СЕC по-українськи. 2017-ий - позбулися. 2020-ий - і знову “здрастуйте”?

Рада нацбезпеки і оборони України запропонувала Кабінету міністрів відновити діяльність санітарно-епідеміологічної служби. Це підтвердив в інтерв'ю "1+1" секретар РНБО Олексій Данілов. При цьому функції відомства, за словами посадовця, варто обмежити забезпеченням біологічного захисту, запобіганням і реагуванням на інфекційні захворювання та надзвичайні епідеміологічні ситуації. Натомість, відмовившись від завдань, пов’язаних із перевірками “інфекційної благонадійності” бізнесу, які, зазвичай, перетворювалися на елементарне “кошмаріння” підприємців і стягування із них штрафів, а найчастіше — хабарів до кишень самих “сесівців”. Що, власне, й стало одним із формальних приводів для ліквідації санепідемслужби у 2017 році... Укрінформ вирішив згадати історію розформування відомства, проаналізувати “проблеми росту” його “наступників” і узагальнити думки фахівців щодо перспектив повернення “блудного органу”.

Вирішили: “так жити не можна”. А “як жити” — до кінця не продумали

Історія з ліквідацією СЕС нагадує багато інших спроб організаційно-правового реформування у нашій країні. Ми любимо спочатку щось ущент зруйнувати (звісно ж, із благородною метою та під красивими гаслами), а потім уже думати, що маємо збудувати натомість. У кращому разі проєкт нового будівництва таки з’являється. У гіршому — руйнуємо, а далі... якось та буде.

1. Історія реформування СЕС: ідея

У випадку з ліквідацією Державної санітарно-епідеміологічної служби все мало б бути гаразд. За задумом. Функції розформованої структури вирішили розподілити між двома новими — Центром громадського здоров’я і Держспоживслужбою. На практиці ж реформа затягнулася. І організаційно, і фінансово. Занадто довгим виявився процес формування столичних та регіональних “верхівок” цих відомств (визначення функціоналу, нормативна база, кадрові конкурси, забезпечення належних умов праці для посадовців тощо). Водночас майже не думали про те, як — і за який кошт - представники цих органів мають працювати “в полях”. Що зараз країні і “відгукнулося”. Бо, виявилося, ні мережі лабораторій, які б відповідали сучасним викликам, у нас немає - ні відповідно до нинішнього технологічного рівня оснащених інфекційних відділень, ні боксів для “автономного” утримання великої кількості хворих чи підкарантинних осіб. Не діє навіть система профілактичного й постситуаційного інформування про біологічні, біохімічні та інші ризики і загрози. Як наслідок — поки що не до кінця вивченого, та все ж - цілком виліковного COVID-19, — українці бояться більше, аніж радіації, сухот, “сибірки” й чуми разом узятих.

При цьому навряд чи можна погодитися із деякими “палкими” прибічниками “автоматичного” повернення СЕС, котрі переконують: “при санепідемстанції такого не було!”. Було. “При СЕС існувала лише ілюзія порядку, як при Сталіні. Насправді ми мали жахливу ситуацію з усіма попередніми спалахами небезпечних недуг. Це і грип 2009 року із закупівлею таміфлю, панікою та корупцією, і поліомієліт 2015 року, і антивакцинальна кампанія, яка знищила “колективний імунітет” в Україні”, - розповідає колишній заступник міністра охорони здоров’я Павло Ковтонюк. А згадаймо ще й численні випадки масових інфекційних захворювань, зокрема в навчальних закладах і дитячих таборах, періодичне “нашестя” кишкової палички, лептоспірозу, хвороби Лайма і навіть прояви холери... Словом, і на адресу колишньої СЕС лунало чимало критики. Зокрема, і через те, що “сесівці” занадто акцентували свою увагу не на запобіганні біологічним та бактеріологічним напастям, а на виконанні “суміжних” функцій — перевірки санітарних умов ведення бізнесу. А із цим, як відомо, були пов’язані численні звинувачення у вимаганнях і хабарництві, що лунали на адресу співробітників відомства. “Сесівець” разом із перевіряючим-пожежником та податківцем був чи найстрашнішим для багатьох підприємців персонажем їхніх снів. Дійшло і до найвищого рівня. Приміром, у червні 2016-ого глава МВС Арсен Аваков повідомив, що правоохоронці затримали “на гарячому” тимчасового виконувача обов'язків голови Державної санітарно-епідеміологічної служби Святослава Протаса.

Щоправда, посадовця підозрювали не у причетності до поборів, які влаштовували “сесівці” “на місцях”, а в організації злочинної схеми вимагання коштів у своїх же підлеглих. За словами керівника Національного антикорупційного бюро Артема Ситника, Протас нібито домовився з головними санітарними лікарями регіонів про те, що нараховуватиме їм подвійну премію, якщо ті повертатимуть “благодійникові” половину “надлишку”. Загалом ішлося про розкрадання приблизно 400 тисяч гривень. 2 липня суд заарештував Протаса на 60 днів із правом внесення застави. А вже 8 липня після внесення застави у 413 тисяч гривень посадовця відпустили. Як це вже не раз у нас бувало після гучних і навіть публічних арештів високопосадовців, їх лякають-лякають, та й відпускають “із миром”. У випадку зі Святославом Протасом справу проти цього закрили у березні 2017-ого — за відсутністю складу злочину. Таке рішення ухвалила Спеціалізована антикорупційна прокуратура. І хоча детективи НАБУ оскаржили цю ухвалу, стверджуючи, що назбирали достатньо доказів, справу так і не поновили. Незважаючи навіть на те, що НАБУ оприлюднило відеозапис з прихованої камери, на якому видно, як Протас, викликаючи до себе підлеглих, пропонував їм приєднатися до “схеми”. Щоправда, зовсім без покарання Святослав Протас не залишився. 13 липня 2016-ого Кабінет міністрів звільнив його із посади. Зате правоохоронці запитань до нього, схоже, упродовж майже трьох років не мають. Нині Святослав Вікторович активно коментує “сесівську” проблематику у ЗМІ, на пресових і наукових конференціях - як “почесний голова ГО “Інститут громадського здоров’я”, старший науковий співробітник Державної установи “Інститут громадського здоров’я ім. О.М. Марзєєва НАМН України”. А ще — член робочої групи при МОЗ, яка готує зміни в системі санітарно-епідеміологічного нагляду. Зокрема, і щодо можливого повернення СЕС та інституту державного санітарного лікаря. Як-то кажуть, чому б і ні? Святослав Протас — доволі досвідчений фахівець, який віддав галузі майже два десятиліття. І якщо правоохоронці не спромоглися довести його провину, особливих підстав сумніватися у його чесності начебто немає. Чого не скажеш, про загальний “корупційний шлейф”, що десятиліттями тягнувся за співробітниками очолюваного ним колись відомства. Тож той, хто нині каже, що хабарі для “сесівців” були рідкісним явищем, може кинути в мене каменем, як у автобус із вивезеними з Уханя співвітчизниками (перепрошую за дещо “чорний” і неприємний для притомних українців жарт).

3. Історія реформування СЕС: реалізація

Тож і не дивно, що корупційна складова була одним із каталізаторів, які свого часу пришвидшили ліквідацію Державної санітарно-епідеміологічної служби. А ця “історія” також доволі цікава і непередбачувана. Вперше рішення про ліквідацію СЕС - як пережитку колишнього СРСР - уряд ухвалив у вересні 2014-ого. Як пояснили, саме через те, що “повноваження з контролю створювали багате поле для корупції”. Функції СЕС розділили між Міністерством агрополітики та Мінохорониздоров'я, при якому створили Центр громадського здоров'я - “заклад, що відповідає за збереження і зміцнення здоров’я населення, соціально-гігієнічний моніторинг захворювань, епідеміологічний нагляд та біологічну безпеку, групову і популяційну профілактику захворюваності, боротьбу з епідеміями й за стратегічне управління у сфері громадського здоров’я”. Також Кабмін вирішив створити Держслужбу з питань безпеки харчових продуктів і захисту споживачів, до якої і приєднати “залишки” СЕС. Утім, у лютому 2016-ого Київський апеляційний адміністративний суд скасував це рішення. Державна санітарно-епідеміологічна служба продовжувала працювати на чолі з тимчасовим виконувачем обов’язків голови. Після скандалу із Протасом уряд вирішив повторно ліквідувати СЕС і передати її функції Держспоживслужбі. Це було у травні 2017-ого. Проте, етап становлення нових органів триває й досі. Особливими успіхами ні Центр громадського здоров’я, ні Держспоживслужба, схоже, похвалитися не можуть. Звідси й критика, яка посилилася після спалаху коронавірусу у Китаї, а також через виникнення проблем, які у зв’язку із ним загострилися в Україні.

СЕС радянсько-українського зразка своє віджила. Як бути далі — рецепти різні

У соцмережах та у коментарях експертів для ЗМІ зустрічаємо чимало критики як ухвалених раніше рішень, так і “свіжих” пропозицій щодо виправлення ситуації. Комусь ліквідація СЕС нагадує спроби лікувати головний біль у доволі радикальний спосіб — відтинаючи саму голову. Куди дешевше й фінансово і головне - з огляду на збереження правонаступництва та порядку - було б навести лад у цій службі, обмеживши її вплив на бізнес і зосередивши діяльність винятково на питаннях біобезпеки. При цьому мережу санепідемстанцій, мовляв, просто “вирізали” із державного організму, не подумавши про те, що це може зашкодити іншим “органам”. Звідси — безліч неузгодженостей і протиріч. Навіть, на законодавчому рівні. Що й стало однією з причин проблемної ситуації, в якій опинилася Україна, намагаючись протистояти загрозі поширення коронавірусу.

“Приміром, за Законом “Про захист населення від інфекційних хвороб”, для впровадження карантину потрібне подання державного санітарного лікаря. Де-юре ж такої посади уже немає, - наголошує в коментарі Укрінформу директор Revival Institute for Future, стратег, інфекціоніст, консультант з управління змінами Вадим Арістов, - Через відсутність такої людини повноваження влади на місцях розмиті, тож напередодні місцевих виборів чиновники й місцеві активісти скористалися слабкістю системи, підсиливши збурення громадян. Тому зараз потрібно терміново "з нуля" будувати систему протиепідемічного захисту - елемент національної безпеки. Змінювати законодавство: адаптувати його до глобального характеру інфекцій, централізувати повноваження на оголошення карантину. Потрібно зібрати залишки лабораторій та епідслужби під єдиною орудою, започаткувати регулярні навчання медиків і епідеміологів на місцях”. Експерт нагадує, що в усьому обсязі роботи Держсанепідслужби поточний санепіднагляд за харчовими продуктами і господарською продукцією становив не більше 7%. Через занепокоєння корупційними ризиками щодо цієї незначної частини роботи й було демонтовано увесь запобіжний і поточний санепіднагляд (включаючи локалізацію епідемічних вогнищ, епідеміологію тощо)! “Для цього немає виправдань, - наголошує Арістов, - Однак зараз потрібно вже не рефлексувати. А “подякувати всім причетним і йти далі”. Будувати нову систему з того, що є. І неважливо під якою “табличкою”. Бо новий інститут - Центр громадського здоров’я, який почали розбудовувати замість знищеної системи протиепідемічного захисту, поки що, на думку експерта, залишається недостатньо функціональним і має обмежені повноваження.

Інші ж фахівці переконують: санепідемстанція — як “совковий” орган - давно себе віджила. Відповідно, з її розформуванням навіть запізнилися. Діяти справді треба було радикально. Інша справа, що не такими млявими, як виявилося на практиці, мали бути зусилля, спрямовані на побудову замість СЕС нової системи захисту громадського здоров’я.

“Ми відмовилися від санепідемслужби, яка була не просто радянським, а корупційним спадком, і замість того, щоб мобілізувати сили й проінвестувати створений за європейським взірцем Центр громадського здоров’я і зосередитися на його посиленні, хочемо скасувати європейську систему забезпечення громадського здоров’я і повернутися в “совок”, - констатує Павло Ковтонюк. Він вважає за необхідне за підтримки іноземних партнерів “вдихнути життя” у Центр громадського здоров’я (ЦГЗ), а не намагатися повторно винайти старий “сесівський велосипед”. Вихід - завершення інституційного формування і забезпечення належної фінансової підтримки ЦГЗ.

Такі пропозиції, зокрема, обговорюють і члени робочої групи при Мінохорониздоров’я з опрацювання законодавчих змін у сфері санітарно-епідеміологічного благополуччя, створення мережі центрів з контролю і профілактики хвороб для здійснення епідеміологічного нагляду (спостереження) та розбудови системи громадського здоров’я. Більшість фахівців погоджуються: реформа наразі себе не виправдовує, систему епідеміологічного контролю треба упорядковувати, а органи, які за неї відповідають — посилювати. І інституційно (певно, навіть, через внесення змін до законодавства, а не лише на рівні нормативно-правових актів), і функціонально, і фінансово.

Але просто “повернення” посади головного санітарного лікаря проблеми, вочевидь, не розв’яже. Аби робота була ефективною, а приписи обов’язковими до виконання, контрольно-наглядову функцію відповідальних відомств (відомства) треба делегувати виключно центральному органові виконавчої влади. А його нині не існує. Як бути? Створювати новий? Посилювати “старий”? Існує, зокрема, варіант перейменування Центру громадського здоров'я на Центр контролю і профілактики захворювань (із розширенням функцій та повноважень). Утім, частина експертів висловлюють побоювання: мовляв, поступово цей інститут може перетворитися на аналог СЕС старого штибу - тільки з новою “прогресивною” назвою. Основні дискусії якраз і точаться довкола того, як не наступити на “старі граблі”, відродивши “сесівського монстра”, але зберегти функцію контролю у сфері біобезпеки й чітко визначити відповідальних за ситуації на кшталт тих, з якими Україна стикається, реагуючи на виклики з боку COVID-19.

Владислав Обух, Київ