Український мистецький соняшник на латвійській землі

Велика війна, яку росія розпочала проти України 24 лютого, має багато вимірів. Один із головних – знищення не просто нашої держави, а українства, українськості. Української ідентичності як такої. Тому так важливо продовжувати зберігати її та розвивати. І національне мистецтво в цьому – одна з основ.

Тож пропонуємо три сюжети, які так чи інакше поєднують в собі два елементи – тему українських біженців у Латвії та українське образотворче мистецтво.

МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО У ТЕХНІЦІ МУРАНСЬКОЇ СМАЛЬТИ

Наприкінці зими сумних новин було багато. Одна з них прийшла 28 лютого, коли стало відомо, що напередодні під час запеклого бою з російськими окупантами під Києвом згорів Іванківський музей, у якому було приблизно 25 картин народної художниці Марії Примаченко.

Ця новина дуже засмутила ризького художника-мозаїста Вадима Верника, який давно був знайомий із самобутніми роботами українки та ще тоді подумки відзначив, як гармонійно її живопис міг би бути перекладений мовою мозаїки.

Тож у нього виникла ідея зробити колекцію мозаїчних реплік-парафраз на основі картин Примаченко і подарувати їх українському музею, який неодмінно буде відроджений. 

Верник взявся за справу і залучив до роботи керівників ризьких галерей Bazar't і Happy Art Museum – Інесе Дроне та Галину Максимову. Підтримку проєкту висловив – як приватна особа – громадський діяч, політик Андріс Бачкус (його мати – українка, родом із Маріуполя).

Також важливою постаттю в проєкті стала українська біженка Марія Зенькова. Вона – киянка, викладачка Київської академії декоративно-ужиткового мистецтва та дизайну ім. М.Бойчука. В середині березня Марія переїхала до Риги, де уже працює за спеціальністю у Латвійській академії мистецтв. До того ж вона як куратор встигла організувати спільну латвійсько-українську виставку «Karš un miers/Війна і мир», яка проходила у згаданій вище галереї Bazar't, а зараз готує нову виставку на вересень.

Але повернемося до проєкту пам’яті Марії Примаченко. Його суть – у створенні художніх реплік у техніці мозаїки з муранської смальти на основі картин української художниці. Їх відібрала Зенькова, ескізи мозаїк підготував Верник. За його словами, на даний час планується 60 мозаїк розміром 25х25, на кожну з яких піде щонайменше 600 елементів із «каменів», тобто «муранської смальти» – спеціально виробленого кольорового, непрозорого скла. Також буде одна більша мозаїка – 50х70 (не менше 5 тис. елементів).

Проєкт відбудеться у форматі безкоштовної «відкритої майстерні», яка діятиме у галереї Bazar't у ризькому торговому центрі «Молс». З 6 червня відкрився набір учасників. Усі охочі можуть зареєструватися на сторінці «Відкритої майстерні» у Фейсбуці. Там міститься  і програма супутніх заходів – це, насамперед, лекції про художній світ Примаченко, а також творчі дискусії. Для створення кожної з мозаїк сформують робочі групи. І кожен, хто поклав бодай один «камінь» у спільну картину, вважатиметься її співавтором.

Завершити проєкт планується 18 серпня, до дня Риги. Тоді ж відбудеться виставка готових мозаїк у центрі міста. Після цього створена колекція попрямує до України, до того самого спаленого музею, де зберігалися роботи Марії Примаченко.

Варто зауважити, що нещодавно стало відомо, що частина шедеврів з Іванківського музею, зокрема деякі роботи Примаченко, не згоріли. Їх встигли сховати, а потім, ризикуючи життям під російським обстрілом, врятувати від пожежі. 

Хоча все одно залишається присмак суму – вогонь знищив роботи відомої української вишивальниці, ткалі іванківського краю Ганни Верес.

ЖОВТО-БЛАКИТНА ВЕСЕЛКА, ЯКА ЗАХИСТИТЬ ВІД РАКЕТ

У перших числах березня в Ризі розпочинав роботу Центр допомоги українським біженцям. Це був відповідальний день для багатьох, зокрема для галеристки та письменниці, яка пише казки, Габріели Каб’єр.

Перед тим, як продовжити оповідь, треба розказати про неї. Взагалі-то від народження вона мала подвійне ім’я – Ольга-Габріела. Що стало результатом компромісу для бабусь із двох боків родини – польської та російської. А прізвище Каб’єр – від чоловіка, в сім’ї якого також малося польське коріння, ну й, звісно, французьке. Тому для їхньої родини, яка раніше мешкала в росії, властива була саме католицька віра. У 2008 році сімейство Каб’єр, батьки та дві доньки, переїхали до Латвії, яка стала для них своєю, і вони для неї – також.

Після 24 лютого, як почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, в Латвію почали прибувати українські біженці. Каб’єр тоді прийшла до ризького архієпископа Збігнєва Станкевича з питанням, як разом можна допомогти українським художникам і українським дітям, що прибувають до Латвії. Після їхньої розмови Збігнєв звернувся до спільноти з проханням допомогти з мистецькими матеріалами – папером, олівцями, пензликами, полотнами, а також приміщенням, де б могли працювати художники. Втім дорослі митці – то потім. А найперше – діти.

Коли Габріела з однодумцями, завантажившись папером, олівцями, пастеллю, прийшли у щойно відкритий центр для біженців, вони мали не тільки художню мету, але й терапевтичну. Треба було допомогти дітям, які пережили стрес після вторгнення, бомбардувань, довгої біженської дороги. Каб’єр пригадує, що спершу діточки не квапилися брати олівця до рук. Потім потроху взялися, але за книжки-розмальовки.

І лише з часом, повертаючись до нормального мирного життя, заходилися малювати своє: рідний дім, сім’ю. А ще – тварин, передусім своїх домашніх. Також були малюнки на тему подорожей та природи. І звісно – війни, до якої вони підійшли так близько в такому ранньому віці.

Габріела розказала, як вона порадила одній дівчинці намалювати місто. І та зобразила будинки з веселкою згори. Але не звичайною, а двоколірною – блакитно-жовтою. Над ними – ракети. «Чому в тебе така райдуга?» – спитала галеристка. «Тому що вона більше не дозволить ракетам руйнувати моє місто. Моя країна мене захистить».

Так виник клуб «Дитячий Майданчик», яким взялися керувати ризький художник Антон Глотов, а також художниця, що переїхала з Києва, Агнеса Локшина. Вони попрацювали з пів тисячі українських дітей. Це була не художня студія, а саме клуб, у якому хлопчики та дівчата розкривали себе, а також отримували посттравматичну терапію. Виставка дитячих малюнків, оформлена з вигадкою і смаком, урочисто відкрилася в день миру, 8 травня, у трьох кімнатах Недільної школи Кафедрального собору Святого Єкаба. Далі вона переїде у Посольство Франції в Ризі – до національного свята, Дня взяття Бастилії (14 липня).

Планується також показати виставку за кордоном. Найближча домовленість – із Лондоном, де показ може відбутися вже у вересні. Також тривають переговори з представниками Франції, Італії, Німеччини. За кордон виставка відправиться в оновленому і більш вражаючому варіанті. Зараз Каб’єр підбирає важкі, драматичні, трагічні світлини з війни, зокрема з присутністю дітей та їхніх іграшок. Із них галеристка створить «Коридор жаху», яким відвідувачі проходитимуть на саму виставку.

Що ж до дорослих художників з-поміж українських біженців, то їхня виставка відкриється в Ризі наприкінці червня – на початку липня. За словами Габріели, у ній візьмуть участь десять митців. Галеристка поки що не стала розкривати деталі. Сказала тільки, що там є вражаюча, щемлива картина художниці, якій пощастило вижити в Маріуполі та вибратися з нього.

СПІЛЬНА ОСНОВА: БІБЛІОТЕКА, ПРАЛЬНЯ І ПРОРОЩЕНИЙ СОНЯШНИК

Якось у фейсбук-групі українців у Латвії з’явився запит: «Підкажіть, будь ласка, де в Ризі неподалік від центру є пральня, бажано подешевше?». Уже за кілька хвилин з’явилася чітка відповідь: «Культурний центр Common Ground, Андрейостас, 27. Їхати 5-м трамваєм. Пральня – безкоштовно».

Я не раз заходив у Common Ground, завжди був вражений його різноманітністю, продуманістю, теплою атмосферою, але чомусь саме цей спогад, такий невибагливий і суто технологічний, запам’ятався найбільше – як найхарактерніший. І символічний – швидка, чиста і справді корисна допомога.

Є в латвійській столиці така чудова команда, близько 15 завзятих професіоналів – молодих та енергійних. З 2018 року вони почали проводити Ризьку міжнародну бієнале сучасного мистецтва (RIBOCA). Відповідно цього року готувалися до чергової III бієнале, яка мала відкритися в липні. Але війна все змінила. Вже 25 лютого, на другий її день війни росії проти України, було заявлено, що RIBOCA-team відкладає свою безпосередню роботу та починає допомагати українським біженцям. Так з’явилася ідея центру для українських біженців Common Ground (буквально – «спільна земля», але це сталий вираз, який має кілька тлумачень – «точки дотику», «спільна основа»). На його початку стояли Ієва Ірбіня, Інесса Дабола, Анастасія Блохіна й інші члени команди RIBOCA. «Коли відбувається такий жах, така війна, ми не могли займатися чимось іншим, – поділилась Блохіна. – Дай боже, наступного року все ж зможемо провести нашу чергову бієнале. А поки що…».

З чого все починалося?.. Покинуті індустріальні будівлі часто використовують у мистецькому світі для різноманітних культурних центрів, заходів, перформансів. От і Друга RIBOCA проходила в Андрейсале, портовому районі Риги на північ від центру. Саме тут і спеціально для Common Ground організаторам була виділена старовинна будівля колишньої залізничної станції, введеної у дію у 1895 році, розміром у 900 кв. м. Приміщення надане за символічну плату та поки що до кінця року. Місцеві підприємства допомогли з обладнанням, будівельними матеріалами. За допомоги волонтерської сотні та на пожертви містян лише за кілька тижнів дім був приведений до ладу, наповнений усім потрібним та зміг прийняти українських біженців.

Common Ground відчинений з 11.00 до 19.00 усі дні, крім неділі. Тут є бібліотека з комп'ютерами, ігрові кімнати для дітей різних вікових категорій, кімнати тиші, кабінети для консультацій, зал для медитації та йоги, місце для проведення заходів. Що важливо – безкоштовні магазини: з одягом, іграшками, білизною. Є також дитячі коляски, ліжка, переноски. І скільки біженці, переважно біженки, не забирають, постійно з’являється все нове і нове. Небайдужі люди приносять і приносять. І – ледве не забувся – як обіцяно на початку розділу, тут є також чотири пральні машини.

Вечорами, особливо у вікенд – культурна програма, концерти, творчі зустрічі. До особливих дат, народних свят – окремі заходи. Наприклад до Великодня Леся та Олена Сапужак, дружина і дочка пароха місцевої парафії УГКЦ, провели цикл майстер-класів з писанкарства.

Взагалі про мистецтво тут не забувають. На стінах – дбайливо підібрані картини сучасних латвійських художників. От якраз тепер, як наближаються три місяці з відкриття Common Ground’а, організатори мінятимуть експозицію. (Цим займається портал Arterritory.com).

А ще організатори проростили розсаду соняшника. Він зростає. З нетерпінням чекаємо, коли зацвіте. Наш український соняшник у гостинному латвійському Common Ground, себто на «спільній землі».

Олег Кудрін, Рига.

Фото – автора, проєкту «Відкрита майстерня», Arterritory.com