Задимлення. Уроки надзвичайної ситуації в Київському метро
Для тих, хто пережив транспортний колапс під час Майдану, випадок у київському метро, що стався увечері 11 вересня, не став дивиною. А для більшості киян зупинка руху (через, як стверджує офіційна версія, задимлення в тунелі на перегоні ст. «Контрактова площа» – ст. «Тараса Шевченка») й узагалі пройшла непоміченою.
Відлуння «прориву» Саакашвілі через кордон викликало більше розмов. Десь о пів на десяту, коли автор цих рядків долав останні кілометри довгого об`їзного шляху додому, у тролейбусі чув і такі версії: цілу гілку метро зупинили навмисно, як і в лютому 2014-го року – через страх перед заворушеннями з боку прихильників опального грузина.
От що робить брак інформації!
Поламка на лінії виявилася дрібною: десь виникло коротке замикання, задиміло якесь мастило. Жертв і серйозних пошкоджень немає. Рух на синій лінії столичного метрополітену було відновлено ще ввечері понеділка.
Але мені "пощастило" добиратися додому саме цією лінією метро і саме в цей час (щоправда в поїзді, який рухався слідом за тим, що потрапив у НП) і, як пасажиру, є що сказати – і на адресу керівництва метро, і очільникам міста.
1. Те, що на лінії щось трапилося, можна було запідозрити ще на станції «Майдан Незалежності», коли поїзд на Оболонь неприродно довго не відправляли. Як наслідок, у нього натовклося надто багато пасажирів. І коли потім він застряг на перегоні між Поштовою і Контрактовою площами, людям, тісно притисненим одне до одного, в спеку та ще й із обмеженим доступом повітря, стало непереливки. Але ж іще на Майдані черговий по станції міг попрохати людей по можливості не сідати в поїзд і шукати альтернативний транспорт! Міг, та чомусь не ризикнув…
2. Намагання під час зупинки посеред тунелю зв'язатися з машиністом поїзда за допомогою аварійного зв'язку попервах виявилося безрезультатним. Скільки не тисли на відому «червону кнопку» у вагоні, з кабіни виклики «відбивали». Зрештою, пасажирам повідомили про «перебої в енергопостачанні», але, довізши до платформи Контрактової площі, вчергове не пояснили, чи надовго затримка. Люди скупчилися на платформі й не знали – що робити. Загалом поїздка від Майдану до Контрактової тривала, за суб'єктивною оцінкою, десь із півгодини з трьома тривалими й незрозумілими зупинками.
3. Знову про себе нагадала погана якість гучномовців або акустики на станціях. Пасажирам щось повідомляли, але що саме – розібрати було важко. Співробітники метро, до яких намагалися звернутися по роз'яснення, сховалися у недоступну для пасажирів зону й на запитання не реагували, спілкуючись із кимось по рації.
4. На майданчик біля виходу з метро на Верхньому-Нижньому валу почали прибувати пожежні машини, спецмашини рятувальників та «швидкі допомоги». Всього я нарахував близько 16 автомобілів. Вони фактично заблокували проїзну частину Верхнього-Нижнього валу. Через це зупинилися трамваї 12-го й 11-го маршрутів, які могли б вивезти пасажирів метро. Логістика, на жаль, була ніякою.
Сумно було споглядати убогу екіпіровку численних загонів рятувальників (а їх було кілька десятків) – вона виглядала застарілою й різномастою: хтось був у камуфляжі, хтось у спецодягу ще радянського зразка, і лише кілька – у чомусь більш сучасному. Дехто спускався у тунель з доісторичними баграми й ломиками…
5. Ситуація, очевидно, дуже налякала керівників надзвичайної служби міста, бо склалося враження, що вони спрямували до станції метро ледь не всю наявну в місті пожежну техніку. Деякі з машин (чув переговори рятувальників по рації) застрягли у транспортних корках в середмісті й прибували на місце події вже тоді, коли небезпека була ліквідована. Так само, здалося, що й лікарі п'яти «швидких допомог» не знають, що їм робити.
Постає питання: а якщо надзвичайна ситуація виникла б у цей час іще десь – чи було б кому гасити полум'я, якщо всі, хто міг, зібралися біля метро «Контрактова площа»? І чи не підказка це – як діяти – для імовірних терористів?
6. Біля виходу зі станції метро я не побачив нікого, хто міг би компетентно розповісти пасажирам і ЗМІ про те, що сталося, і як ліквідовується аварія. Якийсь чоловік у цивільному біля скляних вхідних дверей повторював одне: «Сталося задимлення, людей у тунелі нема». Тільки від рядового пожежника, який вийшов з-під землі, дізнався: «Коротке замикання. Вогню немає. Тільки дим».
7. Тривалий час жодної інформації не було ані на сайті метрополітену, ані на його профілі у ФБ.
8. Чималі проблеми виникли при спробі виїхати з Контрактової площі. Людей зібралося – тисячі. Про заблоковані на Верхньому валу трамваї я вже казав. Коли ж вони нарешті підійшли до кінцевої зупинки, народ почав брати їх штурмом у буквальному сенсі слова. Те саме було й із автобусом № 72. За ті 45 хвилин, що я перебував на площі, жодного додаткового транспорту для вивезення людей із Подолу не надіслали. Інші очевидці кажуть, що бачили два автобуси, один віз людей на Виноградар, другий – начебто до Петрівки, але точно ніхто не знав.
9. Викликати таксі по телефону було майже неможливо. Окремі перевізники миттєво підняли тарифи більш ніж удвічі, а приватники – учетверо.
10. Виграли ті, хто зміг у пошуках оптимального маршруту вийти на сайт Київпастрансу. З Хрещатика, наприклад, найкраще виявилося їхати спочатку автобусом № 114 до парку Дружби народів аж на Московському мосту, а потім 485-ю маршруткою чи автобусом №73 – до Героїв Дніпра.
11. Загострило проблему те, що транспортних маршрутів, які дублювали б лінію метро з Хрещатика на Оболонь, – не прокладено. Чимало пасажирів намагалися їхати з Майдану тролейбусами №№18, 6 до перетину з проспектом Правди. Салони були загрозливо переповнені: за той час, як я їхав до площі Шевченка, тролейбуси ламалися двічі. Останній ледь дотягнув до кінцевої, майже на «ободах» – настільки був забитим людьми. Особливо дісталося батькам із дітьми (а їх було чимало) – вони практично не могли сісти в міський транспорт і деякі стояли на зупинках (біля ст. метро Лук'янівська, наприклад) – близько двох годин.
І поряд із цим кілька тролейбусів порожніми «ішли в депо».
У кілька прийомів я зміг дістатися до площі Шевченка десь близько десятої вечора.
12. Кілька слів про реакцію людей. Паніки я не побачив. Всі, чекаючи на зупинках, їдучи в переповненому транспорті, терпіли. Лаяли, звичайно, міську владу, але допомагали одне одному, як могли. Спасибі багатьом власникам машин, які підвозили людей – особливо з дітьми і літніх до дому. Майдан і війна нас багато чому навчили.
13. Автор цих рядків – не спеціаліст, і оцінює ситуацію суто як пасажир.
Але зробити висновок із неї треба: ми живемо в умовах війни, під постійною загрозою терактів, а отже всі можливі версії розвитку подій мають бути прораховані й доведені до пасажирів.
Можливо, варто створити резервні транспортні маршрути, при потребі швидко переспрямовувати транспорт з інших районів міста. І головне: міське керівництво має організувати систему швидкого і компетентного сповіщення киян про можливі загрози життю і здоров'ю на транспорті й про будь-які надзвичайні пригоди. А начальникам з метрополітену не зайве було б зайнятися системою гучного зв'язку на станціях і у вагонах метро!
Зрештою, добре, що пригода виявилася незначною. Вважатимемо тривогу навчальною – такою, що дала змогу побачити вузькі місця, а дії рятувальників і транспортників – складанням ЗНО з цивільної оборони. Бо нам не можна втрачати пильність. Загальна мобілізованість має проявлятися не тільки на фронті, а й у тилу. Таке наше життя сьогодні. Тож сподіватимемося на компетентний розбір польотів у мерії…
Євген Якунов. Київ.
Фото: Любімов Євген, Олена Худякова
