Посібник для українського “ватника”: чутки, саботаж, «орієнтація» дітей…

Уважно дивлюся на робочому столі комп’ютера свіжий “трофей” українських хакерів – посібник для потенційних українських колаборантів. Наші кібер-умільці часто передавали агентству або друкували у відкритому просторі листування, конспекти та інші «кремлівські» заготовки на тему як їм подолати Україну. Цей посібник – з тієї ж опери, очевидно його уклали співробітники (це на нашу думку) пропагандистських структур та спецслужб рашистської федерації. 

Посібник розсилався на електронні адреси держслужбовців міністерств та інших органів влади. Мета — сконсолідувати в Україні приховану «вату» (громадян проросійських поглядів, потенційних колаборантів, їх небагато, але вони є), підштовхнути їх до державної зради. Бо там є і перелік, і описання різноманітних тем для розмов про україно-російську війну, які треба відстежувати і повідомляти до відповідних російських структур. Тобто на другий рік повномасштабного вторгнення російські пропагандисти вірять, що зможуть зорганізувати поплічників у тилу України, які на потоці будуть доповідати їм про те, чого вони не знають і чого їм знати не треба.

Читати й аналізувати все це – справа непроста, з якого боку не подивись. Колись був популярний анекдот: виповзають відомо звідки два глисти, тато та син. Син оглядається і каже: “Папа, тут так хорошо, солнышко, травка… Почему же мы всегда живем в дерьме?” “ Но там ведь наша советская родина, сынок», – відповідає старий глист.

Цей плаский анекдот через 32 роки після падіння радянської імперії може мати своє сучасне, так би мовити, продовження. На другий рік повномасштабної війни із Україною «тато глист» заповз на нашу територію і займається пошуком однодумців, яким досі дорога “советская родина”...

Автори дають поради «почекунам», серед яких, як їм мріється — вчителі, співробітники силових структур, священники, начальники різних установ, офісний планктон... Ми вирішили побіжно пройтися розділами цього посібника та показати, що саме пропонує «старий глист» для реанімації “советской родины”.

КОРОТКО ПРО НАБОЛІЛЕ ЗА 30 РОКІВ...

Починається посібник таким собі прологом. Історичною довідкою, введенням у новітню історію українсько-російських відносин, які призвели до повномасштабного вторгнення. Там зібраний хрестоматійний набір російської брехні про українські події. Мовляв, Захід “знищив Україну”, примусивши до третього туру виборів 2004 року. А далі – цитуємо те, що  виділено курсивом, найстрашніший біль “простого русского человека”:  “селюки прорвалися у владу і почали формувати нову реальність”. Мовляв:

- підручники історії почали наповнюватися «маячнею» з телепередач. (Це, вони, очевидно, про УПА та Голодомор);

-  були знесені пам’ятники (про Леніна та інші кроки декомунізації);

- енергетику захопили американці (це про наміри чиновників атомної галузі відв’язати галузь від російських твелів – ядерного палива, і російських сховищ відпрацьованого ядерного палива);

- була створена  “церква патріарха Стамбула” (це про Томос і автокефалію для ПЦУ);

- почали створювати «лабораторії біологічної зброї» (це про хіт брехливої роспропаганди).

Ну і..., продовжують автори, Росія була вимушена почати СВО, щоб захистити «русских людей» від Криму до Чукотки... Що прикметно, посібник написано і скомпоновано так, наче держави Україна вже й нема. А йдеться про «територію Росії», тож виходить, що державна зрада (за яку в нас дають пожиттєве) виглядає для «почекунів» як не дуже й зрада...

ПОРЯТУВАТИ “СООТЕЧЕСТВЕННИКОВ”, ЗРАДИВШИ СПІВВІТЧИЗНИКІВ

Є в посібнику розділ – така собі  наука лицемірства для “соотечественников”: як «ваті» в українському суспільства удавати з себе «антивату».

Тут поради, на кшталт, – на гострі запитання «кажіть, що не розбираєтеся у політиці», а на запитання чий Крим, «брешіть», що український. Радять також «почитати щось про роботу підпілля часів Великої Вітчизняної», а начитавшись –  рекомендують влаштовувати вдома «вечори російської поезії».

Поступово автори посібника переходять до закликів робити те, що прямо веде до в'язниці. Якщо латентний «ватник» знає про те, ще десь у СІЗО утримується інший ватник, то йому радять звернутися до російського омбудсмена. Але це – лише м’який вступ до зради. Далі – позірні пункти про «турботу про співвітчизників» вичерпуються і звучать конкретні інструкції: якщо ви маєте цінну інформацію, яка допомагатиме війні проти «київської хунти», то повідомте про це «куди треба». До речі, зазначені там QR-коди ведуть прямо – куди слід повідомляти. Тобто “дєдовський” метод агітації сполучається із новітніми прийомами.

ФОРМИ “ГРОМАДЯНСЬКОГО СПРОТИВУ”

Мабуть, автори посібника були б дуже розчаровані, якби перенеслися нині на вулиці, в кафе, в метро української столиці. Київ здебільшого уже говорить українською, в деяких сферах – торгівля, сервіс – тотально. Між тим, у посібнику серед порад “невідомому ватнику” дається чітка вказівка:  українською не говорити, а якщо говорити, то – повільно, зі смішними (а ля Азаров) русизмами – щоб змусити співрозмовника перейти на російську. Не купувати українськомовну літературу. В жодному разі не брати участь у днях вишиванки, не виконувати спільно державний гімн, не дивитися українських новин. От і кажіть після цього, що мова, вишиванка і гімн – це не зброя.

Коли до них звертаються патріотично налаштовані люди, ватникам радять казати, що вони не розуміють, про що їм кажуть, а ще – радять розпускати чутки, що Зеленський «всіх перевірятиме на благонадійність».

Складається враження, що автори провокують потенційних колаборантів на створення вогнищ напруги аж до вуличних бійок. Вони не можуть не розуміти, що ані Київ, ані інші українські міста їм не по зубах, але за старим рецептом хочуть влаштовувати хаос, розпалювати гучні скандали там, де не можуть контролювати ситуацію напряму.

ПОРАДИ НАЧАЛЬНИКАМ, СВЯЩЕННИКАМ ТА… ВИХОВАТЕЛЯМ ДИТЯЧИХ САДОЧКІВ

Далі посібник дає інструктаж з саботажу з поділом на спеціалізацію латентного «ватника».

Наприклад, начальникам-«ватникам» радять обмежувати творчих та активних працівників. Приймати беззмістовні рішення і ставити невиконувані завдання. Одні й ті самі задачі покладати на різних членів команди. Пропагувати повільність, тобто стримувати вчасне прийняття рішень, до всього залучати посередників. А ще: проводити довгі наради, де розповідати анекдоти та бувальщини. Інформація про виявлення корупції – табу, про це мовчати.

Цікаво, що автори радять не замовляти офісним співробітникам витратних матеріалів для роботи, мовляв, банальна відсутність паперу на робочому місті зупиняє процес. Мабуть, вони просто не в курсі про темпи цифровізації в Україні, адже у багатьох відомствах «папери» вже майже не ходять.

«Поради» вчителям та вихователям у дитсадках – то окрема тема! Їм радять щоразу не забувати казати дітям, що є різні підходи до подій на фронті й у тилу. А також те, що є підручники «продиктовані політичною доцільністю». Нехай діти не зрозуміють про що мова, але принесуть додому, де можуть і «зрозуміти».

А лікарю-«ватнику» вони пропонують красти препарати та перев’язочні матеріали, щоб, мовляв, потім використовувати в інтересах «супротиву».

Окрема увага – біженцям, особливо тим із них, хто перебуває за кордоном. Їм радять, по можливості, завести соцмережі на мові країни перебування, організовувати, скажімо, вуличні паради й демонстрації на захист «традиційних цінностей». А ще, зверніть увагу – регулярно надсилати коментарі місцевим інтернет-медіа із закликом більше надавати право висловитися представникам Росії.

А от священникам-«ватникам» автори радять іти до людей, які перебувають у в’язницях і приділяти їм особливу «пастирську опіку». Не можу стверджувати категорично, але позаяк один зі священників на початку Великої війни буквально координував висадку російського десанту в Гостомелі, не буду здивована – що це за “пастирська опіка” має бути.

Ми попросили прокоментувати ефективність "підручника" експерта з інформаційних війн та конкурентної розвідки, виконавчого директора громадської організації «Інститут постінформаційного суспільства» Дмитра Золотухіна.

- Мені цей «посібник» нагадує відомий фрагмент начебто роботи Аллена Даллеса про те, як начебто США хотіла розвалити Радянський союз. Достовірність цього документа ніколи не підтверджувалася, але цей документ по інтернету гуляв та й гуляє досі. Нібито ЦРУ підготувало для радянських людей таку-от інструкцію по саботажу. І вона містила багато згаданих вище пунктів з посібника українським держслужбовцям. Треба проводити побільше нарад, треба, щоб люди приходили о дев’ятій і йшли о вісімнадцятій, продукувати побільше рутини. Тобто, у порадах був той самий лейтмотив: не треба активно протидіяти, нічого заявляти, не треба ні з ким боротися. Треба робити те, що ти робиш, просто роби це погано. Тебе ж не покарають за те, що ти робиш погано. І цей документ настільки довго та широко поширювався в інформпросторі, що у сфері українських спецслужб легенда про його існування сприймалася, як достовірний факт. Деякі офіцери спецслужб навіть у якості тролінгу оцінювали людей у такий спосіб: мовляв, цей керівник працює за методичкою ЦРУ, щодня по кілька нарад, налаштований на розвал структури, нічого не підписує, нікого нікуди не пускає. По суті ідея не нова, але переосмислення – достатньо креативне.

То ж я б більше дивився не стільки на сам документ, скільки на масштаби поширення, характер розсилки. По характеру розсилки вірогідніше можна оцінити, хто автор та ініціатор. Наприклад, це може бути не державна російська спецслужба, а якась волонтерська спільнота, яка займається інформаційною діяльністю проти України. 

Наскільки це впливає на українців? Не перебільшував би масштаби цього. Бо рутинний саботаж роботи і без цього існує. Я багато спілкуюся з різними державними органами, у всіх схожі проблеми: слабкий менеджмент, ніби всі щось роблять, а результату нема. Тому, аби повніше уявляти картину, слід ретельніше проаналізувати, які посадовці це отримують, яка в цьому є схема: рядові співробітники чи керівники, окремі органи чи віялом пішло по всіх органах, яка в цьому система. Тоді ми краще розумітимемо, чия ідея, хто ставив задачу і хто перевіряв масштаб виконання. Тоді можна буде зрозуміти – це діяльність структурована, системна, цілеспрямована, чи на рівні креативної ідеї: давайте спробуємо, гірше не буде... Типу, крапля камінь точить...

ПІСЛЯМОВА

Вода дійсно точить камінь, але каміння, запущене Укрінформом на “ту сторону”, зривало багато російських інформаційних спецоперацій. І в нашій колекції інформбитв були зразки куди сучасніших підходів та каналів доставки.

Ми продовжимо стежити за “проєктом” цього російського агітпропу. Зокрема, ми спробуємо взнати, як саме і до кого потрапляли в офіси держустанов “листи радянського щастя”. 

Звісно, ми переказали лише малу частину тез і «корисних порад» з цього посібника,  щоб не створювати зайвих спокус, наприклад, тому ж офісному планктону, який у повільному бюрократі-начальнику може побачити саботажника. Неквапливість українського держслужбовця – ми це добре знаємо – далеко не завжди є прямою ознакою його «ватності». Втім, посібник насправді дає багато поживи для роздумів.

Читаючи його уважно, розумієш, наскільки точним є старезний анекдот про двох глистів. Бо там ледве не кожен абзац – не лише доволі примітивний рецепт саботажу, а й заклик до відтворення радянщини з її подвійною мораллю, лицемірством, зневагою до людей.

Автори (спонукаючи потенційних колаборантів до дії) просто хочуть “витиснути” зі своїх прихильників усе можливе – навіть, якщо потім тим за скоєне загрожуватиме в’язниця. Навіть шкода трохи «ватників», чию неспроможність змінюватися хочуть використати нащадки НКВД-КГБ. Тож у нас нема іншого виходу. З першими – працювати, переконувати, не втрачаючи надії на те, що це дасть плоди. А других – «глистів» – витравлювати. Бо так, як вони пропонують, ми вже колись жили. А кого не витравимо, хай забираються назад, у те місце, де їхня, «советская родина»...

Лана Самохвалова, Київ