Cкорочена версія «Оскара»: звикаємо до реалій третього року Великої війни
Отримання українською стрічкою «20 днів у Маріуполі» першого в історії нашої держави «Оскара» підняло в Україні хвилю емоцій: і радісних, і сумних. Та потім її наздогнала друга хвиля, може, ще вища, коли стало відомо, що власник трансляції не подав інформації про перемогу українського фільму в скорочену, 90-хвилинну, міжнародну телеверсію. Укрінформ уже розповів про оперативну реакцію українських аналітиків у матеріалі з промовистою назвою «Скорочений “Оскар”: шукати ворогів треба зовсім не в Голлівуді. Треба не ображатись, а працювати над просуванням фільму».
Проте хочеться підхопити та продовжити цю тему, наголосивши на деяких важливих деталях і уроках історії, що сталася.
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА ЗРОБИЛА СЮЖЕТ НЕЗАВЕРШЕНИМ
Передусім нагадаю, що 12 березня українська Національна рада з питань телебачення та радіомовлення зробила заяву з цього приводу. Вона закликала керівництво «Walt Disney Company» створити і поширити серед мовників оновлену міжнародну версію, в якій був би збережений фрагмент з номінацією «Best Documentary Feature», в якій переміг «Маріуполь».
Через оприлюднення такої заяви може видатися, що вона надмірно емоційна та невиважена. Ну справді, що вже там робити й переробляти, коли справа завершена і щодня 96-та церемонія нагородження «Оскарами» відходить у минуле, в історію? Та все ж вчитаймося в аргументацію нашої Нацради:
«Сьогодні всі демократії світу підтримують будь-яку можливість протистояти воєнній агресії, що загрожує мирному світовому порядку. У цей момент ваш персонал ухвалює видалити частину церемонії, де журналісти отримують нагороду за повнометражну документальну стрічку, яка розповідає про жахи й нелюдську жорстокість війни! І цей момент, який зумовив колосальну емоцію в залі кінотеатру "DOLBY" і в численних дописах протягом дня у мережі Інтернет, не побачать глядачі у багатьох країнах східної півкулі і ті глядачі на земній кулі, хто дивитиметься церемонію у подальших численних показах».
Тож, якщо навіть поклик, за яким це робилося, був насамперед емоційним, то наведена аргументація абсолютно логічна та точна. Нагадаю, що якраз цими днями стали відомі матеріали 2022 року, коли розглядалися можливості того, що під час відступу РФ може застосувати ядерну зброю. В них йдеться про те, як у такому разі планував діяти у відповідь Вашингтон. У подібному контексті «20 днів у Маріуполі» дають не тільки конкретну, а й універсальну картину воєнного апокаліпсису. Саме тепер таку актуальну і важливу для всього світу! Це ж неспростовно правильна логіка. Але вона така очевидно правильна для нас. А чи здатні сприйняти її круті професіонали казкового диснеєвського монтажу? Адже в них – інша логіка, інша мета: не стратегічна – збереження «мирного світового порядку», а тактична – піймати на гачок цікавий сюжет, привабливу картинку, якомога більше глядачів.
Відповіді від партнерів поки що немає. І чи буде – невідомо. Проте, у кожному разі, Нацрада вже «перекинула м’яч» на той бік, так зробивши сюжет незавершеним. Може, це й правильно, що важливе і точно сформульоване питання залишилося висіти у повітрі. Нехай буде. Як нагадування.
ВЧИМОСЯ РОЗУМІТИ ТАКУ ЛОГІКУ – ЗГАДУЄМО ТЕЙЛОР СВІФТ
І у зв’язку з оскарівською пригодою пригадалася інша нещодавня історія, чимось подібна, яка тоді теж спричинила розчарування та нерозуміння. Це коли на початку грудня минулого року стало відомо, що «Людиною року – 2023» за версією журналу «Time» стала співачка Тейлор Свіфт. Здавалося б, як же так? Рік і дев’ять місяців повномасштабного російського вторгнення, два місяці війни Ізраїлю проти терористів із ХАМАСу, підвищення градуса напруги в усьому світі аж так, що слова про «третю світову» вже не мають вигляду залякування. А тут таке пояснення в «Time»:
«Тейлор Свіфт розповідає мені історію, і коли Тейлор Свіфт розповідає вам історію, ви слухаєте, тому що знаєте, що це буде добре – не лише тому, що вона прожила надзвичайне життя, а й тому, що вона надзвичайна оповідачка <…> Щоб розповісти свою історію, вона використовує найефективніший спосіб на сьогодні – поп-пісню <…> Свіфт є архітекторкою і героїнею цієї історії, протагоністкою та оповідачкою».
Господи, та це ж наче з іншої планети!.. От вас переконало, що саме це – людина хмарного 2023 року? Ні? Ну тоді – ще пояснення: Свіфт (за поп-культурним впливом) є в одному ряді з Елвісом Преслі, Майклом Джексоном, Мадонною, Бобом Діланом і Полом Маккартні. Та й просто вона стала мільярдеркою – лише завдяки музиці та своїм пісням.
Що ж, для українців і це, здається, не надто переконливо. А для Америки та американців – вельми резонно. Тому що США – перша держава у світі, яка до того ж живе за два-три океани від божевільної Росії. Там не хочуть і не будуть жити передусім війною, зокрема – нашим українсько-російським гарячим протистоянням. Така там «середня температура у палаті». І так буде аж доти, доки війна не підійде до них зовсім близько. Зрозуміло, що подібна психологія не про нас. Але її треба розуміти та відчувати, плануючи спілкування з американськими партнерами на всіх щаблях і рівнях.
Недодавання «20 днів у Маріуполі» у стислу версію церемонії нагородження – заплановане, як виявилося, завчасно, за кілька тижнів – стало ще одним свідченням, дуже вагомим, того, що ми й раніше починали помічати. На третьому році Великої війни слова «Україна», «українці», «український» перестали бути універсальним ключем-всюдиходом, який відкриває серця та думки в усьому демократичному світі.
Відтепер буде так. І в цьому світі нам треба жити, виживати – і перемагати. Для цього потрібно бути невідпорно переконливими в своїх аргументах.
ЧОМУ МИНУЛОГО РОКУ НАГОРОДЖЕННЯ «НАВАЛЬНОГО» ПОКАЗАЛИ
Розуміючи ці нові обставини третього року повномасштабної війни, хочеться детальніше розібрати сюжет, широко обговорюваний у зіставленні з «Маріуполем»: що минулого року епізод про нагородження в тій же номінації фільму «Навальний» був доданий до стислого варіанту шоу. Тут є два аспекти, які слід розглянути.
Перший – суто драматургічний. Далі прошу вибачення в читачів, оскільки маю перейти на цинічну логіку сценаристів. Отже, що вони, сценаристи, мали під час нагородження авторів «20 днів у Маріуполі»? Розумні, талановиті, самовіддано мужні люди знімали хроніку пекла, яке влаштували загарбники. А потім створили з цього матеріалу сильний фільм, який усіх вразив. Наскільки це вагомо – дуже і дуже, за що, власне, й отримано «Оскар». Але суто шоу-сценарно, у цьому немає гачка, на який можна піймати глядача.
Що ж із фільмом «Навальний», а також його дружиною з двома дітьми на церемонії нагородження? Той фільм – документальний детектив, в якому жертва отруєння стає розслідувачем і тим, хто викриває (на камеру) одного зі злодіїв. А потім, уже на церемонії нагородження, дружина жертви-розслідувача, який на той час опинився в ув’язненні в тирана, говорить (з двома дітьми по боках) правильні слова. Суто по-голлівудськи це дуже привабливо – справжній гачок для глядача. Тут вам і впізнавані обличчя, і сімейні цінності, і «кіношна» пара антагоністів «герой – злодій». І, до речі, – надія на світле майбутнє. Тоді ж у світі, який все ще слабко розуміє, що таке Путін і сучасна Росія, панувала наївна думка, ніби Навальний може відсидіти хоч 27 років, як Мандела, щоби потім вийти і, як Мандела ж, стати президентом.
А в «Маріуполі» тим часом – кров, біль, жах та звинувачення, кинуті в обличчя агресорові! Вгадайте, що вибере пересічний глядач? – Те, що дає рейтинг.
Другий аспект, важливий в цій історії, випливає з того, про що ми вже побіжно згадали. Українське перестає бути об’єктом всесвітнього захоплення апріорі. Так, в нас визнали наявність-окремішність, силу і стійкість. Але ж Росія ніде не ділася. Як і її історичний, мистецький багаж, такий звичний флер, аура «а-ля рюс» (не кажучи вже про те, що це все підкріплено ракетами). Так, з Путіним спілкуватися якось непристойно. До того ж хочеться знайти зручного і зрозумілого антипода: раніше – Навального-«Манделу», тепер – його вдову на волі.
Водночас в уявленні багатьох людей в демократичному світі не так і важливо, що за цією фігурою немає ні реальної сили, ані ясної перспективи. Бо це – зручний імідж, який допомагає психологічно комфортно (для західного світу) нормалізувати нинішню оскаженілу Росію. Це ж простіше та наочніше, ніж розбирати й усвідомлювати її невиліковну автократично-імперську сутність.
І в боротьбі за українську ідентичність, її подальше усталення в Україні та світі треба враховувати оцю інерційність російськості у світі. Натомість пізнавання чогось нового, української альтернативи потребує виведення зі стану спокою, потребує напруження – душевного та інтелектуального… Ще вигадливішими і креативнішими треба бути нам задля пропагування у світі України та українськості.
Олег Кудрін, Рига
Перше фото: Getty images
