Олександр Ярмак (Yarmak) – солдат ЗСУ, український реп-виконавець, чиї пісні збирають по кількадесят мільйонів переглядів на YouTube. Останніми роками виконує пісні переважно на патріотичну тематику й тему соціальної справедливості. Активний учасник Революції Гідності.

6 грудня 2018 року, в День Збройних Сил України, Ярмак спільно з українською співачкою Світланою Тарабаровою випустив спільний трек «Воїн», який вони присвятили українським військовим і який став хітом.

Загалом Yarmak випустив кілька успішних студійних альбомів і працював над наступним за назвою «Власний код», але через масштабне вторгнення росії на територію України випуск альбому відклав до перемоги.

Після 24 лютого 2022 року співак не вагаючись вступив до лав ЗСУ і виконує завдання на небезпечних ділянках ліній оборони.

Будучи на фронті, Yarmak продовжує працювати над музикою і створив за крайній рік кілька дуже успішних надихаючих творів, як-от «Дике поле», Ragnarok, «Хай нам, брате, пощастить».

Олександр Ярмак в інтерв’ю СтратКому ЗСУ розповів, чому більше 50 відсотків від монетизації своєї музики донатить на ЗСУ й віддає на армію всю свою зарплатню, у якому дусі виховує свою доньку та який відбиток залишає армія у ньому.

- Олександре, ви приїхали з Півдня. І що у нас відбувається на півдні? Чи вдається нам мочити наших ворогів, росіян?

- Звісно, вдається. Ми спочатку були на Сході, потім нас перекинули на Південь, і коли ми заїхали на початку травня – активність ворога була досить потужною, за наступні ж десь півтора-два місяці ця активність дуже сильно впала, тому що всі спільними силами нанесли серйозні ураження ворогу.

І на сьогодні, коли ми вже їхали з ротації, то Херсон дуже ожив… Відчутно стало легше на Півдні, й я радий, що ми також внесли свій внесок у цю справу за свій проміжок часу ротації.

- Як ви для себе їх називаєте, росіян, там – на передовій?

- Ну, якщо щиро, то ми їх називаємо підарами. Тобто, коли ми знищили якусь частину живої сили, ми кажемо: вбили трьох підарів. Ну, так мені здається, усі на фронті використовують саме цей термін.

За три місяці крайньої ротації я навіть не чув, щоб хтось використовував інший термін, крім цього.

- А чи були такі воїни, військові, які підходили до вас і казали: я послухав ваші пісні й вирішив прийти в ЗСУ?

- Так. Насправді, я фотографувався на кожному блокпості, й причому – впродовж усієї ротації. Хлопці одні одним розповідають, що тут на Півдні Ярмак їздить, працює.

Буває, приходять хлопці з ТРО, і починають, такі, в нас запитувати: «А ви теж літаєте на FPV?» А потім такі: «А ти не Ярмак часом?» Кажу: «Та схожий». Вони кажуть: «Та серйозно?» І відбувається, звісно, фотографування на пам'ять й усе інше. Тобто я реально багато зустрічаю своїх слухачів.

Найприємніше, що дуже багато хтось із цих людей каже: «Я був на твоєму концерті». Це дуже важливо. І таких людей зустрічаю сотні. Звісно, їх, напевне, тисячі, може десятки тисяч, може й сотні тисяч.

Мені приємно зі своїми слухачами разом зараз боротись за нашу державу!

- Що для вас є найважчим на війні?

- Найважчим на війні, якщо чесно, особисто для мене, це знають мої побратими по екіпажу, – я дуже хвилююся за цивільних людей, тому що ми маємо справу з вибухівкою, і наш дрон завжди можуть заглушити, і цей дрон може впасти будь-куди.

І тому я прошу завжди перед місією продумувати маршрут, максимально готуватися до задачі, тому що ми несемо відповідальність. Там люди, які були окуповані в першій годині 24 лютого. Дуже багато хто не мав можливості звідти виїхати. І там українці, які 30 років були з нами українцями, і вони чекають.

Мені дуже не хочеться, щоб через якісь помилкові дії або через навіть роботу ворожого РЕБ загинув хтось із наших українців. Тому це для мене дуже важлива справа. І звісно, найважче це те, що ми втрачаємо найкращих, своїх побратимів.

Слава Богу, за цю ротацію в нас не було втрат – 200-х, але в нас було декілька тяжких трьохсотих, і дуже шкода, тому що це кращі люди, вони дуже вмотивовані, дуже підготовлені.

Кожного дня гинуть десятки-сотні людей на фронті, захищаючи мир і спокій людей цілої країни.

- Напевно, кожного з нас змінила вже ця війна, і напевно, вона змінила вже якось вас. Чи ви вже відчували, що у вас змінилося?

- Відчуваю, що після закінчення війни я сяду і скажу: у цьому світі я вже бачив усе. От приблизно так вона мене змінила, тому що вона дуже заспокоїла, показала, як людство існує, яка природа людства. І тому мене вже буде тяжко здивувати після закінчення війни чимось, якимось людським вчинкам і ще чимось.

Тобто війна – це найгірше, що може бути взагалі в житті людини. Це опускання до такого тваринного дна, що далі вже нікуди. Тобто найгірше, що може прокинутися в людині, воно прокидається на війні. І тому найгірше, грубо кажучи, уже бачу.

- У собі це бачили?

- І в собі теж, звісно. Тому що ми вбиваємо ворога. І, якщо чесно, я собі не міг це уявити навіть 24 лютого, коли я мобілізовувався, я не розумів ще, як я там це буду робити.

На сьогодні, не знаю, повбивали – і полягали спати. Ми не те, що там сотні їх убиваємо, але у нас є результати.

Просто на сьогодні я розумію, що якщо ми це не зробимо, вони повбивають наших побратимів. І так, у принципі, відбулось. З останніх дій – ворог штурмував наші позиції, вбив двох бійців ТРО, і ми спільними засобами їх зупиняли, а потім знищили всіх.

- Олександре, ви все-таки людина творчої професії, і напевно, є якась можливість виступати більше з концертами, бути на цьому мистецькому фронті, ніж на справжньому бойовому. Чи ви не думали про це?

- Вважаю, що всі концерти на сьогодні, через мій внутрішній стан, особисто для мене не дуже доречні.

А після перемоги, гадаю, ми встигнемо надавати концертів і поспівати пісень.

Зараз особисто я сконцентрований на іншому. І вважаю, що всі, і музиканти, вони теж мають концентрувати увагу сьогодні на Збройних Силах України.

На сьогодні, коли йде надважливий контрнаступ, який розставить дуже багато крапок у подальшому розвитку подій, сьогодні не менш важливо їх присутність так само, як і моя, на фронті, я вважаю.

Тобто, як мінімум, навіть з концертами для підвищення бойового духу в своїх, у першу чергу, підрозділах. І вважаю негативним те, що в такий важливий відповідальний історичний момент дуже багато музикантів, які вже були мобілізовані, були в лавах Збройних Сил України, зараз роз'їхались по світу в свої концертні тури.

Сьогодні ми маємо бути ще більше об'єднані, аніж ми були об'єднані 24 лютого.

- А може, натомість мають прийти, скажімо, інші чоловіки, які ще не мобілізовані?

- Можуть, але ж і ми щось можемо. Я не знаю таких, які з 24 лютого просто за власним бажанням перестали воювати, захищати свою державу.

Знаю таких, хто через серйозні поранення перестав, не має змоги захищати – і то намагається. Хлопець на протезах з нашого підрозділу, йому відірвало стопу, він уже там каже: я чекаю, коли я відновлюся і почну далі працювати, працювати в військовому плані, звісно, на фронті.

Повторюся, вважаю, що сьогодні участь кожного музиканта, медійної персони ще більш важлива, аніж це було 24 лютого.

- Як ваша родина реагує на те, що ви в армії?

- Звісно, усі переживають. Тому що війна – це не відпочинок на Мальдівах, а це постійна небезпека для життя. Особливо жінки: мама, дружина, вони ж по-жіночому сприймають слово «війна», вони уявляють усе те, як вони бачили це в фільмах.

Дружина постійно відмовляє мене. Вона каже: ти вже повоював, нехай інші повоюють. А чого от той не воює, а ти воюєш? Ніхто з них не воює, а ти воюєш? А ти й донатиш, і ми дуже багато донатимо, можна було б обмежитись і цим.

Але я внутрішньо відчуваю, що я потрібен на фронті, що я можу своїми діями приносити ефективність на фронті. І мені в тому середовищі реально комфортно, тому що я знаходжусь серед просто кращих синів націй. І я завжди хотів бути в такому середовищі. Реально чистих, мужніх, найкращих людей не просто нашої країни, а реально цього космосу, існування Всесвіту. Я зустрічаю найчистіших воїнів справедливості. Тобто вони не вбивці, вони не кілери, у них ніколи не було бажання заподіяти шкоди комусь. Ці люди дуже люблять усе навколо, рослинки, тварин. Це реально Воїни Світла. І тому мені добре в такому середовищі.

У мене особисто з'явилось дуже багато друзів, побратимів, і для мене це важливі люди.

- Ви не тільки вступили до лав Збройних Сил України, а й донатите великі суми. Як на мене, це такий вищий левел патріотизму. От яка ваша мотивація?

- Мотивація – щоб якнайшвидше закінчився цей жах, і ми нарешті здобули справжню Державність, справжню Незалежність, яку ми не маємо з часів Київської Русі.

І у нас два сценарії. Один найгірший – це просто країна-руїна, ми це теж проходили. І один найкращий, до якого я рухаюсь, який зробить майже кожну родину в найближчій перспективі реально заможною і щасливою – це європейська держава Україна.

Я розумію, що на сьогодні – чим більше ми віддамо, чим швидше ми переможемо, тим швидше настане той щасливий день для мільйонів українців.

Моя сім'я, тьфу-тьфу-тьфу, забезпечена завдяки моїм слухачам через те, що з монетизації музики, відео – моя родина має пасивний дохід, який ми 50-70% щомісячно спрямовуємо на купівлю дронів, дронів-камікадзе, розвідувальних дронів, тому що зараз відбувається війна дронів і артилерії.

Загальна сума з початку повномасштабного вторгнення – я так не рахую, бо я доначу постійно і дуже багато донатів таких, не дуже великих по 2000 гривень, бо в стрічці зустрічаю, то військовий поранений, то ще хтось. А з великих донатів з початку повномасштабного вторгнення – не менше двох мільйонів гривень я задонатив різним підрозділам, не включаючи навіть свою роботу, тому що за заробітну плату забезпечую свій підрозділ тим, чим необхідно. Це EcoFlow різні, передавачі для дронів, такі різні речі, які теж коштують немало грошей, постійно ламаються, потрібно щось міняти, відновлювати автівки, купувати якусь гуму.

І ось ці питання стосовно свого підрозділу я завжди закривав якраз за заробітну плату. Коли я мобілізувався, навіть не уявляв, що мені будуть платити гроші, я на це й не розраховував.

- У вас є ненависть до ворога?

- Звісно, я навіть не знаю, якого рівня це ненависть, тому що кожного ранку я з дитиною обговорюю якісь теми стосовно війни. Наприклад, сьогодні зранку я дивився певне відео, що стосується війни, і вона знову мене почала запитувати про ворогів, про те, що вони вбивають дітей, тваринок.

З дитячих вуст це звучить мило, а те, що переживають дорослі, усвідомлюючи масштаб трагедії, то це, звісно, катастрофа. У мене, звісно, це викликає ненависть і бажання долучитись до того, щоб це зло не просто зупинилось, а щоб це зло було знищено.

- Про вашу доньку: як ви їй пояснюєте – що відбувається, особливо коли потрібно ховатися?

- Це росте просто страшна бандерівка. Тому що в неї такі розмови іноді дуже серйозні стосовно росіян, москалів. Вона постійно виправляє, якщо хтось сказав якесь російськомовне слово: «Ти що, росіян? Росіянин?».

Вона маленька, ще дуже смішно розмовляє… Ну, ми пояснюємо їй ці всі речі. І вона це відчула на собі, тому що ми живемо в Бучанському районі…

У перші дні моя дружина, дитина відчули це все сповна. І дитина несвідомо в неповні три рочки – ховалася під сходами, коли чула просто вибухи.

І ці всі повітряні тривоги… Я на війні, вони там весь травень, страшні обстріли Київщини... Вони постійно спускаються в котельню, де сплять на матраці, на підлозі.

Звісно, що дитина це все записує, плюс я їй пояснюю – через що це все, що за війна відбувається.

Сьогодні зранку, наприклад, взяла прапор і співає: «Марширують наші добровольці у кривавий тан, визволяти братів-українців...”, і вона співає: “з московськиках кайдан”. Я кажу: “з московських”, кажу: “Москва – центр зла світу”. Приблизно таке виховання.

- А це ви її вчите цих патріотичних пісень?

- А воно якось загалом… Вона знаходиться в такому середовищі, у них дуже патріотичний садочок. Всі викладачі викладають українською мовою, співаються тільки українські пісні, й такі якісь більш свідомі.

Ми вдома з дружиною постійно їй включаємо тільки такі музичні композиції, плюс вона фанатка тата, вона слухає всі мої пісні.

Вона: «Тату, хай нам, брате, пощастить!». То такий воїн росте.

На ротації була дуже приємна розмова, яку б варто було якось записати: «Тату, я хочу до тебе, я хочу теж захищати Україну, я хочу бути поруч, ми маємо знищити тих росіян».

Уявіть, 4 роки, і вона ще ж говорить не так чітко, а по-дитячому це все. Вона відразу всю цю війну відчула, що тата немає поруч, і чому тата немає поруч, і в цей момент, коли ще тата нема поруч, постійно прилітають ракети над головою.

- Якщо прочитати про вас Вікіпедію, то там буде сказано: репер, який виконує пісні в основному російською мовою. Ну, в принципі, десь так і було. Але крайні пісні – всі українською мовою. Що змінилося в цьому плані?

- Змінилося ще десь у кінці 2020 року. Тобто моя російськомовна творчість мала певний план. Це не було несвідомо. Збігалося дуже багато речей. Перше – я розумів, що на той момент у нас ще було дуже російськомовне середовище.

Це можна подивитись не тільки по моїх піснях, а взагалі по тому, як суспільство сприймало російськомовний контент.

Прямо перед початком повномасштабного вторгнення у нас весь топ Apple Music, Spotify, YouTube – був на 98% забитий російським контентом.

Тобто у нас таке було середовище, в якому потрібно було, грубо кажучи, якось існувати, особливо в молодіжному сегменті.

І я щиро вірив у те, що я роблю контрпропагандистські речі. Тобто кожна моя робота постійно піднімала якісь важливі теми. У кінці 2020 року я випустив російськомовний альбом «Red Line», хоча я внутрішньо вже не хотів співати російською мовою і писати російською мовою.

Але сам альбом «Red Line» каже «червона лінія». Він був, як моє останнє слово російською мовою про те, що далі відбудуться жахливі події, люди, схаменіться!

Але люди не схаменулися. І тому в 21-му році, коли я вже зрозумів, що все безповоротно, я перейшов на українську мову – і почав формувати своє середовище, у першу чергу. Оскільки зрозумів, що все, ми вже пройшли точку неповернення, і нам потрібно об'єднуватися навколо, не думати про ворога, а думати про себе, навколо чого ми об'єднаємось, і як ми будемо готові захищати свою країну.

І тобто до 2022 року дуже багато людей, наприклад, кого я поважав, вони вели свої блоги російською мовою, і ми, в принципі, реально займались контрпропагандою, донесенням своєї точки зору до осіб з того боку.

Проте коли я вже зрозумів, що все – буде війна, то абсолютно повністю перейшов на українську мову – і в житті, й у творчості, й в думках. І чув дуже багато закидів по типу «перевзувся», але вони навіть не розуміли, що…

- Тобто це така була собі ІПСО своєрідна?

- Так і є, якщо кожну роботу мою взяти, у принципі, кожна робота говорить про те, що я рухаюсь у системі координат права, і система координат сили – це тваринний світ минулого.

Я навіть упевнений, що через мою російськомовну творчість – декілька тисяч людей не пішло воювати проти України завдяки моїй діяльності. Кілька тисяч, а може й десятків тисяч людей – це й кілька тисяч, десятків тисяч живих наших людей. І це теж певна дуже важлива місія, яку, вважаю, я виконав, далі об'єднав націю своїх слухачів уже навколо своєї держави, культури, мови, і почав рухатись у цьому плані.

- Знаєте, я коли слухаю пісню «Вставай», вона правильна, і там є навіть українські слова, але вона мене не «вставляє», якщо так сказати. А коли слухаю українською «Дике поле», «Воїн», «Моя країна», – я б готова ще раз і ще раз мобілізуватися…

- Але пісня «Вставай» так само була орієнтована, якщо чесно, на південно-східні регіони нашої країни, у яких я намагався серед своїх слухачів – якраз молодих людей – виховати любов до України. Але через їхні алгоритми, так як вони виховані.

Мова – це дуже важливий алгоритм. Це один з найважливіших алгоритмів життя для кожної людини. Тому що дитина спочатку вчиться ходити, а потім вона вчиться говорити. І досить довго вона вчиться говорити.

І це такі дуже непрості нейронні зв’язочки, які не кожен може потім у своєму житті змінити. І тому-от пісня «Моя страна не упадет на колени» виховала ціле покоління російськомовних патріотів.

І такий реально був план, що коли вони підростуть і будуть більш свідомими, настане момент, коли ми всі перейдемо на українську мову.

Тому що це – в системі координат нашої держави і культури – це безповоротна історія.

Тобто не можна бути, я вважаю, російськомовним патріотом. Це може бути якийсь проміжок часу, але загалом ми рухаємось до чого? Ми рухаємось до незалежної, сучасної, високорозвиненої культурної держави, яка базується на своїй культурній історії, як і будь-яка розвинена країна.

Тобто французи, наприклад, поважають інші культури, історії, країни, але вони дуже цінують свою мову. Усі знають свою мову, усі виключно говорять, у першу чергу, своєю мовою. Німці так само, американці, китайці. Тобто всі безумовно цінують свій культурний базис. І якщо ми рухаємось до розвиненої країни, то люди, які ще це не зрозуміли, вони просто віддаляють той щасливий день, до якого ми всі разом ідемо.

Можу відповідати за себе і за своїх слухачів. Я перейшов, дуже багато слухачів побачило, як приклад, що ми рухаємося в цьому напрямку, і теж зараз майже всі, хто до мене пише, звертається – ми спілкуємось українською мовою.

- Тобто мова має значення?

- Мова безумовно має значення. Просто до цього потрібно прийти і усвідомити, яка важливість мови. Не всі, на жаль, усвідомили. У Збройних Силах України я зустрічаю дуже багато російськомовних людей, і мене це дуже дивує, я у них запитую… До 2022 року, до повномасштабного вторгнення, я ще розумію, що для декого був «локальний конфлікт» на Сході, він не мав такого масштабу, але зараз це зачепило кожну родину, зачепило існування держави.

- Існування держави взагалі.

- Так. І ти сьогодні ризикуєш своїм життям, ти борешся, і, може, до кінця не усвідомлюєш – ти борешся якраз за отаку сучасну, високорозвинену правову державу, яка базується на своїй культурі, у першу чергу.

Чому ти ризикуєш життям, рухаєш країну своїми діями до того дня, але й тим самим своєю мовою пригальмовуєш цей щасливий день, за який ми боремось?!

Тому для мене це серед військових досить дивна історія, у якій, гадаю, потрібно ще багатьом розібратись.

Допоки я не закрив свої прогалини в історії, я дуже багато неправильних висновків робив протягом попередніх 9 років. Тому що кінець XVIII-го століття, XIX-те століття і початок XX-го, і це теж наслідок радянського підходу, що ніби просто Українська держава випарувалась, вона перестала існувати. І через це в мене був розірваний логічний ланцюжок між Київською Русcю, Гетьманщиною, УНР, УПА і Незалежною державою.

Тобто в мене між, наприклад, Гетьманщиною і УНР просто була повна прогалина. І між УНР і Українською незалежною державою 1991-го року так само була прогалина стосовно УПА. Тобто я не міг певний період розібратись, Бандера – герой чи не герой. А коли я вже цей весь ланцюжок склав, то все стало на свої місця – і стосовно мови, і стосовно фундаменту внутрішнього, хто я, за що я борюсь, куди я рухаюсь.

- Я якраз хотіла спитати про такого героя. Тобто у вас у пісні «Потрібен живим» є такі дуже сильні, як на мене, слова: “Повішу цей акорд, як КГБ Івасюка”... А хто для вас є оцією з історичних постатей, таким героєм? Тобто Бандера, він герой чи не герой?

- Звісно, Бандера, якщо хто не усвідомлює, якби не Степан Бандера… Радянська влада робила все, щоб знищити українську ідентичність. І тому цей проміжок між 1917 і 1991 роками – це величезний проміжок, у якому – якби посередині не існувало такого персонажа, як Степан Бандера, як Роман Шухевич, як Коновалець, – Української держави більше б не існувало.

Тобто вони вели неймовірну боротьбу на той момент проти двох тоталітарних систем, ризикуючи життям, створюючи якісь нові культурні форми для наших подальших поколінь. І завдяки цьому ми отримали Українську державу в 1991-му році. Завдяки цьому виховувались такі люди, як Чорновіл, Левко Лук'яненко…

Тобто Бандера, безумовно, – герой нашої нації, й правильно кажуть, що герої – вони не святі люди, у них є купа помилок у своєму житті, якихось, можливо, неправильних рішень. Але в комплексі, якщо взяти діяльність, наприклад, Української Повстанської Армії, – це фундаментальна річ, яка допомогла Українській державі бути в майбутньому.

Якщо брати творчість, наприклад, то, можливо, це банально, що я скажу, не Сковорода або не Іван Франко, а скажу Тарас Шевченко, тому що масштаб цієї постаті не можливо навіть до кінця оцінити, що людина зробила так само, як і Степан Бандера в середині ХХ-го століття.

Так само і Тарас Шевченко – кріпак, який вийшов із рабського світу – звільнився. І завдяки йому, його діяльності в ХІХ-му столітті відродилось таке поняття, що ми українці й що ми боремось за свою свободу.

Це феноменально, бо на той момент знищена була козаччина, тобто майже всіх вільних козаків було вбито ще наприкінці XVIII-го століття.

І ХІХ століття – для нас дуже темна пляма в нашій історії у тому сенсі, що це абсолютно рабське для українського народу століття, у якому народжується ось такий месія, який проносить ідею свобідної вільної нації в таких умовах, що це навіть складно уявити.

- Ми, українці, такий дуже вольовий народ, але все-таки ми були довший час у рабстві, кріпаками. А чи цей відбиток лишився, на вашу думку, ще сьогодні в нашому суспільстві?

- Так, на жаль, так швидко звільнитися від кількох століть рабства дуже складно.

І ми бачимо зараз, що частина суспільства активно увімкнулася, донатить, допомагає, волонтерить, а частина суспільства абстрагувалася – я таких знаю, на жаль, не спілкуюся з ними, але знаю, що такі є, і вони живуть у своєму абстрагованому маргінальному світі, і це не про силу, це якраз про рабство.

Про рабство перед своєю неможливістю впливати на середовище навколо. Тобто ці люди настільки слабкі, що вони ледь справляються з тим, щоб хоча б якось своє життя тримати під контролем, не кажучи вже про середовище навколо і свою країну.

- Культура під час війни. Ось ви сказали, що не до концертів, що поки не закінчиться війна, то концертів ви особисто не будете давати як таких. А як узагалі культура під час війни має розвиватися?

- Це один з найкращих періодів для культури. Тому що для будь-якої творчої людини, вона надихається емоціями – хорошими, поганими, переживаннями.

І от якраз те, що переживаємо ми, війна – це найгірше, що може статися з людством. І в той же час це один з найемоційніших періодів життя. І тому зараз, як ми бачимо, наскільки наша культура у всіх планах – художники, театри, співаки – все розквітає, все набуває дійсно сучасного рівня, тому що раніше ми не звертали увагу на своїх стендап-коміків.

А зараз, подивіться: як на мене, просто є топові люди і в гуморі, й в інших напрямках, які буквально до повномасштабного вторгнення були просто в тіні російського лайна.

- А як це пояснити – що з людьми сталося? Здавалося б, це такий короткий період часу…

- Змістився фокус, у першу чергу. По-друге, під час повномасштабного вторгнення, особливо в перший місяць, відбувся дуже важливий психологічний злам від жертви, якою ми були завжди, до сильної позиції.

І от коли народ відчув у собі цю сильну позицію – що ми можемо, що ми навалюємо, що ми можемо трощити одну з «найпотужніших армій світу», то всі просто всередині трошки окрилилися. І це дуже добре. І це стосується абсолютно кожної сфери життя.

Ми ніколи не були нічим гірші, але останні не тільки роки Незалежності, а й взагалі століття нам постійно культивували комплекс меншовартості. І ми постійно щось дивились на ту росію, і думали, що у нас щось гірше виходить. А насправді, це штучно створене таке було відчуття. І от зараз, коли ми від нього звільняємось потихеньку і, вважаю, майже повністю звільнилися, – то одразу й такий результат в усіх напрямках.

- А звідки у вас було бажання заповнити цю прогалину в історичних знаннях? Що вас до цього спонукало?

- Внутрішні відчуття. Я бачив – що відбувалось у білорусі, що відбувалось у росії. Я розумів, що вони вже пройшли точку неповернення і точку неповернення у правовий світ і світову правову систему, тому далі – якраз усе піде тваринними алгоритмами, феодалізмом. І через це я розумів – що мені потрібно... Я намагався розібратися, чому деякі мої друзі, які ніби патріоти, але іноді роблять дивні речі. Тобто чому там люди на Півдні, на Сході мають деякі свої відмінності, іноді в поглядах щодо деяких речей, як-от мова. І я почав розбиратись, як це в нашій історії було, як нашу мову знищували, вбивали, скільки вбито було українців.

Для мене це священна війна на сьогодні. Тому що ми реально були рабами більше трьох століть. І сьогодні у нас унікальна можливість закінчити страждання, у яких загинуло мільйони українців, навіть десятки мільйонів українців.

Ви можете собі уявити, десятки мільйонів українців загинуло?! Це не той масштаб, який ми маємо сьогодні. І це та ціна, на жаль, яку ми маємо заплатити через те, що раніше не прокинулися і не об'єдналися більш чіткіше навколо своїх базових речей.

- Мене свого часу так вразило, що люди, скажімо, навіть на Київщині, мало знають про Голодомор. Я з Західної України, де не було Голодомору, Геноциду, але ми з колиски знали, що в Україні був Голодомор, що українців вбивали штучним голодом. І коли я приїжджаю в Київ, Віктор Ющенко почав піднімати цю тему, і розумієш, що люди мало знають. Думаю, як? Тобто там, де відбувалося це, вони не знають, а там, де цього не було, – люди знають. Для мене це такий був дисонанс…

- Ну, тому що це наслідки якраз радянської пропаганди, роботи над історією, тобто вони ж переписали абсолютно історію української нації, вони її приплели до історії російської імперії – і через це, звісно, в системі координат радянської влади ця інформація не мала бути розповсюджена. Тому дуже багато людей росло в цій радянській системі координат, і вони просто не те, що там не цікавились, можливо, – у них були закриті всі можливості дізнаватися про це.

Я не здивований, але-от моя бабуся мені з самого дитинства розповідала про Голодомор, про те, як їх розкуркулили… Я вже в свідомому віці, коли вона це вже передоповідала, зрозумів, який жах відбувався. До них приїжджають, спалюють їм хату, і вони починають всією родиною жити в сараї зі свинями й коровою.

Тобто я просто уявляю собі це в сучасному світі, що хтось приїжджає, не дай Боже, спалює моїй родині там хату, і я вимушений з дітьми маленькими жити зі свинями, з коровою і з конем разом у сараї. Ну це жах, насправді.

Дідусь розповідав про голод. Він був сиротою, жив з мачухою… Розповідав, як вони переживали ці Голодомори, як він їздив у товарняках за шкарлупками від картоплі, і вони її їли – шкарлупу. Я це все знав і, можливо, це й формувало в мене протест, нелюбов до радянської системи.

Але, можливо, не кожному їхні батьки, дідусі, бабусі доносили зрозуміло цю інформацію. Або ці люди взагалі не хотіли про це чути…

- Ваша пісня «Воїн» – це про якогось сучасного героя?

- Ні, воїн – це якраз не про сучасне, це така, вважаю, козацька мантра – тільки в сучасному аранжуванні й сучасним звучанням. А так характерницька, можна сказати, пісня. Я її написав у 2018 році, пісня “Вона” написана у 2020 році, наприклад.

І я потихеньку починав цей рух, особливо серед своєї аудиторії, починав потихеньку вносити і культурні, й на рівні меседжів дуже важливі речі.

І пісня «Воїн», 2018-й рік – серед українського шоу-бізнесу, медіа-простору, всі співали не зрозуміло що. Ну, тобто реально – що слухати хлопцям, особливо в АТО хто був, або просто внутрішньо мав якусь силу характеру.

Нічого не було, все було якась незрозуміла попса, і тоді народилася якраз пісня «Воїн», і мені здається, що дуже потужна пісня.

- А що народилося з 2022-го року? «Дике поле»?

- «Дике поле», «Хай нам, брате, пощастить», «Рагнарок» і там ще пару спільних було робіт.

- А як робота над “Власним кодом”?

- На паузі, тому що, якщо чесно, сам проєкт, який ми запустили – «Власний код», він був теж одним із тих інструментів об'єднання перед війною. Я шукав алгоритм, як своїй аудиторії донести історію України, але не банально. І хоча б історію за останнє століття. І вирішив зробити це якраз через музичний проєкт, у якому ми розказували історію. І, беручи якусь знакову людину в нашій історії в культурному плані, ми розповідали шматок історії і робили музику з цього.

І все збігалося. Тобто ми почали з Леонтовича, розповіли якраз про період Української Народної Республіки, період після, як радянська влада знищувала українських патріотів, того самого Леонтовича, – і пішли далі. Там Друга світова війна, потім шістдесятники, ну і далі, далі, далі.

Але той проєкт був, ось я пам'ятаю просто лютий місяць, я пишу ці пісні, і розумів, що буде війна, але не хотілось внутрішньо цього. І пісні, які писалися на ті біти в цьому проєкті, були більш для мирного часу. Це був просто цікавий, якісний хіп-хоп, який базується на українських легендарних композиціях.

І ті пісні, які написані, вони не дуже відповідають сьогоденню. І коли ми переможемо, багато з тих пісень з'являться на світ. Тому що там було багато пісень про любов, наприклад. Тобто зараз теж загострились почуття, теж про любов потрібно писати, але внутрішньо я себе так не почуваю. Тобто в мене зараз стан не про любов, а про боротьбу, про те, що потрібно кожному намагатися досягти того стану поєднання з цим світом, коли тебе смерть поважає.

Я реально щасливий, що живу в цей кривавий, дуже жорсткий період, але з якими людьми я проживаю його, яка сила цих людей. Це просто титани – і волонтери, і військові. Когось конкретно називати, можливо, буде некоректно, тому що така велика кількість достойних людей, хто сьогодні бореться за нашу державу, що, узагальнюючи – це нація-герой. І тому мені за честь бути пліч-о-пліч з такими людьми, і я впевнений, що ми переможемо.

- Олександре, якою має бути наша перемога?

- Перемога має бути в кордонах 1991 року. Це дуже важливо не тільки для України, а й для світового балансу і правового порядку.

Оскільки розглядати негативні моделі, наприклад, що в путіна вийшло захопити якусь ще частину наших територій – для російського суспільства це – перемога. Знову вони відправлять сюди зеків, військових, які зібрані з усієї великої 140-мільйонної країни, для них ці втрати, якщо чесно, не критичні. Але вони знову здобули б якусь перемогу, показуючи всьому світові, як вони відстоюють свої права такого феодального світу.

І це закінчиться у подальшому великими наслідками, це переросте у велику світову різню, яку розвинені країни, вважаю, не можуть допустити. І вони мають допомогти Україні здобути перемогу в кордонах 1991-го року. Інакше це буде світова помилка, яка закінчиться кінцем світу.

Розмовляла Оксана Климончук, СтратКом ЗСУ – Укрінформ

Фото Instagram/yarmak_music та надані Олександром Ярмаком