Супергерої нашого часу: Деолігархізація по-українськи

Історично склалося, що кожний пересічний українець вважає себе фаховим спеціалістом, незалежно від своєї професійної діяльності, як мінімум у трьох основних напрямках: спорті, політиці та бізнесі. Тому й не дивно, що на кожну знакову подію в цих сферах, починаючи від гри збірної й закінчуючи виступом перших осіб держави на міжнародних майданчиках, у нашого співвітчизника є власна експертна думка. Закономірно, що не лишилися наші співгромадяни й осторонь обговорення ініціативи президента України В.Зеленського щодо обмеження впливу вітчизняного олігархату.

З одного боку, жвава дискусія довкола цього питання обумовлена триєдністю “вічних тем” (спорт також інтегрований в систему функціонування вітчизняного великого капіталу), з іншого – проблема взаємопроникнення влади й великого бізнесу насправді є вкрай болючою для українського суспільства. І запит на обмеження впливу представників олігархічних груп (або більш вживане поняття в експертному середовищі – фінансово-політичних груп) є стабільно високим. 

Здебільшого негативне ставлення українців до представників фінансово-політичних груп сформовано ще з середини 90-х років ХХ століття й зумовлене особливостями накопичення ними первісного капіталу. З часів Помаранчевої революції значна частина громадян незміно покладає провину за існуючий стан речей у державі на олігархів. Згідно з всеукраїнським опитуванням на тему “Реформи, бізнес і політика”, що провів Центр “Соціс” за підтримки Інституту соціології НАН України 20-30 травня 2007 р., майже 70% громадян підтримували ідею реприватизації найбільших і найприбутковіших об’єктів великого бізнесу в Україні. Адже, на переконання 38% українців, великий капітал в Україні був сформований у нелегальний та нечесний спосіб. Крім того, на думку 65% громадян, великий бізнес є основним джерелом корупції та стагнації розвитку демократії в державі. Відповідно до іншого загальнонаціонального опитування, проведеного влітку 2007 р. трьома соціологічними службами (СОЦІС, USS, КМІС), 46,4% респондентів підтримували ідею повного розмежування політики й бізнесу, 27,8% – висловилися нейтрально й лише 13,9% – переконані, що бізнесмени можуть бути ефективними як політичні діячі. 

Не змінилися настрої громадян і після Революції Гідності. Згідно з дослідженням Фонду “Демократичних ініціатив” імені Ілька Кучеріва у співпраці з соціологічною службою Центру Разумкова (у 2015 р.), на думку українців – саме олігархи та уряд чинять найбільший супротив проведенню системних реформ у державі. Обидва варіанти відповідей набрали 51% підтримки серед респондентів. Проте, в той же час 32% громадян вважали, що уряд навпаки – сприяє проведенню реформ (баланс довіри -19%). І лише 7% (баланс -44%) опитаних поділяли думку щодо позитивної ролі олігархів у змінах в державі на краще. 

На початок 2020 року ситуація з настроями громадян залишалася незмінною. Відповідно до дослідження, проведеного двома вищезазначеними аналітичними центрами (з 6 по 11 грудня 2019 р.), трьома топ-проблемами в Україні є корупція (69% респондентів), війна на Сході України (68,9%) і засилля олігархів в економіці (30,7%). 

Проте не тільки в економіці. Ба більше, існування монополій та олігополій в галузях національної економіки є вторинною проблемою, по відношенню до базової – злиття бізнесу та влади. За таких умов влада є проводженням бізнесових інтересів, а успішний бізнес – результатом політичної діяльності. А так звані олігархи, які є найбільшою “рибою у ставку”, є лише елементом (хоча й надвпливовим) системи, залежним від існуючої політичної кон’юнктури та волі самих громадян.

Варто визнати, що Україна – не єдина держава з подібною проблемою. Значна частина високорозвинених демократичних країн Західної Європи та Північної Америки мали подібну проблему наприкінці ХІХ – в першій половині ХХ століття. Достатньо пригадати історію виникнення культового персонажа коміксів видавництва DC Comics – Супермена. Супергерой, який був створений Дж.Сігелом та Дж.Шустером, як реакція на Велику депресію та її наслідки для економіки Сполучених Штатів Америки. Резонуючи з реальними соціально-економічними та політичними проблемами в США, на перших порах Супермен був збірним образом громадських активістів, що борються з корумпованими політиками та бізнесменами і захищають інтереси уразливих верств населення. Дещо згодом в цьому протистоянні професор Р. Сабін розгледів відображення ліберального ідеалізму “Нового курсу” Ф. Рузвельта.

Згадка ані Ф.Рузвельта, ані супермена не є випадковою. В українській політичній традиції популярним є проведення паралелей між представниками вітчизняного істеблішменту і світовими лідерами. Тому й часто можна зустріти “двійників” Ф.Рузвельта, Ш.де Голля, Р.Рейгана, Лі Куан Ю, М.Тетчер, А.Меркель тощо. І тим паче, майже кожний президент України, уподібнюючись супермену, обіцяє боротися з “корумпованими бізнесменами та політиками” і остаточно вирішити проблему надмірного взаємопроникнення влади й бізнесу в країні. Напевно лише 1-й та 2-й президенти незалежної України Л.Кравчук та Л.Кучма відповідно не озвучували дану тезу у своїх передвиборчих програмах. Адже за президенства першого Україна лише утверджувалася як незалежна держава після розпаду СРСР, а за другого – основні вітчизняні фінансово-політичні групи якраз і були сформовані. У всіх наступних президентів дана теза була присутня в передвиборчій риториці. Проте, на противагу своїм заявам – вони або сприяли виникненню нових фінансово-політичних груп, або ж намагалися перерозподілити основні сфери впливу в державі на користь власної/“союзної” фінансово-політичної групи. Тому звернення В.Зеленського до даної теми було лише питанням часу.

Напевно, лише час зможе розставити крапки над “і” в питаннях, пов’язаних з “черговим раундом” деолігархізації в Україні. Проте й наразі можна зробити певні висновки. Серед найбільш ймовірних мотивів даної ініціативи можна виділити: 

► по-перше, бажання В. Зеленського та його команди розрубати “Гордіїв вузол” сучасної української політики – злиття влади і великого бізнесу. Вирішення даної проблеми може стати каталізатором соціально-економічного, політичного й демократичного розвитку держави;

► по-друге, бажання отримати доступ до оперативного контролю над медіа. Адже на даний момент ані президент, ані його близьке оточення не мають можливості безпосередньо впливати на редакційну політику топових ЗМІ. Державні ж медіа-ресурси мають зовсім незначну аудиторію, порівняно з часткою приватних медіа. В свою чергу, “лояльність” потужних медіа-ресурсів в Україні, як правило, є запорукою перемоги на наступних виборах; 

► по-третє, бажання перерозподілити основні сфери впливу й грошові потоки в Україні між представниками “нової команди” і фінансово-політичних груп, лояльних до влади. Також такі кроки дадуть змогу максимально сконцентрувати всю вертикаль влади в одних руках; 

► по-четверте, бажання утримати й наростити власний рейтинг і рейтинг своєї політичної сили. Адже в Україні традиційно високий запит населення на зменшення впливу фінансово-політичних груп на процес прийняття адміністративно-управських рішень; 

► по-п’яте, бажання нівелювати перманентні звинувачення з боку політичних опонентів в тісній комунікації з представниками тієї чи іншої фінансово-політичної групи тощо.

На нашу думку, поєднання всіх вищезазначених мотивів тією чи іншою мірою і є реальною підставою оголошення курсу на “деолігархізацію” та голосування “за” при розгляді законопроєкту “Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)” вже в другому читанні.

Однак, варто зауважити, що це не перша (і напевно не остання) спроба встановити нові “правила гри” в системі відносин “влада – великий бізнес”. Перші спроби формалізувати відносини між державою й великим капіталом мали місце в середині 90-х років ХХ століття: 27 січня 1995 р. було видано Указ президента України “Про фінансово-промислові групи в Україні”, який мав на меті затвердити Положення “Про фінансово-промислові групи в Україні”. Дещо згодом на Указ президента було накладено вето Постановою Верховної Ради України. Внаслідок узгодження інтересів різних груп впливу в стінах парламенту 5 травня 1995 р. був прийнятий Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні” від 21 листопада 1995 р., на основі якого 20 липня 1996 р. постановою Кабінету міністрів України №781 затверджено “Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп”. Наявність у законі значної кількості бюрократичних процедур та юридичних колізій призвели до його повної нежиттєздатності та відсутності інтересу в представників великого бізнесу грати за цими правилами. З моменту прийняття цього закону в Україні лише в 2001 році за рішенням Кабінету міністрів була створена перша та єдина промислово-фінансова група “Титан”, що проіснувала всього три роки. Сам закон втратив чинність наприкінці 2010-го року.

Чи виявиться Закон України “Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)” ефективним? Чи його чекає доля попередніх спроб формалізувати відносини бізнесу та влади? Готової відповіді, звичайно, не існує. Адже багато що залежить від наявності політичної волі та ефективності подальших кроків влади й суспільства, спрямованих на побудову транспарентних відносин у трикутнику “держава – бізнес – громадянське суспільство”. Як свідчить українській досвід, лише прийняття закону, навіть найдосконалішого (що навряд чи стосується даного проєкту), ще ніколи не вирішувало б проблему загалом. Проте наразі впевнено можна стверджувати, що прийняття даного нормативно-правового акту загострить протистояння вітчизняних фінансово-політичних груп, для яких дана ініціатива видається нічим іншим, як спробою нав’язати їм “нові правила”, що руйнують існуючий статусу-кво, і є реальною загрозою їхньому існуванню. Свідченням чутливості даної ініціативи для політико-економічних груп може слугувати сам процес голосування та перипетії зі скороченою процедурою у Верховній Раді України, плутанина з результатами волевиявлення народних обранців, публічне протистояння голови та першого заступника ВРУ, “бурління” в самій монобільшості, системна критика опозиційних політичних сил (варто визнати, для цього наявні й об’єктивні чинники), звернення до Венеціанської комісії тощо. 

Певної гостроти черговій спробі “деолігархізації” додає й “супергеройська сила” В.Зеленського – Рада національної безпеки і оборони України. Ця інституція за VI-го президента стала базовим інструментом вирішення абсолютно різноманітних питань – від протидії коронавірусу до боротьби з контрабандистами. Спочатку в поле зору даної державної інституції потрапили представники проросійських політичних сил та їхні медіа-ресурси, дещо згодом – контрабандисти та “вори в законі”, і на останок – олігархи. Відповідно до статті 5 проєкту закону про “олігархів”, саме РНБО прийматиме рішення, кого внести в реєстр олігархів (як мінімум, згідно з текстом законопроєкту до другого читання станом на 22.09.2021). Наявність такої “дискреційної сили” в руках президента України є реальним приводом для занепокоєння представників фінансово-політичних груп і їх активних дій, направлених на самовиживання. Наслідками такої реакції може бути загострення політичного протистояння в державі, погіршення соціально-економічної ситуації та руйнація сучасної “архітектури влади” в Україні загалом. 

На останок варто зазначити, що немає сумнівів у нагальності вирішення проблеми злиття влади та бізнесу в Україні. Впровадження ефективної моделі взаємоіснування великого капіталу, державних та суспільних інститутів прискорить соціально-економічний, політичний і демократичний розвиток нашої держави. Проте, реалізація даної мети повинна бути забезпечена покроковим виконанням стратегії розмежування державних, політичних і бізнес-інтересів, а не за допомогою дискреційних повноважень. Адже, нехтуючи законодавством, формальними процедурами, а й подекуди здоровим глуздом, – ми можемо опинитися в ситуації, коли “ліки від хвороби” можуть стати страшнішими, аніж сама хвороба. 

Ярослав Телешун

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства