Перед війною у Києві активно розвивалася система надання соціальних послуг пільговим категоріям городян. Перелік послуг розширювався, модернізувалися заклади соціальної сфери, реформувались підходи, затверджувалися нові програми. Через російську агресію втілення частини проєктів довелося поставити на паузу. Але вже починаючи з травня соціальна сфера столиці фактично повернулася до повноцінної роботи.  Водночас війна ставить нові завдання: з’явилась потреба в нових програмах і закладах нового типу, які мають запрацювати після перемоги.

Про те, як місто до цього готується, Укрінформу розповіла заступниця голови Київської міськдержадміністрації Марина Хонда.  

СОЦСФЕРА - НЕ ТІЛЬКИ ПРО ГРОШІ, А Й ПРО ПСИХОЛОГІЧНУ ПІДТРИМКУ

- Пані Марино, найскладніший у нашій новітній історії 2022 рік позаду. Віримо, що 2023-ий буде легшим. Передовсім, завдяки успіхам Сил Оборони. А також через те, що чимало проблем, які доведеться долати, вже не будуть для нас несподіванкою. Який напрацьований торік досвід в системі соцзахисту киян цьогоріч знадобиться насамперед?

- Соціальна сфера - це не тільки пенсії та інші державні виплати. Це й величезна кількість соцпослуг, які ми повинні надавати киянам. І незважаючи на воєнні виклики, все, що робилося для цього до 24-го лютого, як на мене, має продовжуватися. А робота за деякими напрямами навіть посилюватись. Адже будьмо відвертими: кількість родин, які живуть на мінімальні доходи й потребують додаткової підтримки, зростає, число людей з інвалідністю унаслідок війни збільшується, дітей, які залишаються без батьків, також стає більше. По суті, в ці непрості часи населення України на 50% складається із соціально незахищених верств. І ми, на жаль, дуже довго виходитимемо з такого стану. Відповідно, соціальна сфера потребуватиме значних коштів та великої кількості реформ, які починалися до війни і які ще  належить втілювати. Але робити це треба вже зараз, не відкладаючи до перемоги.

Наприклад, у Києві до російського вторгнення ми почали розбудовувати систему реабілітації для дітей з інвалідністю. Об’єктивно таких дітей стало більше і з ними потрібно працювати. Для цього треба створити належні умови, мати сучасне обладнання.

Ми ще позаторік почали реконструкцію соціально-реабілітаційного центру на проспекті Правди, 4. І незважаючи ні на що, у тому числі й на проблеми з фінансуванням, плануємо завершити роботи вже цього року, ввівши заклад в експлуатацію.                                                                                                   

Продовжуємо облаштування подібного центру в Деснянському районі та навіть передбачили капітальний ремонт приміщення для створення центру реабілітації дітей у Шевченківському. Тобто, наша мета — створити можливості сучасної реабілітації для дітей з інвалідністю у кожному районі – нікуди не поділася. 

- І допомога потрібна не лише дітям, а й дорослим киянам та переселенцям також...

- Звичайно ж, важливими для працівників соціальної сфери залишаються і проблемні питання одиноких громадян, які загострилися після 24 лютого. Безумовно, ми добре знаємо про тих самотніх киян, котрі зареєстровані в територіальних центрах соціального обслуговування і котрі отримують соцпослуги за договором. Та зараз тих, хто потребує такої підтримки, побільшало. Багато дорослих дітей повиїжджали, а літні батьки з різних причин відмовилися їхати, тож тепер залишилися самі. Відповідно, у нас з’явилася велика кількість людей, котрі не отримували соціальні послуги від міста. Але ж вони терміново потребували тієї чи іншої допомоги. Тому навантаження на соціальних працівників після 24 лютого, безумовно, неабияк зросло.                                                                                               

Принагідно дякую колегам за те, що усі вони залишилися на місцях, навіть коли були ракетні удари по столиці, ходили до одиноких людей, виконували свої функції. Так буде й надалі.

- Чи доводилося торік через фінансові або ж організаційні проблеми зупиняти дію програми “Турбота” та інших муніципальних проєктів і програм у сфері соціального захисту? Що, скажімо, із “соціальним таксі” - проєктом, який перед війною тільки-но почали втілювати?

- Після того як почалася війна, в країні закрили доступ до всіх реєстрів. Тому тимчасово ми не могли виконувати програму “Турбота”, тобто, здійснювати необхідні виплати. Відновлювати їх почали у травні. На щастя, люди із розумінням поставилися до затримок. Тепер всі механізми працюють, як і раніше. Більше того, попри війну, ми восени внесли зміни до програми та збільшили в 1,5-2 рази виплати майже для всіх категорій отримувачів, зокрема для осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, захисників та захисниць України, багатодітних родин.

Соціальне таксі з початком повномасштабного вторгнення не працювало. Але зараз воно повертається до роботи, бо, незважаючи на масову евакуацію, дітей з інвалідністю в місті залишилося чимало.

Тобто не так швидко, як хотілося б, але ми повертаємося до всіх тих послуг, які надавалися в мирний час. Попри війну ми відкрили Центр протидії домашньому насильству на Лівому березі, Центр допомоги врятованим, Центр Барнахус, де можна проводити опитування дитини, яка зазнала насильства. Все робилося за позабюджетні кошти. Також відкрили ще один VCENTRI HUB для роботи й комунікацій з громадськістю в Голосіївському районі. А ще запрацював новий терцентр соціального обслуговування громадян у Шевченківському районі, де, крім усього, можна отримати і деякі реабілітаційні послуги. 

- Як змінилися пріоритети з настанням зими і з початком методичного нищення ворогом столичної енергоінфраструктури? Чи вдається протистояти новим викликам?

- В місті велика кількість соціальних установ — поміж них, і геріатричні пансіонати та психоневрологічні інтернати. Якщо на початку війни ми максимально евакуювали дитячі інтернатні заклади, то евакуйовувати геріатричні установи було дуже складно, бо там живуть літні люди, зі слабким здоров’ям, вони, переважно, відмовлялися кудись виїжджати. До того ж, ми прийняли в ці інтернатні заклади внутрішньо переміщених одиноких осіб. Приміром, після евакуації геріатричних установ з Донеччини поселяли людей в наші заклади, у дитячому пансіонаті для дівчат з психоневрологічними потребами зараз живуть діти з Харківщини. 

Тобто, приблизно три тисячі людей, як і раніше, постійно перебувають у таких закладах. І найперша проблема в умовах атак ворога на критичну інфраструктуру - це опалення наших установ, забезпечення їхніх мешканців гарячою водою, харчуванням. Ми все, що необхідно, організували на місцях: там є можливість приготувати їжу без електропостачання, встановлено генератори, обігрівачі. Нам дуже допомогло Управління Верховного комісара ООН у справах біженців із забезпеченням людей теплими речами.    

Також у Києві зараз перебувають дуже багато внутрішньо переміщених осіб, більше 200 тисяч, які приїхали після 24 лютого. У них - свої потреби. Дуже добре, коли місцева влада їхніх рідних міст відстежує пересування своїх громадян, допомагає їм у розв’язанні проблем. Наприклад, влада Маріуполя створила для цього систему “Я — Маріуполь” та бере на себе відповідальність за те, як маріупольці влаштувалися. Вважаю, було б непогано, якби й інші регіони так організовували свою роботу.

ОСОБЛИВА УВАГА — ДІТЯМ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ БАТЬКІВСЬКОЇ ОПІКИ ПІД ЧАС ВІЙНИ

- А столичні фахівці стежать за своїми підопічними? Ви згадували, що багато дітей-інвалідів зараз виїхали за кордон, чи знаєте, де конкретно вони перебувають?

-  Якщо дитина з інвалідністю виїхала разом з батьками, то саме вони несуть за неї відповідальність. Але якщо є якась проблема, батьки звертаються до нашого центру, самі виходять на зв’язок.

Ми ж повністю супроводжуємо дітей-сиріт, дітей, позбавлених опіки і піклування, тих, хто перебував у дитячих будинках сімейного типу та в  інтернатних закладах. Коли була системна евакуація, домовлялися з Укрзалізницею, яка надавала для цих потреб по 10 вагонів у кожному потязі на Хелм. В цьому місті розгорталися тимчасові пункти для перебування наших людей. А вже там дивилися, що можуть запропонувати тій або іншій дитині. Тому що в Європі немає такої системи, як у нас - там цим займаються громадські та благодійні організації.

Щодо дітей з батьками, то в лютому-березні вони, як правило, доїжджали до Варшави або до Кракова, а звідти вже їхали в Німеччину, в Італію, куди пропонували благодійники.

Зараз із цим складніше, бо європейські країни вже переповнені нашими вимушеними переселенцями. Тому намагаємося вирішувати питання в кожному конкретному випадку, якщо виникає потреба в розміщенні наших підопічних. Також якщо раніше європейські партнери, організації охоче допомагали з евакуацією, то зараз вони говорять: давайте ми вам допоможемо щось на місці добудувати, відбудувати, аби надавати послуги в середині вашої країни.

- А що з адаптацією до нових умов дітей, котрі втратили батьків, або чиїх рідних позбавили батьківських прав уже під час війни?

- На жаль, справді, починаючи десь із травня, такі діти у нас з’являються. В основному, вони залишаються без батьківської опіки і піклування через складні життєві ситуації в родинах, коли дорослі зловживають алкоголем. Війна загострила такі проблеми, психологічно зламала багатьох людей.

Але за цих обставин дитина взагалі-то по-іншому реагує на ситуацію. Війна для неї відходить на другий план. На першому місці - факт втрати родини. Тому, як і завжди, важливо, щоб із такими дітьми працювали психологи. Використовуємо як увесь попередній досвід, так і нові методики, що з’являються  у світі.

Велика проблема з дітьми, котрі втратили батьків на фронті. Тут мають працювати кризові психологи конкретно з кожним неповнолітнім, особливо, якщо це підлітки. В Києві таких кричущих проблем, як у Бучі, Ірпені, де дето з  дітей після стресу навіть не розмовляв, не було.                                                                                        

З іншого боку, до нас приїхали діти, наприклад, із Маріуполя, котрі були там під завалами, сиділи під обстрілами. З ними ретельно працюють психологи. І взагалі система психологічної підтримки — це те, на чому доведеться робити акцент, адже психологічні проблеми можуть проявлятися пізніше, навіть за кілька років після війни.

Тому зараз ми почали співпрацювати з Ізраїлем задля створення Центру стресостійкості та навчаємо наших психологів за ізраїльськими методиками. Ізраїльські колеги мають великий досвід не лише у підтримці військових, їхніх родин, а й взагалі усього цивільного населення. Приміром, щойно стався якийсь приліт, людям потрібно надати невідкладну психологічну підтримку, адже ніхто не знає, як стрес спрацює у кожному конкретному випадку.                                                                          

ПО ВІЙНІ БУДЕ ПОТРЕБА В РЕАБІЛІТАЦІЇ НЕ ТІЛЬКИ ВІЙСЬКОВИХ, А І ЇХНІХ РОДИН

-  Нові завдання для соцпрацівників пов’язані і з потребами в реабілітації та соціалізації ветеранів, зокрема тих, хто отримав поранення чи контузію.

- Так. Для нас це абсолютно новий напрям. На жаль, за 8 років війни наша держава не змогла забезпечити створення належної системи реабілітації та реінтеграції військових. А захисників, які повертаються та ще повернуться із фронту і які матимуть проблеми зі здоров’ям, буде в рази більше.

Особливість допомоги їм  — комплексне супроводження родин військових та родин загиблих, і сімей захисників, котрі втратили здоров’я, отримавши інвалідність. По-іншому підходити до цього не можна.

За ініціативи міського голови Віталія Кличка Київрада затвердила Концепцію реінтеграції та підтримки киян-ветеранів російсько-української війни. Вона стане основою окремої міської цільової програми, яка вже розробляється. Міські депутати також проголосували за рішення про створення єдиного центру комплексної підтримки учасників бойових дій “Київ мілітарі хаб”. Ми хочемо створити єдиний ветеранський центр, де колишні військові зможуть отримати увесь спектр послуг, зрозуміти, на що вони мають право і як краще цим правом скористатися.

Зараз допрацьовуємо деталі: який вигляд матиме хаб, як працюватиме, яке наповнення, які послуги там надаватимуть. Для цього радимося з ветеранською спільнотою, зокрема із тими, хто перебував у полоні, хто втратив близьких.

Після перемоги на нас чекає колосальний обсяг роботи з ветеранами, з яким ми ніколи не стикалися. Методики створення таких центрів напрацьовано у Сполучених Штатах та в Ізраїлі. Тобто, є досвід, який брати, інтегрувати. І ми вже почали активно залучати для консультування ізраїльських колег. Вони приїздять до Києва, спілкуються з нашими ветеранами, котрі повертаються з війни, розповідають, як це працює у них і що можемо й маємо зробити у нас.                     

- І яким бачите ідеал системи реабілітації захисників? Хто має стати головним у супроводженні ветерана – реабілітолог, фізіотерапевт, психолог?

- Ні. Це має бути кейс-менеджер, людина, яка розуміє, що зараз конкретно потрібно ветеранові. Ми ж військових не бачимо одразу, щойно вони повертаються із фронту. Працюємо з ними у соціальній сфері вже десь за пів року, коли вони отримують статус УБД чи інвалідність.

Надалі підхід треба змінювати. Вже коли людина потрапляє до шпиталю з пораненням, із нею має працювати кейс-менеджер, який розкаже про всі можливості щодо її прав та супроводжуватиме її під час оформлення документів. А завдання у процесі лікування - допомогти родині, оцінити потреби та вже шукати можливості їх задовольнити. 

Менеджер пропонує, а ветеран уже сам вирішує, що йому передовсім потрібно. Чи то він спортом займатиметься, чи піде вчитися на ІТ-фахівця, чи відкриє свій бізнес, отримавши спеціальний пільговий кредит. Це вже питання комплексної соціалізації. В контексті підтримки ветеранів ми не повинні говорити лише про матеріальну допомогу та пільги. Маємо зробити все, щоб людина повернулася до нормального життя, щоб жити в нових умовах була готова її родина. Бо військові повертаються з досвідом, якого у нас немає. І цей досвід нікуди не подінеться. А родина не знає, як працювати та як жити із цим його досвідом. І тут важливо її цьому навчити.

- А що з кадрами, які можуть взяти на себе такі функції й, відверто кажучи, дуже складні завдання?

-  Готуємо ці кадри, навчаємо. Деякі соціальні працівники вже проходять навчання на такого кейс-менеджера. Нормативно усе прописано у стандартах Міністерства соціальної політики. Єдине, що раніше такі фахівці не працювали саме з військовими. Але у нас є люди, котрі опікуються учасниками АТО/ООС, є дружини загиблих, які працюють у нашій сфері. Розраховуємо, що на роботу приходитимуть колишні військові, які самі мають поранення та працюватимуть з ветеранами як рівні з рівними, адже вони добре знають, що пережила людина і чого вона передовсім потребує, повертаючись до мирного життя.

У ПЛАНАХ — ВІДКРИТТЯ “МІЛІТАРІ ХАБА” І ТРЬОХ ЦЕНТРІВ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ-ІНВАЛІДІВ

- Чи змінюється під час війни спілкування чиновників із реципієнтами міських соціальних програм? Цифровізація допомагає зменшити документообіг, кількість і тривалість бюрократичних процедур?

- Впроваджуємо всі цифрові новації, які є в державі. Але зараз, коли часто немає світла, відсутній Інтернет, не працює жодна база і швидко вирішити якісь питання досить складно.

Проблема ще й у тому, що більшість літніх людей не готові працювати в Дії. Їм потрібно поспілкуватися, люди хочуть роз’яснень від фахівців. Намагаємося максимально доносити необхідну інформацію. Але, якщо відверто, то у величезних масивах інформації пенсіонеру дуже складно зараз знайти дані щодо його прав, гарантій і пільг. Тому намагаємося надавати таку цільову інформацію, роз’яснення у ЦНАПах, в  управліннях соцзахисту, територіальних центрах соцобслуговування. Залучаємо до цього всі наші медіаресурси і хаби VCENTRI HUB, які працюють в кількох районах. Там, до речі, проходить дуже багато заходів, зокрема і тренінгових щодо поведінки в надзвичайних ситуаціях. За рік там провели більше 220 тренінгів з домедичної допомоги, а також  з поводження у разі ядерної й хімічної загрози, які пройшли більше 5000 киян. Ще в хабах працювали консультативні центи для вимушених переселенців, які надавали юридичні, психологічні послуги, допомагали із працевлаштуванням.                                                                                                 

Хотіла б подякувати і працівникам телеканалу “Київ”, і радіо “Київ”, й видання “Вечірній Київ” за оперативне інформування киян про події в місті. Ці ресурси стали важливим елементом комунікації під час вторгнення, тому що є запит на інформацію від офіційних джерел. Люди хочуть розуміти ситуацію, і наші ЗМІ її постійно роз’яснюють та борються з фейками і дезінформацією. 

Також в місті працює гаряча лінія 15-51. Щоранку аналізуємо інформацію та сигнали, з якими туди звертаються люди. Комунікація з киянами також відбувається через районні адміністрації. Тобто, інформацію про проблеми й потреби ми маємо та їх розв’язуємо.

- Конкретизуйте, з якими проблемами кияни найчастіше звертаються через гарячі лінії, соціальні мережі та безпосередньо до органів соціального забезпечення й опіки?

- Найбільше звернень з приводу отримання продуктових наборів, матеріальної допомоги, компенсації за лікування. Тобто, дуже багато життєвих питань. І, звісно ж, зараз топ звернень до кол-центру – це світло й тепло.

- Насамкінець узагальніть, як Київ готується до роботи соціальної сфери після перемоги. Бо ж проблеми, про які ми з Вами говорили, одномоментно не зникнуть, а за деякими напрямами їх розв’язання потребуватиме навіть більших, ніж зараз, зусиль.

- Перше - це затвердження програми реінтеграції й реабілітації військових та запровадження нової системи послуг для підтримки ветеранів і їхніх родин. Це має запрацювати вже цього року.

Друге завдання - завершення розбудови системи дитячої реабілітації, адаптації дітей з інвалідністю.

І, третє -  продовжити надавати увесь спектр соціальних послуг, які вже  впроваджено у Києві.

-  А чи знадобляться для цього якісь капіталовкладення? Можливо, доведеться відновлювати чи й повністю перебудовувати пошкоджені ворогом об’єкти, а, може, будувати нові, оскільки нинішньої мережі буде недостатньо?

- Думаю, що ми рухатимемося за довоєнним планом в частині розбудови і капіталовкладень у соціальну сферу. Критичних пошкоджень соціальних об’єктів унаслідок бойових дій, на щастя, немає.

Натомість потреба в будівництві та реконструкції приміщень під реабілітаційні установи, реабілітаційні центри, звісно ж, є. Наприклад, потрібен капітальний ремонт у ветеранському шпиталі в Пущі-Водиці, який можна перетворити на такий сучасний реабілітаційний центр. Матеріально-технічна база у Києві є. Просто треба її осучаснити, модернізувати, наповнити новим обладнанням для того, щоб усе це працювало на повну потужність після війни.

Розмовляв Владислав Обух

Фото: Євген Котенко