При київській мерії діє служба, яка дає шанс кожній родині на подолання кризових ситуацій, а дітям сиротам – шанс на соціалізацію в сім’ї.
На столі очільника столичної «Служби у справах дітей та сім’ї» Валерія Танцюри лежать кілька гарних фігурок – маленьких різнокольорових чоловічків.
- Вам подобаються фігурки? – голова служби зненацька заходить у кабінет, перехоплює мій погляд, вибачається за запізнення (готується фестиваль для дітей з інвалідністю, виникли певні форсмажори). – У нас такі самі поверхом нижче в кабінеті психолога. І я маю кілька екземплярів, на випадок спілкування.
- Та, признайтеся, що й самі ними бавитеся під час мозкових штурмів, – кажу я.
- Буває, – один із засновників скаутського руху в Україні посміхається, і я думаю, що чому-чому, а чесності у скаутів вчать.
92% ДІТЕЙ-СИРІТ У КИЄВІ ЖИВУТЬ У СІМ’ЯХ
- Пане Валерію, Київ допомагає жителям по різних напрямках та програмах. Хто ваші клієнти?
- Наші клієнти – це сім’ї, які або достатньо зрілі, щоб розповісти нам про свої проблеми і звернутися по допомогу, або настільки проблемні, що про них заявляють сусіди. У нас ведеться облік сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах. Якщо в поле зору потрапляє якась дитина, яка, за даними сусідів, потерпає, ми одразу просимо соціальну службу прийти і перевірити інформацію. Проводиться обстеження умов проживання.
Наші клієнти – це також діти, які залишилися без піклування батьків. У столиці 2400 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, з них біологічних сиріт – відсотків 20. Інші – це діти при живих батьках, позбавлені батьківського піклування та ін.
Крім того, у нашому віданні – питання протидії насильству і торгівлі людьми.
- Як саме Київ допомагає сім’ям та дитині? По яких напрямках, за якими програмами?
- Давайте зробимо правильний акцент. Дитину виховує сім’я. І сім’я або спроможна виховувати дитину, або неспроможна. У сім’ї є кілька основних функцій. Крім репродуктивної функції, економічної функції, є ще функція виховання, рекреаційна та інші. І якщо якісь функції страждають, тобто щось стається, хтось із членів сім’ї захворів, або у когось психологічні проблеми, або народилися маленькі діти і батьки не можуть вчасно перелаштувати життя в нових умовах, не знають, як виховувати дитину – то сім’я втрачає здатність виконувати свої функції. Ми кажемо, що то дисфункціональна сім’я, і наше завдання – допомогти сім’ї відновити функціональність.
Причому, матеріальний достаток абсолютно не має ніякого значення. Деколи заможні сім’ї плачуть, незважаючи на можливості. А є багатодітні сім’ї, де дохід невисокий на одну особу, і вони прекрасно живуть і задоволені тим, що є. Насправді, це хороші навички: вміти розпоряджатися тим, що Бог дав.
Сім’ї, які стали нашими клієнтами, ми тримаємо в полі зору весь час. У нас є кілька програм, спрямованих на популяризацію сімейних цінностей. У ці слова – “цінності” – вкладають різний сенс. Ми вважаємо, що головні цінності сім’ї – це відповідальність, взаємодопомога, повага, розуміння та ін. І для того, щоб це популяризувати, ми організовуємо до різних свят масові заходи. А коли сім’я приходить з дітьми, бачимо, як вони спілкуються. Проблемні родини одразу помітно.
Спільні виїзди, майстер-класи, фестивалі – це все працює і для подружжя, і для нас, щоб м’яко проводити їх крізь кризи.
Тож, говорячи про програми підтримки, підкреслю: вони спрямовані на попередження соціального сирітства. Це важливе завдання – раннє виявлення сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах. І це дуже допомагає мінімізувати негативний вплив на дітей, які знаходилися в такій сім’ї. І якщо вже так сталося, що ми змушені забирати дитину, то робимо все, щоб дитина потрапила в сімейні форми виховання.
От у нас 92 відсотки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, виховуються в нових сім’ях. Це сім’ї опікунів, родичів, дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї, патронатні сім’ї. Навіть – діти з досить складними формами інвалідності, шестеро таких перебувають у приватному малому груповому будиночку. Там дітки з церебральним паралічем, іншими нозологіями виховуються…
- 92% – в сім’ях... Це майже, як у благополучній Скандинавії, де сироти – всі в родинах. Розкажіть про будинки сімейного типу.
- Бути вихователем дитячого будинку сімейного типу – це дуже непроста робота. Люди беруть на виховання чужих дітей (від п’яти дітей одночасно). І хоча місто дає умебльовану квартиру площею до 200 кв.м і автомобіль, на кожну дитину сім’я отримує соціальні виплати з держави (близько 6 тис. грн), плюс заробітна плата одному з батьків – але це дуже велике навантаження. І хоча з боку соціальних працівників є всебічна підтримка, хтось не витримує.
Іноді буває так, що ми батькам дякуємо – і шукаємо нових. І знаходимо. У нас зараз 32 дитячі будинки сімейного типу, там виховуються близько 250 дітей-сиріт. Умови всі є, і побутові, й для розвитку – велосипеди, комп’ютери.
Зараз працюємо над тим, щоб влаштувати ще 8 відсотків (це близько 200 дітей) у сім’ї. І хоча черги на усиновлення серед киян великі, й ми готуємо майбутніх батьків – не всіх виходить влаштувати. Це або брати і сестри, яких по чотири-п’ятеро, а ми не можемо їх розривати, і вони повинні бути усиновлені або влаштовані в сім’ї разом. Або це вже досить дорослі діти – 16-17-річні, таких не часто усиновлюють. Їм дуже складно. Навіть якщо ми їм пропонуємо якусь сім’ю, вони не завжди йдуть назустріч. З ними складно. То вже вони проживають у соціальних гуртожитках для таких дітей.
У Києві два подібних гуртожитки. Там живуть діти з 15-річного віку. Вони навчаються, мають свій дохід, державні виплати. І під супроводом соціальних працівників, дорослих людей вчаться жити самостійно. Умови створено – проживають у двомісних номерах, все є для побуту.
У такому гуртожитку невеличкі квартирки, розташовані в багатоквартирному будинку. Ми так обладнали один з них, що весь під’їзд – це наш заклад. Там є керівництво і психологи, і соціальні працівники. В кімнатах живуть самостійно.
Іноді я приходжу. Складно дітям, які проживали дуже тривалий час у непростих сім’ях. Їх треба навчати облаштовувати свій побут, своє життя, рахувати свої гроші, вчитися за собою прибирати.
- Скажіть, до якого віку ви ведете дитину-сироту? Як довго вона може розраховувати на цей гуртожиток?
- До 23 років. Але у нас є програма супроводу молодих людей із числа дітей-сиріт. Оскільки молодіжний вік визначений законодавством до 35 років, то супроводжуємо, аж поки людина не почне давати сама собі раду. Теоретично ми знаємо всіх молодих людей з числа дітей-сиріт.
Зараз є програми, за якими ми забезпечуємо житлом дітей-сиріт – і муніципальні, і є субвенція з Державного бюджету. Спочатку за рахунок субвенції купували квартири, але зараз у готовому будинку квартири купити вже неможливо, тому держава відшкодовує вартість житла – і людина вже може купити квартиру не в Києві. А тут уже ж ринок, і є можливість вибору.
Останній раз, ще при покійному Олександрі Омельченку, у місті забезпечили всіх дітей-сиріт житлом. Тоді на 2006-й, докризовий рік можливості бюджету дозволили. А потім давали дві-три квартири на рік. Тож накопичилося більш як 300 дітей у черзі, й зараз ми цю чергу значно скоротили, за кошти Києва – починаючи з віку 35 років і нижче, а за кошти субвенції – від 23-річного віку.
- Виходить, якщо дитина працює, то може стати на ноги за допомоги громади.
- По-різному. Коли виявляється, що у когось немає необхідних документів, паспорту, то соціальні працівники допомагають зібрати їх, відновлюють документи для того, щоб забезпечити право на житло.
- Повертаючись до теми про сім’ї. Вони самі звертаються до вашої служби, чи сусіди повідомляють про негаразди?
- Якщо сім’я сама звертається – це добре, у неї є потенціал. Якщо звертаються сусіди (скаржаться на скандали, бійки, плач дітей), тут трошки більше роботи. Але ми не маємо права взяти сім’ю під супровід без її згоди. Люди самі повинні усвідомити, що у них є проблеми.
Якщо звернулася родина, то ми разом складаємо план соціального супроводу, згідно з яким протягом тривалого часу сім’ї виконують певні рекомендації соціальних працівників, психологів. І таким чином разом долаємо ці труднощі. Якщо сім’я категорично відмовляється, то допомогти такій сім’ї дуже важко. Близько 20 тисяч сімей у нас в полі зору.
Якщо ми дивимося, що порушуються права дитини, тоді ставимо питання про відібрання дитини. Зараз понад три сотні дітей, батьки яких не позбавлені батьківських прав, тим не менше – діти відібрані від батьків і проживають у наших центрах реабілітації.
У нас є два наших муніципальних центри реабілітації і три приватних.
НА БАТЬКІВ, ЯКІ ЛИШИЛИ НЕМОВЛЯТ У САЛОНІ АВТО І ПІШЛИ, МОЖНА СКЛАДАТИ ПРОТОКОЛ
- Раніше вважалося, що скаржитися на сусідів соромно. Чи стає нормальним для сусідів повідомляти, що з дитиною за стіною можуть бути проблеми?
- Так. Ми майже щодня отримуємо через гарячу лінію повідомлення, що можливі проблеми із дітьми. Поворотним пунктом став трагічний випадок, коли мати залишила двох маленьких дітей зачиненими на 9 днів. Одна дитина, на жаль, померла від голоду, інша вижила. І сусіди казали, туди приходила поліція, але вони не мали права відчиняти двері. Тож зараз ми проаналізували разом із поліцією цю ситуацію і дійшли згоди: краще відкрити двері й перевірити.
Або, наприклад, евакуатор евакуює машину, яку не так припарковано. А там тоноване скло, і виявляється, що всередині машини було немовля. Батьки категорично не праві, коли залишають немовля в салоні автомобіля. Бо це називається “залишення дитини в небезпеці”. Коли дитина в салоні без нагляду – винні батьки, але під час евакуації частину відповідальності несуть ті, хто авто евакуює.
Я вважаю, слід рятувати дитину. Складати протокол на тих дорослих, які залишили дитину в небезпеці.
Такі речі трапляються частіше, ніж ми уявляємо. І ми нещодавно ще раз проводили спільну нараду з поліцією, управлінням, яке займається евакуацією транспорту, і розставили крапки над «і». Усім паркувальникам сказали так: дивіться, підсвічуйте ліхтариками, якщо є дитина – одразу викликайте поліцію, і нехай поліція вирішує, що з цією дитиною та її батьками робити.
- Чому для дитини благо народитися в Київському столичному пологовому будинку?
- По-перше, а чому благо народитися в Києві? А чому, наприклад, не у Хмельницькому благо народитися?
Не повинно так бути, що в Києві “благо” народитися, а в іншому місці – “не благо” народитися. Зараз же процес децентралізації, то нехай кожна громада, навіть громада, де кілька десятків тисяч громадян, дбає про те, щоб їх народжені діти почували себе щасливішими. У компактній громаді можна швидше вирішити всі питання, аніж у великому місті. Але факт залишається фактом: у столиці дитячі лікарні відремонтовані, добре обладнані.
Київ – більші можливості, але це повинно бути стандартом. І Київ цей стандарт забезпечив.
У столиці зараз запроваджується програма раннього втручання. Програма передбачає обстеження на етапі вагітності, так, щоб можливі відхилення від нормального розвитку плоду виявити ще на етапі вагітності. І почати працювати з сім’єю і жінкою так, щоб мінімізувати можливі негативні наслідки здоров’я для немовляти і попередити відмову від новонародженого. Якщо, наприклад, народжується дитина з інвалідністю, – щоб сім’я була до цього готова і не вважала, що це якийсь вирок і треба відмовлятися від немовляти. Ця система раннього втручання починається з медицини, потім підключаються соціальні працівники, і триває комплексна робота. Тобто, з одного боку – лікарі, з іншого боку – соціальні працівники, які допомагають батькам. Дитина залишається в сім’ї.
Для дитини головне – сім’я, і тут уже чи Київ, чи не Київ, якщо сім’я спроможна виховувати дитину, якщо дитина очікувана, то оце найголовніше – сімейна любов та турбота.
- А як ви підтримуєте багатодітні сім’ї?
- Спочатку цифри. У нас у місті понад вісімнадцять з половиною тисяч багатодітних сімей, де виховується понад 58 тисяч дітей. Це ціле містечко багатодітних сімей. Держава гарантує підтримку сім’ям, які народили троє і більше дітей. Пільговий проїзд, комунальні витрати, виплати державної соціальної допомоги. Місто нагороджує подяками київського міського голови багатодітних мам, татусів, проводить заходи та сімейні свята щонайменше чотири рази на рік. А для тих, хто отримав звання мати-героїня, є окрема муніципальна премія – в десятикратному розмірі від прожиткового мінімуму.
- Гаразд. Давайте поговоримо про домашнє насильство. Перший притулок з'явився у Києві років двадцять тому. Яка нині в Києві ситуація з притулками?
- Якщо говорити мовою цифр, то інформаційні кампанії, розголос проблеми дали дуже багато. Якщо в 2018-2020 роках жінок, які заявляли, що постраждали від домашнього насильства, було близько восьми з половиною тисяч, то за неповний 2021 рік звернень від них було понад 25 тисяч. В умовах карантину маємо близько 75-80 звернень на добу.
Але свідомість жінки – це одне, друге – у нас є оптимально організована відповідь для постраждалих. Два роки тому заступницею голови КМДА стала Марина Хонда, вона одразу активно почала підтримувати роботу в цьому напрямку. Був реорганізований центр жінок у Центр гендерної рівності й протидії насильству в сім’ї та створена спеціальна служба консультування. Було повністю перезавантажено роботу притулку, створено дві кризові кімнати. Це було зроблено дуже швидко. Виділено кошти і розпочато ремонтні роботи в приміщеннях, де будуть ще притулки для постраждалих.
Крім того, відкрито в Дарницькому районі так звану “зелену кімнату”, де є можливість працювати з дитиною, яка виявилася свідком насилля або сама стала жертвою насилля, де можна в спеціальних умовах опитувати дитину, і результати цього опитування можуть бути використані під час судового засідання. Зараз у співпраці з ЮНІСЕФ ми почали роботу щодо відкриття барнахусу, це також місце комплексної роботи з дитиною, яка стала свідком або потерпає від насилля. ЮНІСЕФ погодився надати спеціальну апаратуру, ми зробимо ремонт приміщення, і таким чином у нас будуть технічні можливості для більш якісної роботи з такою категорією дітей. Зрештою, ухвалення програми протидії домашньому насильству на 2022-2024 роки гарантує постійний розвиток можливостей та захисту для жінок.
МИ ПРИЙМАЄМО ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПОТРАПИЛИ В РАБСТВО, З ІНШИХ РЕГІОНІВ, ЩОБ ДОПОМОГТИ МВС ПРОВОДИТИ РОЗСЛІДУВАННЯ
- Запобігання торгівлі людьми – частина вашого функціоналу. Невже у Києві є такі ситуації? І невже це можливо в Україні?
- Так, ми проводимо цю роботу, є статистика щодо тих, хто став жертвою сучасного рабства. Наприклад, люди, які тимчасово не мають роботи, люди, які втратили місце проживання, як правило, приїздять до великих міст. І «роботодавці», які зацікавлені в дешевій робочій силі, знають, де таких людей знаходити, і дуже часто у таких людей відбирають документи і їх змушують працювати.
Щодо використання рабської праці – це може бути як на території України, так і за кордоном. Праця людей може бути використана на будівництві або сільськогосподарських роботах тощо. Люди фактично позбавлені можливості вільно пересуватися, спілкуватися з рідними, отримувати медичну допомогу.
Восени поліцією з рабства в Дніпропетровській області було звільнено понад двісті осіб, вісімнадцять з яких було привезено до Києва для проведення слідчих дій.
- Це кияни?
- Ні, але вербування людей відбувалося на київському вокзалі. Тому їх привезли до Києва, щоб можна було проводити слідчі дії, де відкрито кримінальне провадження.
Цей випадок не поодинокий – пару років тому ми навіть прийняли в Києві близько 100 таких осіб із Одеської області. Їх перемістили автобусами в Київ, ми їх тут розмістили, забезпечили медичним обслуговуванням – бо хтось мав туберкульоз, інші хвороби. І ми за кілька днів повністю обстежили їх, надали медичну допомогу, посприяли у відновленні документів, якщо кому треба було, і одяг надали тощо. Поліція ж паралельно проводила слідчі дії. Потім ми в партнерстві з громадськими організаціями забезпечили повернення постраждалих додому. За місцем перебування вони отримали соціальну підтримку.
І для того, щоб людина отримала державну допомогу, ми здійснюємо процедуру встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми. Такий статус з 2014 року встановлено для 81 особи по Києву.
Працюємо ми разом з громадськими організаціями – це і МОМ, ОБСЄ, спілка А21 Україна, благодійний фонд «Карітас-Київ». Ну, і проводимо профілактичну роботу серед учнівської, студентської молоді, роз’яснювальну роботу: якщо ви шукаєте десь оголошення про роботу, то дивіться – документи нікому не давайте, питайте, перевіряйте. Щоб не вийшло так, що вас запросили на роботу, а по прибуттю у вас паспорт забрали, а потім змусили примусово працювати.
На території Києва працює медично-реабілітаційний центр МОМ для постраждалих осіб, де жертви торгівлі людьми отримують комплекс послуг і потім повертаються до звичайного життя.
- Скажіть, а вдалося вам дійсно врятувати якісь проблемні сім’ї, коли повернення дітей відбулося?
- Таких випадків дуже багато. Але я розкажу нетипову історію. Одинадцятирічну дівчинку вилучили із сім’ї, де мати не створила належних умов для виховання. Там бруд, описували помешкання – це страшно. Дівчинка перебувала в центрі реабілітації. Вона добре розвинена і заявляла: «Я вообще не понимаю, почему меня забрали из дому, меня все устраивает, я люблю свою маму, мне было все хорошо. И, вообще, пришли социальные работники, они как-то так выглядели – не как социальные работники. И я буду жаловаться директору школы, вы знаете, кто мой директор школы, мой директор школы очень известный». Я послухав її: дівчинка не вважає себе обділеною, не вважала, що живе в поганих умовах (хоча опис умов вражав, і можливо, вона просто не знала, що таке хороші умови). Але тим не менше: вона розумна, вихована, зі своєю точкою зору. Соціальні працівники працювали з мамою, вихователі центру реабілітації з дитиною, ми її згодом повернули в сім’ю.
- Ви на початку розмови сказали, що незабаром буде фестиваль для дітей з інвалідністю. Розкажіть детальніше.
- Цьому фестивалю вже 30 років. У Києві більш як 10 тисяч дітей, молоді з інвалідністю, близько 2 тис. стоять на обліку центрів соціальних служб, де з ними проводиться робота з соціальної реабілітації. І на цьому фестивалі діти з різними нозологіями беруть участь у 15 номінаціях – це образотворче мистецтво, співи, театр тощо, й у фінальній частині беруть участь більш як тисяча таких дітей. Спочатку проводяться районні конкурси, потім проходить загальноміський конкурс, і днями будуть нагороджувати переможців – близько 150 дітей, по 10 у кожній номінації. Потім нагороджуватимемо батьків, які допомагають своїм дітям. Приїде Марина Хонда, депутати Київради, зокрема, Марина Порошенко, які стануть амбасадорами фестивалю цього року, а дітки отримають свої нагороди з рук членів журі.
ПОСТСКРИПТУМ
Раніше, коли говорили про життя киян та очевидні переваги жителів столиці, то додавали, мовляв, нічого дивного – тут великий бюджет. Але спостерігаючи за керівниками тих чи інших напрямків муніципалітету, добре розумієш, що справа не лише в грошах. Сьогоднішня столична влада радо підтримує й розвиває будь-яке добре започаткування чи традицію. Перший шелтер для жінок тут облаштовано два десятки років тому. А сьогодні їх – мережа, все залежить від натхнення та відповідальності. Ветерани АТО з усіх регіонів хочуть жити в столиці, бо ж муніципальні програми забезпечують комфорт. Багатодітні сім’ї кажуть про переваги життя в столиці. І те саме – люди з інвалідністю. І діти-сироти. Але у чомусь має рацію Валерій Танцюра: за умов децентралізації ніхто не заважає запозичувати найкращі столичні практики регіонам. Можна розвивати свідомість чиновників. Можна відчувати пульс містян. І тоді звання жителя будь-якого містечка буде звучати так само, як звання киянина.
Олена Мігачова, Київ
Фото Олени Худякової