Конфлікти 2020 року і вичікування Кремля
Рік тому, напередодні круглого і красивого, як щасливий квиток, 2020 року, Москва жила у передчутті геополітичних перемог. Причини для цього були скоріше суб'єктивні - в авторитарній пост/нео/імперській країні сакралізують не лише владу, а й символи, в тому числі ювілейні дати, у нинішньому випадку - 75-річчя подій 1945 року. І тут планувалися два найвищих піки у році. Ну, приблизно, як за радянської влади, коли найвищими точками країни були пік Перемоги (7495 м) і пік Комунізму (7439 м)...
Відповідно, політичний «пик Победы» Кремля мав припасти на Червону площу 9 травня, куди планувалося зазвати лідерів головних країн світу. А ось замість піку Комунізму у Москві планувався «пик ООН». На честь ювілею створення організації Кремлю дуже хотілося зібрати саміт п'ятірки постійних членів Радбезу ООН з перспективою на те, щоб зробити подібні зустрічі «решал» (в термінології Кремля) традиційними.
НЕЗВИЧНА РЕАКЦІЯ КРЕМЛЯ НА «ПОДГОРАНИЯ»
Але замість цього ключовими стали інші цифри і літери – COVID-19. І всі урочистості, ювілеї пішли прахом. Ба більше, з безлічі напрямів російського зовнішнього периметра, так званого «ближнего зарубежья», що називається, палахнуло: Білорусь, Вірмено-Азербайджанська війна, Киргизія. Та й мирна зміна президента у Молдові - у той самий загашник московських «подгораний». Але при всьому тому реакція Кремля сильно відрізнялася від тієї, що ми бачили у попередні роки і до якої звикли.
При тому не можна сказати, щоб російська влада, нанизана на спецслужбістський стрижень, не працювала по кожному з названих напрямів. Як свідчать розслідування і «сливы», робота кипить. Але «мозговой центр» російської зовнішньої політики почав помітно пригальмовувати, довго вичікувати при виборі рішення, стратегії і тактики реакції на кожну з помітних подій.
Відповідно і пропагандистська машина РФ по кожному з названих приводів вже не включалася на повну потужність, як колись. (Стабільно голосно і вороже роспроп продовжує працювати лише на двох напрямах – українському та американському).
М'ЯКІ І ЖОРСТКІ СЦЕНАРІЇ? ЛУКАШЕНКО ПРОЧИТАВ
Найбільш гучний приклад, звичайно ж, Білорусь. До кінця року стало зрозуміло, що контрреволюція, реакція здобули тимчасову перемогу. Ціною того, що країна живе в режимі «внутренней оккупации».
А що ж Москва? Нагадаю, наприкінці серпня «МБХ медиа» та Центр «Досье» (проєкти Ходорковського) опублікували плани кремлівських політтехнологів (з АП РФ) щодо впливу на ситуацію в Білорусі. З двома напрямами сценарних варіантів - мирним і силовим. Згідно з «мирным» варіантом, передбачалося почати діалог між Лукашенком і ... незрозуміло ким, але тільки не жорсткими опозиціонерами. Гарантом таких переговорів мав стати який-небудь силовик, схвалюваний Москвою - для Лукашенка. А для антилукашенківських сил - якась впізнавана постать, зріла зірка шоу-бізу або, наприклад, екзарх всієї Білорусі митрополит Павєл ... За «жестким» варіантом планувався військовий переворот, прихід до влади хунти з якимось жорстким проросійським консерватором на чолі. Як приклад називався тодішній держсекретар Радбезу РБ, який до того 6 років був Міністром оборони - Андрій Равков.
Як кажуть, «материал вышел, что сделано?» О, дуже багато. Тоді ж митрополит Павєл був переведений з Мінська до Краснодара (25 серпня). Равков же - для початку знятий з посади секретаря Радбезу (3 вересня). А невдовзі відправлений від гріха подалі теж на Кавказ - послом до Баку (19 листопада).
РОБОТА ПО БІЛОРУСІ КИПИТЬ. ЩО ЗРОБЛЕНО? НІЧОГО!
Але наприкінці минулого тижня вже The Insider опублікував матеріали звідти ж, з АП РФ. Вони - у розвиток мирного сценарію реакції на білоруську революцію. І що ж там?
1. План формирования информационной инфраструктуры и ресурсной базы для формирования системы пророссийских лидеров разного уровня.
2. Список из семи активистов, с которыми Россия, вроде как, уже может сотрудничать по этому поводу (главы неких бизнес-структур).
3. Проект программы марионеточной прокремлёвской партии «Право народа».
Чим прекрасні ці документи - вони від вересня-жовтня цього року. Тому легко побачити, що із заявленого зроблено. Ні-чо-го! Ну, добре, давайте подивимося на поточне життя Білорусі - може, реалізовано щось подібне з іншої папочки розробників генерала Чернова? Відповідь та сама - нічого.
Туманні розмови про створення якихось проросійських партій у Білорусі пожвавлюються лише до візиту путінських інспекторів і затихають після їхнього від'їзду. «Переговорный процесс» Лукашенко імітує за допомогою ручного опозиціонера Юрія Воскресенського, милостиво випущеного із СІЗО КДБ. Назва структури, створеної «под него», варта того, щоб навести її назву повністю: «Информационно-аналитическое учреждение «Круглый стол демократических сил». Круглий стіл як «учреждение», та ще й «информационно-аналитическое». Це дуже тонкий гумор!..
Тобто реформи, обіцяні Путіну, Лукашенко останнім часом імітує з підкресленою недбалістю. А що замість? Ви тільки не смійтеся, але це... VI Усебілоруські народні збори, на яких «традиционно будут подведены итоги пятилетки, рассмотрена Программа социально-экономического развития на 2021-2025 годы» (11-12 лютого). Якщо ви подумали, що це щось на зразок XXVI з'їзду КПРС зі звітною доповіддю Леоніда Ілліча Лукашенка, то не помилилися.
І зауважте, знову ні слова про «конституционную реформу», «выборы после реформы», «это мой последний президентский срок». Ні, ну якщо кремлівські емісари притиснуть або треба буде терміново їхати до Путіна за грошима, то Лукашенко знову про це скаже, але швидко забуде.
А Москва, як казали раніше, «выжидает». Але тепер вже можна сказати, що і «впала в оцепенение, не зная какой вариант выбрать». Це все - з побоювання, що будь-який варіант загрожує їй погіршенням, ще більш несприятливим розвитком подій. Лукашенко ж користується цим, сподіваючись «провернуть фарш обратно». Але він застряг у м'ясорубці репресій і продовжує гнити, поширюючи сморід на всю Європу.
ПІВДЕННИЙ КАВКАЗ. ТУРЕЧЧИНА ПРИЙШЛА, ЩОБ ЗАЛИШИТИСЯ
Центр «Досье», вивчивши зливи з відомства генерала Чернова, показав, як багато і старанно адміністрація президента Росії працювала з проросійськими силами в Азербайджані та Вірменії.
Аж тут грянула півторамісячна війна-продовження за Карабах. І де усі ці напрацювання? Де обіцяний російський вплив? Азербайджан проводить спільний з Туреччиною «парад победы». А Вірменія отримала наочний урок ненадійності «старшего брата» (і хто тепер дасть гарантію, що нинішня ситуація у Карабасі назавжди або, хоча б, надовго?). Так, в останній, вже зовсім критичний для вірменської сторони момент бойові дії були зупинені. Було ухвалено рішення про введення в регіон російських сил для забезпечення безпеки транспортних коридорів. Але Росія тут і раніше була. Набагато важливіше, що в регіон прийшла Туреччина. І за принципом «две страны, один народ» з нього вже не піде.
У вівторок, 29 грудня, в Сочі відбудеться зустріч глав МЗС Росії і Туреччини Сергія Лаврова та Мевлюта Чавушоглу. Російський МЗС у коментарі, випущеному напередодні зустрічі, дає широку панораму приводів зустрічі: «Сверка часов по ситуации в регионе Ближнего Востока и Северной Африки, Закавказье, Центральной Азии, на Украине, в Черноморском регионе». …
Але ТАРС, який технологічно вимушений бути коротким і виносити в заголовок головне, новину про це подав так: «МИД РФ: Лавров и Чавушоглу подтвердят намерение расширить сотрудничество по «Спутнику V». От вам і вся стратегія «сверки» – зі стрілками безпорадності на V годин.
КИРГИЗСТАН І МОЛДОВА. ДОРОГИ В РІЗНИХ НАПРЯМКАХ
А от в ситуацію у Киргизстані Кремлю дійсно немає сенсу втручатися. Нині видається, що певній демократії і певній свободі слова у найдемократичнішій з середньоазіатських країн може прийти кінець. На 10 січня призначені не лише вибори президента, на яких, ймовірно, переможе Садир Жапаров, а й референдум щодо державного устрою. І нова Конституція, запропонована Жапаровим, передбачає авторитарне президентське правління з опорою на «Народный курултай». Влада також отримає можливість закривати ЗМІ і забороняти акції протесту. Тобто, все як в Росії…
Але у Молдові ситуація протилежна. На виборах-2020 Мая Санду впевнено перемогла промосковського кандидата, президента Ігоря Додона. Здавши повноваження новій переможниці, Додон поїхав до Москви поговорити про плани (і фінансування?) на майбутнє. З собою взяв мера Кишинева Іона Чебана (однопартієць Додона, обраний минулого року) і главу гагаузької автономії Ірину Влах. У Москві ключовою була зустріч із заступником голови АП РФ Дмітрієм Козаком (він там курирує не лише український напрям, а й молдавський). Поговорили «об укреплении стратегического сотрудничества между государствами». (Це при тому, що Придністров'я, як і раніше, окуповане російськими частинами).
Але при всьому тому і настирливої, зубодробильної критики на адресу конкурентки Додона немає. Можуть бути зрозумілі резони - надія «укротить» Маю Санду. Втім, подібна стриманість, вичікуваність для тих, хто регулярно стежить за роспропом, є незвичною.
ОПТИМІЗАЦІЯ АМБІЦІЙ ТА ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ МОЖЛИВОСТЕЙ
Така повторюваність дій, їх стилю, алгоритму, не здається випадковою. Російські аналітики, в тому числі і провладні, не могли не звернути на це уваги.
Піонером у пошуку нових концептів і формул став Федір Лук'янов, головний редактор журналу «Россия в глобальной политике», голова президії Ради із зовнішньої та оборонної політики РФ. Наприкінці жовтня в інтерв'ю «Почему вокруг границ России возникла дуга беспорядка» він відштовхнувся у міркуваннях від статті Солженіцина «Как нам обустроить Россию» 30-річної давності (згідно з нею, нагадаю, «обустройство» має включати приєднання Білорусі, Північного Казахстану та більшої частини України; кажуть, цю статтю Путін любить). Далі Лук'янов каже, що зараз Москва прислухається до порад Олександра Ісайовича і у неї «начинается рефлексия о том, что нам нужно и что не нужно».
Якщо більш детально: «Солженицын еще до распада Союза сказал, что нам не нужно колониальное наследие царского режима, не нужна Средняя Азия, Закавказье. Это чужое, а нам бы сохранить своё… Речь уже идёт не об империи в классическом виде, но об определении того, что из наследия империи достойно применения наших усилий и ресурсов, а что – нет… Какие (куточки пострадянського простору, - ред.) нужны, а какие можно на самом деле спокойно отпустить в свободное плавание. Или уступить тем, кто на них претендует – если такие есть. Тому же самому Западу».
Зауважте, як сильно це відрізняється від істерик «аналитиков»-пропагандистів: «Всё – наше», «Всех завоюем». При цьому, говорячи про те, що буде із зовнішньополітичною спадщиною Трампа за Байдена, Лук'янов вводить терміни «оптимизация геополитических амбиций», «инвентаризация возможностей и потребностей».
На наступному кроці міркувань інший відомий аналітик, теж загалом не опозиційний, але такий, що стоїть трохи далі від Кремля, Владімір Фролов названими термінами описує вже дії російської влади. І сам дає усім цим «оптимизациям», «инвентаризациям», «рефлексиям, что нужно, что нет» більш загальне, парасолькове визначення – зовнішньополітична «стратегическая сдержанность» Кремля. І знову корисно побачити весь ланцюг міркувань:
«У России обновилась политика на постсоветском пространстве. Большие мечты о «Евразийском союзе», «зоне привилегированных интересов», «русском мире», региональном доминировании… незаметно исчезли из актуальной повестки Кремля. Грандиозные замыслы существуют на ток-шоу госканалов, но те, кто проводит российскую политику в регионе, руководствуются куда более реалистичными нарративами. Есть понимание, что доминирование России на постсоветском пространстве – вещь хорошая, но цена претворения этой мечты в жизнь слишком велика, и на деле она может быть реализована только в самых отчаянных сценариях, когда затронуты экзистенциальные интересы государства. В большинстве же случаев, особенно там, где нет общей границы с Россией, постсоветское доминирование – это роскошь, а не «средство передвижения» к национальным целям развития».
АЛЕ ХТО ВАМ СКАЗАВ, ЩО ЦЕ СКРІЗЬ І НАЗАВЖДИ?
Приблизно про те саме говорить директор Московського центру Карнегі Дмітрій Тренін у матеріалі «Новые правила Москвы». На його думку, «одновременные кризисы в Беларуси, Нагорном Карабахе и Киргизии продемонстрировали зрелый подход России к своим соседям». Але Тренін, здається, занадто оптимістичний, коли говорить, що російський «образ действий в соседних странах меняется, и ее положение в Евразии меняется, все больше и больше оставляя империю в прошлом».
Фото: Getty Images
Такий «перегиб» у висновках «про империю в прошлом» видається гарним приводом, щоб висловитися і щодо усієї цієї концепції, частково сперечаючись з нею. Процитовані автори розглядають такий перехід до «сдержанности» та «зрелости», як щось таке, що твердо відбулося і є безповоротним. Що видається помилковим. Насправді ж немає жодних підстав вважати, що це односпрямований процес, а не циклічний.
Просто так вже 2020 рік склався - для амбіцій Кремля «не задался». Путін у ковідному бункері в страху за життя і здоров'я – не в тому тонусі. Пасіонарно-непередбачуваний Трамп, якого Москва обожнює, програв, тепер думай, як із системним Байденом управлятися. Так, ціни на нафту зросли до $50 за барель, відтермінувавши загрозу банкрутства, але це все ж не $100-200, коли можна було більш шикарно смітити грошима на євразійство та російськомирство.
Тому те, що відбулося, можна визначити виключно як стан російської зовнішньої політики на «здесь и сейчас», кінець цього року. Але при цьому повернення до імперської «несдержанности» та «незрелости» є можливим – за будь-якої істотної зміні важливих факторів, на кшталт названих.
Олег Кудрин, Рига
Фото: з відкритих джерел
