Відома вчителька вдруге через 80 років евакуювалася з Києва, тікаючи від війни
Із 86-річною Світланою Петровською кореспондент Укрінформу поспілкувалася на заході для біженців «Маяк Україна» в Берліні, де вона, зокрема, мала розмову з правлячим бургомістром Францискою Гіффай.
«Я –стара вчителька історії з Києва, хочу передати вітання всім моїм друзям, моїм учням, які розкидані по всьому світу, але в першу чергу тим, хто захищає Україну різними способами: хто на фронті, хто в ТРО, хто навчає дітей, як-от вчителі мого рідного Кловського ліцею. Я пишаюсь тим, що мої учні воюють на фронтах, збирають кошти, допомагають за кордоном. Я пишаюсь ними. І вітаю їх, вітаю Україну. Слава Україні!» – сказала Світлана Василівна.
День завершення Другої світової війни в Європі, перемоги над німецьким нацизмом вона називає «Днем примирення з усім світом, з німцями, але не днем примирення з російським фашизмом, рашизмом». «І ми не пробачимо ніколи. Не забудемо. І ми переможемо!» – переконана вчителька.
Спочатку вона навіть не уявляла собі, що зможе знову коли-небудь залишити рідний Київ, але після двох тижнів у бомбосховищі, куди літній людині важко було бігати по 5-6 разів, вирішила все ж вирушити в дорогу.
«Я Київ залишала в 1941-му, мені не було ще 6 років. Тоді я їхала до росії, мене врятували від смерті, бо я була дуже хвора – кір і запалення легень. А зараз ця війна, яка приголомшила: перші дні я була в ступорі, у мене все змерзло всередині, я не могла ні говорити, ні діяти, все робила як робот, я не могла повірити, що я залишаю Київ. Але цього разу я їхала на Захід, сподіваючись, що дістанусь Берліна», – згадує жінка. У Німеччині живе її дочка – відома українська та німецька письменниця Катя Петровська.
Шлях був дуже складним довгим – більше 20 днів добиралася через Угорщину та Австрію. В автобусі, за словами Світлани Василівни, були переважно жінки з дітьми. «Ми їхали 26 годин через палаючу Україну, це був жах», – розповідає Петровська. В Австрії вона скористалася можливістю і відвідала концтрабори, де провів частину свого життя її батько під час Другої світової війни.
Скрізь, де вона була, Світлана Василівна відчувала неймовірну підтримку простих людей і сподівається, що люди по всьому світу й надалі підтримуватимуть Україну, що разом ми всі переможемо, «інакше людство просто не зможе існувати».
Учителька з 63-річним стажем не могла собі навіть уявити, що буде рятуватися на Заході від росіян. «Я намагаюся допомагати різними способами (Світлана Василівна, зокрема, записала відеозвернення до російських жінок із закликом не відпускати своїх синів на війну з Україною, на заході в Берліні виступила перед співвітчизниками – ред.), мої онучки в ФРН волонтерять, допомагаючи на вокзалі біженцям. Я ненавиджу насильство, ненавиджу російську армію, яка все це коїть; немає слів, щоб це описати. Не пробачу ніколи», – каже Петровсьа.
Петровська є педагогом у п'ятому поколінні, заслужений вчитель України, директор музею Кловського ліцею, заснувала Українське товариство імені Януша Корчака та очолює його з 1995 року, є ковалером Ордену усмішки (міжнародна нагорода, яка присуджується відомим людям, які приносять дітям радість).
