Норбер Гланцберг. Музика проти смерті

Вона називала його “мій Ноно”, а власні листи до коханого підписувала “твоя Фіфі”. Співачка стверджувала, що цей піаніст і композитор володіє ключем до таємниці музики. То була суща правда: колишній галичанин створив для “Маленького горобчика” пісню – “Padam, padam…”, що перетворилася на один із музичних символів Франції.

Українці мають пишатися: у різні часи той твір прикрашав не лише репертуар незрівнянної Едіт Піаф, а й інших француженок: Мірей Матьє, Сімони Ланглуа та Патрісії Каас. Бельгійки Ерни Палстерман, голландки Лізбет Ліст, німкені Уте Лемпер, гортугалки Вів’єн Парра, шведки Анне Софі фон Оттер, чешки Джудіти Черовської, американки Карен Акерс, канадійки Петсі Галант, турка Кандана Ерчетіна. І – навіть британської поп-діви Петули Кларк, чия слава триває сьоме десятиліття. Як сприймав популярність наш колишній, але вимогливий до себе земляк?

- Я щасливий, але незадоволений.

У 1999 році 89-річний Норбер Гланцберг зізнався:

- Це справжня покара – жити так довго.

За якийсь час музичний директор театру і художній керівник Моцартівського фестивалю Даніель Кляйнер зробив оркестровий переклад фортепіанної сюїти “Пісні Голокосту”. Але в новому прочитанні автор не встиг почути цикл – він помер 25 лютого 2001 р.

Стіну будинку на Вольфгартсгассе, 6, у Вюрцбурзі, де композитор прожив 20 років, нині прикрашає меморіальна дошка, а перед кожним Різдвом хор німецьких хлопчиків виконує його пісню “Різдво – це любов” (“Noël c’est l’amour”). Німці вірять, що Норбер Гланцберг повернувся до Вюрцбурга назавжди.

Що з вірою в українців?

* * *

Французький композитор українського походження Натан Гланцберг народився 12 жовтня 1910 р. у місті Рогатині, королівство Галичини і Лодомерії, що тоді перебувало у складі Австро-Угорської імперії. Містечко було дрібним, багатонаціональним. У 1910 р. тут проживало 7664 мешканці, з яких 3254 були євреями. Разом із тим, саме в Рогатині в 1909 р. відкрилася перша в Галичині українська гімназія! Там викладали та навчалися чимало славетних земляків: Антон Крушельницький, Іван Крип’якевич, Юліан Опільський, Денис Лукіянович, Роман Грицай, Микола Чайковський, Борис Кудрик та багато інших.

Батько Натана – Шмуель Гляйнцберг (Samuel Glanzberg), був дрібним єврейським торговцем. В одному з найбідніших регіонів монархії Габсбургів жити було несила. Отож, у 1911 р. сім’я емігрувала у місто Вюрцбург, земля Баварія. У Німеччині Натана почали кликати на німецький кшталт – Норбером, а невдовзі у середовищі єврейської громади пішла поголоска про обдарованого хлопчика, музичного вундеркінда. У трирічному віці малий запитав матусю Малку (Malka Glanzberg): – “Чому музика сміється і плаче?” Кажуть, мати настільки розчулилася, що придбала синові перше піаніно, а невдовзі юдеї Вюрцбурга почали називати сина Шмуеля Гляйнцберга “маленьким Моцартом”.

Неподалік від Гляйнцбергів мешкала ще одна родина переселенців з України. Мали вони прізвище Ойстрах. Згідно з сімейною легендою, першим власним музичним інструментом Норбера стала... устна гармоніка, подарована Ойстрахами. Подейкували, що через багато-багато років, у Парижі, на концерті великого скрипаля Давида Ойстраха (1908-1974) поруч з Норбером опинилася літня пані. Деякий час вона придивлялася до сусіда по кріслу, а потім несподівано поцікавилася, чи, бува, не син він Шмуеля Гляйнцберга? Коли вони розговорилися, виявилось: пані Ойстрах із Вюрцбурга! А ще вона не без гордості повідомила:

- Додік – мій небіж.

* * *

1914-й рік відкрив нову епоху. В Європі розпочалася І Світова війна. Шмуеля Гляйнцберга забрали до війська, де він служив санітаром. Тим часом у Норбера з’явилася маленька сестричка – Лізель.

Хоч як прогресувала освіта, але в 1927 р. Норберу Гланцбергу довелося залишити клас у консерваторії. Аби допомагати родині, із 17 років юнак працював концертмейстером у театрі. Вік брав своє, і батькові ставало важко день у день кружляти Баварією, пропонуючи роздрібним торговцям зразки вина. Дедалі більше старший син опікувався фінансовими справами сім’ї. При нагоді він диригував операми і, кажуть, навіть керував у 1928 р. постановкою на сцені берлінського Театру на вулиці Шіффбауердамм – Великий Шаушпільхаус – “Тригрошової опери” Бертольда Брехта.

Де траплялася робота, туди й кликала його доля. У 1929 р., у розпал Великої депресії, Норбер Гланцберг вирушив у курортний Аахен, земля Північний Рейн-Вестфалія. Там він акомпанував і диригував виставами місцевої балетної трупи. Невдовзі талановитого юнака призначили помічником диригента Петера Раабе (Peter Raabe; 1872-1945). Саме тут, у міському театрі, він зустрівся та особисто зазнав видатних колег – угорця Белу Бартока (Béla Bartók; 1881-1945) та австрійця Альбана Берга (Alban Berg).

* * *

Ймовірно, генії надихнули юнака, і він ретельно шукав той єдиний шанс, що перетвориться на трамплін у творчій кар’єрі. У провінційному Аахені, здається, нічого на нього не чекало. Ну, народився тут бельгійський композитор, піаніст Луї Брассен. Ну, виникла тут знана німецька фірма “Zentis”, що уславилася своїми кондитерськими виробами. Тим часом Норбер Гланцберг не здавався і наче на щось чатував: як концертмейстер він грав на репетиціях місцевої балетної трупи, супроводжував драматичні спектаклі, диригував камерними концертами.

Справа була за збігом обставин. У тамтешній балетній трупі служила якась Ірмгард Керн (Irmgard Kern). Як і колишній галичанин, приїхала вона до Аахена з Вюрцбурга. Одного разу танцівниця попросила піаніста закомпанувати їй на кастингу в берлінський театр-вар’єте “Admiralspalast”, де на Фрідріхштрассе готувалася прем’єра оперети “Королева чардашу” (“Die Csárdásfürstin”).

Коли Ірмгард Керн завершила показ, члени комісії буквально вибігли на сцену. Серед них був і маестро, угорський композитор Імре Кальман (Imre Kálmán; 1882-1953). Ні, його полонила не танцівниця, а її фантастичний акомпаніатор!

Композитор одразу поцікавився головним:

- Маестро, де ви працюєте?
- Я – концертмейстер в Аахенському театрі, – зніяковіло пояснив Норбер Гланцберг.
- Скільки заробляєте?
- 150 марок на місяць.
- Якщо залишитеся у нас, отримуватимете 350.

Доля буває такою приязною. Відтоді чи не кожна репетиція оберталася знайомством зі знаменитостями. Одним з нових знайомих концертмейстера став елегантний блондин, театральний актор та естрадний співак Ганс Альберс (Hans Philipp August Albers; 1891-1960). У 1930-1945 рр. він вважався найбільшою кінозіркою Німеччини. Йому сподобався рудоволосий капельмейстер, і він часто запрошував музиканта до своєї гримерної. Поволі розширювалися зв’язки і контакти.

* * *

У ті часи увага до Чарівного Ліхтаря в Німеччині була шаленою. Буквально недавно на берлінській кіностудії “UFA” (“Universum Film AG”) режисер Джозеф фон Штернберг зняв перший національний звуковий фільм – “Блакитний ангел” (“Блакитний ангел”; 1930) з Марлен Дітріх у головній ролі. І стрічка здобула світове визнання. Хоча в нацистській Німеччині в 1933 р. картину заборонили, проте у своєму приватному кінозалі Гітлер часто переглядав той фільм.

Одночасно з роботою в театрі у 1930 р. Норбер Гланцберг уклав контракт із кіностудією “UFA” і став писати музику для перших звукових фільмів. Для стрічки “Фальшивий чоловік” (“Der falsche Ehemann”; 1931) режисера Біллі Уайльдера колишній галичанин створив титульну пісню “Спіймай мене, коханий, я – твоя весна, я – твоє сонячне світло” (“Hasch mich, mein Liebling, hasch mich”), що миттєво стала хітом сезону. Газети пістрявіли схвальними відгуками: “Новачка звуть Норбер Гланцберг. Його ритми спокусливі, а композиції захоплюють, як найкращі творіння Фрідріха Холландера (автор пісень до “Блакитного ангела”, – О.Р.)”. “Гланцберг пише легко і невимушено, буквально однією лівою”.

Коли “Фальшивий чоловік” потрапив у прокат у Вюрцбурзі, Шмуель Гляйнцберг полишив картати сина за вибір фаху, а годинами стовбичив біля входу в кінотеатр і, тицяючи пальцем в афішу, де ім’я Норбера було виведено великими літерами, – гордо повторював, звертаючись до незнайомців: “Це – мій син!”

Що цікаво, із Біллі Уальдером вони швидко порозумілися, бо виявилися… земляками.

Як і Норбер, молодший на п’ять років кінорежисер народився в Австро-Угорщині, у польському містечку Суха-Бескидзька (Sucha Beskidzka; Суський повіт Малопольського воєводства), у родині дрібного єврейського торговця солодощами. Батьки дали йому ім’я Шмуель Вільдер (Samuel Wilder; 1906-2002). Лише у 1933 г. Біллі Уальдер виїхав до Голлівуду. За шість років він став натуралізованим американцем, потім уславився кількома чарівними кінокомедіями за участю Одрі Хепберн та Мерилін Монро: “Сабріна” (1954), “Сверблячка сьомого року” (1955), “У джазі тільки дівчата” (1959), – та здобув якихось там шість “Оскарів”.

Другою успішною стрічкою берлінської кіностудії “UFA”, до якої Норбер Гланцберг створив музику, стала комедія “Тоді вже краще риб’ячий жир” (“Dann schon lieber Lebertran”; 1931) Макса Офюльса. Розкриваючи широкі творчі можливості, наш земляк писав партитури для опер, став музичним керівником низки концертів, рахуючи й шоу танцюристки Еллен фон Франкенберг (Ellen Von Frankenberg).

* * *

Тим часом колись лагідна до емігрантів Німеччина на очах коричневіла. На власний кшталт нацисти наводили лад у країні. 15 липня 1932 р. часопис “Німецький фільм” написав, що композитори “УФА” – суцільно євреї, тоді як німецьку літературу і кіно мають створювати виключно люди, “які відчувають світ по-німецьки”. Тодішній гауляйтер (1926) Берліна Йозеф Геббельс також висловився із цього питання і перейшов на прізвища: “Цей маленький галицький юдей Гланцберг злизує у молодих світловолосих композиторів масло з хліба”. Природно, що кіностудія “UFA” припинила співпрацю з євреями.

Коли в 1933 р. нацистський режим дорвався до влади, в націонал-соціалістичній партійній газеті “Атака” (“Der Angriff”) доктор Геббельс назвав Н.Гланцберга “дегенеративним єврейським митцем”. Цькування посилювалося, й одного разу, коли артист повертався додому, власниця найманої ним квартири завбачливо попередила: уже гестапо прийшло по нього... Далі залишатись у Третьому Рейху було небезпечно для життя, і музикант виїхав до Франції. Попри те, що зі США талановитий музикант уже отримав запрошення на роботу.

Отже, для подальшого життя Норбер Гланцберг обрав Париж. Мотив був простий: залишитися ближче до батьків та сестри, які поки не визвались із Вюрцбурга. З огляду на те, що Рогатин у той час належав Польщі, прибульця в мерії Парижа зареєстрували як… поляка. Шляхи Господні несповідимі. У столиці Франції він знову зустрів Біллі Уайлдера, який готувався до еміграції в Сполучені Штати.

- Нумо, поїхали разом, Норбере, – зваблював режисер, а Норберу було важко уявити життя за океаном. Чи то був страх провінційного юнака, чи то хвилювання за родину, яка залишалась у Третьому Рейху, – тепер ніхто не скаже.

* * *

Після кількох невдалих спроб знайти у Парижі роботу за фахом, 23-річний Норбер Гланцберг торгував на вулицях дрібним канцелярським приладдям, поки не заробив грошенят і не винайняв… акордеон. Відтоді він заливав музикою столичні подвір’я, навіть просто за їжу… Справжнім святом у ті часи були відвідини емігрантської їдальні. Норбер займав місце за столом, вкритим білою скатертиною, мав обід із чотирьох страв, склянку вина. Ось коли вигнанцеві ввижалося, нібито повернулася колишня життя.

Пощастило тільки у 1936 р., коли музикант влаштувався піаністом у єврейський театр, де керував невеликим ансамблем: акордеон, контрабас та сам Норбер – за роялем. Гітаристом квартету незабаром став легендарний циган, видатний музикант Джанго Рейнхардт (Django Reinhardt; 1910-1953), котрий народився в наметі мандрівного табору, тому буквально все: класику, джаз, оперу – грав на циганський штиб. На велику сцену двох геніїв музики ХХ століття не пустили і вони грали на танцях у передмісті Парижа.

Поступово Норбер Гланцберг ввібрав у себе та переосмислив стиль французького шансону. Це була не самоціль, ні, емігрант із Рогатина шукав і знайшов, як заробляти на шмат хліба. Йшлося не про циганський джаз (jazz manouche), а по-справжньому французьку міську пісню. У 1938 р. піаніст познайомився із французькою співачкою, актрисою кабаре Ліс Гауті (Lys Gauty; 1900-1994) і створив спеціально для неї пісню “Щастя оселилось у моєму серці” (“Le bonheur est entré dans mon cœur”).

І тоді вперше у Франції, Норберу Гланцбергу усміхнулася доля – він став затребуваним концертмейстером різного рівня співаків, чиї виступи прикрашали поточні презентації модних колекцій французьких кутюр’є.

* * *

Одного разу ансамблю колишнього галичанина довелося акомпанувати крихітній і милій співачці Едіт Піаф (Édith Piaf; 1915-1963), яку ще ніхто не знав. У 1935 р. той самородок відкрив та узявся ним опікуватися власник паризького кабаре “Жернiс” (“Le Gerny’s”) Луї Лепле (Louis Leplée), розташованого на Єлисейських полях.

Це він переконав Едіт Джованну Гассіон співати та допоміг подолати надзвичайну знервованість, що в поєднанні зі зростом вокалістки (142 см) надихнули мсьє Лепле дати 20-річній підопічній прізвисько, яке залишилося з нею до кінця життя і стало сценічним ім’ям – “Маленький горобчик” (“La Môme Piaf”; паризький сленг). Завдяки старанням татечка Лепле співачка поклала за правило регулярно репетирувати з концертмейстером, ретельно обирати репертуар, пристойно поводитися на сцені та вбиратися у строгі чорні сукні, які в Парижі перетворилися на тренд.

Окрім того, власник кабаре “Жернiс” провів ефективну рекламну кампанію, залучаючи до неї знаменитостей, рахуючи актора та співака Моріса Шевальє (Maurice Chevalier; 1888-1972). Преса писала, мовляв, той начебто став коханцем співачки. Насправді, у 1937 р. мсьє Шевальє одружився з танцівницею Нітою Райя (Nita Raya).

У столичному кабаре “Жернiс” в 1935-1936 рр. Едіт Піаф виступала у супроводі ансамблю, яким керували два музичні самородки – гітарист Джанго Рейнхардт та піаніст Норбер Гланцберг.

* * *

Тривожні відчуття розпалювалися. Гітлер не втримався і напав на Францію. Була оголошена повна мобілізація, і 6 вересня 1939 р. Норбер Гланцберг став піхотинцем польської Армії у вигнанні, очоленої маршалом Владиславом Сікорським. Військо те входило до складу Збройних сил Франції, дислокованих у Великобританії. Опинившись серед декласованих, непривітних польських жовнірів, колишній концертмейстер та пацифіст довго не витримав і… зробив усе, аби повернутися до цивільного життя.

На щастя, у 1940 р. музиканта комісували з армії, він вирушив на південь Франції – в непідконтрольну нацистам частину країни. До Марселя музикант дочвалав пішки – 200 км. Там він знайшов притулок – у центрі для біженців під милою назвою “Ласкаво просимо”... У тамтешніх кав’ярнях аж роїлося від колишніх колег. Тут Норбер Гланцберг зазнав багатьох знаменитостей у вигнанні: Фернанделя, Тіно Россі, Моріса Шевальє. Як зазначив німецький письменник Герман Кестен (Hermann Kesten; 1900-1996) в автобіографічній книжці “Поет у кав’ярні” (1959):

- В еміграції кав’ярні були будинком і батьківщиною, церквою і парламентом, пустелею і полем бою, колискою ілюзій і кладовищем.

Невдовзі Норберу зустрівся імпресаріо Фелікс Маруані (Félix Marouani). Той винайняв емігранта у склад ансамблю, що акомпанував французькому співаку та актору корсиканського походження Тіно Россі (Constantin Rossi; 1907-1983) та Едіт Піаф; обидва солісти виступали в одній програмі. І тепла компанія вирушала в тур.

Отже, на початку жовтня 1941 р. в Марселі Норбер Гланцберг зустрів стару знайому – Едіт Піаф, яка перетворилася на національну зірку. Відтепер кожен у Франції знав її ім’я. Буквально по п’ятах за нею ходила слава, тож планувалися тривалі гастролі “Маленького горобчика” Південною Францією, ще не окупованою нацистами. Як пригадував Норбер Гланцберг:

- Вона шукала піаніста і вирішила взяти мене.

Тут треба сказати трюїзм у стилі “Бременських музикантів”:
- І тоді їхні очі зустрілися, і вони покохали одне одного.

* * *

Лише-но турне закінчилося, як політична ситуація вкрай загострилася. Нацисти зажадали від режиму Віші (Régime de Vichy) видати усіх євреїв, не мало значення: були у таких французькі паспорти чи – ні. Почалися облави, усіх затриманих безжально депортували або передавали есесівцям. Тим часом у бабусі свого особистого секретаря під Марселем Едіт Піаф переховувала Норбера Гланцберга. Адже вони давно зблизилися, навіть встигли стати коханцями.

Марсель став першим притулком Гланцберга, за яким було ще багато інших. Маю на увазі підпільні квартири марсельської мережі Руху Опору: там лихі часи перечікували люди, зберігалися продукти, нагромаджувався одяг. Більше виступати єврейський піаніст не міг. Що там концертувати, навіть виходити на вулицю було ризиковано. Едіт бачила, як зашморг на шиї “її Ноно” затягується, і шукала вихід.

Популярність “Маленького горобчика” допомогла знайти шлях до порятунку. Зокрема Едіт попросила графиню Лілі Пастре (Marie-Louise Double de Saint-Lambert; 1891-1974) надати притулок Норберу Гланцбергу в своєму розкішному Château Pastré, що стояв в Монтредон, на півдні під Марселем. Той палац ХІХ століття, збудований у необарочному стилі, оточував величезний парк, засадженими магноліями і платанами, а численні ставки та штучні канали милували око. Окрім Норбера Гланцберга, чиє перебування в Шато Пастре оплачувала Едіт Піаф, графиня переховувала арфістку Лілі Ласкін (Lily Laskine), піаністів – Юру Гуллера (Youra Guller) та Монік Хаас (Monique Haas), художника Рудольфа Кундеру (Rudolf Kundera), хореографа та лібретиста Бориса Кохно (Boris Kochno), відомого сценографа Крістіана Берара (Christian Bérard) та диригента Мануеля Розенталя (Manuel Rosenthal).

* * *

Окрім графині Лілі Пастре, Норбера Гланцберга від нацистів переховував композитор Жорж Орік (Georges Auric; 1899-1983); потім, у 1962-1968 рр. він був генеральним директором Національних оперних театрів: “Grand Opéra” та “Opéra-Comique”. Жорж Орік мав будинок в Антібі, – комуні на південному сході Франції в регіоні Прованс – Альпи – Лазурний берег, департамент Приморські Альпи. Вечорами тут часто музикували гості й сам господар. Їх слухала справжня французька еліта: Поль Елюар, Жак Превер, Луї Арагон, Ельза Тріоле.

Одного разу, коли мсьє Гланцберг грав п’єсу Бетховена, в двері постукали. То були нацисти, які ходили вулицями та нагадували, що із наближенням бомбардувальників у будинках слід робити затемнення. Один із них, офіцер, поцікавився:

- Хто тут грає музику моєї батьківщини?

За роялем Норбер скам’янів. Довгим поглядом зміряв музиканта німець, а потім на підборах мовчки повернувся і… непрохані гості пішли здрейми. Минуло кілька десятків років, а Норбер Гланцберг виразно пам’ятав жах тих секунд, коли він опинився між життям і смертю.

Менш щасливий кінець мала інша історія, коли 2 травня 1943 р. у Ніцці, в готелі, де музикант жив під фальшивим паспортом, його схопили та на півроку запроторили до буцегарні. На щастя, німецький офіцер дозволив арештанту написати один лист. І графиня Лілі Пастре, об’єднавшись із Едіт Піаф та Тіно Россі, – почали домагатися звільнення бранця. Їм це не вдалося. Доля всміхнулася провідній актрисі “Comédie-Française” і кінозірці Марі Бель (Marie Jeanne Bellon; 1900-1985). Це вона зуміла переконати префекта поліції Дурафу не ламати життя талановитому музиканту. Той погодився заплющити очі на зорганізовану втечу, тобто опосередковано сприяв порятунку юдея від невідворотної смерті. Але… через півстоліття, у 1990-х роках, переглянувши по французькому телебаченню передачу про мсьє Гланцберга, мсьє Дурафу зателефонував артистові та нагадав про давні події.

* * *

Лиха година не минулася, а лише переодягалася в інший стрій. Після того, як 24 серпня 1944 р. танки генерала Філіпа Леклерка увірвались у Париж, у Франції почалися масові чистки. Практично всі національні діячі мистецтв, які під час окупації співпрацювали з гітлерівцями, мали постати перед “Трибуналом із чистки” (Сontribue à la défense). Серед них була й Едіт Піаф. Неодноразово, як свідок, Норбер Гланцберг виступав у судових процесах, захищаючи чесне ім’я цієї співачки та багатьох інших колег. На захист “Маленького горобчика” тоді також стали врятовані нею юдеї – композитор Міхаель Емеp та режисер Марсель Блістен.

Тим часом Західна Європа прокидалася до мирного життя і відроджувалася. Франція потребувала не пісень боротьби та опору, а пісень радості й кохання. Ось коли призабутий шансон забринів темами надії на краще життя. У 1946-1948 р. акомпаніатор супроводжував співака Шарля Трене (Charles Trenet; 1913-2001) під час його концертів у країнах Південної Америки. Навесні 1948 р. співак та кіноактор Тіно Россі вирушив у турне до Сполучених Штатів, а в якості піаніста узяв із собою зсивілого Норбера Гланцберга. Подорожі за океан музикант радів із двох причин: зрештою, йому кортіло побачити світ рівних можливостей та… зустрітися з батьками і молодшою сестрою, яким із Третього Рейху вдалося емігрувати в останню мить.

У душу колишнього галичанина повернулися чарівні мелодії, і в 1949 р. народилася пісня – “Паризькі бульвари” (“Les grands boulevards”), що стала візитівкою французького шансоньє італійського походження Іва Монтана (Yves Montand; 1921-1991) та обласкала композитора першим значним успіхом. Прикметно, що у 1944-1946 рр. молодий артист був коханцем та виступав у дуеті з... Едіт Піаф, яка допомогла “співаючому пролетарю” розпочати сольну кар’єру.

Здавалося, Ів Монтан проникав у кожне жіноче серце:

- Подобається мені блукати паризькими бульварами, / Літніми вечорами, коли всі / пізно влягаються спати. / Є можливість побачити / Два ангельських ока, / За якими безвільно ідеш аж до площі Республіки… / Потім я повертаюсь у маленький готель, / До своєї кімнатки, де з вікна видно / Лише шматочок неба, / Звідки линуть, як поклик, / Всі звуки та полиски / Чарівного світу / Великих бульварів.

* * *

Відчуженим блукав нічним Парижем піаніст із Рогатина. Емігранту минуло сорок, а він, на далекій чужині, у світі паризьких бульварів лише:

- Чвалав у натовпі, / Роздивлявся намети і базари / Вітрини, лотереї, / Балакучих вуличних торгашів, / Які продають вам свої теревені. / У такий спосіб час плине непомітно, / І забувається туга.

Але стали зорі над Великими бульварами, й одного дня у 1951 р. вже дуже знаменита Едіт Піаф раптом згадала мелодію з пульсуючим мотивом, яку Норбер Гланцберг награвав їй на роялі ще в 1942-му. Попри пізню годину зірка французької пісні зателефонувала поетові Анрі Конте (Henri Contet; 1904-1998) і, наче в кабінеті психоаналітика, взялася благати:

- Анрі, любий, зроби щось! Мелодія, написана Норбером, мене скрізь переслідує. Від неї моя голова просто гуде. Терміново потрібен чудовий текст, аби виспіватися.

І “Маленький горобчик” почала просто у слухавку наспівувати: “Padam-рadam…” Тієї ж миті поета осяяло:

- Геніально, це – воно! Годі шукати більш прекрасну історію для шансону! Рефрен Едіт просто слід запакувати в поезію! “Padam-рadam…” – наче серцебиття. Ось який мотив переслідує людину удень і вночі, лине здалеку, зводить з розуму.

Події розгорталися блискавично. 15 жовтня 1951 р. пісня “Padam-рadam…” була записала, а невдовзі видана на платівці. Той незвичний шансон убезсмертив ім’я співачки та його авторів, втілившись у півсотні версій і перетворившись на легенду ХХ століття. Якось легко франкомовний твір переступив океан, і мати Норбера із гордістю написала синові, що не раз чула його пісню на американському радіо.

* * *

На зорі 1950-х рр. Норбер Гланцберг познайомився з 20-річною полькою Марією Мазурек (Marischka Mazurek), яка виросла у Франції. Так на чужині несподівано зустрілися двоє людей родом із Польщі – католичка та юдей. Про Східну Європу вони чули лише із розповідей батьків. У силу різних обставин піаністу з Рогатина так і не пощастило отримати французьке громадянство, а приймати польське чи німецьке бажання музикант не мав. Тож одного дня Норбер сказав собі:

- Житиму без громадянства: прийняти одне, значить, зробити крок проти іншого.

Це при тім, що тоді він переживав не найкращі часи… За словами 40-річного композитора, у нього вже в печінках сиділи “ситі богемні бестії”, що марудились у житті й не могли скласти собі ціни. Марішка виявилася іншою. З нею Норбер уперше відчував спокій. Це було саме те, чого страдник потребував після пережитого лихоліття. Весілля пара зіграла 15 січня 1952 р., проте лише в листопаді 1959 р. у них народилася довгоочікувана дитина – син Серж. Його світлини нагадували бабусі Малці… самого Норбера, і сиву жінку завжди виповнювала гордість, попри те, що онук євреєм не був.

Минули майже чверть століття подружнього життя, та спільне щастя залишило їхній будинок. У 1976 р. Марішка Мазурек пішла від чоловіка, попри те, що завжди залежала від Норбера. Три роки Серж жив то у батька, то у матері, а коли відсвяткував 20-річчя, взагалі, залишив Францію та вирушив до Англії. Класична музика, що постійно лунала вдома, його дратувала. Серж Гланцберг обожнював рок, не розлучався з електрогітарою, яку батько за музичний інструмент не вважав. Зрештою, син вирушив на Острови, аби вчитися мистецтву… звукозапису.

* * *

Лише на початку 1950-х рр. уповні розцвів композиторський талант Норбера Гланцберга. Як плідний автор, він відкрив для себе кінематограф. Не стану грішити проти правди, і до ІІ Світової війни було здійснено кілька спроб, як-то: “Фальшивий чоловік” та “Тоді вже краще риб’ячий жир” (обидва: 1931) і “Вуличний співак” (“La Goualeuse”; 1938). Проте, широкого розголосу ті стрічки не набули.

Набравши певну творчу форму, композитор видавав кращий та ще кращий саундтреки до кінокартин, а саме: “Це трапилось у Парижі” (“C’est arrivé à Paris”; 1952) з Анрі Відалем, “Братик мій із Сенегалу” (“Mon frangin du Sénégal”; 1953) із Ноелем Роквером, “Корсари Булонського лісу” (“Les Corsaires du bois de Boulogne”; 1954) з Луї де Фюнесом, “Шантаж” (“Chantage”) із Раймоном Пеллегреном та “Вуличне світло” (“La Lumière d'en face”; обидва: 1955) із Бріжіт Бардо, “Чаклунка” (“La Sorcière”) із початкуючою Мариною Владі, “Перша шлюбна ніч” (“La mariée est trop belle”) із Бріжіт Бардо та “Михайло Строгов – кур’єр царя” (“Michel Strogoff”; усі: 1956) із Курдом Юргенсом, “Мій дядечко” (“Mon oncle”; 1958) із Жаном Таті, “Бурлаки на Волзі” (“Les Bateliers de la Volga”; 1959) із Ельзою Мартінеллі, “Француженка і кохання” (“La Française et l'Amour”; 1960) із Жаном-Полем Бельмондо і таке інше.

* * *

Наступна декада помітно розширила коло артистів, які користувалися послугами вихідця із Рогатина. У 1962-1970 рр. пісні Норбера Гланцберга купували та виконували: британська співачка та актриса Петула Кларк (Pétula Clark; 1932), французька поп-діва італійського походження Даліда (Dalida; 1933-1987), вродливий соловейко Мірей Матьє (Mireille Mathieu). Потім шансон, здавалося, винищив стиль "Yéyé", що у 1961-1966 рр. полонив Францію та франкомовні провінції Канади. Адже по ІІ Світовій війні до життя прийшло покоління бейбі-буму, яких національна естрада не цікавила, бо перевагу його представники віддавали пісням, адаптованим під успіх на англосаксонському ринку. Що залишалося національним композиторам-піснярам? Трудитися виключно для потреб французьких вар’єте і мюзик-холів.

Отже, кар’єра увійшла у глибокий штопор. Із дружиною Марішкою Норбер розлучився. Більше не шукаючи спільної мови з батьком, син Серж вирушив на навчання до столиці Об’єднаного Королівства. Колись топовий композитор усамітнився у Нейї-сюр-Сен, де мером міста тоді був Ніколя Саркозі. Скажу вам, західне передмістя Парижа завжди любили митці. Тут померли: містик Георгій Гурджієв, художник-модерніст Марсель Дюшан, модельєр Карл Лагерфельд. На місцевому кладовищі спочинок знайшли Василь Кандинський, Анатоль Франс, Андре Моруа, Рене Клер, Франсуа Трюффо.

Блукати Булонським лісом, що підступав до Парижа, дивитися на Сену чи вештатися головною вулицею містечка, авеню Шарля де Голля, що є природним продовженням Єлисейських полів, – він не любив. За ним назирці ходила одинокість. Болісно переживаючи самотність, Норбер Гланцберг тікав із Нейї-сюр-Сен, аби в велелюдному Парижі сховатися в концерті або в опері.

Якось несподівано музикант відкрив для себе бібліотеку Гете-Інституту, на засадженій кленами авеню д'Ієна (L'avenue d'Iéna). Несподівано, але запоєм він почав читати по-німецьки, а одного разу узяв у руки пронизливу збірку “Der Tod ist ein Meister aus Deutschland” (“Смерть – майстер із Німеччини”).

* * *

Відродився атрофований творчий ген, що раптом із прискоренням почав шалено розкручуватись. І в 1983 р. композитор повернувся до класичної музики та створив сюїту “Пісні Голокосту: 9 творів для баритону та фортепіано” на збірку віршів, написаних під час Другої світової війни бранцями концентраційних таборів. У 1998 р. цикл виконала на концерті у залі Вищої школи музики у Вюрцбурзі знаменита німецька актриса та співачка Ханна Шигулла (Hanna Schygulla; 1943), відома за картинами культового кінорежисера Райнера Вернера Фасбіндера. Саме автор обрав її у виконавиці й пообіцяв організаторам відвідати прем’єру. Отже, у Вюрцбург, де його не було майже 70 років, Норбер Гланцберг прибув знову, аби особисто почути публічну спокуту німців за завдані йому та мільйонам співплемінників страждання.

У 1984 р. з’явився не менш пронизливий твір, знаменита сюїта “Смерть – майстер із Німеччини: Антологія віршів жертв нацизму”. Назву було запозичено з поеми “Фуга смерті” (“Fugue de la mort”) Пауля Целана (Paul Celan;1920-1970), геніального поета із Чернівців, котрий останні 22 роки життя прожив у Парижі, а вічний спокій знайшов лише тоді, коли стрибнув у Сену з мосту Мірабо. Сюїту склали два музичні цикли, по десять творів кожен: пісні берлінського періоду та романтична лірика.

Прикметно, що “Фугу смерті” англійський професор Джон Фельстінер (John Felstiner; 1936) охрестив “Гернікою європейської повоєнної літератури”.

- Чорне молоко світання, ми п’ємо тебе уночі / ми п’ємо і п’ємо / в цій хаті живе чоловік, твоя золотиста коса, Маргарито / твоя попеляста коса, Суламіт, він змій приручає / Він гукає смерть, потребує ніжнішої гри / смерть – це з Німеччини майстер / він гукає – жагливіш водіте смичками, тоді ви полинете / димом / в повітря / тоді ви могилу дістанете в хмарах, там лежати нетісно...

* * *

Як серйозний композитор, Норбер Гланцберг знову нагадав про себе у 1985 р., коли написав Концерт для двох фортепіано “Сюїта на ідиш” (“Єврейська сюїта”). На новий твір зрілого майстра надихнули романи американського єврейського письменника із польським корінням, лауреата Нобелівської премії (1978) з літератури Ісаака Башевіс-Зінгера (Isaac Bashevis Singer; 1902-1991).

Потім знову на півтора десятиліття запала тиша. Вже не маючи здоров’я відвідувати Париж, він інколи блукав вулицями Нейї-сюр-Сен і пригадував старі часи. Музика колишнього галичанина не залишала. Аж раптом у 2000 р. французький композитор і диригент Єрусалимського симфонічного оркестру Фред Часлін (Frédéric Chaslin; 1963), котрий в останні роки приятелював із Норбером Гланцбергом, по-сучасному оркестрував “Єврейську сюїту”, що додало твору більшої виразності та барвистості.

Після гучних прем’єр у Франції та Ізраїлі твір уперше пролунав у об’єднаній Німеччині у виконанні філармонічного оркестру Вюрцбурга. Невдовзі композитора вшанували премією в галузі культури муніципалітету.

Олександр Рудяченко