Українці були потужною силою опору радянській тоталітарній системі

Ще навіть не знаючи правди, як тепер, про масові повстання у Норильську, Воркуті, Караганді, я був уже достатньо обізнаним, щоб розуміти, що українці і на рідних землях, і в засланні, були потужною силою опору радянській тоталітарній системі. Прихованою чи відкритою – в залежності від обставин.

Особливо після того, як офіційно була запроваджена така форма покарання як каторжні роботи. Про це свідчили й законодавчі дії влади. 6 квітня 1950 р. Рада міністрів СРСР ухвалила таємну постанову про скасування термінів заслання осіб, виселених на поселення в період 1944-1949 рр. Згідно з постановою вони вважалися засланими довічно. Зразу ж за цим, 15 квітня МВС СРСР видало указ, згідно з яким виселенці-ОУНівці мали залишатися у спецпоселеннях пожиттєво.

Першим (начебто розконвойованим) українцем, що відбував тривале „перевиховання”, у „виправно-трудових” сталінських таборах, з яким я познайомився під час військової служби в сибірських краях, був пацієнт Іркутського інфекційного госпіталю ім. Марата. Мене випадково загнали туди різкі зміни клімату – між якутським та байкальським, а також тиску, харчування та інші обставини, пов’язані з переїздами, переходами тощо. 21 день карантину давав неймовірні можливості для спілкування і пізнання. Однак психологічно ми були людьми двох світів: один хотів розпитувати, інший не хотів розказувати. Між нами була стіна: мій офіцерський кітель.

Для нього – „беріївский”, остогидлий і злочинний, зрадливий і каральний, який аж ніяк не викликав довіри. І все ж, чоловік майже не відходив від мене. Я був з України! І це було мов перепустка в душу. Але кайдани пам`яті стримували його. І мимоволі ми помінялись ролями: він розпитував і розпитував. Географія інтересу була всеукраїнська. Уловити якісь прив’язки до конкретних місцевостей чи колективів було практично неможливо. Він винятково професійно уникав будь-яких зачіпок, які б розкривали його походження, або політичні уподобання. Один з „лікарів”, котрий невідступно контролював наші взаємини, ніби між іншим, сказав: „Цьому чоловікові стільки дісталося, що він довго не протягне”.

А отримавши відпустку, я завітав у Києві у свій річковий технікум, де мене радо зустріли викладачі. Відповідаючи на запитання, згадав і про Іркутськ, і про Амуро-Якутську автомобільну магістраль (АЯМ) де закриті скалою повороти над глибоченними гірськими прірвами приводили в жах… Необачно повторив, як нам говорили, що це будівництво здійснювалося антирадянськими елементами, злочинцями. Один із слухачів при цьому спохмурнів, і мені здалося, я побачив в його очах сльозу. Так і було. Потім викладач сопромату відкликав мене і сказав: „Я той злочинець. Саме там минула моя молодість”.

Густе „прополювання” українського суспільства - не літературний образ, а жорстока реальність тогочасся. Масу прикладів можна було  навести потім і по університету, в тому числі й по такому ідеологічному факультету, як журналістика, зокрема й про двох моїх однокурсників - Гриця Гайового і Славу Чорновола. Григорій відбував термін за свої „неправильні” погляди в Мордовії. Там же, протягом довгих семи табірних років, спілкуючись із в’язнями сумління з України, вивчав мову Шевченка відомий латвійський поет Кнутс Скуєнієкс.  І коли в травні 1995 р. два президенти – України і Латвії – офіційно відкривали очолюване мною (1993-1997) посольство в Ризі, то перекладачем з латиської для Леоніда Кучми був саме він - автор перекладу „Заповіту”. (Це була наочна користь від „другої державної мови” в ГУЛАГівскому радянському союзі).

У тій же Мордовії, в таборі суворого режиму, відбував частину із своїх 17-ти невільницьких років політичний в’язень Чорновіл, пізніше вбитий і посмертно увінчаний званням Героя України. В’ячеслав  Максимович - особлива сторінка біографії нашого курсу. Разом із своїм другом Павлом Щирицею він перевівся до нас із філологічного. Шлейф якихось чуток щодо “морально-політичного” обличчя Слави, Славка (всі по-дружньому так його й називали) порівняно швидко відпав сам собою. Згодом, однак, ім`я здібного студента знову обросло ореолом політично забарвленої загадковості. У парткомі сказали, що хлопець серйозно заплутався і попросився на комсомольську будову, хай їде й заробляє позитивну характеристику. (Згодом у довідниках це назвуть: „Мав перерву у навчанні. Працював у Донбасі”.) Очевидно ні в керівництві університету, ні в делікатних службах не було тоді одностайності щодо майбутнього довголітнього „зека”, правозахисника, кандидата в президенти, лідера Народного руху України, і на довершення... Героя України. (Хто б міг подумати?!). Якісь сподівання на „виправлення” Чорновола дали йому змогу невдовзі повернутися в університет і закінчити його з відзнакою. Дуже поширена думка про те, що він був виключений з університету, не відповідає дійсності. Досить проглянути наш випускний фотоальбом, щоб переконатися в цьому. Коли через більш як тридцять років ми розговорилися про все це в Ризі, де В’ячеслав був моїм гостем у Посольстві України, він, пам’ятаю, тільки примружився й хитрувато перепитав: „Сказали – попросився?..” Це правда, так і сказали, хоч усі прекрасно розуміли, як такі речі вирішувались.

 А нам і тоді в Латвії, і за наступних зустрічей було про що поговорити. Про те, зокрема, як він дзвонив (дзвонив Павло Скочок і передавав трубку Чорноволу), щоб потрапити в Жовтневий палац на прес-конференцію з нагоди припинення радянсько-польської операції проти зарубіжних українців „Бумеранг”. Я проводив її як член колегії Міністерства закордонних справ (на мою пропозицію, разом з директором РАТАУ В. Бурлаєм). Не послухавши моїх застережень, Чорновіл сказав: „Я все-таки прийду!” Це була його помилка. У тодішніх телефонів були „довгі вуха”. По дорозі в Жовтневий палац „дужі хлопці” підхопили його під руки і вивезли в степ десь аж за Жашків, де й кинули. Але він таки дожив до своїх прес-конференцій. Уже при Незалежності я представляв його в прес-центрі МЗС у ранзі кандидата в Президенти України.

Говорили ми й про ще не афішовані і дещо несподівані для мене плани порятунку Народного руху, з залученням до цього відомого дипломата Г.Й.Удовенка, проти чого я заперечував. Можливо, я з близького зарубіжжя не повністю усвідомлював, як недавні соратники дружно тиснули на свого побратима, але й досі залишаюсь при думці, що вихід із ситуації, як його бачив В`ячеслав, був не найкращим. Більше того, думаю, що це був не його проект. А заодно згадували й знайому Якутію, де Чорноволу довелося відбувати покарання, а я всього лиш „відбував” армію. Зважаючи на деякі публікації, мушу сказати, що в особистих розмовах В’ячеслав, на відміну від емоційних публічних сплесків, був тверезим і цікавим співрозмовником, залишаючись при цьому стійким державномислячим патріотом.

Пригадуючи все це, мимоволі задумуєшся над умовами, в яких доводилося працювати. Повторюся: був довголітнім членом КПРС. Партії Леніна – Сталіна. Так її гордо іменували. Був різним. Спочатку був начебто як мобілізований. Бо ж мене справді покликали в цю доволі специфічну й почесну тоді організацію, у цю політичну армію, де я був дисциплінованим, патріотичним і відданим солдатом. Певний час відчував себе навіть ідейним борцем. Хоч і не розумів, чому за якесь невдале слово чи анекдот треба було кидати людей у тюрягу. Проте згодом під пресом знань і  вражень став мінятися, до того ж настільки серйозно, що, переживши якийсь період внутрішньої боротьби з самим собою, я все більше ставав нетерпимим до всякого керівництва, партійного, державного. До начальства. День у день воно відкривалося переді мною такими несподіваними гранями, що іноді хотілося все трощити, нищити… Не буду наслідувати деяких моїх колег, котрі – хто по совісті, а хто з кон`юнктурних міркувань – видають подібні настрої за героїзм, за усвідомлену боротьбу проти Системи. Це було б неправдою. Але, коли ти буквально фізично відчуваєш утрату опори в інтелектуальних авторитетах, яких майже не осталось, а ті, що залишались, дрібніли на очах, ставали неприємними, якщо не огидними, то, вже й не знаєш, як це кваліфікувати й витримувати. Хронічне невдоволення в різній формі – в слові чи в поведінці – проривалося назовні. Голова мимоволі поверталася в бік офіційно критикованих, переслідуваних. Може вони кращі? Але й вони були такими різними, розхристаними, не завжди зрозумілими. І все ж викликали симпатію… Виділив би хіба що Матвія Михайловича Шестопала, людину цільну, фронтовика, декана факультету журналістики, журналіста-міжнародника, керівника моєї дипломної роботи, якого жорстоко видворили з університету з тавром НАЦІОНАЛІСТ.

Посилювалось навіть відчуття кричущої несправедливості. Замість того, щоб цей думаючий народ використовувати в інтересах суспільного розвитку, його силкувалися прибрати з дороги подалі, ізолювати, а то й знищити. Де вдавалося, їх стравлювали між собою. Могильники не завжди розуміють, що роблять. Адже побудова бар`єрів навколо цих особистостей у глухій країні давала ключ до розуміння кричущих розстрільних процесів 30-х років, інформація про які просочувалась крізь мури замовчування та брехні. Якщо не вірив або сумнівався, - починав вірити. Влада несвідомо вела просвітницьку роботу проти себе. Моя стаття про Шестопала М.М. так і називалась: „Безглуздя влади політизувало молодь”.  Коли говорити чесно, спочатку не було несприйняття Системи чи Партії. Було нестерпне розчарування в партійцях, передусім у керівних. Отих нахабних,  і цинічних – носіях цінностей і опори Системи.

Думаю, що такий напівзамкнутий, болісний період внутрішньої еміграції, був у житті дуже багатьох людей. Але ж не з усіма станеш про це говорити. Іноді складалося враження, що й опір безглуздий.  Політична складова в подібних ситуаціях зразу ж піднімала цю тему на рівень якогось злочину, а, з іншого боку, вимагала виняткової довіри. В усякому разі, я абсолютно точно знаю, як, переживаючи певні істеричні зриви з того чи іншого приводу, поступово формувався явний антирадянщик - відомий нині письменник Олександр Шугай. На якомусь етапі він уже не контролював себе і „різав правду-матку” на таких регістрах, котрі становили реальну небезпеку його журналістському статусу, а може й життю. Я остаточно відчув це, сидячи в кріслі міжнародного відділу ЦК. Коли телефон уже не витримував нав’язаної  Шугаєм „свободи слова”, я запропонував зустрітись на „нейтральній території” без телефонів і свідків. Не пам`ятаю вже конкретного приводу Сашкового невдоволення владою і партією, але в сварці ми курсували Хрещатиком безрезультатно і, здавалось, безкінечно. Врешті, я не витримав і запропонував колезі „взяти голову в руки” і дещо змінити поведінку. Інакше, сказав я, згориш ні за цапову душу. Арешти навколо давали для цього всі підстави.

Він тоді прислухався, і ми дружимо ось уже десятки років.

Та що там Шугай. Якщо навіть відповідальний редактор газети „Радянська Україна” Юрій Заруба, заступаючи в 1963 р. на посаду, заявив щось воістину неймовірне: „Я не працюватиму на ЦК! Ніяких соціалістичних зобов`язань, рапортів, повідомлень про сівбу, вугілля – всього того, чого хочуть у ЦК, на сторінках газети не буде. Це нікому не потрібне…” Багатьом, мабуть, неможливо навіть повірити, що саме такою була „тронна” промова керівника центрального партійно-урядового органу. Колектив був шокований. Адже це говорив не якийсь новачок на ниві журналістики, а недавній авторитерний працівник зовнішньополітичного відомства, блискучий публіцист-міжнародник, член Спілки письменників України. Це був протест людини, котрій стало нестерпно тісно в рамках дозволеного, котра не витримала ідеологічної зашореності, перебуваючи в самому її епіцентрі. Наївно сподіваючись на те, що нова посада відкриє йому можливості для вільної творчості, він подумав, що отримав право стати над цензорами і партійними чиновниками. Він трагічно помилявся. Невдовзі його максимально обмежили політично, а коли в 1973-му занедужав – катастрофічно запізнилася невідкладна допомога. В самому центрі Печерська!

Україна зазнала чергової непоправної втрати.

Торкаючись питань лояльності до радянської влади та її вищого керівництва, я пропустив чомусь доволі промовистий факт із шкільного минулого.

З відмінними атестатами, за порадою завуча Михайла Дем`яновича, ми  з однокусником Анатолієм Бричуком вирушили освоювати столицю, і 1 вересня 1947 р. розпочали навчання в Київському річковому технікумі. Але похвалитися успіхом завучу не вдалося, хоч перед цим він квартирував на нашій вулиці. Сказали люди: кудись терміново виїхав. Через багато років, працюючи над цими записками, я дізнався, що „виїхав далеко”. Передаю дослівно:

„Закушняк Михайло Дем`янович, 1901 р. н., с. Клинове, українець, освіта неповна вища, проживав у с. Івангород Христинівського  району Київської (тепер Черкаської) області, вчитель неповної середньої школи. Заарештований 18.09.1947 УКДБ Одеської області („у 1942 році вступив у Організацію українських націоналістів на пропозицію члена ОУН Духового, виконував обов’язки референта районного проводу, розповсюджував націоналістичну літературу, вів антирадянську агітацію; у січні 1944 року разом із братом Іваном переховував крайового провідника „Байду”, якому за допомогою Вареник дав можливість втекти від радянських репресивних органів”). Реабілітований… А чоловік же виховував нас радянськими патріотами!

Йдеться тут про підпільну націоналістичну групу на Голованівщині (нині Кіровоградської області), розгромлену німецькими карателями та частинами Російської визвольної армії (РОА) Андрія Власова.

У зв`язку із цією вставкою про шкільного завуча, ще раз повертаюсь до вжитого мною визначення „густе прополювання”. Воно було невипадкове і навіть дуже щільне, якщо врахувати, що, починаючи з рядового села й школи і далі аж до столиці - в технікумі, університеті, в партійній газеті, - і навіть за кордоном, я щоденно стикався з фактами переслідуваня людей за погляди й дії, не угодні „найдемократичнішій”, якщо вірити пропаганді, владі. А, з іншого боку, чи потрібні ще якісь докази повсюдного опору тоталітарному, антинародному режиму, в який перетворилася ленінсько-сталінська перша в світі соціалістична державна система? Адже це не просто вихоплені факти-випадки. Це саме життя в його реальному образі. Осмислюючи його, мимоволі доходиш висновку: така система була приречена, і розвал народженого нею Союзу був невідворотним. Не було ні Союзу, ні Ради. На заміну теж поки що тільки курява ідей.

А нинішні будівничі сили уже в браслетах нового ЦК - олігархату. Суспільство  ж орієнтують на очікування, що хтось їх зніме. Може – грузин, може – латиш чи литовець?.. Може – Європа разом з Америкою, котрі нібито знають ліки від хвороб „старшого брата”. Надія вкотре не на власні сили, а на „варягів”.

Володимир Чорний

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства