів”, а саме: “Зіґфрід” – була поставлена у Большому театрі ще до мого призначення, проте на оперу цю дивилися, мов на якесь заморське чудисько. Роками покійний Альтані (у 1882-1906 рр. головний диригент Большого театру Іполит Альтані. – О.Р.) її розучував. Саме він мучив оркестр десятками репетицій. Але звинувачували Імператорську дирекцію у вбивстві тенорів, котрі виконували партію… Зіґфріда. Зрештою, разів зо два дали ту оперу й зняли, а на ролі Зіґфріда роками тримали напоготів саме тенора Павла Кошиця, який потім справді втратив голос, на мою думку, незалежно від Зіґфріда, якого він майже і не співав. Партію цю виконавцям доводилося кричати – очі наливалися кров’ю, так старалися; всі попереджали, що той, хто співає Вагнера, неодмінно втратить голос – і назавжди.

*   *   *

Драматичний фінал кар’єри українського співака розпочався взимку 1899 р., коли Большой театр поставив оперу “Опричник” Петра Чайковського, де Петро Кошиць виконав партію Андрія Морозова. До кінця останнього року ХІХ століття ліричний тенор повністю загубив і, зрештою, втратив голос. Відтоді колишньому улюбленцю московської публіки доручали виключно другорядні партії, та й то – із жалю. Від соліста публіка завжди вимагає максимуму. Такою є платня за примхливу славу, слід сказати, доволі жорстока платня.

Даремно Павло Кошиць старався перейти в баритони, навіть виконав партію… графа Томського у “Піковій дамі” Петра Чайковського. Ситуацію це не виправило. Не зарадило біді й лікування за кордоном, у кращих європейських отоларингологів: колись пізнаваний голос зник безслідно. Тим часом слід було годувати велику родину – і кілька років, приватним чином, ліричний тенор викладав вокал.

Утім, у травні 1903 р. партнера за виставами Федора Шаляпіна та Леоніда Собінова… звільнили з Большого театру, поклавши мізерну пенсію – 720 рублів. Це було гидко та образливо, адже у кращі роки прем’єр заробляв до 10 тисяч рублів на рік.

…Тоді ім’я Павла Олександровича несподівано спливло поряд з ім’ям Сергія Рахманінова (1873-1943), котрий нещодавно пережив тривалу творчу кризу, із якої вийшов завдяки допомозі досвідченого психіатра-гіпнотизера і скрипаля Миколи Даля (1860-1939). У №10 “Російської музичної газети” з’явилося оголошення, що композитор закінчив одноактну оперу “Скупого лицаря”, а в №11 була вміщена трагічна історія Павла Кошиця.

*   *   *

Як стверджував у ґрунтовній книжці “Корифеї російської оперної сцени” прекрасний вокаліст Геннадій Голубкін:

- Дирекція Імператорських театрів не цінувала вітчизняних артистів. Не виявляла належної турботи про їхнє творче зростання, а часто запрошувала на гастроль зарубіжних виконавців. Справа доходила до того, що навіть у російських операх чужаки співали власною, іноземною мовою. За приклад можу навести італійського баритона Піньялоза (викладач співу, педагог Федора Шаляпіна, італійський оперний співак Людвіг Карлович Піньялоза співав у Большому театрі в 1893-1899 рр. – О.Р.). Великий король тенорів Анджело Мазіні (Angelo Masini; 1844-1926), виконуючи партію Герцога в опері “Ріголетто” Джузеппе Верді, на балу горнувся… у шубу, закутавши шарфом шию. Щоправда, перед виконанням знаменитої Балади доху прем’єр… все-таки скидав, доволі ефектно.

Саме зневажливе ставлення Дирекції Імператорських театрів до національних артистів скорочувало їхній творчий шлях. Зокрема, видатний драматичний тенор Микола Преображенський (1854-1910), відомий за псевдонімом Карбоні, співав на сцені Большого театру недовго, лише у 1888-1893 рр. У 1884 р. він закінчив Санкт-Петербурзьку консерваторію по класу професора Івана Мельникова, котрий був першим виконавцем (1874) партії Бориса Годунова в однойменній опері Модеста Мусоргського, затим брав уроки вокалу в Дж.Кореї, потім – у Болоньї вчився у А.Бузи. Попервах драматичний тенор співав у опереті на сцені московського Малого театру і з незмінним успіхом зривав овації, гастролюючи в Києві (1893-1895), Харкові, Одесі, Нижньому Новгороді, Самарі, Тифлісі, поки на Вагнерівському репертуарі не зірвав голос. 

Зовсім молодою пішла зі сцени Большого театру співачка Коровіна…

Подібних прикладів можна навести чимало.

*   *   *

Втративши голос і вимушено викладаючи вокал, Павло Олексійович потерпав від матеріальної скрути, адже мав чималу родину: дружину Тамару Леонідівну Порай-Кошиць, котра свого часу також служила співачкою у Большому театрі в Москві, двох дочок – Ніну (1892-1965) та Марію (1896-?) й сина Валентина (1894-?).

Зважаючи на злидні, що обступили родину, знаменитий товариш, соліст (1904-1906) міланського театру “Ла Скала” Леонід Собінов (1872-1934) влаштував благодійний концерт на підтримку Павла Кошиця.

Проте кошти колишній соліст Большого театру П.О. Кошиць… програв на біржі.

Відчуваючи подих смерті, але сподіваючись, що рідна земля відновить своєму синові голос, український співак вирішив відвідати рідну Кирилівку.

Під час тієї сумної подорожі збезголошеного ліричного тенора супроводжував автор лібрето незакінченої опери “Полонянка” композитора Кирила Стеценка, український письменник та драматург Євген Кротевич (1884-1968). У мемуарах “Київські зустрічі” (1963) той залишив такі спогади:

- Перебуваючи у селі, Павло Олексійович регулярно робив голосові вправи, а при гостях навіть співав деякі твори; звичайно, фальцетом. І здавався мені той спів таким дивовижно прекрасним, таким чарівним, що я весь завмирав, слухаючи співака… А якось Кошиць заспівав Шевченкове “Горять вогні” у музичному оформленні Миколи Лисенка, але раптом – обірвав спів, голосно заридав і побіг у садок.

*   *   *

2 (15) березня 1904 р. у Москві Павло Олексійович Порай-Кошиць вкоротив собі віку, “перерізавши ножем горло, а потім проштрикнувши собі бік”.

Поховали ліричного тенора на Ваганьківському цвинтарі в Москві.

Смерть соліста Большого театру сколихнула музичні кола Російської імперії.

Пролунало чимало теплих слів про те, як не цінують на батьківщині вітчизняних артистів. Ліричний тенор і близький товариш Леонід Собінов знову зорганізував у Москві два концерти пам’яті покійного колеги, в яких брали участь провідні оперні виконавці Імперії: Єлизавета Азерська, Петро Оленін, Володимир Севастьянов, Давид Южин та інші колеги. 

…Минуло трохи часу, й імена Сергія Рахманінова та Павла Кошиця знову зійшлись у “Російській музичній газеті”. У №15 видання, серед “різних новин”, було вміщене повідомлення: “Кажуть, молодий композитор С.В. Рахманінов запрошується диригентом в оперу московського Большого театру”. А в наступному числі газети говорилося, що оперний співак Павло Кошиць “...помер у несподіваний, трагічний спосіб, він зарізався на очах дочки відточеним при 12-річній дитині ножем”.

Усвідомивши жахливі подробиці драматичної історії, варто було лише перегорнути шпальту, як життя тривало, й редакція “Російської музичної газети” сповіщала: хоровий цикл, ор.13, “Пантелей-цілитель” (1899) Сергія Рахманінова на вірші Олексія Толстого для змішаного складу був виконаний у Катеринославі.

*   *   *

Химерні коники любить викидати доля.

10 лютого 1916 р. у будинку московського театру Г.Г. Солодовникова, що стояв на розі вулиць Кузнецький Міст та Велика Дмитрівка, Сергій Рахманінов акомпанував… старшій дочці покійного соліста Большого театру, 24-річній Ніні Кошиць. Солістка Московської приватної опери Сергія Зиміна співала його романси. Дехто з поціновувачів морщив носи, мовляв, голос прекрасний, але забагато “циганщини”, манірної театральності. Засмучувало естетів і те, що завжди вибагливий, навіть суворий митець, старший майже на двадцять років Сергій Рахманінов ставився до сіроокої Ніни Кошиць, до її співу з… усією пристрастю; на той час, кажуть, вони перебували у романтичних відносинах.

Відгуки на той концерт пояснили багато що: і чому артистка мала гучний успіх, і чому музичні поціновувачі кривилися від виконання. Один із рецензентів написав:

- Музичні переживання напружено-бунтівного характеру Ніни Кошиць виявляються ближчими, ніж емоції витончено-споглядального плану.

За всієї зовнішньої стриманості, Сергій Рахманінов також тяжів до “напружено-бунтівного” характеру. Чи зловживала жестами Ніна Кошиць, чи надмірно лицедіяла в романсах, хто тепер скаже… Зате голос вокалістки, як стверджували оглядачі, лунав “свіжо і повно”, а головне – в цій співачці жили щирість і музичність.

*   *   *

І – останнє… Усім не догодити. На думку одних, занадто “надривною” виглядала Ніна Кошиць, на думку інших – на рідкість живою. Хоч як би там було, а Сергій Рахманінов знайшов свою виконавицю і поволі повертався до композиторства, а батько, Павло Олексійович Кошиць, усміхався з небес, бо радів за успіхи старшої дочки.

Так подеколи трапляється, коли в голосі золото загортається в оксамит.

Олександр Рудяченко