У системі міської влади Києва працюють 73% жінок. Керівні посади переважно займають чоловіки. Саме тому цікаво представити суспільству жінок, які успішно поєднують роботу й родину, керують комунальними закладами столиці, хочуть розвивати свій управлінський потенціал. Серед них ‒ директорка Київського міського центру соціальної, професійної та трудової реабілітації осіб з інвалідністю Оксана Вербовська. Нещодавно вона закінчила навчання у Київській Академії жіночого лідерства, організованій Управлінням з питань гендерної рівності КМДА разом з ГО «Новий соціальний вектор».

- Чим для вас особисто був корисним проєкт Київська Академія жіночого лідерства?

- Насамперед, цікава програма навчання. Організаторам удалося залучити чудових викладачів. Це були лекції та практичні заняття з комунікацій, особистого бренду, фасилітації. Разом із тим, цей курс дав дещо унікальне, чого тобі не дасть однокомпонентно жодна внутрішня сила. Це комунікація з такими як ти. В рамках проєкту ми спілкувалися з жінками, які не сприймають тебе як конкурентку, вони розраховують на твою підтримку в різних проєктах.

Коли міркують про гендерну рівність, гендерну дискримінацію, особисто я ловлю себе на думці, що дискримінації з боку чоловіків практично не зустрічала. Мій досвід показує, що взаємодія з жінками складніша. І немає різниці, хто тебе утискає – чи жінка, чи особа протилежної статі. Можливо, висловлю непопулярну думку, але зараз більше гендерних проблем створюють одна для одної саме жінки. Величезний плюс Академії в тому, що у дружній сприятливий атмосфері нам, жінкам-лідеркам, показали ‒ ви не конкуренти. Треба взаємодіяти одна з одною та мислити в парадигмі не «її перемога – мій програш», а «її перемога – наша перемога».

- Цікаве відкриття, що у конкурентній боротьбі жінки страшніші за чоловіків.

- А моя робота з чоловіками (і в якості підлеглих, і в якості керівників) взагалі містить хіба що позитивні враження. Під час курсу ми працювали з книгою «Різнобарвний менеджмент», і там дуже яскраво розказано про еволюцію мислення. Про рівні спілкування, рівні комунікації в установі, між людьми, між установами, і процес розвитку. Там багато речей, які систематизують узагалі світосприйняття. Значно полегшується комунікація, коли ти розумієш, чому одним треба детально розжовувати, контролювати на кожному етапі, іншим достатньо дати чітке завдання і спитати лише за виконання, а третім достатньо сказати ідею.

- У вас є якісь жінки, яких варто наслідувати? Ви думали про роль жінок у державотворенні України?

- Сучасна Україна – молода держава, тому еталонів наразі не можу назвати. Але саме в родинному житті історично не було у наших жінок проблем, тут вони здебільшого домінували. Я думаю, що в нас у сім’ях матріархат відсотків на 85 зберігається. Основні стратегічні речі з формування і зміцнення родини робить жінка. І, власне кажучи, для мене героїня – це жінка, яка має в собі сили, мужність і талант якісно поєднувати сімейні та посадові обов’язки.

- Ви таких зустрічали?

- Так.

- У державному секторі чи в корпораціях?

- Я з корпораціями не мала справ, більше з державними. Коли я спостерігаю, як жінка-керівниця, яка видає накази та ухвалює непрості управлінські рішення, у той же час реалізована в сім’ї, має власні вподобання та хобі ‒ вона все-таки не забула, що вона жива людина, а не робот, – то щиро захоплююся. Лідер – це той, хто може організувати всіх навколо, і при цьому здобути всім очевидний результат. Навіть можу назвати – хто для мене сьогодні є таким прикладом. Це Марина Хонда, заступниця голови Київської міської державної адміністрації. Я просто дивуюся і щиро захоплююся тим, скільки проєктів для людей реалізовано саме за її сприяння. Причому, вона керує також і чоловіками, і чоловіки її поважають. Про жінок глобального рівня я, чесно кажучи, навіть не задумувалася. Ну, зазвичай, жінки-лідерки глобального рівня – це цифри й розповіді про них політтехнологів та біографів. Ну, не можу я постійно надихатися «жіночою» іконою, хоч до якої б епохи вона належала, якщо я сама не бачила її наживо, не бачила результатів праці. Великих жінок в історії було і є багато, але тих, хто надихає тебе щодня – одиниці.

- А що ви вважаєте своїми здобутками на цій посаді? Ви щось змінювали, привносили свої підходи?

- Та, мабуть, все змінилося. Я п’ять років працювала на державній службі – й весь час у соціальній сфері. Працювала і в управлінні соціального захисту населення, чотири роки приймала людей з інвалідністю, де ми забезпечували їх технічними засобами реабілітації. У мене була можливість отримати цінний досвід розуміння потреб людей з інвалідністю, не статистичних, а реальних. Ми працювали з людьми з різними нозологіями – і ті, хто не бачить, і ті, хто не чують, і ті, хто погано бачать, погано чують, ті, хто після онкології, батьки або оточення дітей з інвалідністю. Я їх досконало емоційно знаю і відчуваю. І тому розумію, за чим вони можуть сюди прийти. Це не той реабілітаційний центр, де здійснюють медичну реабілітацію, процедури, озокерити та ін. Тут трішечки інше. Ми даємо соціальну, професійну, психологічну, трудову реабілітацію і адаптацію.

Я змінила модель співпраці з людьми, які приходять до нас на реабілітацію. Це не розважальний центр. Ні, ми залучаємо їх до діяльності як рівноправних. Але ми розуміємо, що є проблеми та перешкоди, що пов’язані саме з особливостями нозологій. Але той, хто не чує, той бачить. Хто не бачить, той може почути. Тому всі наші методичні матеріали зараз переорієнтовані на те, щоб одну й ту саму інформацію міг сприйняти той, хто повністю не чує, той, хто повністю не бачить, той, хто погано чує, погано бачить. Бачите, перед вами спеціальне обладнання (показує на табличку та шнур з навушником). Люди, які приходять сюди і погано чують, можуть використовувати ось такі прилади. Підвищення звуку відбувається тільки у нього в навушнику, не потрібно підвищувати голос.

Вони хочуть справжньої уваги, а не псевдоуваги. Моя ідея – в тому, щоб людину включити в суспільство і починати поступово, з елементарних якихось заходів. Зокрема, ми зараз реалізовуємо проєкт по реабілітації засобами інклюзивного туризму в умовах Київського зоопарку.

- Як це?

- Наш Київський зоопарк – це зоопарк державного значення. Ми підготували тут цілу серію лекцій про різноманітних тварин, які люди з інвалідністю поступово засвоюють. Вони адаптовані: записано аудіо, відео. Є просто тексти. Усі методичні матеріали – розроблено трьох рівнів складності. І кожен з наших учасників вивчає свою тварину, всі заняття відбуваються з супроводом психолога та соцпрацівника. Потім виходять на місцевість – і проводять екскурсії одне для одного.

- Тобто, умовно кажучи, глухі розповідають сліпим про тварину?

- Ми для цього використовуємо різноманітні засоби. Якщо нечуючий розповідає про тварину, це означає, що в супроводі групи обов’язково повинен бути перекладач жестової мови. Якщо у нас в групі є ті, хто погано чують, ‒ ми використовуємо портативні прилади для локального посилення звуку. І знову ж таки, не потрібно кричати на пів зоопарку, щоб хтось почув про носорога. Достатньо говорити у звичному режимі. Розуміючи якісь особливості, ми просто користуємося правильними інструментами і не привертаємо увагу там, де це недоречно. Це не забавляння, це процес соціальної реабілітації. Так, люди отримують нові соціальні контакти, вчаться спілкуватися, працюють над своїми негативними психологічними бар’єрами, а це страхи, ніяковіння перед публікою та ін. А коли він на публіці розкаже десять разів – раз про верблюда, раз про слона, раз про гієну, то наступного разу він буде розказувати і про історію та архітектуру Києва. До речі, наступна частина у нас буде – екскурсії в історичній частині міста. У нас уже маршрут навіть складений. Я вам першій покажу. (Підходить до шафи й дістає гарне довге плаття з силуетом швидше для середньовічної доби). Ескіз малювала я. Оці екскурсії, коли будуть реалізовані – вони будуть частково костюмовані. За моїм планом має бути Ярослав Мудрий і оточення, а це костюм княгині Ольги. Зрозуміло, що це не історична копія, але ми говоримо про те, що готуємо і робимо ескізи до творчих професій. Хто заважає проводити цікаві екскурсії в історичних костюмах? Намагаюсь завжди ставити себе на місце споживача послуг. І я, як турист, краще би сходила на екскурсію до Золотих воріт із княгинею Ольгою, аніж з якоюсь пані Юлією, яку я вперше бачу, яка бігає в кедах і шортах. От чесно, я б вибрала княгиню Ольгу, тому що це момент історичного колориту. І найголовніше – що ми людей з інвалідністю готуємо до того, що вони можуть якісно і нарівні працювати. Ще один проєкт. (Оксана дістає з полиць дуже гарні предмети чайного декору, чайний будиночок, підставки під чашки, тацю). Знову ж таки, цей проєкт – на етапі підготовки до реалізації. В умовах нашого центру людина з інвалідністю може створювати ось такі вироби. Це звичайні дерев’яні заготовки, от візуально – вони вам подобаються?

- Дуже.

- А насправді це всього лише дерев’яна заготовка, покрита фарбою, і трішечки трафарету.

- Ви їм даєте готові заготовки?

- Так.

- Хто їх вчить розмальовувати?

- У нас є викладач-організатор, яка все це вміє робити. Й основна ідея – дати спробувати. Можна таку тацю і петриківським розписом розписати, але для цього треба дуже багато ресурсів і найголовніше – час на підготовку. Як я знаю, для того, щоб більш-менш нормально розписувати – хоча б три роки треба займатися. За цей час людина може втратити віру в себе. А ми обираємо і даємо те, що матиме швидкий ефект. Воно ефективне, ефектне, конкурентоспроможне на ринку, тому що ці товари виходять ринкової якості.

Ми саме на етапі організації законного продажу. Причому, моя ідея – в тому, щоб ми продавали не як центр, який просто чиїмись руками щось робить. Ні. Це будуть персоналізовані вироби. Це поки що проєкт. Отак воно має виглядати. Тут, на етикетці, буде написано «Створено з любов’ю» і номер. Якщо людина захоче (та, яка виготовила), ми зазначимо, що це майстер такий то. Якщо вони не захочуть, це просто буде нумерація, і по нумерації ми будемо знати, хто конкретно його створив. Після реалізації на ринку будуть сплачені податки, а різницю, за мінусом собівартості, буде перераховано на рахунок людині, що цей виріб у процесі реабілітації створила. Це будуть такі елементи трудової та професійної діяльності в рамках комплексної реабілітації. Наше завдання – перший щабель адаптації до професії. Потім, якщо хочуть – нехай удома його розмальовують і продають, можливо, десь на виробництво людина влаштується. Не виключено і створення свого соціального підприємництва.

І не важливо – чи гарно він розкаже про слоника, і він потім піде у професію, а ми також активно допомагаємо в працевлаштуванні у подальшому, чи він повірив у себе і відкрив своє соціальне підприємство. Різниці немає. Головне – розвиток.

- Інвалідів беруть на роботу, бо це ж дає якісь пільги в податках, так?

- У мене в установі працює сім осіб з інвалідністю з 38 працівників. Це майже 20 відсотків.

- Це у вас така кадрова політика була завжди?

- Кількох я брала особисто. Я особисто брала людину з інвалідністю з інтелектуальними порушеннями.

- Не боялися?

- Ні. Якщо я носій філософії й ідеї інклюзивного суспільства, то я маю демонструвати задекларовані цінності власним прикладом. Для чого взагалі ці центри? Для того, щоб ми створили, по-перше – інклюзивне суспільство, щоб людина у нас тут отримала такий собі потужний поштовх до розвитку та здійснила емоційний квантовий стрибок. Ми ж коштів на своє підприємництво не можемо дати. Емоційний поштовх і віру в себе – можемо. Допустимо, у нас людина пройшла вдало реабілітацію, і з великою мотивацією і бажанням хоче працювати. А куди вона далі піде, якщо ми перші не будемо давати зразок? Я так вважаю, що наш показник працевлаштованих осіб з інвалідністю не 4, а 20 відсотків і є прикладом інклюзивно-привітного суспільства. У нас 3 людини, які користуються кріслами колісними, працюють в установі.

- У вас же ліфту немає.

- Вони у нас віддалено працюють та досить часто ми їх залучаємо до виїзних заходів. Також серед працівників одна людина – з психічним порушенням та двоє з онкологією. А ще один незрячий працівник, який користується тактильною палицею. Знаєте, ті, хто не бачать, або бачать частково, часто містом пересуваються за допомогою тактильної палиці.

Тобто, ми показуємо перші – що можна і треба працевлаштовувати осіб з інвалідністю. Лише необхідно створити нормальні та зрозумілі умови праці, правильний контроль і всебічне сприяння – і тоді можна працювати нарівні.

- Жінки-лідери – такі здатні змінювати дійсність.

- Було б бажання.

- Кому складніше будувати кар’єру на держслужбі – жінці чи чоловіку?

- Складне питання. Але, на мою думку, все-таки жінці складніше, тому що ми історично все одно відповідальні за домашнє господарство. Це ніби здається просто і звично, але кожного дня необхідно приготувати, помити, прибрати, уроки перевірити, а ще ніхто не відміняв високий рівень соціальної відповідальності перед близькими родичами. Звісно, чоловіки цим менше займаються і кар’єру їм будувати легше. Тому все-таки жінці складніше.

- Скажіть, які управлінські та лідерські компетенції для вас найбільш важливі?

- Якщо у тебе труднощі з комунікацією – нічого не вийде. Не вийде ні в плані організації діяльності, ні в плані організації робочого процесу, я маю на увазі, якихось наступних досягнень, який орієнтований на досягнення позитивних результатів. Тому – комунікативні навички, є найбільш важливими, причому часто не так принципові енциклопедичні знання, як вміння домовлятися та знаходити спільну мову.

- Ви здатні не боятися, якщо у вашому оточенні буде жінка-лідер?

- Навпаки. Я виховую лідерів. Для мене особисто не принципово які саме люди можуть справитися з лідерськими функціями – чи це чоловік, чи жінка, хлопчик це чи дівчинка, чи це літній хлопчик, чи літня дівчинка, чи юна бабуся. Є функціонал, який треба якісно виконувати. Тут треба ще не забувати ‒ лідерами не народжуються, ними стають. І як управлінці ми ніколи не маємо готову ідеально працюючу структуру організації ‒ над кожним її підрозділом, працівником потрібно працювати, розвивати їх як кількісні, так і якісні показники. Функція лідера не полягає просто в домінуванні.

- Чому важливо розвивати лідерство жінок саме на рівні міста?

- Жінки часом дають іншу якість управління, вони більше розуміють певні особисті моменти – й людині комфортніше працювати. Жінка у доброму сенсі стабілізує не лише родину, а й команду. Якщо тебе на роботі розуміють і сприяють максимально мінімізації травматичних чи конфліктних моментів, ти таку роботу ніколи не покинеш. У жінки-лідера не буде хаотичної плинності кадрів. Люди з її команди розвиваються та формують ефективний професійний потенціал організації. А кращі колективи та кращі родини – це краще суспільство.

Олена Мігачова, Київ