Від Крут до Огайо: невідомі факти про легендарного командира Аверкія Гончаренка
Детальніше про видатного командира розповідається в публікації Радіо Свобода, передає Укрінформ.
«В останні дні січня 1918 року відбувся історичний бій під Крутами: кілька сотень українців затримали просування кількатисячної армії Муравйова на Київ. Це була стратегічна перемога, яка дозволила укласти Брестський мирний договір, що означав міжнародне визнання української незалежності. Командував боєм сотник армії УНР Аверкій Гончаренко. Він одним із перших українізував свій підрозділ і довів, що бійці УНР готові битися за Україну. Під Крутами втратив рідного брата, воював проти СРСР, а залишок життя провів в еміграції у США», - йдеться у публікації.
Аверкій Гончаренко – уродженець села Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії (нині – Прилуцький район Чернігівської області). Отримавши на той час хорошу освіту, а відтак – і можливість навчатися в університеті, натомість обрав інший шлях. Вступив до Чугуївського військового училища.
Під час Першої світової війни Гончаренко командував ротою, потім – батальйоном. Був тяжко поранений і майже рік лікувався у шпиталі. До військової справи повернувся вже як лектор київської школи прапорщиків. За першої нагоди Гончаренко українізував навчальний заклад, а згодом домігся перейменування його у військову школу імені Богдана Хмельницького.
Історик Сергій Бутко зазначив, що курс Гончаренка був першим випуском українських офіцерів, яких вчили збройно захищати Україну.
Саме бойовий підрозділ Української військової юнацької школи сотника Гончаренка був найбоєздатнішою частиною на Чернігівщині у той час. Напередодні бою із загонами Муравйова до них приєднався ніжинський загін вільного козацтва, а також студенти і гімназисти, які з власної ініціативи прибули на фронт. Серед них був і рідний брат Гончаренка – студент-медик Університету імені святого Володимира.
Загалом Гончаренко міг розраховувати на приблизно 520 вояків, 16 кулеметів і одну гармату. В той час як росіяни переважали майже вдесятеро: маючи близько 4 тисяч особового складу, два бронепотяги, гаубичну батарею і велику кількість кулеметів.
Як зазначається, Гончаренко зумів грамотно організувати оборону: з обох боків залізничної станції Крути він розташував курсантів, а наймолодших гімназистів залишив у резерві, в найбільш безпечному місці. Завдяки цьому українці протягом дня відбивали усі атаки противника, а під вечір почали відступ, під час якого забрали поранених, тіла вбитих, кого знайшли, і зруйнували півтора кілометра полотна, зазначив Бутко.
Під час відступу чота із 27 студентів заблукала і вийшла на позиції противника. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики їх спочатку катували, а потім стратили. Серед вбитих був і брат Гончаренка.
Загалом українців під Крутами загинуло, за різними оцінками, від 70 до 100 осіб. Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.
Бійці на чолі з Гончаренком дісталися Київщини, об’єдналися з військом Симона Петлюри і продовжили захищати Київ.
Історик зазначає: «Коли кажуть, що чотири дні було виграно, це ж не просто так. Без вдалого командування такого не може бути, адже солдат і будь-який стрілець знаходиться на лише своєму місці. Як правило, бої дуже часто закінчуються плачевно, якщо вбивають командира. Тобто він зіграв колосальну роль – як командир, як тактик він зробив все дуже правильно, маючи обмежені ресурси. Сучасні військові говорили, що просто не знаходять помилок в його командуванні», – каже Бутко.
Після поразки революції Гончаренко емігрував тоді ще до польського Станіслава (сучасного Івано-Франківська). Працював у сільськогосподарській кооперації, якою керувала українська інтелігенція.
З початком Другої світової війни приєднався до дивізії військ СС «Галичина». «Він спілкувався і довіряв представникам української інтелігенції, українським патріотам, які міркували так – є два зла: Німеччина – сволота, а Радянський союз – ще більша сволота. Але з німцями ще, може, якось викрутимося, головне – зробити армію, а там і німцям, і всім іншим покажемо», – пояснює Сергій Бутко.
На той час Гончаренко був уже в доволі поважному як для вояка віці – 53 роки, пояснює історик, тож займався спочатку набором добровольців, а потім тим, що добре вмів, – вишколом бійців.
Він пробув у цій дивізії до весни 1945 року. Капітуляція Німеччини застала Гончаренка в Австрії, і він знову показав себе як талановитий тактик. «Він зберіг життя двом тисячам військовослужбовців цієї дивізії. Саме під його керівництвом вони прорвалися, уникаючи оточення радянськими танковими бригадами, до британських військ. І коли вони здалися англійцям, змогли довести, що не є громадянами СРСР і не підлягають видачі Радянському Союзу», – розповів Бутко.
Перевірку дивізії, яка на той час вже називалася українською національною армією, здійснювали слідчі Британії, США і Франції. Жодних свідчень чи документів про воєнні злочини у діях бійців, зокрема Аверкія Гончаренка, не знайшли, розповідає історик. До такого ж висновку дійшли і в Міжнародному військовому трибуналі у Нюрнбезі під час судового процесу над керівниками гітлерівської Німеччини, додає історик.
Із 1947 року Гончаренко жив в еміграції. Спочатку у Британії, а з 1952 – у США. Разом з дружиною Зіною та дочкою Вірою він оселився у місті Парма штату Огайо. Там організував фонд допомоги скаліченим побратимам, займався ветеранськими справами.
Онука Аверкія Гончаренка, яка живе у Сполучених Штатах, наразі уникає інтерв’ю. Однак родичі українського командира зі США розповіли Радіо Свобода, що він був «доволі скромним і добрим чоловіком».
«Жив нормальним, щасливим життям. Був сімейним чоловіком, який любив свою родину. Його поважали і любили сім’я та місцева українська громада», – зазначили у коментарі Радіо Свобода.
Помер Гончаренко на 90-му році життя. Поховали українця біля церкви Святого Андрія на українському цвинтарі Петра і Павла у Пармі.
Донині на Чернігівщині живуть родичі Аверкія Гончаренка. Це двоюрідна правнука легендарного командира Ірина Кальченко: її дід – молодший брат Гончаренка.
Із родинного маєтку Гончаренків «совєти» зробили сільську лікарню. І лише у 1960-х садиба повернулася у власність родини, розповідає Кальченко. Обійстя повністю перебудували, там зараз живуть її батьки. Єдине, що залишилося від маєтку Гончаренків – стара напіввсохла яблуня.
«Мама з татом дуже бережуть її. Мама розказувала, як наприкінці 1980-х років у село приїхали три жінки. Одна – віком за 80 років, її доньці – під 50, а також молода дівчина – за кермом. У двір, де живуть мої батьки, першою зайшла найстарша жінка. Виявилося, що ця бабуся впізнала яблуню у дворі, казала, що все життя пам’ятала, як вона квітла біло-рожевим цвітом. Розповіла, що з цього двору її маленькою винесли на руках. І що вулиця тоді була дуже широкою. Ми з мамою припускаємо, що це була молодша сестра Аверкія Гончаренка. У словах цієї бабусі лунало щось про Кубань, вона з жалем казала, що, певно, востаннє відвідує Україну. Казала, що їхню родину виселили з села через спротив владі. Мама зізналася цій бабусі, мовляв, я ж вашого роду, я ж Гончаренкова також. Після цієї розмови жінки поїхали і зв’язок з ними обірвався», – розповідає Ірина.
Жінка розповідає, що кілька десятиліть її родина «носила» клеймо «ворогів народу». А ім’я Аверкія Гончаренка її родичі боялися згадувати вголос навіть після його смерті.
Кальченко каже, що пізніше тато їй розповів: був у нас прадід Аверкій Гончаренко, рідня мами, який очолив повстання проти армії Муравйова, його звинувачують у тому, що вивів молодь на повстання, вони загинули, а він залишився живим. Прийшли більшовики – і скільки ми живемо, увесь час нам цим докоряють.
«Те, що молодший брат Аверкія Матвійовича загинув під Крутами, ніхто ніколи не згадував. Лише ми, у вузькому родинному колі, завжди про це пам’ятали», - розповідає жінка.
Про те, що Аверкій Гончаренко помер, родичі в Україні дізналися випадково.
«Тоді виявилося, що мій батько потайки слухає «Голос Америки». Якраз у період Олімпіади 1980 року він випадково почув, що Гончаренко Аверкій Матвійович помер», – розповідає Ірина.
2019 року легендарному командирові у місті Варва на будівлі районної державної адміністрації відкрили меморіальну дошку. Утім, вже за декілька місяців рішенням районної ради її демонтували.
Ірина Кальченко каже, що, переживши цькування у радянські часи, родичі дуже боляче переживають теперішню ситуацію.
Вона розповіла, що свого часу її навіть не покликали на відкриття меморіальної дошки. Демонтовану дошку жінка забрала додому. «Мама моя поплакала, що дід поклав своє життя і здоров’я – так хотів вільну Україну, що аж в Америці знайшов спокій, а він і зараз нікому не потрібен. Я забрала, і вона вже майже рік зберігається у мене вдома. Спостерігаючи цей безлад, я поки залишила дошку у себе до кращих часів», – каже Кальченко.
Як повідомлялося, у п'ятницю, 29 січня, Україна вшановує пам'ять Героїв битви під Крутами.
Крути – одна з трагічних і водночас легендарних сторінок в історії українських визвольних змагань 1917-1921 років.
На державному рівні День пам’яті Героїв Крут почали відзначати з 2003 року. Щорічне вшанування пам’яті Герої Крут закріплено у Постанові ВРУ від 16 травня 2013 року «Про відзначення подвигу героїв бою під Крутами». У 2006 році на залізничній станції Крути відкрили Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут».
Фото: Укрінформ, Радіо Свобода (istpravda.com.ua, Iryna Kalchenko)
