Серж Лифар. 1. Король і соломинка

Останнім бажанням Короля танцю було побачити букет білих лілій. Саме ті квіти він незмінно тримав у руці, коли виконував одну з філігранних партій – принца Альберта в балеті “Жізель” (“Giselle) Адольфа Адана (Adolphe Charles Adam; 1803-1856). За християнською легендою, біла лілія виросла зі сльозин Єви, вигнаної з раю. Хоча краси не уникнути, якщо вона дарована тобі небом. Тож в останні хвилини, при смерті великий танцівник забажав, аби все нагадувало про сцену, балет і невпинний політ Ікара.

Так і сталося в його будинку в Лозанні, Швейцарія: тієї теплої зимової днини на столику з’явилися лілії, залунав Адан, а перед прочиненим вікном затріпотіла легка фіранка. Після важкої хвороби французький танцівник і хореограф українського походження, один із найвидатніших митців XX століття Сергій Михайлович Лифар 15 грудня 1986 р. тихо відлетів у засвіти. Коли артиста відспівали в російській православній церкві й ховали в Парижі, труну провезли на міське кладовище Сент-Женев’єв-де-Буа (Cimetière communal de Sainte-Geneviève-des-Bois.) – через усе місто. Так особисто розпорядився тодішній президент Франції Франсуа Міттеран.

На надгробку на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа лаконічно викарбували:

- Серж Лифар з Києва.

Власного коріння українець ніколи не забував, а при нагоді навіть повторював:

- Немає нічого дорожчого для мене, аніж Київ.

* * *

Хоча розклад уроків давно пожовкнув і ледь тримався на стіні, з усіх колишніх учнів київської “Школи руху” (Ecole de Mouvement) він єдиний продовжував відвідувати балетний клас. Впертий хлопець заходив до порожньої зали, сам провітрював приміщення, на мить затримуючись біля прочиненого вікна. Ніби думками линув до неї, свого жорсткого педагога – здавалося, викутої з криці – Броніслави Хомівни Ніжинської (Bronislava Nijinska; 1891-1972; див. тут, а також тут), котра назавжди їх залишила – вихованців, Київ, Україну.

Що її фізично немає в столиці, для Сержа Лифаря не мало значення. Учень знав – майстри ніколи не йдуть! Найвимогливіший балетмейстер у світі стежить за ним і... помилок не вибачає. Пов’язавши балетні пантофлі, у будинку на Ярославовому Валу 17-річний танцівник починав розминку, забуваючи про схудле відбиття в тьмяних запорошених дзеркалах, про напівголодну непритомність, про розстріляних товаришів, про утоплених однокласників-гімназистів, навіть – про вирок, безсердечно кинутий наставницею:

- Якийсь він горбатий!

Звідкись із глибин здіймалася впевненість, і Серж залишав куток балетного класу, випурхував на середину зали та чув, як із мертвої тиші лунає Шопен. Або Шуман. Як у прочинене вікно вкочує прекрасна гармонія, що завжди пульсувала між вічною музикою і його тілом, обожнюваним ритмом. І тоді розкривалася таїна, чому в 1922 р., у повоєнну епоху руїни, мору й злиднів він шукає прихистку в балеті. Тільки в цьому високому виді мистецтва Музика надихала Танець, здобуваючи у фізичному русі свій завершальний вигляд. Танець-рятівник, Його Величність Танець завжди слугував оберегом від зневіри, бо дивний сенс вкладав у спаплюжене буття.

* * *

І поволі стишувала музика, і піт по спині струменів аж до п’ят, а 17-річний юнак уповільнював біг, поки й зовсім не зупинявся в порожньому приміщенні, що колись слугував танцкласом знаменитої “Школи руху”. Деякий час перед очима миготіли яскраві картинки, незабутні сцени з балетів “Мефісто-вальс” і “Жалібний марш”, поставлені в Україні Броніславою Ніжинською, а потім із прочиненого вікна дихало холодом, смородом і революцією. І Серж тверезішав у юнацьких снах, коли кривозубою перед ним поставала новоявлена фея з наганом, Fata Morgana під кокаїном: колишнє культурологічне вогнище новітніх досліджень у танцювальній сфері – середовище безпорадне. Залишився лише попіл, припалий пилом?

Не поспішаючи, він перевдягався, складав речі у валізу й рушав додому, до квартири №7 на вулиці Ірининській, 3-а (будинок не зберігся), аби завтра, максимум – післязавтра, повернутися знову. Між іншим, на вул. Ірининській – улюбленому діду, за материнською лінією, Василю Дмитровичу Марченку (1858-?), котрий у Малому Букрині розводив племінних коней, від жовтня 1917 р. той п'ятиповерховий будинок належав... І так діялося 15 місяців поспіль. Упродовж 500 днів. По п’ять-шість годин, самостійно займався балетом. День у день.

Йому, учневі 8-ї Київської чоловічої гімназії (вона ж – Гімназія В'ячеслава Петра, Гімназія Групи батьків) Сергію Лифарю, що діяла на площі Івана Франка, 5, були потрібен мужній характер у манері, позбавлений солодкої жіночності, та польотний стрибок. Як у богоподібного старшого брата наставниці, Вацлава Ніжинського (Vaslav Nijinsky; 1889-1950). Хореографу “Ecole de Mouvement” він повинен довести, що Броніслава Хомівна прикро помилялася, коли оголосила, ніби вирок:

- Неперспективний хлопчик...

Нехай балетмейстер із родиною емігрувала до Парижа, нехай покинула їх, своїх учнів, напризволяще, нехай залишила на самоті його з бажанням та невмінням, але танцю забрати в Сержа їй було несила.

Сльозами раю не зарадиш.

* * *

За однією з версій, Сергій Лифар народився 2 (15) квітня 1905 р. не в українській столиці, а в передмісті Києва – у Пирогові або ж Віті-Литовській (нині – с.Чапаєвка). Відомо точно, що сталося це в заможній родині чиновника Департаменту водного й лісового господарства, а точніше – помічника лісничого Трипільско-Вітянского лісництва Михайла Яковича Лифаря (1875-1947) та його дружини Софії Василівни Марченко (1879-1933). Про це в метричній книзі села Пирогова, де тоді стояла єдина навкруги церква, зберігся запис: народжений... 20 березня, а хрещений 10 квітня 1905 р. Але це, так би мовити, альтернативна версія.

Окремо слід зупинитися на питанні, чийого був роду Король танцю? Як пише у ґрунтовній розвідці “Про національне коріння Сергія Лифаря та його родові зв’язки з Україною” (2011) Марина Курінна:

- Сім’я батька походила з Великої Мотовилівки Васильківського повіту Київської губернії, її представники були українцями, належали до селянського прошарку й входили до складу парафіян місцевої православної церкви Різдва Богородиці, і вперше згадується у сповідальних відомостях с.Велика Мотовилівка за 1762 р.

Богу танцю, звісно, хотілося міфів. Тож про своє коріння – по батьківській лінії – Серж Лифар пізніше написав так:

- Коли я трохи підріс і став цікавитися моїм походженням, я часто запитував про наш рід батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім тужливої легенди, що збереглась у родині, про те, як разом з татарськими ордами... прямували за наживою та пригодами й перси у хутряних шапках, і якийсь невідомий народ з далекої казкової Індії – чорноволосі вершники з подовженим овалом бронзового обличчя, з гордою поставою та вічною тугою у млосних мигдалеподібних очах. Саме від тих невідомих вершників, які осіли у Запорозькій Січі, говорить наша родинна легенда, і ведуть свій рід Лифарі...

Може тому до Жовтневого заколоту у середовищі київської богеми Сергія Лифаря й називали “циганчуком”. Наприклад, молодший брат святого П’єра, шансоньє і поет Олександр Вертинський (1889-1957; див тут, а також тут).

* * *

Достеменно відомо: крім батьків, його дружню сім’ю складали старша сестра Євгенія (1903-1968) і брати – Василь (1904-1982) та Леонід (1906-1982). Старший брат стане художником, молодший – льотчиком-винищувачем, а старша сестра приїде до Сержа в Париж, де зосередиться на ресторанному бізнесі.

Хоч як би там було, у Києві родина деякий час мешкала у власній садибі, серед квітучого саду, в одноповерховому дерев’яному будинку, обкладеному цеглою, що стояв на вулиці Тарасівській, 1б. Це – неподалік старого Ботанічного саду. У так званому “Латинському кварталі” аж роїлося від відомих імен. Наприклад, у будинку №1 мешкали український хірург, академік Микола Волкович (1858-1928), майбутні – академік АН УРСР Дмитро Зеров (1895-1971), художник-графік Роман Мельничук (1905-1960), а в будинку №2 – професор філософії Київського університету Орест Новицький (1805-1884), художник Микола Ґе (1831-1894) і письменник-драматург Михайло Старицький (1831-1904).

На свята або канікули всі Лифарі купою рушали в родовий маєток Софії Василівни, у Канівський повіт Київської губернії. Граючись із селянськими дітьми, середній син Лифарів – Сергій – занурювався в українську культуру і, як украй рухлива дитина, із задоволенням брав участь у місцевих святах та народних гуляннях. Ніколи хлопець не забував, що вперше на театральні підмостки він ступив у маєтку вже згадуваного діда Василя.

- Дід мій відрізнявся великою фізичною силою – він жартома гнув підкови та перекидав пудові гирі, – але ще більше вражав усіх гарячністю та вічним кипінням, вічною рухливістю. Зовнішньо спокійний та інколи нібито повільний, Василь Дмитрович вічно чим-небудь захоплювався, вносячи в усе – будь це проста торговельна операція – себе, свій порив, своє, я б сказав, натхнення, й надихав інших своїм поривом, своїм натхненням у вічній, безперестанній праці.

* * *

Як стверджують біографи, прізвище Марченко має глибоке козацьке коріння, а дід за материнською лінією пишався тим, що походив із чумацької сім'ї, що здавна видобувала сіль на Каспійському морі. Історію Батьківщини онук слухав із перших вуст. Гостюючи в діда Василя, котрий прожив майже сто років, перетворившись на великого землевласника, малий усотував розповіді про героїчну козаччину, гортав “пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, якими нагороджували відданих лихварів українські гетьмани та кошові отамани Великого Війська Запорозького”.

Та й із боку батька родовід виявився не менш глибоким, поважним. Син згадував:

- Пам’ятаю тата доброю й лагідною людиною. Понад усе він цінував вишуканість, оточуючи себе і сім’ю красивими меблями, цінними дрібничками. Він потребував гармонійної атмосфери. Батько ніколи не підвищував голос, розмовляв з нами, як із друзями, бо вмів насправді поважати дітей, а я вважався його улюбленцем.

До школи Сергій пішов, коли йому виповнилося шість років.

У 1913 р. хлопчик вступив до 1-ї Імператорської Олександрівської гімназії (“жовтий корпус” Університету, бульвар Шевченка, 14). Пацани – завжди пацани. Із радістю він змінив би мундир гімназиста на військову форму Петербурзького кадетського корпусу. Неймовірно, але Ікар світового балету тоді марив про... кар’єру офіцера:

- Я снив і бачив, аби стати військовим, неодмінно – кавалеристом. Уявлялося, я стрункий високий красень – у сідлі на білому або чорному наче смола коні, спритно гарцюю і веду ескадрон в атаку. Батьки теж мріяли про мою військову кар’єру – у нашій сім’ї на той час було дванадцять військових, і я мав стати тринадцятим.

Тільки ось халепа: у кадети брали з десяти років, а Сергію виповнилося дев’ять.

* * *

Ще одна цікава деталь. Виявляється, як володар небесного альта Сергій Лифар у дитинстві співав у церковному хорі при соборі Святої Софії! Всією побожною сім’єю вони не пропускали жодної служби, бо Бога боялися і пишалися музичними успіхами середнього сина. Тоді як ходити до театру дітям... батьки забороняли. В очах суворих родителів храм Мельпомени виглядав капищем безладу, черевом спокуси, здатним збити з праведного шляху незміцнілі дитячі душі.

Розвиваючи музичні здібності, у дитинстві Серж Лифар брав уроки гри на скрипці у професора Київської консерваторії Богуміла (Федора) Івановича Воячека (1857-1934), а пізніше – відвідував фортепіанний клас. Ота перейнята на уроках сольфеджіо музичність та абсолютний слух стали базовими рисами його вдачі.

Коли влітку 1914 р. спалахнула I Світова війна, як і більшість однолітків, гімназист-першокурсник марив героїчними подвигами. Мав місце випадок, коли разом зі старшим братом Василем та ще одним товаришем вони спланували втечу на фронт. Ну, там, сухарі, консерви, фінські ножі... Уявіть, одного дня підлітки навіть чкурнули на Київський залізничний вокзал, де сховались у товарному вагоні й чекали на відправлення. Їх викрило якесь дівчисько! Сестра Євгенія вчасно шепнула батькові – і з поїзда, слава Богу, втікачів Михайло Якович зняти устиг.

Не полишаючи занять у Київській консерваторії, восени 1914 р. Сергій перейшов до 8-ї Київської чоловічої гімназії (тепер – пл. Івана Франка, 5). Війна реально гримала у двері. Із наближенням фронту до міста на Дніпрі – Восьму Київську гімназію переобладнали під... лазарет, а учнів після уроків залишали в шпиталі допомагати першим пораненим.

- І революція захопила мене, дванадцятирічного хлопчиська. Вино свободи замакітрило голову. Ми вимагали повної автономії (!!! – О.Р.) нашої гімназії! Відтепер ніхто – ні батьки, ні вчителі – не мали втручатися, ні в наше життя, ні в наше навчання. Разом із тим, як розгорталася революція, міцніли розчарування, посилювалася гіркота. Життя ставало менш радісним і красивим, усе важчим, виповненим нестач, занепокоєнь, небезпек. Тягнулися довгі місяці й роки безперервних жахіть. Наша київська садиба з величезним садом стояла побіля Ботанічного саду. Поряд лежало ще кілька садиб – справжніх маєтків у середмісті. Після Революції ті будинки привертали особливу увагу погромників різного штибу. Залишатися в рідній садибі стало небезпечно, і на початку 1919 р. ми перебрались у будинок дідуся, біля Софіївської площі (вул. Ірининська, 5 – О.Р.).

Лютневі події 1917 р. пошматували золотоверхий Київ, перетворивши Місто на семи пагорбах на арену кривавої боротьби за владу. У місті прапори змінювалися частіше, ніж молоді місяці, а кожній обороні та взяттю міста на Дніпрі акомпанували кулемети, гармати, грабування, арешти й розстріли. Безчасся розлютило серця, і тяжких втрат зазнала українська родина, рахуючи й Лифарів.

- Часи настали важкі, лихі, а звичаї – печерні... У моїй душі вони залишилися на все життя: я насичувався драматизмом.

* * *

Одного дня п’ятикімнатна квартира у будинку на Ірининській, 5 теж зсиротіла. Бо одного дня діда Василя забрали на вулицю Садову, 5, де тоді розмістилася губернська ЧК. Не втрачаючи надії, Сергій із матір’ю щодня носили заарештованому родичу передачі. Одного разу, без задньої думки, захоплений цікавістю підліток пішов оглядати сусідні кімнати.

На хлопчика-примару не звертали уваги в жодному кабінеті.

- Коли я підійшов до прочиненого вікна і глянув униз, то побачив те, що ніколи в житті не забуду... На дворі чекісти діловито, немов колоди, штабелями складали на кузов вантажівки тіла замордованих жертв. Страшний зойк вирвався із грудей, і на мить я закляк від жаху, а потім кинувся щодуху бігти.

Мчав і мчав підліток. Влетівши до помешкання, він, захеканий, биту годину приходив до тями. Невдовзі зі скам’янілим обличчям повернулась мати, зблідла, мов крейдяна. Глянувши на живого сина, від щастя вона знепритомніла.

Після панічної втечі Сергійка з того світу, у приймальні чекісти довго допитувались у матері та діда: з ким, з якою метою, скільки разів приходив невідомий. Тільки Софія Василівна і Василь Дмитрович мовчали – і ні пари з вуст. За місяць додому повернувся дід Василь. Почувши про арешт, за нього дружно заступилися селяни із сіл Малий Букрин та Ведмедівка Трактомирівської волості, а також Малі Прицьки Македонської волості й… Американський Червоний Хрест.

* * *

Зміни з дідом відбулися разючі! З дому забрали – разом із “масивними золотими та срібними медалями, отриманими дідом за розведення коней, племінної худоби та розвиток землеробської техніки” – кремезного, міцного як 80-річний дуб чоловіка, а повернули переламаним, скаліченим, геть сивим і сліпим стариганом. Ніколи про той місяць нічого й нікому не уповідав дід Василь. Тільки промовисті сльози текли по схудлих вилицях, ходили жовна, стискалися кулаки.

Ще за тиждень у вітальню, висадивши шибку, влетів очманілий голуб.

Пташина сіла на велику ікону Божої Матері, й образ гучно торохнув додолу... Наступного дня з дідівського маєтку під Кам’янкою, що на Черкащині, прилетіла сумна звістка: вночі банда грабіжників напала на садибу. Селяни вдарили на сполох, похапали вила, лопати, сокири й кинулися на захист поміщиці. Але “грабіжники розігнали селян револьверами та ручними гранатами, увірвалися в будинок, розграбували усю садибу та жорстоко вбили мою бабусю” – Марію Василівну (1859-1919), сплюндрувавши родовий маєток.

Коли тобі 14 років, на фронт уже пішло 12 твоїх дядьків, а навколо – де по живому кровоточить, а де лише сукровицею проступає Громадянська війна – легко наробити дурниць. 18 (31) серпня 1919-го в Київ увійшла Добровольча армія генерала Денікіна. У жовтні т.р. з числа гімназистів, кадетів і ветеранів білогвардійці сформували збірний патріотичний загін – “Міліцію соколів”.

Нам погано відома національна історія, але у білогвардійців також мали бути власні Крути і власні герої Крутів... У те важко повірити, але і про нього, юного Сержа Лифаря могла бути знана арієтка “Те, що я маю сказати” або “Пам’яті юнкерів” Олександра Вертинського:

- Я не знаю, зачем и кому это нужно, / Кто послал их на смерть не дрожащей рукой, / Только так беспощадно, так зло и ненужно / Опускали их в вечный покой. / Осторожные зрители молча кутались в шубы, / И какая-то женщина с искаженным лицом / Целовала покойника в посиневшие губы / И швырнула в священника обручальным кольцом.

* * *

Одному з небагатьох освічених однолітків, гімназисту Восьмої Київської гімназії Сержу Лифареві у терміновому порядку присвоїли звання (!!!) офіцера, видали новеньку форму та револьвер і поставили під оруду новосформовану роту – кілька десятків “молодих бандитів” (jeunes voyous). Саме вони, підлітки із затурканими головами, із боку Борщагівки мали захищати Київ від більшовицької навали:

- Наказом одного дня мене терміново викликали до Києва. За два дні, повернувшись у частину, я з жахом дізнався, що загін червоних партизан на кілька сотень вершників зненацька атакував Борщагівку, коли мій гарнізон, загін із 70 вояків, безтурботно спав. Зчинилася різанина. Юних кадетів та безвусих гімназистів не тільки не відпустили, але піддали бузувірським тортурам – однолітків рубали тупими шаблями, виривали кліщами язики, відрізали носи й вуха, виколювали очі. Жахіття тривало до ранку. На світанку Добровольча армія вибила червоних із Борщагівки. Вранці вдячний Київ влаштував урочисте прощання з безвинно вбитими хлопчиками. Тривалий час мене мучили галюцинації – я кричав уві сні. Після тих кривавих подій я став зовсім іншою людиною.

Коли Біла армія похапцем залишала Київ, головноначальник Київської області генерал від кавалерії Абрам Драгомиров (1868-1955) доручив п’ятдесяти київським гімназистам у юнкерській формі, серед яких були й поставлені під рушницю брати Лифарі, підтримувати порядок у місті (!!!) і знищити залишені архіви.

Зі сльозами на очах він наказував, власне кажучи, дітям:

- Вам, “Міліціє соколів”, випала історична місія. Будьте її гідними, справжніми героями. Виконавши наказ, вливайтеся до 34-го Сибірського полку. І – пам’ятайте, ви всі вже представлені до Георгіївських хрестів.

- Закидали их елками, замесили их грязью / И пошли по домам – под шумок толковать, / Что пора положить бы уж конец безобразию, / Что и так уже скоро, мол, мы начнем голодать. / И никто не додумался просто стать на колени / И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране / Даже светлые подвиги – это только ступени / В бесконечные пропасти, к недоступной Весне!

* * *

Ґрунтовно палити архів київські юнкери часу не мали, залишені папери нашвидкуруч вони закидали гранатами. Коли ж “Міліція соколів”, виконавши завдання, наздогнала на марші 34-й Сибірський полк, бойовий підрозділ складався з одного істеричного поручика й кількох вірних мовчазних солдатів. Зриваючи погони, молодший офіцер волав на київських гімназистів:

- Розбігайтеся, діти, розбігайтеся! Рятуйте себе! Все скінчено, ніякої Батьківщини в нас більше немає! Нічого більше в нас немає!

Заважало одне: 15-16-річні юнкери зі столичної “Міліції соколів” не хотіли здаватися. Маршовим порядком вони повернулися до принишклого Києва, де на Думській площі зустрілися з червоними козаками, які відкрили по підлітках шалену стрілянину. Поруч розірвався снаряд від гармати, праву руку Сергія Лифаря важко поранило, і він навіть втратив свідомість. На щастя, старший брат Василь дотягнув командира до колишнього дідівського будинку на вул. Ірининській, 5. Усе це він розповів в автобіографії “Моє життя” (“Ma vie”), опублікованій у 1965 р. у Парижі.

Руку зашили, проте почалася гангрена. Знадобилося розкривати рубець, вичищати гній та поновлювати лікування. Розглядаючи шрами на понівеченій руці, того дня він збагнув: мрію стати музикантом поховано назавжди. Пізніше з’ясувалося: усі їхні бойові побратими того дня наклали головами. Пізніше Серж Лифар підрахував:

- Із двохсот моїх київських знайомих у період Жовтневої революції та Громадянської війни вижили... три людини: я, брат Василь і Серна, який згодом започаткував у Парижі однойменний бренд... балетних пантофель.

* * *

Поранену руку довелося лікувати кілька місяців. Тільки ось війна за Батьківщину для Сержа не ущухла. Мені здається, що ота Громадянська війна для Ікара ХХ століття не закінчилася ніколи. Переживши голодну зиму, їхня родина вистояла – щоправда, батьки продали все, що мали, усе, що можна було продати. Навесні 1920 р. Сергію Лифарю разом із татом, Михайлом Яковичем і братом Василем довелося залишити Київ. Почалося життя звичайних поденників. Недобиті київські інтелігенти перетворилися на... лісорубів; вони валили дерева, пиляли дрова, корчували пні, продавали хмиз. Розраховувалися з бурлаками продуктами, які таємно вночі Серж возив до Києва, аби мама, Софія Василівна, сестра Євгенія та молодший братик Льоня не пухли з голоду.

Доводилося діяти вкрай обережно, аби тебе не заарештували агенти губернського ЧК. Дізнавшись, що в Києві їх ніхто більше не розшукує – за співпрацю з білогвардійцями – трійця врешті-решт повернулася додому.

І на них чекало жахливе одкровення:

- Смерть перетворилася на буденне явище, часом здавалася, що вона – лише ілюзія. Так трапилося одного дня, коли, загубившись з-поміж людей у військовій формі, у якомусь концертному залі я дивився виступ фокусника. Одягнений у фрак, він стріляв із пістолета в партнерку, але кулі, природно, не завдавали дівчині ніякої шкоди. Поруч сидів молодий матрос, дуже вродливий. Як зачарований, він дивився виставу. Раптом красень вихопив револьвер і, наче жадаючи перевірити диво, вистрілив. Жінка впала мертвою. Ошелешена публіка заціпеніла, тоді як матрос із відсутнім поглядом поступово почав усвідомлювати – що він накоїв. Зрештою, мій сусід поволі підвівся й пішов геть, тоді як у залі панувала мертва тиша.

* * *

Як на лихо, у квітні 1920 р. радянська влада оголосила партійну мобілізацію всіх, народжених у 1903-1905 рр. для боротьби... з білополяками. І тисячу безвусих підлітків 15-17 років завантажили на пароплави “Імператор Микола II” та “Імператриця Марія”, перейменовані... відповідно – на “Ленін” та “Свердлов”. Сергій Лифар плив на “Леніні”. Як усе в Україні змінилося за кілька місяців! Здавалося, ще вчора батько влаштовував їм на цьому самому пароплаві гімназійне свято “Бал весняних конвалій”: перші квіти, романтичні гірлянди, китайські ліхтарики, оркестр у мундирах, а царицею цвіла старша сестра Євгенія!

Тепер же, на запльованій палубі смердючого пароплава, напівтверезі музики гупали й бубнили “Інтернаціонал”, а гурт переляканих юнаків із вузликами в руках скляними очима стежив за трубою, звідкіля валив чорний гар нової України. Увечері два кораблі, завантажених тваринним жахом, рушили вгору Дніпром. Командири заспокоювали: їх везуть на війну з білополяками; тільки чомусь гвинтівок нікому не видали.

Лихе передчуття кинуло хлопця у темний Дніпро – пізно вночі Серж Лифар шубовснув із палуби. І 50 км він плив річкою, вниз за течією. Повірте, гребти в чоботях і верхньому одязі неможливо, довелося скинути...

Втрачаючи сили, кілька разів юнак ледь не потонув. Відчуваючи, що сили його полишають, плавець вилазив на берег, бігав, зігріваючись, і плив далі – на Київ.

- Втомлений, я ледве вийшов з річки і звалився з ніг. Коли я підвівся, то побачив зовсім поруч якийсь піщаний пагорбок. Заради цікавості розгріб пісок, і в мене у руках опинилася людська голова! Я й тепер бачу її, голену козачу голову, з єдиним пасмом волосся, нещодавно відрубану. Я стояв, скам’янівши, тримаючи в руках, можна сказати, голову Тараса Бульби – один між небом, водою та кущами.

Наступного дня по обіді дезертир дістався Труханового острова, де до революції без поспіху жила собі сільська слобідка. Жалісливі знайомі з рятувальної станції одягли мандрівника, нагодували, уклали в ліжко. Проспав плавець добу, наступного дня, вночі, він повернувся додому. За тиждень прилетіла звістка: пароплав “Імператор Микола II”/“Ленін” вибухнув посеред річки. Або: його червоногвардійці зумисне висадили в повітря. Цвіт українського юнацтва пішов на дно, до вирубаних більшовиками білополяків.

* * *

З Україною коїлося щось лихе, тривали разючі зміни... О, часи, що прибивають до землі! По-перше, 8-му Київську гімназію закрили, а в її приміщення вселили “Трудову радянську школу”. По-друге, 16-річного Сергія забрали до Червоної армії, призначивши... краскомом. По-третє, червоного командира відпустили, щоб він, здобувши сучасну освіту, вступив до Червоного університету. З жахливого “храму науки” військовозобов’язаний Лифар утік, коли почув: тут, на вступних іспитах, найскладнішими питаннями, питаннями на засипку вважаються “Які частини світу ви знаєте?” та “Скільки буде 6х6?”

Ні минулого, ні сучасного, ні прийдешнього Серж Лифар більше не бачив. Навколо жахливо спустошувалося суспільство, гідність руйнувала сама себе. Це був повний занепад людської свідомості, девальвація моральних цінностей. На кпини піднімали релігію. Дорослі потопали в розпусті та кокаїні...

- Ми, хто мріяли про диво, яке могло б зберегти Україну потужною допомогою з боку західних держав, виявилися залишеними сам на сам із Червоною чумою. Еміграція досягла найвищої точки, яку знала історія... Я дійшов межі, навіть ладен був втратити самовладання. Повсякчас я лише палив, крутив цигарки із найдешевшого тютюну і палив, палив до очманіння. Цілими днями я у супроводі випадкового товариша вештався вулицями Києва.

Безцільно блукаючи містом, одного разу вони з приятелем завітали до дивної балетної школи, яку на Ярославовому Валу четвертий рік тримала 32-річний хореограф Броніслава Хомівна Ніжинська. Там танцювала сестра знайомого. Одягнені в легкі платтячка з червоними зірками замість емблеми, учениці кружляли під музику Шопена і Шумана.

- Серце моє схвильовано затріпотіло. Душа ніби прокинулася від покійницького сну. Я прийшов у такий захват, що сльози навернулися на очі, а горло наче щось стисло. Я полюбив! Я став танцівником! Ще не вміючи танцювати! Ще не володіючи хореографічною технікою... Але я був певен: неодмінно оволодію всіма тонкощами. І ніщо, ніякі перешкоди не зупинять мене на новім путі.

* * *

Коли від 1916 р. в Петербурзі посилилася революційна напруга, а серце лихоманив неспокій, відома балерина Маріїнського театру, талановитий хореограф разом з сім’єю – чоловіком, танцівником та менеджером Миколою Миколайовичем Сингаївським (?-1968) та дворічною донькою Іриною перебралися до більш спокійного Києва. Саме в нашому місті Броніслава Ніжинська створила тоді "Школу руху" (Ecole de Mouvement).

За п’ять років цей крихкий храм Танцю перетворився на центр практичних студій у царині новітньої балетної хореографії, де розвивались та переосмислювались ідеї ритмопластики, еуритміки швейцарського композитора й педагога Еміля Жак-Далькроза (Emile Jaques-Dalcroze; 1865-1950).

Як вихованка італійського танцівника-віртуоза Енріко Чеккетті (Enrico Cecchetti, 1850-1928), своїм головним завданням Б.Х. Ніжинська бачила готувати професійних танцівників для інноваційної хореографії свого старшого брата, педагога й постановника Вацлава Ніжинського (1889-1950).

У Києві сестра короля танцю не тільки керувала власною студією, викладала, а й створювала модернові балети, зокрема, “Мефісто-вальс” і “Жалібний марш”. А ще вона закінчила та вперше видала книгу “Школа руху: теорія хореографії”.

Саме в столиці України почалося й унікальне співробітництво балетмейстера Броніслави Ніжинської з російсько-французькою художницею-авангардисткою (кубофутуризм, супрематизм) Олександрою Олександрівною Екстер (1882-1949).

* * *

На власні очі побачивши янголів у легких сукенках, крилатих небожительок, наступного дня захоплений Серж Лифар спробував вступити до приватної балетної студії. Але мадам Ніжинська червоноармійця... у формі забракувала, назвавши кандидата в студію “горбатим”. Образився, вважаєте? Закопилив губки? Ні. Навіть не звернув уваги й записався в учні! Бо Краса – справа добровільна.

Танець для Сержа Лифаря став рятівною соломинкою. Мине дев’ять років, перш ніж його тіло назвуть “божественним”, а сам артист перетвориться на “Ікара ХХ століття” (1935), танцівника №1 у цілій Європі. Та й взагалі у світі. Слід було шукати вихід із безвиході, і такий знайшовся. Аби за радянської влади зберегти власну платну балетну студію, Броніславі Ніжинській доводилося давати безкоштовні уроки в Київському експериментальному театрі – “Центростудії”, так би мовити, для пролетарських мас. Саме на тих дармових заняттях Серж Лифар і засвоїв ази хореографії. Бо крила юнак не складав ніколи.

Хтось порадив настирному хлопцеві звернутися за підтримкою до товариша по навчанню (у Петербурзькій консерваторії) Сергія Сергійовича Прокоф’єва (1891-1953) – головного диригента й художнього керівника Київської опери Михайла Штеймана (1889-1949). Забігаючи наперед, скажу: в силу революційних обставин, з 1927 р. він опинився в диригентах опери Російського театру... у Монте-Карло. Отже, справа зрушила з місця. Михайло Осипович поставився до новачка прихильно, запропонував вступати до балетної студії… при своєму Театрі. І початкуючий танцівник перші балетні кроки робив, виявляється, акурат на сцені Київської опери! Скориставшись протекцією диригента та художнього керівника “Центростудії”, товариша Штеймана, Серж Лифар офіційно вступив до балетної групи, де викладала Броніслава Ніжинська.

Непоступлива і вольова Броніслава Хомівна рідко змінювала точку зору.

Проте до класу червоного командира вона вимушено пустила, мовчки пореготала над незграбою, а на заняттях учня вперто не помічала. Втім, наприкінці життя Серж Лифар із вдячністю написав:

- Саме Броніслава Ніжинська – перша – поєднала у своєму творчому методі форму з емоцією. Жест став у неї знаком, символом... Саме Броніслава – перша – дала мені напитися зі священного джерела Краси.

* * *

Коли в квітні 1921 р. Б.Х. Ніжинська втекла з Радянської України до Парижа, де стала головним хореографом знаменитої антрепризи “Російський балет” і протягом п’ятнадцяти років була єдиною жінкою-хореографом у Сергія Дягілєва, – учень самотужки продовжив заняття в порожній студії. Серж перетворився на справжнього відлюдника. Він замкнувся в порожній квартирі на другому поверсі будинку на Ярославовому Валу, де танцював, читав, думав і… будував плани.

Усамітнення дарувало плоди. За 500 днів тренувань він фізично підготувався і потребував лише сигналу.

Серж Лифар не збирався тікати з Києва, якби не випадкова спокуса.

На адресу студії мадам Ніжинської надійшла анонімна телеграма з Парижа:

- С.П. Дягілєв має намір доукомплектувати власну трупу і питається, чи немає, бува, для його театру п’ятьох кращих учнів?

Прізвища щасливчиків зазначалися. Четверо з них давно покинули спорожнілу студію, а п’ятого не існувало в природі. І тоді Серж Лифар вирішив: п’ятим стане він! Ймовірно, телеграму надіслала… сама Броніслава Хомівна, сподіваючись ще раз побачити впертого червоноармійського комісара. Надвечір про фантастичний план Сергій розповів батькам, і так-сяк родина наміняла іноземної валюти, аби придбати квиток на потяг до Варшави. Михайло Якович і Софія Василівна хвилювались, але вибір сина прийняли та й відпустили з Богом. На згадку Сергій узяв лише мамину світлину та образок із Святим Сергієм Радонезьким, якого особливо шанувала матуся.

Більше батьків живими він не бачив. І все подальше життя сина переслідував прощальний погляд матері: благословення та сумні очі, сповнені відблисками глибинного жаху, наче у тієї сарни, яку Серж ще підлітком застрелив на полюванні.

Відвідати Вітчизну артистові поталанило тільки у 1961 р.

В Україну Серж Лифар завітав, як ікона світового балету.

А для Батьківщини? Так собі – маловідомий танцюрист із Франції.

* * *

…За порадою бувалого контрабандиста краском Сергій Лифар вирядився рядовим червоноармійцем, а для більшої переконливості – прихопив гвинтівку з багнетом.

Проте горе-актор невдовзі опинився... за ґратами.

Втекти, сховавшись у товарному вагоні, вдалося недалеко. Під час нічного переходу через кордон хлопця пограбували, роздягнули до спіднього та кинули до буцегарні. Дезертира одразу не розстріляли, але запроторили до загальної камери, під зав’язку забитої вмираючими від тифу хворими. Підлога ворушилася вошами. Аби вижити, мав вихід: не сідати, не лягати, а повсякчас стояти. Четверо діб.

Голодний, у відчаї він хотів вистрибнути з вікна, камера ж на другому поверсі. До нашої радості, врятував єдиний аргумент, що надійшов від здорового глузду:

- Якщо я переламаю ноги, то стану калікою, а безногих танцюристів не буває.

* * *

Як ви розумієте, удома батьки його не чекали, але 3 грудня 1922 р. знов узялися виряджати сина в далеку дорогу. Потрібен був дріб’язок – 50 млн рублів – після Громадянської війни саме стільки коштував залізничний квиток у вагоні третього класу, із Києва до прикордонного містечка... Виїхати було нереально. Зима. 19-річний Сергій Лифар ховався під вагонами поїзда, чіпляючись голими руками за мерзлі приступки. На морозі спітніла шкіра прилипала до металевих деталей, а потім відривалася. Шматками, часто з м’ясом...

Шлях далі лежав на санях – лісами і полонинами, через польський кордон. Коли розтанули останні гроші, кілька тижнів великий Лифар жебракував у Варшаві. Набравшись нахабства, він дав телеграму самому Сергію Дягілєву (1872-1929), і найвідоміший антрепренер Західної Європи, о дивина, надіслав потрібну суму на квиток до Парижа.

Напівлегально втікач з СРСР перетнув ще кілька кордонів, і 13 січня 1923 р. дістався столиці Франції. За кілька годин у паризькому готелі “Континенталь” він постав перед 50-річним антрепренером С.П.Дягілєвим, перетворившись із зацькованого провінціала на радісного і святково вбраного буржуа. Так киянин потрапив до трупи “Російських сезонів”.

* * *

Оселившись у крихітній кімнатці на вулиці Нотр-Дам-де-Віктуар (rue Notre-Dame-des-Victoires), де із меблів у наявності були скрипляче ліжко та скривлена шафа, – він, збудований як грецький сатир, весь світлий день присвячував танцю. Не маючи можливості займатися в бальному класі в позаурочний час, Серж Лифар шліфував майстерність просто неба, на вулиці, де його першими шанувальниками стали “мадемуазелі” з найближчого будинку розпусти, місцеві безхатченки й усюдисущі паризькі гавроші.

У вухах стояла жахлива репліка, яка під час першої зустрічі у готелі “Континенталь” вирвалася з вуст антрепренера С.П.Дягілева. Той попросив свого протеже з Києва показати якусь хореографічну мініатюру, але швидко знітився, не втримався і щиросердно вигукнув:

- Господи, ягідко, та ти ж ні на що не здатен!

Не повірив стрункий, пластичний юнак і власним вухам, коли французька дизайнерка Коко Шанель (Coco Chanel; 1883-1971) звернула увагу приятеля, Сергія Дягілєва на українця та несподівано підтримала аматора:

- Серже, ось твій танцівник! Ось той, хто тобі конче потрібен!

Бувалий і досвідчений Пігмаліон вирішив діяти не поспіхом, враховуючи недосвідченість Сержа Лифаря. Слід було виховувати танцівника нового ґатунку втаємничено, поступально, під пильним оком найкращих педагогів.

Аби стати Королем, кожен принц мусить знайти потрібну соломинку.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко