Семен Гулак-Артемовський. Запорожець на чужині

Коли у неділю, 14 (26) квітня 1863 р., на сцені вперше з’явився колоритний запорожець Іван Карась (актор Семен Гулак-Артемовський), його лірико-комічна арія “Ой, щось дуже загулявся” викликала бурхливі овації української діаспори, що була присутня на прем'єрі. Ще б пак, він, підкаблучник, трохи напідпитку, і йому ледве вдається виправдатися перед владною дружиною Одаркою. Як це було впізнавано! 

По гарячих слідах щоденна петербурзька газета “Современное слово”, яку видавав Микола Писаревський, вмістила рецензію на небачену за картинкою і нечувану за музикою оперу в Маріїнському театрі, де ліберально стверджувала:

- “Запорожець за Дунаєм” - це перша українська опера, це новий вияв народної свідомості, новий заклик до талантів. У “Запорожці…” рясніють мотиви, створені або опрацьовані автором, які були дуже добре сприйняті публікою. Його слово і музика чудово відтворюють любов до батьківщини.

Для новітньої української музики то був момент Істини. За легкою формою лірико-комічної опери “Запорожець за Дунаєм” національній культурі відкрилися нові виднокола, доповнивши, на перший погляд, комедійну лінію (Карась-Одарка) лірико-романтичною оповіддю (Оксана-Андрій). І все це під класичну музику, покладену на історичний контекст. Ніколи більше Україна не виглядала патріархальною, адже відтепер мала, як і решта цивілізованих держав, власну оперу. 

Хто на той мистецький подвиг сподобився? Розповідаємо. 

***

Майбутній співак і композитор Семен Степанович Гулак-Артемовський народився 4 (16) лютого 1813 р. у селі Гулаківка, що лежало під Городищем Черкаського повіту Київської губернії, у сім'ї священика. Генеалогічну лінію свою вели вони від старовинного козацького роду, що у тих краях замешкав давно.  

Гулаки та Гулаки-Артемовські вважалися прямими нащадками генерального обозного Війська Запорізького (1669-1674), наказного полковника Івана Гулака (1629-1682). Свого часу той відповідав за боєздатність війська та матеріальне забезпечення. Але діялося то за славетних часів Гетьманщини, а родовим гербом Гулаків був “Лук”.

Ще у XVII столітті один із представників родоводу - Патрикій Гулак (за однією з версій - Гуляка) оселився в містечку Городище, де володів хутірцем Гулаківщина на 36 десятин землі. Оте землеволодіння й успадкував його син, Петро Патрикійович Гулак.

Ні, не продовжив він династію військових, а ніс Слово Господнє як священник Городищенської церкви Покрови Божої Матері, збудованої 1742 р. За дружину православний піп узяв вродливу полячку Уляну Михайлівну Артемовську (1748-1802); аби жити у любові та сімейній злагоді, прізвище жінки додав до свого. Траплялось, у коханні могли замиритися нащадки волелюбного козацтва і гонористої шляхти.  

***

Ось у такий спосіб і народилося подвійне прізвище роду - Гулаки-Артемовські.

Не став винятком і батько малого Семена - Степан Петрович Гулак-Артемовський, який продовжив попівську династію, тоді як знаний дядько майбутнього композитора, поет, учений і тлумач Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865; див. тут), служив ректором Харківського університету. Нам останній відомий як гарний байкар. Не забули його:

- Мої дні - це тканина з чудних контрастів: я живу, плачучи, я плачу, сміючись. 

У кожного своя доля, і свій шлях широкий. Маючи ангельський голос (дискант), з дитинства Семен виявив хист до музики і добре співав. Часто ті тужливі мелодії линули над берегами звивистої річки Ольшанки. Малий зростав у любові та родинній злагоді. Тато й матір були освіченими людьми, тож і дітей - Петра, Павла, Семена та Марію - виховували в повазі до української культури та рідної мови.

За сімейною традицією, у 1824 р. батько віддав Семена до Київського повітового духовного училища. Та до богослов’я у малого серце не приставало, а ось музиці майбутній композитор віддавався. Почувши небесний голос, попівського сина взяли до митрополичого хору Софійського собору.

Захопившись хоровими концертами Максима Березовського (1745-1777; див. тут  і тут), Дмитра Бортнянського (1751-1825; див. тут і тут) та Артема Веделя (1767-1808), хлопчик навіть науку занедбав, за що отримав гарної прочуханки від тата. 

Після неодноразових попереджень, по смерті батька, у 1830 р. Семена Гулака-Артемовського таки відрахували з Київського духовного училища. Та не дарма кажуть, лихо не без добра… І тоді за вокального самородка заступився Київський митрополит Євгеній (у миру - Євфимій Олексійович Болховитінов; 1767-1837), котрий колись товаришував із… Артемом Веделем і на музиці добре знався. Саме за клопотанням ієрарха 17-річного юнака прийняли співаком до хору Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, а незабаром навіть у солісти перевели. 

***

З 1835 р. перспективного вокаліста зарахували до Київської духовної семінарії, де хлопець знов нудьгував від богословських дисциплін, за винятком хорового співу. Разом з тим постійному учаснику бурсацького хору, найкращому солісту багато що в житті дарували. Перший курс навчання він успішно завершив та перейшов на наступний - середній. Ціле літо Господь міркував: чи поставити С. Гулака-Артемовського священником, можливо, навіть регентом у якійсь київській церкві, чи слухати його солоспіви. Вагання розсіялися після випадку, який перевернув усю юнацьку долю… 

Воістину доленосним став для 25-річного Гулака-Артемовського рік 1838-й. У червні до Києва у відрядження прибув поважний капельмейстер Придворної півчої капели, поставний російський композитор Михайло Іванович Глінка (1804-1857), який мав набрати у півчі українських хлопців з гарними голосами. Побутувала така традиція ще від часів цариці Катерини, бо ж співати на клиросі - це вам не на балалайці терликати, а нести мистецтво молитви, провадити службу Божу.

На музиці М. І. Глінка добре розумівся, і професійним вухом одразу вихоплював таланти. Обдарованому баритону з київського хору Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Семену Гулаку-Артемовському знаний музикант запропонував їхати до Санкт-Петербурга.

***

Ловець талантів нікуди не поспішав: може, щось ще безцінне дорогою трапиться – необроблений діамант, талант, мелодія. Разом із Семеном вони завернули на гостини до маєтку товариша російського композитора, колекціонера української старовини, відомого мецената Григорія Степановича Тарновського (1788-1853; див. тут).

Михайло Іванович розумів, що мешкати у Північній столиці занадто витратно, а ще знав, що саме коштом титулярного радника Г. С. Тарновського утримувався у Санкт-Петербурзі однокласник Тараса Шевченка по Імператорській Академії мистецтв, молодий маляр-пейзажист Василь Штернберг (1818-1845).

За щиру любов до красних мистецтв і багаторічну допомогу художникам власника Антонівки Пирятинського повіту Полтавської губернії Г. С. Тарновського навіть вшанували званням “Почетного  вольного  общника  Санкт-Петербургской  Академии художеств”.

Заручившись з вуст дворянина та добродійника обіцянкою у матеріальній підтримці “благородної справи”, завернули вони до Харкова, аби у дерев’яному будиночку на вулиці Садово-Куликовській (нині - вул. Дарвіна, 10) навідати двоюрідного брата Семена - Клеоніка. У майбутньому прокурор Кишинева та вправний скрипаль був сином українського байкаря, ординарного професора Петра Гулака-Артемовського (див. тут) і також збирався до Санкт-Петербурга.

***

До Північної Пальміри М. І. Глінка та Семен Гулак-Артемовський дісталися на початку жовтня 1838 р. Квартирував молодий співак у композитора, у прибутковому будинку Мерца, що розташовувався на Ліхтарному провулку, 2, квартира №1. Протягом кількох місяців ментор щодня підтягував вихованця: уроки вокалу, дикція, акторська майстерність, основи композиції, структура оркестру і класи музичних інструментів.

З якого дива великорос, до всього ж - засновник російської композиторської школи, раптом взявся до доброчинності? Хіба що прадід композитора був шляхтичем з роду Глінки герба “Тшаска” - Вікторин Владислав Глінка (Wiktoryn Władysław Glinka)?

Усе куди прозаїчніше… Річ у тому, що 1836 р. 32-річний російський композитор гучно дебютував у Великому театрі, створивши на лібрето барона Георгія Розена першу авторську оперу “Життя за царя” (згодом - “Іван Сусанін”), за що особисто отримав від імператора каблучку з діамантом.

Відтоді скрізь і всюди Михайло Глінка шукав співака із сильним і красивим баритоном, якого потребував для виконання партії Руслана в другій опері - “Руслан і Людмила”, створеній за мотивами ранньої поеми Олександра Пушкіна. Випадково (підкреслюю: ви-пад-ко-во!) відвідавши у Києві Михайлівський монастир, пан Глінка заслухався самобутнім голосом соліста хору та привіз самородка до Північної Пальміри. 

***

Прикметно, що у будинку Мерца у Ліхтарному провулку, 2 мешкали ще два відомі українці - Нестор Кукольник (1809-1868) та його старший брат Платон (1804-1848), які влаштовували для “колонії освічених малоросів” модні “літературні середи”, де бував, наприклад, байкар-початківець Євген Гребінка (1812-1848; див. тут ) та маляр Тарас Шевченко (1814-1861).

З репетиторами для свого протеже голову Михайло Глінка не сушив. Та було ясно: здібним, але позбавленим системної музичної освіти юнаком слід персонально опікуватися. Композитор усвідомлював: тільки із жмені здібних можна виліпити талант. Тож і педагогів для вихованця добирав, як кажуть, найвищого ґатунку. Один із петербурзьких естетів-музикознавців у голос тоді кепкував над Семеном:

- Ні, голос насправді свіжий і величезний, але жодної манери. До всього, слова подаються відчайдушно... Прикро, хотілося захоплюватися, а доводиться сміятися.

Тут би відповісти на докори: мовляв, ми ваших консерваторій не закінчували, але…

Не було ще в Російській імперії консерваторій.

Не було, хоч ти трісни: гармати і рушниці сучасні були, а консерваторій - катма.

***

Оскільки для оперного співака обов’язковим вважалося володіння мовами, особливо  італійською та французькою, метр поклався на свого сусіда - вихованця Ніжинської гімназії вищих наук князя Іллі Андрійовича Безбородька, літератора й драматурга Нестора Кукольника.

Ось чому у помешканні Н. І. Кукольника наприкінці 1838 р. Семен Гулак-Артемовський зустрів та зазнав молодого Тараса Шевченка. Ровесники заприязніли. І річ навіть не в тому, що виявилися вони земляками чи знайшли спільних знайомих, а з’ясувалося: двоюрідний брат поета - Євдоким Шевченко - з шести років виховувався батьками (!!!) Семена Гулака-Артемовського, матінкою Варварою Арсеніївною та о. Степаном Петровичем. Щира дружба Тараса і Семена тривала ціле життя. Безперечно, Кобзар зацікавив співака, бо той ніколи не зраджував українській пісні. 

Для подальшої світської кар’єри Семена Гулака-Артемовського існувала одна серйозна перешкода: юнак належав до духовного відомства. Навіть уявити важко, скільки зусиль доклав М. І. Глінка, аби домогтися спеціального рішення Святійшого правлячого синоду, і врешті-решт звільнити свого протеже від духовного сану та надати йому можливість “вступити на цивільну службу”.

Доведеться трохи поспойлерити, це - до місця: прем’єру першої редакції опери “Руслан і Людмила”, яку дали 27 листопада 1842 р. у Великому театрі у Санкт-Петербурзі, публіка і музичні критики (Фаддей Булгарін) зустріли… прохолодно. Та й, власне, сам композитор, за його словами, зазнав “нестерпного почуття”. Свого виконавця варто було дочекатися, а не поспішати поперед батька в… люди. Хоч яким переконливим був в опері “Життя за царя” єлисаветградський баритон Осип Петров (1806-1878), але в “Руслан і Людмила” на витязя він не тягнув, тому роль провалив.

***

Пояснюю далі. Аби талановитий співак отримав професійну освіту, ментор мав знайти йому мецената, щоб той сплатив курс кількарічного навчання за кордоном.

У квітні 1839 р. разом із композитором Олександром Даргомижським (1813-1869) і князем-меценатом Петром Михайловичем Волконським (1776-1852) Михайло Глінка зорганізував у Театральній залі Юсупівського палацу перший публічний концерт Семена Гулака-Артемовського. На вокальні оглядини запросили весь світ - виключно платоспроможну російську аристократію.

Успіх окрилив молодого виконавця, а пропозиція відомого власника найбагатших Уральських чавуноплавильних заводів, єгермейстера Двору Його Величності, дійсного статського радника Павла Миколайовича Демидова (1798-1840): фінансувати навчання за кордоном - додала упевненості в опануванні виконавської майстерності. Щоб продовжувати навчання та стати оперним співаком, улітку 1839 р. юнак вирушив за кордон.

Богом даний сильний голос, виняткова музичність, задушевність виконання молодого співака зачарували у Парижі вихованця Міланської консерваторії, італійського педагога, композитора, Джуліо Аларі ((Giulio Alary; 1814-1891). І той став для українця педагогом по вокалу. Маестро, який працював флейтистом у театрі “La Scala” та створив кілька опер, вважав баритон Семена Гулака-Артемовського сформованим та взявся усувати окремі недоліки. У Парижі українець брав уроки у скрипаля, композитора та педагога по вокалу Ґенріха Панофки (Heinrich Panofka; 1807-1887) та італійського тенора Клаудіо Бонольді (Claudio Bonoldi; 1783-1846).

***

Далі, упродовж двох років юнак з-під Городища брав уроки у капельмейстера Флорентійського оперного театру Джузеппе Мартоліні (Giuseppe Martolini; 1804-1877) та директора місцевої опери, композитора Феліче Романі (Felice Romani; 1788-1865). Творчий поступ дужчав. На початку 1841 р. 28-річного чужинця запросили до трупи флорентійського “Teatro della Pergola” (див. тут ), найстарішої опери не лише Італії, а загалом західного світу.

Адже історія того театру на via della Pergola, 12/32 почалася під патронатом кардинала Джана Карло де Медічі (Gian Carlo de' Medici) у далекому 1656 р., коли в будівлі колишньої суконної фабрики у центрі міста за вказівкою великого герцога Тосканського з дому Медічі Фердинандо II (Fernando II de' Medici; 1610-1670) спорудили залу для 1500 глядачів і подобу театральної сцени.

І досі театр “Пергола” розташовується у тій будівлі в середмісті, вважається культурним серцем Флоренції, адже свого часу на цій сцені давалися прем’єри творів таких славетних композиторів, як Джузеппе Верді, Вольфганг Амадей Моцарт, Вінченцо Белліні.

Попри інтриги та заздрощі італійських колег, баритон Семен Гулак-Артемовський отримав провідні ролі у модних операх тодішніх кумирів публіки і цілий сезон співав у виставах “Беатріче де Тенда” (“Beatrice di Tenda”; 1833) Вінченцо Белліні, “Лючія де Ламмермур” (“Lucia di Lammermoor”; 1835) Джузеппе Доніцетті та “Клятва” (“Il Giuramento”; 1837) Саверіо Меркаданте (Saverio Mercadante; 1797-1870).

***

На далекій чужині на безрідного космополіта студент не перетворився, а додому, до матері Варвари Арсеніївни, листи писав виключно українською мовою:

- О так, моя рідна ненько, сиджу я у садочку, під синім небом, в далекій чужій стороні, дивлюсь на синє море і згадую вас. А далі подивлюся, як дикі гуси летять, та й заспіваю: “Гуси мої, гусенята, візьміть мене на крилята, та понесіть мене до матінки, а у матінки є що їсти й пити і хороше походити…”

Тим часом схвальні рецензії на виступи українського співака викликали шалений інтерес у Російській імперії… Ще не встиг наш земляк завершити перший сезон у Флоренції, як отримав офіційне запрошення від дирекції Імператорських театрів на виступи у Санкт-Петербурзькій опері, і в травні 1842 р. уклав перший контракт (!!!).

Залишилися свідчення, що такий вчинок не просто розлютив імпресаріо Флорентійської опери, а він “розірвав з українським баритоном контракт і не виплатив жодних гонорарів за виконані партії”.

Все було б нічого, якби не російські крутійство та підступність. Коли у 1842 р. Семен Гулак-Артемовський повернувся до Північної Пальміри, контракт, запропонований солісту Маріїнки директором Імператорських театрів Олександром Михайловичем Гедеоновим (1790-1867), виявився, на превеликий жаль, кабальним. Нічого не вдієш, такою залишалася єдина можливість віддаватись улюбленій справі на батьківщині. Принаймні коли ти - українець.

***

На сцені Імператорської російської опери у Санкт-Петербурзі наш земляк розкішно дебютував партією лорда Ґенріха Аштона в опері “Лючія ді Ламмермур” Доніцетті. Титульну партію (колоратурне сопрано) виконувала Олександра Францівна Соловйова (1814-?). Роль Семен чудово знав, так би мовити, з перших вуст, тож дебют перетворився на трамплін до незмінного успіху на сцені Великого театру.

Чому так? Чи не перебільшую я?

Викладаю факти. Уже наступного, 1843-го року Імператорський театр абонувала італійська оперна трупа. Тож з його сцени залунали первозданні голоси бельканто: тенор Джованні Рубіні, меццо-сопрано Поліна Віардо та Джудітта Грізі, колоратурне сопрано Аделіна Патті. Тут розгорнулася діяльність знаменитих балетмейстерів Івана Вальберха та Шарля Дідло, тут сяяли Марія Тальйоні, Жуль Перро, Фанні Ельслер. До всього ж у жовтні 1847 р. на сцені Великого театру партією Люсьєна у балеті “Пахіта” (“Paquita”) дебютував славетний Маріус Петіпа (Marius Petipa; 1818-910), який змінив на посаді головного Імператорського балетмейстера французького хореографа Артура Сен-Леона і на пів століття пов’язав життя з російським балетом. 

Вимикайте пафос у словосполученні “русскийбалет”.

Бо це саме мсьє Петіпа і навчив росіян виконувати cabriole, pirouette або sissone, тутешнім незграбним балетним поставив залізний носок, бо виявився суворим керівником польотів над імператорською сценою.

***

Тепер уявляєте, у якій творчій компанії опинився український баритон?

Остаточною творчою перемогою над заздрісниками стала для Семена Гулака-Артемовського у 1846 р. партія Руслана, виконана у другій редакції опери “Руслан і Людмила” Михайла Глінки.

Та московська вистава у Великому театрі була створена за участю групи петербурзьких артистів (диригент Іван Йоганніс; Руслан - Гулак-Артемовський, Людмила - Марія Степанова, Ратмір - Ганна Петрова-Воробйова, Фарлаф - Осип Петров, Горислава - Емілія Лілєєва, Фін - Леон Леонов).

Нова версія опери усе розставила по місцях: а) викликала захоплені рецензії музичних критиків, б) закріпила за С. С. Гулаком-Артемовським славу одного з найкращих басів Російської імперії.

На одному з аншлагів побував Тарас Шевченко, який прийшов у захват.

- Тепер через день дають “Руслана і Людмилу”. Та що то за опера, так ну! А надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, - далебі правда. Добрий співака, нічого сказати, - ділився враженнями Кобзар у листі до мецената і приятеля Григорія Степановича Тарновського.

***

Прикметно, що щира дружба між ровесниками, Кобзарем та співаком, тривала і в радості, і в біді. У період заслання саме С. С. Гулак-Артемовський знаходив можливість підтримувати невільника - як матеріально, так і морально.

Зберігся лист Кобзаря від 30 червня 1856 р. до Семена Степановича, надісланий бранцем із Новопетровського укріплення. Починався він так:

- Благороднійший ти із людей, брате-друже мій єдиний Семене! Не треба було б теє… Ну, скажи по правді, чи єсть та великая душа на світі, окромя твоєї благородної душі, щоб згадала про мене в далекій неволі, та ще й 15 карбованців дала? Нема тепер таких великих душ на світі; може, і були коли-небудь, та в ирій полетіли. Одна твоя осталася між нами зимовать та, тулячись самотня на морозі, і сочинила собі поему, та такую сердечную, задушевную поему, що я і досі читаю та плачу. Великий ти поет, друже мій Семене! Благодарю тебе всім серцем і всім помишленієм моїм!

З огляду на впевнений поступ української культури на театральних сценах Російської імперії, найбільш вдалою для вихідця з-під Городища виявилася роль довірливого простака Михайла Чупруна у п’єсі “Москаль-чарівник” (1819) Івана Котляревського. За участю С. С. Гулака-Артемовського виставу 91 раз давали у московському Малому театрі та в Олександринському театрі в Санкт-Петербурзі. Як це до болю живо нагадало йому рідну Україну і заохочувало до оригінальних композиторських спроб. Подібно до жарини, талант слід роздмухувати.

Творчо розгорнувши крила, артист сам підніс знамено просвітника. З 8 травня до 16 вересня 1844 р. композитор перебував у Городищі, де особисто вишукував талановитих співаків, аби поповнити… оперну трупу Імператорських театрів.

Врешті-решт, змінилося й сімейне становище митця.

Восени 1848 р. він покликав заміж милу Шурочку - доньку декоратора московських театрів і балерини Олександру Іванівну Іванову, молодшу за чоловіка на добрий десяток років. У щасливого подружжя народилося трійко дітей: донечки Олександра і Варвара, портрет якої свого часу намалював Тарас Шевченко, та син Василько. Усіх їх, на жаль, ще малими покликав до себе Господь…

***

У житті творчих особистостей різне трапляється. 1850 р. у репертуарі Санкт-Петербурзького Імператорського оперного театру співак виявився не зайнятим. Щоб не марнувати час, Семен Степанович обійняв посаду… інспектора репертуару Санкт-Петербурзької театральної контори Катерини Семенівни Семенової (1786-1849).

Та невдовзі гостро зблиснула нова грань українця - актор спробував себе у комічних ролях. Зміна амплуа була логічною, адже доводилося виступити у новоствореному… театрі-цирку, де несподівано для публіки розкрився талант подавати характерні ролі, як-от в комічній опері “Бронзовий кінь” (“Le cheval de bronze”; 1835) французького композитора Даніеля-Франсуа Обера. 2 квітня 1858 р. її прослухав Тарас Шевченко і прийшов у захват.

Семен Гулак-Артемовський наче готував себе до чогось більшого…

Чи не до ролі колоритного запорізького козака Івана Карася, “років 45-50”, як згодом зазначатиме авторська партитура?

До кінця 1850-х рр. його кар’єра складалася вдало. Тільки на сцені найпрестижнішого в Імперії Маріїнського театру, не кажучи вже про гастролі у Тулі, Харкові, Курську, Воронежі, він виконав головні партії в операх В.-А. Моцарта, Белліні, Доніцетті, Джузеппе Верді (Giuseppe Verdi, 1813-1901), Джоаккіно Россіні (Gioachino Rossini; 1792-1868), Карла Марії фон Вебера (Carl Maria von Weber; 1786-1826), Джакомо Меєрбера (Giacomo Meyerbeer; 1791-1864), М. І. Глінки, Олексія Верстовського (1799-1862), Олександра Даргомижського, Антона Рубінштейна (1829-1894).  

Не втримавшись, одного разу Михайло Іванович Глінка вигукнув:

- Красивішого голосу, ніж в Семена Артемовського, мені не доводилося чути.

Насиченою залишалася і концертна діяльність, композиторська робота. Саме у цей час, у серпні 1858 р., він написав музику до народної пісні “Стоїть явір над водою” з посвятою побратимові, Тарасові Шевченку. Пишуть мистецтвознавці:

- Ось тоді у планах композитора і виник задум створити оперу з української історії.

Насправді діялося куди цікавіше. Послухавши “Стоїть явір над водою”, Кобзар, як справжній візіонер, помовчав, а потім поставив дивне, але резонне запитання:

- Чому тобі, Семене, не написати оперу? Із народного життя. Інші ж народи мають і композиторів, і написану ними музику. А хіба ти гірший, коли співаєш краще за них?

***

Семен Степанович не лише дослухався до поради, а й узявся за перо.

Сумно, проте по-справжньому перший музичний твір С. С. Гулака-Артемовського - водевіль “Картина степового життя циган” - до нас не дійшов. Попри той факт, що п’єсу ставили на сцені Олександринського театру в Санкт-Петербурзі.

1851 р. автор створив другу партитуру - танцювально-хорову сюїту “Українське весілля”, в якій завирували популярні народні пісні, а з ними й перша авторська хор-пісня - “Нуте швидко, нуте прудко, музики, заграйте”.

Поволі розбруньковувався композиторський талант Семена Гулака-Артемовського. 1852 р. він написав комедію-водевіль “Ніч напередодні Іванового дня”, яка перетворилася на його бенефіс. І ту виставу, в якій автор згадував малу батьківщину - Городище, сусідні села Воляву, Мліїв та Яр-Макітерку - поставили у Санкт-Петербурзі.

Потім була музична драма “Руйнівники кораблів” (1853), яка, на жаль, як і партитура “Ночі напередодні Іванового дня”, десь загубилася. 

***

У вільний час він компонував солоспіви: деякі - на народні слова, до інших сам складав вірші. З усього було видно: музичний театр співака розкривав. Часто він виступав на сцені і як композитор, і як драматург. На жаль, більшість написаних українським митцем п’єс з музикою та партитурами втрачені або загублені.

Не хочу, аби складалося враження, мовляв, “перший бас Імператорської опери” виключно працював або сидів за партитурами. Насправді, як живий представник “колонії освічених малоросів” у Санкт-Петербурзі, наш земляк вів активне світське та інтелектуальне життя. Скажімо, не раз заходив він на гостини до знаменитого українського математика Михайла Остроградського (1801-1861; дав. тут), внесеного у 2001 р. ЮНЕСКО до списку найвидатніших математиків світу, регулярно відвідував виставки в Імператорській Академії мистецтв чи Ермітажі або разом із Кобзарем цілий день уголос міг читати нову монографію “Космос. Досвід фізичного світопису” німецького натураліста Александера фон Гумбольдта.

Як людина творча, мав він та із роками розкривав таланти: доволі пристойно Семен Гулак-Артемовський малював мініатюри на слоновій кістці, професійно займався наукою, склавши “Статистико-географічну таблицю міст Російської імперії”, яка привернула увагу Імператорської Академії наук і була надрукована у 1855 р., а також запропонував оригінальний проєкт… водогону у Санкт-Петербурзі.

***

Коли життя навернуло на п’ятий десяток, Семен Степанович побачив: зрадливий час і підступна доля у митця забирають молодість, а вливають старість. Як на зле, і музичні критики хором взялися зауважувати, буцімто його чистий і оксамитовий бас губить силу і чистоту. І це в той час, коли все творче життя актор володів красивим та широким за діапазоном голосом, легко беручи звуки тенорової теситури.

Наприкінці 1850-х рр. С. С. Гулак-Артемовський швидко втрачав голос.

Природно, що соліста перевели на другорядні ролі. Саме тоді у незламного творця виник задум створити велику “справжню” оперу на український сюжет. Так, у 1861 р. розпочалася робота над оперою “Запорожець за Дунаєм”.

Стверджується, її сюжет запропонував український історик, професор Санкт-Петербурзького університету Микола Костомаров (1817-1885). Ідея надихнула, і Семен Гулак-Артемовський написав 22 музично-вокальні номери, авторські ремарки, створив оркестрову партитуру та клавір, а також підготував лібрето.

Зі школи ви, певне, пам’ятаєте, що події опери розгортаються на початку XIX ст. десь за Дунаєм, на турецькій території. Після зруйнування Катериною II у 1775 р. Січі. Хоч і живуть запорожці ніби як біля Дніпра, та то чужина. І козаки вирішують вертатися на Батьківщину. З козаками та під корогвами на велику сцену вирішив гучно повернутися і він.

***

У неділю, 14 (26) квітня 1863 р., у Маріїнському театрі під керуванням головного капельмейстера, диригента і скрипаля Костянтина Лядова (1820-1871) відбулася давно очікувана прем’єра першої української опери “Запорожець за Дунаєм”. Партитуру до неї написав і головну роль запорожця Карася (баритон, за сценічною практикою - бас) виконав сам автор - Семен Степанович Гулак-Артемовський.

Зала Маріїнського театру насолоджувалася - не лише майстерністю довершеного співака, а й драматичним талантом комедійного актора. На Театральній площі, 1 у Санкт-Петербурзі вишукана публіка навіть незчулася, як за три години минули події лірико-комічної вистави на дві дії, де головними персонажами виступали запорожець Іван Карась, його дружина Одарка, названа донька Оксана, її наречений Андрій (перебіжчик з України) і… турецький султан.

Поодинці, парами, а то й більшим числом на головну сцену Північної Пальміри ступали персонажі, яким досі сюди дорога була заказана. До партеру, зупиняючись перед рампою, українською мовили та співали перші виконавці опери “Запорожець за Дунаєм”: сам автор, С. С. Гулак-Артемовський - Іван Карась; Емілія Августинівна Лілєєва (власне: Е. А. Шеффердекер; 1823-1893) - Одарка; Дар’я Михайлівна Леонова (1834-1896) - Оксана; Павло Миколайович Дюжиков (1836-1890) - Андрій; В. Матвєєв - Прокіп Терень; О. Живов - Селіх-Ага; В. Матвєєв - імам (Ібрагім-Алі).

***

Уявіть: протягом року на сцені Маріїнського театру відбулося 13 вистав.

Останню виставу за участю 52-річного Семена Степановича Гулака-Артемовського у Північній Пальмірі дали 29 травня 1864 р. - на сцені Олександринського театру.

У наступному театральному сезоні, як патякає російська музикознавча наука, оперу “Запорожець за Дунаєм” зняли з репертуару. Оскільки з'ясувалося, начебто музика “запозичена” з опери “Викрадення із Сералю” (Die Entführung aus dem Serail; 1782) В.-А. Моцарта.

Мовляв, до оригінальної партитури українець додав кілька народних мелодій і трохи переробив окремі місця. Національний мелос, народно-фольклорні інтонації, мелодика багатющої української пісенності - на все це у горе-музикознавців вуха позакладало.

Як резонно ще у 1925 р. зауважив український мистецтвознавець та історик театру Дмитро Антонович (1877-1945):

- Опера Моцарта “Викрадення із Сералю” в Україні ніколи не виконується, тоді як “Запорожця за Дунаєм” добре знає кожен український театрал.

***

У цьому контексті мені особисто спав на думку один історичний анекдот. Його витворив гострий на слівце Моцарт, оригінальний твір якого доброзичливці також хотіли спаплюжити. Коли хтось знову іронічно запитав про “Викрадення із Сералю”, геній і собі поглузував:

- У Відні опера не просто сподобалася, а наробила стільки галасу, що ні про що інше ніхто навіть і чути не хоче..

Загадка, чому зняли з репертуару оперу, мала просте офіційне пояснення. Мовляв, у соліста Маріїнського театру С. С. Гулака-Артемовського закінчився контракт, і він… вирушив до Москви. У Білокам’яній опера “Запорожець за Дунаєм” знову побачила світло рампи у Большому театрі. Її прем’єра відбулася 6 жовтня 1864 р., і упродовж театрального сезону її давали чотири рази.

А ось на сцені Малого театру оперу публіці показали лише раз - 9 вересня 1865 р. Це була остання вистава, в якій у ролі Карася виходив автор. Відтоді “Запорожця…”, який хоч і у грайливій формі, та співав про речі серйозні, вилучили з репертуару Імператорських театрів по всій Росії. І лише після 1881 р., коли знову дозволили ставити українські п’єси, трупа громадського театру Товариства “Руська Бесіда” поставила шедевр у Львові.

***

Тепер поясню справжню ситуацію, яка склалася зі звільненням.

Двадцять років на сцені пролетіли наче перша дія. Репертуар Семена Степановича складався з 51 оперної партії, крім того, він грав у 11 водевілях та комедіях. Причому співав Семен Артемовський (так тоді лунало його артистичне ім’я) широкий діапазон ролей – від Вільгельма Телля та Фігаро до веселого Мазетто та грізного Командора.

Антракт? Вимушений антракт. Провінціалу з-під якогось там Городища не подарували успіху в обох російських столицях. Не забувайте, на той час гонорари українця були найвищими на Імператорській сцені! Тож на початку літа 1862 р. оперному прем’єру по-царськи подякували за 20-річну сценічну діяльність і перевели - на два роки - на так звану “службу вдячності”. Тобто, платня сплачується, але співають… інші. Це було не просто принизливо, а ганебно.

З таким становищем Семен Степанович не змирився, а взявся, як і личить українцеві, обстоювати права, захищати акторську честь та людську гідність. У листі дирекції Імператорських театрів у грудні 1863 р. він викладав власну позицію:

- По закінченні 20-річної служби в Дирекції я маю службу вдячності. Закінчується вона у травні наступного року. Відчуваючи в собі творчі сили для подальшої роботи, маю честь просити надати можливість продовжувати службу на сцені Імператорських театрів. 

Йому відмовили.

С. С. Гулак-Артемовський сподівався, що “службу вдячності” йому призначать до кінця життя. Принаймні цього за колегу добився його земляк, перший виконавець ролей Івана Сусаніна та Руслана в операх М. І. Глинки, єлисаветградський баритон Осип Петров. Але адміністрація остаточно розірвала контракт із артистом.

Так і залишилося в аналах історії, що востаннє на петербурзьку сцену Семен Гулак-Артемовський вийшов 29 травня 1862 р, коли в Олександринському театрі утринадцяте (і востаннє) давали оперу “Запорожець за Дунаєм”.

***

1864 р. 52-річного С. С. Гулака-Артемовського було викинули з Маріїнського театру. Але у гидке неподобство особисто втрутився його шанувальник, Великий князь Микола Миколайович (1831-1891), й артиста перевели до Москви - до Большого театру.

Ще один сезон Семен Степанович співав басові партії. Потім у Першопрестольній вони склали сімейний дует із дружиною Олександрою Іванівною: вона акомпанувала на фортепіано та арфі, він співав, зокрема арії із “Трубадура” Верді. Але жив “перший бас Імператорської опери” у злиднях. Із дружиною вони оселилися у московському передмісті Кудрині. Житло у двоповерховому дерев’яному будиночку їм надала єпархія місцевої церкви Різдва Христового, яка постійно ремонтувалася, починаючи з 1861 р.

Проте у 1865 р., остаточно втративши голос, співак залишив сцену.

Оперну і драматичну. Назавжди.

Довелося знову шукати заробіток, і, згадавши про успадкований від якогось із предків-козаків дар народного цілителя, Семен Степанович узявся… допомагати людям. Він дістав офіційний дозвіл на лікування “магнетизмом” і щодня, крім неділі та релігійних свят, приймав по 30-40 хворих. Причому не брав з пацієнтів жодної копійки. Тим, хто намагався тицьнути подарунок, стиха роз’яснював:

- Це - не мистецтво, а дар, тому не маю права брати винагороду.

***

У трудах праведних останні роки життя нашого земляка збігли…

Пішов засвіти він 5 (17) квітня 1873 р. у Москві. Поховали великого актора та композитора на Ваганьківському кладовищі, ділянка №33. Втративши трьох малолітніх доньок, які від хвороб померли у дитинстві, Семен Степанович Гулак-Артемовський не залишив прямих нащадків. Щоправда, мав він брата. І сьогодні у Городищі, на тій самій Гулаківщині, мешкають Гулаки - нащадки славного роду.

На московському цвинтарі могила композитора тривалий час стояла занедбаною... Лише у 1952 р., напередодні 140-ї річниці від дня народження композитора, стараннями артистів Московського музичного театру імені К. С. Станіславського та В. І. Немировича-Данченка поховання розшукали і привели до ладу. Рішенням Московської міськради у 1953 р. на могилі встановили пам’ятник з епітафією:

- Семен Степанович Гулак-Артемовський. Композитор, співак, автор опери “Запорожець за Дунаєм”.

Тоді ж Всесоюзна студія грамзапису у Москві видала оперу “Запорожець за Дунаєм” на трьох дисках-гігантах. На малій батьківщині С. С. Гулака-Артемовського, у Городищі Черкаської області, у вересні 1966 р. відкрився музей. Експонати для нього надійшли з Москви, Києва, Харкова, Варшави, Парижа, Нью-Йорка і Торонто.

***

Оперу на дві дії “Запорожець за Дунаєм” фундатора національного оперного мистецтва можна було послухати у Києві минулої середи, 2 лютого 2022 р., в Національній опері України.

Лібрето - Семена Гулака-Артемовського. Музична редакція та оркестрування - Мирослава Скорика. Сценічна редакція - Анатолія Солов’яненка. Диригент-постановник - Микола Дядюра, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Режисер-постановник – Анатолій Солов’яненко, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Спеціально для вистави створено понад 250 костюмів (Марія Левитська), майже 3000 квадратних метрів живопису.

…Не перше десятиліття Україну збурює думка, та ніяк вона не перетвориться на реальність: давно слід створити Національний пантеон наших достойників, які й досі перебувають на чужині.

Серед тих, чий тлін давно слід перепоховати на Батьківщині, повинен бути, безперечно, і С. С. Гулак-Артемовський. Тільки тоді рідна земля стане для нього пухом, а не важкою, холодною брилою в імперській стороні.

Олександр Рудяченко