Серж Лифар. 2. Вигнаний Прометей

Практично без коштів до існування, але з безмежною вірою у провідну зірку – 17-річний утікач із Радянської України перетнув кілька кордонів і напівлегально 13 січня 1923 р. дістався Парижа. Так на світ з’явився Serge Lifar. Природний талант, яскрава зовнішність, фізичні дані, правильні пропорції видовженого тіла, привабливе обличчя, виразні очі – він мав усе, що гарно продається в Парижі. Проте особистість у балеті набуває товарного вигляду, якщо є ґрунтовна школа. А саме із цим і виникли проблеми, коли у паризькому готелі “Континенталь” Сергій Дягілєв (1872-1929) побачив, якого невігласа він викликав до Франції.

Щоправда, “справжній незграба” знання ловив на льоту. Це – по-перше.

По-друге, прибулець ніякої творчої конкуренції від першого дня перебування в тераріумі спільників не зазнав. Обласканий увагою прем’єр, соліст “Російських балетних сезонів” Вацлав Ніжинський (Vaslav Nijinsky; 1889-1950) давно вирушив у морську подорож до Південної Америки. Оскільки пану Дягілєву свого часу циганка наворожила смерть від води, імпресаріо відмовився плисти через океан, тож залишився у Франції.

Однак, несподівано для театральної спільноти, 10 вересня 1913 р. Вацлав пошлюбив у Буенос-Айресі угорську балерину, графиню Ромолу де Пульські (Romola de Pulszky; 1891-1978) – вона також танцювала у трупі С.П. Дягілєва. Дізнавшись про це, антрепренер зазнав глибокої образи. Його зрадив колишній коханець. Тож кривдника негайно звільнили з “Російських сезонів”, і тривалий час меценат навіть відмовлявся бачитися з колишнім прем’єром.

* * *

Викинути з голови зрадника Сергій Павлович спромігся лише тоді, коли зустрів іншу “ягідку”, 17-річного талановитого учня балетної Імператорської школи Великого театру в Москві Леоніда Мясіна (1896-1979). У 1915-1921 рр. новий солодкий фаворит опинився на посаді одного з головних хореографів “Російських сезонів”, допоки не стався наступний скандал.

Швидко промайнули сім років близької дружби Леоніда Мясіна з С.П. Дягілєвим. І 26 квітня 1921 р. хореограф несподівано узяв за дружину американську балерину Віру Кларк (Vera Clark), котра танцювала під псевдонімом… Віра Савіна. Приязнь мецената минула, та й шлюб з Вірою Кларк виявився нетривалим. Пара розлучилась у 1925 р., а 1928 р. Леонід Мясін одружився з іншою балериною, Євгенією Деляровою (1911-1990). Хто не смакує любові, той не живе.

Насправді серце Сергія Дягілєва 1929 р. заполонила нова 17-річна “ягідка”. Не бажаючи мати справу з отими зрадливими балетними, новим протеже антрепренер “Російських сезонів” зробив юного музиканта Ігоря Маркевича (1912-1983), у майбутньому – знаного композитора й диригента.

* * *

Дурниці верзе Ф.С. Фіцджеральд (Francis Scott Key Fitzgerald; 1896-1940), коли пише в “Ніч ніжна” (“Tender Is The Night”; 1962):
- Балет – це видовище, яке захоплює, але не хвилює.

Дурниці, добродію: ви дивилися або не той балет, або – не по той бік рампи. 28 квітня 1925 р. в “Театрі Монте-Карло”, розрахованому на 524 глядачі, артист-початківець Серж Лифар уперше виконав титульну партію. Він танцював Борея в балеті “Zéphire et Flore” (“Зефір і Флора”) на музику Володимира Дукельського (1903-1969) у хореографії Леоніда Мясіна. У незміцнілого новачка партія не вийшла. Так трапляється, коли вкладаєш у любов менше, ніж вона того варта.

Більш переконливо Серж Лифар виступив 17 червня 1925 р. на сцені паризького муніципального театру “Ла Гете Лірик” (La Gaîté Lyrique), коли трупа “Російських сезонів” дала прем’єру “Les Matelots” (“Матросів”) на музику Жоржа Орика (Georges Auric, 1899-1983) у хореографії Мясіна. Виконуючи разом з Леоном Войціховським (Leon Wójcikowski; 1899-1975) і Тадеушем Славінським (Tadeusz Slavinsky; 1901-1945) партії трьох моряків, киянин звернув на себе увагу не тільки молодістю, а й елегантною недбалістю, що так личила його сценічному герою.

* * *

У Парижі вчителем киянина став колишній наставник Вацлава Ніжинського, досвідчений репетитор і педагог Микола Леґат (1869-1937), представник славетної династії артистів балету Леґат-Обухових. Тільки тоді самородок з України здобув шанс справдити сподівання антрепренера Сергія Дягілєва – щось у його танці неквапливо почало змінюватися на краще.

Виявляючи наполегливість, Серж Лифар зумів довести, що може бути корисним уславленій трупі. Обдарованого юнака спочатку помітили за новими ролями, а вже потім він став... коханцем Сергія Павловича. Чи вартувало це того?

Без зайвого розголосу в професійному середовищі, антрепренер вирядив українця до Італії, нібито на канікули, але насправді – у науку до балетного педагога, віртуозного італійця Енріко Чеккетті (Enrico Cecchetti, 1850-1928). З 1924 р. той метр керував балетною школою міланського театру “La Scala” і, попри поважний вік, сам виходив з партіями на сцену!

* * *

Про те, що українець навчається в досвідченого італійця, у якого свого часу набували досвіду балерини Любов Єгорова (1880-1972), Юлія Сєдова (1880-1966) і навіть Анна Павлова (1881-1931), знали лише двійко: сам Сергій Дягілєв, котрий, попри все, вірив у молодий талант, і киянка Броніслава Ніжинська, яка, щиро сказати, дуже сумнівалася в профпридатності Сержа.

Ось чому на старті кар’єри Сергієві Лифарю довелося подолати один із найболючіших для кожного митця комплексів – задавнений стрес “блудного сина” з його хронічною полишеністю. Та киянин знайшов доброго ангела. Саме Сергій Дягілєв розгледів у глибинах циганських очей молодого танцівника Щось Невиявлене і не тільки зробив дебютанта фаворитом в особистому житті, а й захистив від недоброзичливців у трупі. Антрепренер завжди підбадьорював юнака:

- Так, ми здобули славу, у нас є талант, хоч ми і не маємо ще грошви.

Шість років спільного життя з С.П. Дягілєвим замінили танцівнику всі можливі Академії танцю разом узяті: література й живопис, Італія з її музеями та персональними студіями у знаменитого педагога Енріко Чеккетті, основи унікальної колекції старожитностей, навіть статус прем’єра трупи – все своєму протеже дав благодійник. Незадовго до смерті знаменитий імпресаріо, знаний життєлюб та гедоніст дав своїй “ягідці”, Сержу Лифарю останню пораду:

- Остерігайся “Смердякових”, котрі оточують тебе.

Часто згадував ці слова Сергій Михайлович! Дивно, але останнім балетом Сержа Лифаря в цій трупі став у Паризькому театрі Сари Бернар 23 травня 1929 р. “Блудний син” Сергія Прокоф’єва (1891-1953) у постановці неперевершеного Джорджа Баланчіна (власне – Георгій Баланчивадзе, 1904-1983) – “цей шматок життя, викинутий на сцену”. Лише близьким друзям через багато-багато років та… читачам своїх мемуарів “Моє життя” (“Ma vie”), опублікованих у 1965 р. в Парижі, київський танцівник зізнався:

- По закінченні “Блудного сина” публіка буквально шаленіла, багато хто в залі плакав, але ніхто не знав, що я грав сам себе, своє життя.

* * *

Коли з Італії наш земляк повернувся до Парижа, дошліфовувати його техніку продовжив колишній наставник Вацлава Ніжинського, балетмейстер і педагог Микола Леґат. Ось звідки постав елегантний, правильний танець! Наставник і сам був прекрасним партнером найкращих балерин Belle Époque: Анна Павлова, Матільда Кшесінська (Matylda Krzesińska; 1872-1971), Тамара Карсавіна (1885-1978), Пьєріна Леньяні (Рierina Legnani; 1863-1923), Карлотта Бріанца (Carlotta Brianza; 1867-1930). Спадкоємець місії та ідей великого маестро Маріуса Петіпа (Marius Petipa, 1818-1910), головний балетмейстер Імператорського Маріїнського театру М.Г. Леґат ставив танець Анни Павлової, Михайла Фокіна, Марії Петіпа, Федора Лопухова, Ольги Преображенської, Броніслави Ніжинської.

Із часом гучні прем’єри розгорнули талант Сержа Лифаря. Як провідний танцівник він з’явився в балеті з хором “Barabau” (“Барабо”) композитора Вітторіо Ріеті (Vittorio Rieti; 1898-1994), показаного 11 грудня 1925 р. в лондонському театрі “Колізеум”.

Щоправда, через недостатню техніку роль чепуруна Сержанта солісту не в усьому вдалася, хоча постановка нового головного хореографа “Російських балетних сезонів” Джорджа Баланчіна всіляко підкреслювала саме артистичні чесноти та фізичні дані нового фаворита С.П. Дягілєва.

Пригадуєте рядки Йосипа Бродського, із вірша “Классический балет есть замок красоты...” (1976) із присвятою Михайлові Баришнікову:

- Классический балет есть замок красоты, / чьи нежные жильцы от прозы дней суровой / пиликающей ямой оркестровой / отделены. И задраны мосты. / В имперский мягкий плюш мы втискиваем зад, / и, крылышкуя скорописью ляжек, / красавица, с которою не ляжешь, / одним прыжком выпархивает в сад. / Мы видим силы зла в коричневом трико, / и ангела добра в невыразимой пачке. / И в силах пробудить от элизийской спячки / овация Чайковского и Ко.

* * *

Відтоді з дня у день прогресуючи, танцівник Серж Лифар ангажувався на кожну прем’єру уславленої трупи. У виставі “Romeo And Juliet” (“Ромео і Джульєтта”) Константа Ламберта (Constant Lambert; 1905-1951) в хореографії Броніслави Ніжинської киянин підкорив 4 травня 1926 р. в Театрі Монте-Карло високоповажну публіку. Сценографія також відповідала мистецькому рівню. Спочатку Ромео (Лифар) шляхетно з’являвся в костюмі епохи Відродження, а потім стрімко вилітав у формі сучасного льотчика, аби помчати з Джульєттою… на літаку.

Киянину виповнився 21 рік, і соліст перетворився на справжню “етуаль”, (étoile, “зірка сцени”). Його партнеркою, для прикладу, в балеті "Ромео і Джульєтта" стала знаменита Тамара Карсавіна, удвічі… старша за Ромео. Втім, у балетних власні уявлення про вік. Бо кохати – то наче бачити людину такою, якою її задумав Господь, а не зліпили батьки.

Як сміливо й бурхливо все тоді в них розвивалося – просто наввипередки. Так, Джордж Баланчін поставив блискучий антракт-балет для... окремо танцюючих ніг, які було видно глядачеві з-під навмисно недоопущеної запони. Як вам така краса?

* * *

Після того, як 1926 р. Микола Леґат залишив “Російські сезони”, усувати дрібні недоліки хореографічної освіти киянину взявся допомогти видатний танцівник і балетмейстер Петро Владіміров (1893-1970). Процес формування наднової зірки – справа поступальна, тоді як у підручниках астрономії ви читаєте виключно лише стислий виклад. Крок за кроком, поволі природний талант перетворюється на ерудованого професіонала. Утім, явну відсутність школи Серж Лифар наполегливо відшкодовував сміливістю й самовпевненістю, привілейоване становище фаворита С.П. Дягілєва тому лише сприяло.

У “Російських сезонах” прем’єр виконав титульні партії в трьох балетах від видатного Джорджа Баланчiна – “La Chatte” (“Кішка”; 1927) французького композитора Анрі Соґе (Анрі Sauguet; 1901-1989), “Аполлон Мусагет” (1928) Ігоря Стравінського (1882-1971) і “Блудний син” (1929) Сергія Прокоф’єва (1891-1953). З’явився він також у двох... прохідних виставах того ж майстра, не завжди ж шедеври народжуються: “Pastorale” (“Пастораль”; 1926) Жоржа Оріка та “The Triumph Of Neptune” (“Тріумф Нептуна”; 1926) Джеральда Бернерса (Gerald Berners; 1883-1950). У тих виставах наш земляк – відповідно – вистрибував у ролі листоноші з телеграмою і матросика Тома.

Якщо в акторському плані балетні ролі Сержу Лифарю завжди вдавалися, то з академічним репертуаром справи залишалися кепськими. Бо тут від танцівника вимагається не стільки образ, скільки філігранна майстерність, спрямована на непомітну допомогу партнерці.

Елегантно підтримуючи балерину, танцівник мусить знітитися, пригаснути, щоб вигідно подати глядачеві саме приму. Балет без шанобливої поваги до партнерки високо не злітає. Бо тоді з’являється, так би мовити, – ангел з одним крилом.

* * *

На усунення подібних невмінь і були спрямовані три нові вистави, що з’явились у репертуарі “Російських сезонів”. В одноактній версії “Лебединого озера” Серж Лифар – Принц – підносив Королеву лебедів, Олександру Данилову (1903-1997); із тією ж балериною танцівник відтіняв “Жар-птаха” (1926) в новому оформленні від амазонки авангарду Наталії Гончарової (1881-1962); а у відновленому після 1913 р. “l'Après-midi d'un Faune” (“Післяполудневий відпочинок фавна”) Клода Дебюссі (Achille-Claude Debussy; 1862-1918) Принцу довелося повертати до життя Зачаровану принцесу – Любов Чернишову (1890-1976).

У другій половині 1920 рр. самовіддана праця, фанатична любов до танцю перетворили амбіційного ремісника на першого соліста “Російських сезонів”. У 1928 р. найбільш вдалою постановкою сезону, 21-го за рахунком, став у баченні Джорджа Баланчіна спектакль “Аполлон Мусагет” на шедевральну, як вважав С.П. Дягілєв, музику Ігоря Стравінського (1882-1971) з декораціями художника Андре Бошана (André Bauchant; 1873-1958) і костюмами (!!!) Коко Шанель (Coco Chanel, 1883-1971). Зал влаштував прем’єрові бурхливу овацію, навіть сам антрепренер високо оцінив танець своєї “ягідки”. У Лондоні “Аполлон Мусагет” повторювали 11 разів – із 36-ти репертуарних спектаклів “Російських сезонів”.

Після тріумфів у ролях Блудного сина (1929) в однойменному балеті Сергія Прокоф’єва, Аполлона та Івана-Царевича в “Аполлоні Мусагеті” й “Жар-птахові” Ігоря Стравінського – пан Дягілєв врешті-решт прозрів:

- Серж Лифар чекає на слушну годину, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету.

Бурхливої любові варто цуратися, як і зненавиди: коли любов міцна, вона ясна й спокійна… Нехай це прозвучить дико, але саме прямий приймач ідей і традицій С.П. Дягілєва – Сергій Лифар – зрештою, виявився могильником “Російських сезонів”. Він вважав: справа життя Сергія Дягілєва має зникнути разом з Батьком.

* * *

Переломним у стрімкій кар’єрі соліста став 1929 р. Саме тоді вповні розкрився талант Лифаря-хореографа, але разом із тим невблаганний час забрав близького друга, коханця й наставника – Сергія Дягілєва. Хоч як витирав із його чола піт, хоч як напоював знесиленого хворого через соломинку водою, той пішов у засвіти. Захворівши на тиф, що ускладнився спровокованим інсультом та задавненим діабетом, в улюбленій Венеції на світанку, о 5-й годині 45 хвилин 19 серпня 1929 р. Сергій Павлович Дягілєв віддав Богу душу.

На руках у Сержа помирав він; напередодні двічі зі стану клінічної смерті прем’єр повертав наставника до життя – а цього разу не спромігся. До останнього подиху танцівник тримав коханого за руку – восени 1925 р. Серж Лифар та Сергій Дягілєв спільно помолилися на могилі Св. Антонія Падуанського, і відтоді вважали, що їхню любов було освячено згори...

Передчуваючи кінець, Сергій Павлович попросив викликати з Парижа своїх ангелів-охоронців – дизайнерку Коко Шанель та її подругу польсько-французьку піаністку Місію Серт (Misia Sert; власне – Maria Zofia Olga Zenajda Godebska, 1872-1950). Остання мала славу відомої меценатки та музи багатьох відомих митців.

Згоряючи в пропасниці та шалених мареннях, у присутності двох чарівних дам С.П. Дягілєв узяв із Сержа Лифаря обітницю, що той неодмінно очолить балет у паризькій “Grand Opéra”. Звичайно, благодійнику, що перебував при смерті, він клятву дав, бо вважав, що йому, 26-річному юнакові, ніхто “весь французький балет” не доручить.

* * *

Та й, відверто кажучи, не до того у Венеції було. Шести тисяч франків, які при собі мав Серж Лифар, для гідного похорону коханця виявилося замало. І тоді щиросерда Місія Серт зняла з себе та заклала діамантовий фамільний ланцюжок. Прибитий горем прем’єр залишив собі на пам’ять пасмо волосся покійного та запонки антрепренера – із зображенням папороті-дягелю. Бездоганно вив’язав краватку небіжчику Серж, а в петличку вправив туберозу, яку меценат так любив.

З усіма почестями імпресаріо поховали на православній частині знаменитого цвинтаря-острова Сан-Мікеле у Венеції. Там життя влаштувало тиху, але вічну вечірку, із часом зібравши разом Езру Паунда, Петера Вайля, Ігоря Стравінського, Йосипа Бродського та інших. На могильний надгробок С.П. Дягілєву, замість банальних квітів, поклали пуанти, набиті піском – щоб вітер ніколи не носив світом легкі балетні пантофлі.

Невдовзі російський балет за кордоном зазнав ще двох гірких утрат. Внаслідок важкої шизофренії назавжди сцену залишив великий фавн ХХ століття (160 см), неперевершений Вацлав Ніжинський. А 23 січня 1931 р. під час гастролей у Гаазі (Нідерланди) від пневмонії згоріла Анна Павлова, останніми словами якої стали:

- Приготуйте, будь ласка, мій костюм лебедя!

* * *

Не пасує балетним тривалий час траур тримати. Любов до танцю – то лампада, що осяває їхній всесвіт; без щоденних променів навіть сцена перетворилася б для танцівників на безплідну пустелю, а творча особистість – на жменю пилу. І тоді гостро зблиснула нова ціль. Тим паче, що директор Паризької опери мсьє Жак Роше (Jacques Rouché; 1862-1957) давно визначився з кандидатурою нового художнього керівника та постановника “Ґранд Опера”: лише 26-річний прем’єр віднині безпритульних “Російських сезонів” Серж Лифар – і годі.

Дивні почуття боролись у душі киянина. З одного боку, хотілося залишитися відданим поборником (якщо хочете – духівником) творчої спадщини С.П. Дягілєва, новим двигуном у розвитку сучасної хореографії; тоді як з іншого – жадалося приміряти корону імператора французького балету.

На пишному прийнятті на честь мсьє Лифаря в присутності президента Франції Гастона Думерга (Gaston Doumergue; 1863-1937) і 450 гостей лунали солодкі промови, рікою лилося шампанське, здавалося, ось воно – раювання на землі. Та швидко з’ясувалося: трупа ворушиться отруйними зміями в пачках, усміхненими, милими і хижо талановитими. Аби отримати роль Жизелі, три прими – Анна Павлова, Ольга Спесивцева (1895-1991) та Аліса Нікітіна (1904-1978) – не гребували нічим: ні шпильками в пуантах конкурентки, ні випадково пролитою олією в танцкласі, ні потовченим склом у чужих балетних черевичках.

Кінець дягілєвської епохи примусив кожного з трупи “Російських сезонів” самостійно визначатись із власною долею. Дивно, але в драматичній життєвій ситуації Серж Лифар виявився стійким олов’яним солдатиком, прагматиком до нутра кісток. Він обрав власний путь – ніким не сходжений, ніким не розвіданий. І в тій справі наш земляк покладатися мав виключно на себе.

* * *

Так на очах здивованих колег матеріалізувалася зовсім інша людина – не милий пустун, не грайливий джиґун. Із середовища мистецької богеми постав інший – цинічний реаліст із залізною волею, діловою хваткою, надмірними амбіціями. Це у театрознавців театр починається з гардероба, а в митців талант починається з Его.

Мсьє Роше не помилився: на чолі Паризької опери став практик, здатний відчувати час і в тому ж напрямку скеровувати талант постановника, у тому ж векторі направляти хист та устремління інших членів трупи.

У вмінні вловити новітні смаки публіки, виявляти винахідливість, створювати новий репертуар Серж Лифар став справжнім спадкоємцем Сергія Дягілєва. Тож не дивно, що із законодавця власних естетичних смаків українець перетворився на законодавця французького балету.

Це щира правда: Серж Лифар став для французького балету тим, ким у XIX ст. виявився для російського танцю француз Маріус Петіпа. Очоливши трупу "Grand Opéra”, що перебувала в глибокій, глибокій… творчій кризі, за 30 років українець в усіх іпостасях – як соліст, хореограф, педагог – фактично відродив національний балет Франції. За третину століття він створив оригінальний репертуар, сформував трупу, оформив школу й заслужено прийняв лавровий вінок як основоположник нового напрямку в світовому балеті – неокласицизму.

* * *

Із чого починати, для нього дилемою не стало. Це був для Франції величезний плюс, що новому очільнику паризької опери минало лише 26 років. Юнацький максималізм здатен на все – й одразу. Бо лише молоді амбітні митці нездійсненну місію залюбки називають своєю.

Так на європейському небосхилі спалахнула сліпуча зірка Сержа Лифаря. Він став провідним солістом “Ґранд Опера”, хореографом (1930-1944 і 1947-1958) Паризької опери та головним балетмейстером трупи. Розуміючи психологію молодих митців, новий очільник об'єднав розрізнених артистів, запалив вогник ентузіазму.

Давно такого не траплялось у їхньому театрі – знову репетиції тривали по вісім годин, а втоми не відчувалося. Розпочався воістину зоряний період, ніби саме до нього великий поет, драматург, художник і кінорежисер Жан Кокто (Jean Maurice Eugène Clément Cocteau; 1889-1963), обійнявши за плечі, шепотів:

- Сідаймо поруч з ним! Можливо, пил від цієї зірки впаде і на нас.

Хто продовжує в Західній Європі справу Сергія Дягілєва, виясніло за кілька років. Серж Лифар дав “Grand Opéra” потужний мистецький імпульс, Ікар окрилив сучасними цілями, що викликало відродження балету в Франції.

* * *

Першими успішними постановками стали: “Les Créatures de Prométhée” (“Творіння Прометея”; 1929) на музику Людвіга ван Бетховена, “Le Spectre de la гоѕе” (“Привид троянди”; 1931), “L’Après-midi d'un faune” (“Післяполудневий відпочинок фавна”; 1935) Клода Дебюссі, “Icare” ("Ікар”; 1935) з костюмами й декораціями самого Пабло Пікассо. Останню виставу хореограф уперше жанрово позначив як “неокласичний балет”. Стоптаними пуантами він писав історію танцю ХХ століття.

Категоричність нового топ-менеджера почала відштовхувати старих знайомих. Саме Серж Лифар заборонив (будь-кому) заходити до зали після третього дзвінка. Усім, хто запізнився до початку вистави, у касі повертали гроші за квитки. Але саме тому більше не жалілися вередливі прими, мовляв, глядачі дивляться не на них, а витріщаються на прикраси дам, які спізнилися.

Хоча це було в манері Коко Шанель і Місії Серт, котрі ніколи не товаришували з часом, ті дві світські левиці настільки розлютилися, що викреслили Сержа Лифаря зі списку друзів. Так само вчинила й прима Матільда Кшесінська, котра досі вважала за моветон увійти до зали, не дочекавшись третього дзвінка.

Дратувала ще одна нова заборона від постановника: відтепер не можна було кидати на сцену квіти.

* * *

Але відтоді Паризька опера засяяла. Бо ж потрібно багато світла, нового світла в непролазному мороці “Grand Opéra”! І довельми символічно, що першою постановкою Сержа Лифаря став балет “Творіння Прометея”. Перефразовуючи відомий афоризм, можна сказати, що киянин поклав за нове кредо:

- Прометею, створи себе сам.

Цікаво, яким його побачили та запам’ятали сучасники-французи?

Так, зовні Серж Лифар вирізнявся в юрбі як красунчик. Він запалював енергетикою й полонив артистизмом. Природно, що колеги й публіка танцівника та хореографа обожнювали. Наприклад, самобутній літератор і філософ Поль Валері (Paul Ambroise Valéry, 1871-1945) назвав Лифаря “поетом руху”, а перша прима-балерина Франції Іветт Шовіре (Yvette Chauviré; 1917) стверджувала:

- З майстрами завжди складно працювати, але з мсьє Лифарем велося легко. Він ступав до зали і звертався: – Мої друзі, – і всі ми усміхалися. Він мав дивовижну здатність одночасно працювати над кількома постановками. В одному залі півтори години мсьє Серж трудився над романтичним спектаклем, а потім рушав до іншого, де давав вказівки, легко переключившись на драматичний матеріал.

Не просто як танцівник, а як прем’єр у 1929-1956 рр. Серж Лифар захоплював природженою музичністю, неймовірною елевацією, технічною досконалістю й одухотвореністю. У кожному образі... Cтворюючи сучасний французький балет, митець повернув у виконавську манеру ліризм і виразність, а мужність завжди поєднував із витонченістю. Із десятиліття в десятиліття він виводив на сцену чудових танцівників, справжніх “етуаль”: Іветт Шовіре, Лісетт Дарсонваль (Lycette Darsonval; 1912-1996), Ніна Вирубова (1921-2007), Жанін Шарра (Janine Charrat; 1924), Юлій Алгаров (1918-1995), Олександр Калюжний (1923-1986), Жан Бабіле (Jean Babilée; 1923-2014), Серж Головін (1924-1998), Ролан Петі (Roland Petit; 1924-2011) та інші. Як ніхто інший серед хореографів, Серж Лифар підніс на постамент саме танцівника. Його майстер-класи народжували індивідуальності.

* * *

Одна з паризьких вихованок, Ніна Вирубова, партнерка за комічним балетом “Fourberies” (“Дурисвіти”; 1952) стверджувала:

- Лифар – людина не від світу цього. Як кажуть французи, ногами він не на землі. Із Сержем ви спілкуєтесь, а він, начебто, і відповідає, хитає головою, щиро усміхається, але помітно: він... зовсім не слухає вас. У чім річ? Думками балетмейстер у якийсь постановці або, як письменник, планує нову книгу, або, як викладач, вибудовує лекцію про хореографію для студентів Сорбонни.

Як головний балетмейстер і педагог у 1929-1945, 1947-1958, 1962-1963, 1977 рр. він умів побачити й виявити максимум можливостей кожного артиста, у такий спосіб перетворюючи купу егоїстів на першокласний мистецький ансамбль із цікавим і самобутнім репертуаром, видатним складом трупи.

Дещо пафосно лунає, але… Поспіль три десятиліття Сергій Михайлович Лифар працював головним балетмейстером Паризької опери, аби здійснити реформу театру. Можливо, трохи арогантно. А як би ви сказали про подвижника, якому, аби в стислі строки створити національний балет європейської країни, довелося поставити 200 вистав, написати 25 тематичних книжок, виховати 30 балерин-“етуалей” та 11 прем’єрів-чоловіків, яких до нього французький балет не знав?

* * *

Однією з особистих вершин танцювальної творчості Сержа Лифаря став балет “Icare”. Критики відзначали: постановка виявилася “чарівним досягненням у драматичному і пластичному плані, зразком чіткого, ємного неокласичного стилю”, а відомий театральний оглядач, історик балету Олександр Плещеєв (1858-1944) відгукувався у такий спосіб:

- І ось помах крил, і на сцену вилетів небачений диво-птах ... Птах – Лифар. Це не танець, не пластика – це чаклунство. Мені дорікнуть, що то за критика! Критика закінчується там, де починається чарівність... “Ікар” – сама епоха, “Ікар” – це синтез всієї його творчості, це ніби гранична межа.

Межа не межа, а подальшими шедеврами від українського постановника в “Grand Opéra” стали балети: “Alexandre le Grand” (“Олександр Великий”; 1937) Філіппа Гобера (Philippe Gaubert; 1879-1941), “Istar” ("Істар”; 1941) Венсана д’Енді (Paul Marie Théodore Vincent d'Indy; 1851-1931), “Joan von Zarissa” (“Жоан із Царіссу”; “Дон Жуан”; 1942) Вернера Егка (Werner Egk; 1901-1983), “Ромео і Джульєтта” (1942) Петра Чайковського (1840-1893), “Suite en Blanc” (“Сюїта в білому”; 1943) Едуара Лало (Édouard-Victoire-Antoine Lalo; 1823-1892), концерт-балет “Ранкова серенада” (“Aubade”; 1945) Франсіса Пуленка (Francis Jean Marcel Poulenc; 1899-1963), “Шота Руставелі” (1946) Артюра Оніггера (Arthur Honegger; 1892-1955), “La Péri” (“Пері”; 1946) Поля Дюкаса (Paul Dukas; 1865-1935), “Ніч на Лисій горі” (1946) Модеста Мусоргського (1839-1881), “Наутеос” (1947) Едуара Лало, “Fedra” (“Федра”; 1950) Ільдебрандо Піццетті (Ildebrando Pizzetti; 1880-1968), “Франческа да Ріміні” (1958) Петра Чайковського та інші.

Втілюючи образи героїчні або поетичні, Серж Лифар не лише муштрував інших, а й тривалий час особисто танцював у власних постановках. Його запам’ятали багатоликим – Аполлоном, Олександром Македонським, Давидом, Енеєм, Вакхом, Дон Жуаном. Створюючи принципово нові балети, хореограф використовував класичну музику або музику сучасних композиторів, геніїв нової культури – Ігоря Стравінського, Сергія Прокоф'єва, Моріса Равеля та інших. За сценографію до вистав Паризької опери залюбки бралися такі знані маляри, як Пабло Пікассо, Жан Кокто, Леон Бакст, Марк Шагал, Олександр Бенуа.

* * *

А потім батьківщина Бетховена раптом стала коричневою до невпізнання. Вибухнула Друга світова війна. Браві французи Париж здали нацистам без бою. Як Єлисейські поля (avenue des Champs-Élysées) тоді нагадали йому спорожнілий, почорнілий і принишклий Хрещатик часів Громадянської війни! Прожогом численне керівництво національного закладу культури розлізлося по шпаринах. На хазяйстві залишився практично один мсьє Лифар.

Він не розгубився, а приймав оперативні рішення, спрямовані на те, щоб... зберегти “Grand Opéra”, приймав рішення за всю трупу. Зі шпарин доброзичливці пошепки радили переглянути репертуар, емігрувати, не пускати гітлерівців на поріг святилища Франції.

Він лише знизав плечима, коли одного дня в кабінеті з’явився давній друг, танцівник Жан Трюель (Jean Truel), благаючи його виїхати до безпечного Лондона.

- Я ж – не зрадник, – відказав очільник паризької Опери. – Як я полишу напризволяще артистів!

22 червня 1940 р. рейхсканцлер Адольф Гітлер вирішив оглянути Столицю Світу, і першою точкою паризького візиту фюрера стала “Ґранд Опера” – він обожнював не балет, а саме архітектора, ідеолога і практика стилю бое-ар (beaux-arts, “витончені мистецтва”) Шарля Гарньє (Jean-Louis-Charles Garnier, 1825-1898). Саме з паризької Опери Гітлер просив почати його знайомство з Парижем, до того ж, вона справді стояла першою по шляху.

На все життя вкарбувався той день, бо Серж Лифар мешкав неподалік театру. У порожньому безлюдному місті зчинилася шалена метушня.

* * *

Крізь фіранку колишній киянин побачив, як автомобільний ескорт зупинився на театральній площі поперед палацу Гарньє. Висипала купа люду в мишачій формі. А на східцях театру – нікого, мертва порожнеча, вхідні двері замкнені, світло вимкнене. І переможців, які прибули на вечірню виставу, інформує оголошення:

- Спектакль скасовано у зв'язку з хворобою соліста.

Як Лифаря не розстріляли того вечора, одному Ісусу відомо.

Іншим разом головного постановника й директора Паризької опери викликали до Геббельса. У приймальні відвідувача поінформували, мовляв, фюреру подобається портрет композитора Ріхарда Вагнера пензля Ренуара, тоді як шедевр і досі прикрашав фойє театру.

- Ну то й що?

- Ми б хотіли картину подарувати Гітлеру.

- Навіть не знаю, добродію. Портрет пана Вагнера давно вписаний в інвентар театру й належить Французькій Республіці.

Як Лифаря не розстріляли того ж дня, лише Богородиця відає.

* * *

Що його, смаглявого слов’янина, “циганчука”, тоді так мотивувало?

В автобіографії “Моє життя” Сергій Михайлович писав про той період:

- У часи окупації моя громадська діяльність головним чином спрямовувалася на порятунок від розграбувань німцями, тимчасовими окупантами Франції, Паризької опери – французького національного надбання, музею і бібліотеки шведського магната й колекціонера творів мистецтва Рольфа де Маре (Rolf de Mare; 1888-1964; у 1920-1925 рр. саме він був очільником шведської трупи “Les Ballets Suedois” у Парижі – О.Р.), Російської консерваторії імені Сергія Рахманінова, балетних шкіл, і, нарешті, моєї особистої бібліотеки та колекції...

Мине багато-багато років, і, відпочиваючи від трудів праведних, у благополучній Швейцарії Серж Лифар зізнається вірній дружині, мініатюрній блондинці, графині Ліллан Алефельдт-Лаурвіг (Lilland Ahlefeldt-Laurvig; 1914-2008): зважаючи на кривди з боку сміливих французьких патріотів, йому хотілося краще б накласти головою в гестапо, ніж зносити образи на адресу “колабораціоніста”, нестерпним приниженням у яких хореографу і танцівнику дорікали після війни.

У чім річ, питається?

Бійці французького Опору швидко забули, хто не лише не закрив, а зберіг Парижеві національну гордість – палац Гарньє на Театральній площі? Хто якимись дивами, демонструючи вищий пілотаж промовистої дипломатії, ухилився від особистої зустрічі з фюрером? Хто з усіх сил намагався утримати фантастичну за якістю балетну трупу – другу, до речі, національну гордість Франції? Хто, попри злидні й негаразди воєнного лихоліття, не перетворився на тварину, а продовжував ставити балети, аби бодай один француз із француженкою їх переглянули і не втрачали віри у світле, високе, те, що неодмінно повернеться? Хто врятував стількох артистів-євреїв (Жан Бабіле), по яких приходило гестапо, декого – навіть забирало? Хто із хвалених гуманістів приймав у власну трупу артистів-євреїв цілими родинами (Ніколя Штейн), з дітьми?

* * *

Тим часом сміливість приходила заднім числом...

Тільки через чотири роки окупації, у 1944-му, оскаженілі патріоти поставили директору Паризької опери в провину сам факт, що він не замкнув на ключ “Grand Opéra” і не виїхав за кордон. За це колабораціоніста Сержа Лифаря бійці французького Опору (між іншим, у Лондоні)... заочно засудили до смертної кари.

Два терті калачі, два близькі приятелі, котрі самі побували у бувальцях, – генеральний секретар Французької комуністичної партії Моріс Торез (Maurice Thorez; 1900-1964) і художник Пабло Пікассо радили хореографу вступити до… Компартії Франції, мовляв, це б одразу зняло всі запитання. Проте на що вони розраховували, оті мудрагелі?..

Невже вважали, що українець звернеться по допомогу до комуністів, і вони, відкривши обійми, врятують талант, якому свого часу довелося через кілька кордонів, снігами, на підводах тікати від більшовиків із України?

Ось що з цього приводу занотувала у власних мемуарах балерина, а з часом і хореограф Жанін Шарра (Janine Charrat; 1924):

- Після війни у Сержа Лифаря виникла велика проблема: його звинуватили у співпраці з нацистами. А що він, власне, вчинив? Так, він танцював, так, ставив балети, але, зрештою, митець займався своїм ремеслом – аби Паризька опера не закрилася, аби там не господарювали окупанти, аби будівлю “Grand Opéra” не пограбували.

* * *

Лише-но цькування сягнуло точки кипіння, як Серж Лифар виїхав за межі Франції. Хай там машина брехні перемелювала пустопорожні балачки й ненависть, а в 1944-1947 рр. балетмейстер очолював трупу “Nouveau Ballet De Monte Carlo” (“Новий балет Монте-Карло”).

Тримаючи одностайність зі справжнім очільником, вітчизну тоді залишила майже вся його трупа, трупа Паризької опери. Навіть сьогодні без натяжки можна говорити, що завдяки українцеві французи знову полюбили балет. Тож годі дивуватися, що національний балет поїхав за вигнанцем, а не залишився на батьківщині.

Коли балетмейстер залишив “Grand Opéra”, один із провідних танцівників, Серж Головін, котрого на традиційному балетному іспиті в Паризькій опері в 1947 р. відзначили золотою медаллю за класичні танці, зізнався:

- Відтоді, як мсьє Лифар покинув наш Театр, ніколи більше артистична сторона у Паризькій опері не сягала колишніх висот. Часто порівнюють його з іншим російським керівником нашого балету – із Рудольфом Нурієвим. Але того хореографа зовсім не турбували танцівники, його цікавив тільки він сам. А ось Серж Лифар любив нас усіх.

...В Україну Сергій Лифар повернувся лише у 1961 р. – щоб відвідати могили батьків. Враження від зустрічі з рідним містом залишені в автобіографічній книзі “Мемуари Ікара”:

- Я знову побачив Київ, який суттєво відрізнявся від міста моїх спогадів, але так само купався у м’якому світлі... Я знову побачив рідний будинок. Він виглядав похмуро. Темні сходи. А нагорі в моїй пам’яті зринула мати – не святкового вечора, коли вона була така гарна, у вінку з квітів, у намисті й вишитому корсажі, а під час прощання, коли мати усміхалася крізь сльози, а я прямував назустріч своїй долі. Її, як і батька, забрала холера. Я побував на кладовищі, де вони спочивають поруч. Кладовище занедбане: безкінечний пустир, на ньому я відшукав дві могили. У мене не було з собою жодної квітки, щоби покласти на надгробок. Від болючої туги я впав навколішки. Я мовив до них: “Це я, ваш Сергій, ваш Сергунчик. Я танцював у цілому світі, але ви, найближчі люди, ніколи цього не бачили. І все ж я – ваш син!” І тоді я взяв по жмені землі з кожної могили, а Ліллан пообіцяла, що кине її на мою труну.

Олександр Рудяченко