«По цимбалах з Романом Цимбалюком»: Погляд із Нью-Йорка

Укрінформ 7 лютого розпочав цикл передач «По цимбалах з Романом Цимбалюком» – відомим журналістом, який тривалий час працював у Москві, а тепер приєднався до команди агентства. У кожному випуску розповідь про українські та міжнародні події подаватиметься в інтерпретації Романа та крізь призму країн, у яких працюють власні кореспонденти Укрінформу. Публікуємо текстову версію першої передачі – з власкором у Нью-Йорку Володимиром Ільченком.

- Ми розпочинаємо новий проєкт на базі агентства «Укрінформ» і будемо дивитися на світ з висоти київських пагорбів, що ж думають про нас сьогодні в різних столицях світу. Чому Укрінформ? В Укрінформі найбільша закордонна кормережа в нашій державі – це Сполучені Штати, Канада, Бельгія, Польща, Австрія, це батьківщина «Байрактарів» Туреччина, країни Балтії й т.д. Сьогодні на зв’язку в нас Нью-Йорк і кореспондент агентства «Укрінформу» саме в Нью-Йорку Володимир Ільченко.

- Вітаю, Романе, зі столиці світу Нью-Йорк. Тебе і всіх, хто нас зараз дивиться.

- Володю, столиця чого – світу? Мені казали, що це Москва.

- Москва – лиш «третій Рим». А столицею світу все-таки є Нью-Йорк, тому що Організація Об’єднаних Націй знаходиться в Нью-Йорку, Уолл-стріт теж тут, Бродвей і ще багато чого, тому, вибач мені, все-таки вважаю, що столицею світу є Нью-Йорк.

- Знову набрехали мені. Трапляється. Зрозуміло, що Сполучені Штати є наразі головним військовим і військово-політичним союзником України, принаймні про це свідчать військово-транспортні літаки, які щодня приземляються в Україні зі зброєю для нашої армії. А що там, саме на американській землі, говорять про Україну?

- На американській землі багато що говорять про Україну. Настільки багато, що іноді ти навіть не знаєш, що з цього приводу думати: від тривожного до такого, що треба всім розслабитися і нічого страшного не станеться. Тут знаходиться Організація Об’єднаних Націй, тож вважаю, варто повернутися до того, що робиться в ООН.

Минулий тиждень, Романе, можемо сказати, пройшов під знаком України, бо відбулося багато подій, які так чи інакше стосуються нашої держави.

У понеділок Сполучені Штати після консультацій з Україною скликали засідання Ради Безпеки ООН, де її члени зажадали від Росії пояснення: що її 100-тисячне військо робить на кордоні з Україною, і ми бачимо, що воно все прибуває та прибуває. У четвер навіть глава Пентагону, державний секретар і директорка Управління з національної розвідки в закритому режимі доповіли конгресменам і сенаторам, що Росія готує різні варіанти й навіть на 70% готова до повномасштабного вторгнення.

Росія ж на засіданні Ради Безпеки ООН 31 січня пручалася, переконувала не виносити це питання на порядок денний, проте з усіх 15 членів Радбезу її підтримав лише Китай, який проголосував «проти». Але не тому, що так любить Росію, а тому що керується якоюсь власною китайською логікою. Ще три держави утрималися – Габон, Кенія та Індія, які так само переслідують якісь свої цілі.

Росію вирішили заслухати всупереч істеричним мантрам російського представника в ООН на прізвище Небензя. Я тобі скажу, Романе, що щось їм в ООН не щастить на прізвища. Може, пам’ятаєш, раніше Росію там представляв такий собі Чуркін.

- Пам’ятаю.

- Який устиг прославитися тим, що розмахував перед членами Радбезу офіційним звернення Януковича до Путіна ввести в Україну війська. А потім це звернення зникло з усіх архівів. І той Чуркін зник, як кажуть у Росії, «скоропостіжно» відійшов на той світ.

Звісно, Росія на цьому засіданні жодних пояснень надати не спромоглася, а вдалася до улюбленої своєї справи – звинувачувати.

- Знову брехали?

- Ти здогадався. І звинувачувала у своїх бідах усіх, особливо Сполучені Штати, які заважають бути їй вєлікой страной.

Ніяких рішень Рада Безпеки не ухвалювала і не могла ухвалити, оскільки Росія при розгляді будь-яких рішень щодо її агресії, ти ж знаєш, накладає вето.

Та головне, усі почули від України, США, європейських партнерів, секретаріату ООН об’єктивну інформацію про те, що чинить Росія на очах у всього світу.

І цей захід розцінюється як превентивна дипломатія – тобто дипломатія, спрямована на уникнення чогось набагато гіршого, і ми знаємо – чого саме.

- Вторгнення.

- Так.

- Наскільки мені відомо, саме російська сторона використовувала оцю тезу: вторгнення не є неминучим. Так що там із цим вторгненням, можеш пояснити? Ти сказав, що американські спецслужби і взагалі американська держава оцінюють готовність вторгнення на 70 відсотків. Я, перебуваючи в Києві, оцінюю готовність України до захисту себе – на 100 відсотків. Так що з цією неминучістю?

- Щодо неминучості, це особлива тема. Справді, українські ЗМІ місяць чи більше рясніли повідомленнями про неминучість російського вторгнення, про яке нібито тільки говорять західні політики – і президент США Байден, і держсекретар Блінкен, і міністр оборони Остін начебто попереджали нас про неминучість. І при цьому запевняли, що вживають превентивних дипломатичних заходів. Якась нісенітниця виходить. З одного боку – неминучість, а з другого боку – запобіжні заходи. Уяви собі, Романе, що ми з тобою почнемо вживати превентивних заходів для недопущення настання ночі, хоча добре знаємо, що вона неминуча.

- Кажуть, ще й весна прийде таким же самим чином – неминуче.

- Будемо сподіватися, після мерзлої землі настане весна. А ще – заковика в перекладі одного англійського слова immіnent. Американці вживали словосполучення immіnent invasion. Українські ЗМІ, і не лише вони, які звикли послуговуватися Гугл-перекладачами чи іншими подібними засобами, переклали словосполучення як «неминуче вторгнення». Але це хибний переклад. "Imminent" означає загрозливий, навислий, такий, що ось-ось настане, але не передбачає невідворотності. Як Дамоклів меч, який нависає над головою, але відтинання голови зовсім не є неминучим чи незворотним. Це слово настільки наробило біди, як ти сказав, що американці минулого тижня взагалі відмовилися використовувати його для оцінки ситуації в Україні.

Мораль така: по-перше – треба вчити мову і не довірятися автоматичним перекладачам, а по-друге – засобам масової інформації не варто сліпо копіювати одне в одного повідомлення і множити таким чином всілякі помилки.

- Але ти кажеш – меч, який навис над головою. Все одно я мушу втрутитися, тому що в частині України це можливо. Тому що у нас тільки зараз без мобілізації, без нічого, просто постійний життєвий цикл української держави забезпечує майже пів мільйона силовиків. Це й армія, і прикордонники, Національна гвардія, і поліція, і купа інших, СБУ… Може, когось я ще не перерахував. Це я просто до того, що якщо хтось думає, що можна так прийти й образити українців, то, мені здається, він помиляється. Я хочу в тебе запитати в частині того, що зараз Росія цілий місяць, відповідно до Статуту ООН, буде головувати в Радбезі Організації Об’єднаних Націй. Як ти думаєш, на яких темах вони будуть брехати найбільше? І що це взагалі означає – головування в Радбезі? Не всі ж це знають.

- Дуже коротко, буквально кілька речень нагадаю, може, не всі пам’ятають – що таке взагалі Рада Безпеки ООН. Це – один із головних органів Організації Об’єднаних Націй, який відповідає за дотримання миру і безпеки у світі. До нього входять 15 членів, 5 із яких постійні, а решта 10 обираються від груп країн терміном на два роки. Серед постійних членів, як написано в Статуті ООН, 5 держав – США, Велика Британія, Франція, Китай і правильно – Радянський Союз. Росії там немає.

- І це дійсно. Це ніде не зафіксовано, правильно, саме в документах?

- Ніде. Вона зайняла це місце після розвалу СРСР у 1991 році. І для такої заміни, щоб туди внести Росію замість СРСР, треба було б, щоб Генеральна Асамблея ООН зібралася на своє засідання і двома третинами голосів проголосувала. Нічого цього зроблено не було. Жодних документів, які засвідчують право Росії засідати в Раді Безпеки ООН, як постійного члена, не існує. І це робить певною мірою цей орган якось напівлегітимним.

Так ось, у Раді Безпеки всі її 15 членів головують протягом одного місяця почергово. У січні головувала Норвегія, і наше питання там розглядали в останній день її головування – 31 січня. А в лютому головувати взялася Росія, яка сидить у Радбезі, як ми бачимо, незаконно, але всі заплющують очі, бо це ж ядерна держава, як би чого не сталося.

Можна уявити – скільки там буде вилито всілякої брехні, смороду, дезінформації за цей найкоротший у році місяць російського головування, але їм вистачить і 28 днів, аби заповнити лайном усі можливі канали Організації Об’єднаних Націй. Бо це, як ти, Романе, знаєш, вони вміють робити дуже вправно й оперативно.

Ось, наприклад, 7 лютого збирають Раду Безпеки ООН для обговорення шкідливості санкцій як засобу впливу на будь-яку державу, звісно, насамперед на них самих. 17 лютого Росія має намір винести на обговорення Ради Безпеки виконання Мінських угод, маючи на увазі, що Москва начебто їх виконує ретельно, а Україна – ні. Одне слово, нестатутний член, яким є Росія в Радбезі, з таким, я би сказав, ексгібіціоністським запалом показує свою «велич» і здатність впливати на світові процеси так, наче робить це востаннє, бо завтра цю можливість можуть відібрати. Ще повинен сказати, що за останній тиждень я спостеріг цікаву річ – Росія вдалася до якогось нового типу маніпуляцій.

- Новий тип брехні? Вони ж досконалі вже в цьому.

- Брехню можна типологізувати, з великою кількістю підвидів її, Росія вдалася до якогось особливого підвиду брехні. В чому він полягає? В протиставленні позицій України та Заходу. Російські представники вдають, ніби Україна вже погодилася з окупацією, стягуванням військ до її кордонів та постійними обстрілами наших позицій. Той самий Небензя, який представляє Росію в ООН, отримавши відповідну вказівку з Кремля, кілька разів намагався щось видушити з себе на засіданні Ради Безпеки таке: ви ж, мовляв, послухайте, що Україна каже, вона ж просить не нагнітати обстановку і зовсім не вважає нагромадження військ біля її кордонів чимось поганим чи якоюсь загрозою для себе, це все американці накручують, щоб звинуватити Росію і втягнути її в конфлікт, за цією логікою – американці змусили Москву вторгнутися й у Крим та Донбас у 2014 році.

Це така своєрідна форма дезінформації, про яку, до речі, попереджала представниця США в ООН Лінда Томас-Грінфілд. Вона казала, що Радбез не збирається вислуховувати пропагандистські брехні, які Росія, очевидно, поширюватиме. Це буквально майже цитата.

Мені було цікаво, як на ці російські маніпуляції відповість Постпред України при ООН Сергій Кислиця. А він згадав «Алісу в Країні Чудес», там відомий герой Шалам-Балам, російською Шалтай-Болтай, дуже своєрідно, на власний розсуд тлумачив значення слів. Кислиця попросив російського Шалтая-Болтая – Небензю залишити право роз’яснювати позицію України самій Україні.

- Слухай, це цікава річ, тому що, якщо вони збираються зібрати засідання з приводу Мінських угод, не мені, звичайно, підказувати нашому Постпреду України при ООН, як себе поводити, але мені здається, позиція наша дуже проста – ми за виконання Мінських угод таким чином, щоб на окуповані території повернувся український прапор і український порядок, а росіяни зі своєю зброєю пішли за порєбрік. Переконаний, що ця позиція буде оголошена. Єдине, що пан Небензя, мабуть, знову втече від слів з боку України, бо вони чогось люблять це самі розповідати і висловлюватись замість нашої держави. Цього, звичайно, робити, як хтось казав, не потрібно.

Але хочу задати ще таке питання. Зрозуміло, Габон, Кенія та Індія – це поважні держави, які утрималися з приводу розгляду питання по Україні, але ж Китай – країна дуже, дуже цікава. В кінці минулого тижня Володимир Путін сумував один на трибуні під час відкриття Олімпіади, але ж до цього у них були перемовини з Сі Цзіньпіном. І з огляду на такий трансатлантичний глобальний погляд на політичну карту, – що кажуть з приводу цього візиту в Сполучених Штатах? Чи правильно я зробив висновок, що наші російські сусіди знайшли собі старшого брата у вигляді Китайської Народної Республіки і відповідно Сі Цзіньпіна?

- Я думаю, що ти оцінив приблизно так, як я збирався сказати, що справді Росія з Китаєм ходять парочкою, але всі розуміють, що це такі ситуативні союзники. Так, вони разом співзвучно голосували в Раді Безпеки по розгляду російської загрози і ніколи не голосують за українські резолюції в Генеральній Асамблеї ООН – Китай ніколи не голосує, вони як правило утримуються, але й не голосують «за».

- Але цього разу вони проголосували «проти», і це важливо ж?

- Так, цього разу вони проголосували «проти», Путін справді відвідав Пекін, як ми бачили – напередодні відкриття Олімпійських ігор, у п’ятницю з главою Сі Цзіньпіном вони поширили величезну спільну заяву, в якій засудили розширення НАТО, пообурювалися Сполученими Штатами і поклялись, що дружба між двома державами «безмежна». Це – цитата. Я думаю, на ієрогліфах це треба малювати знак безкінечності, хоча зрозуміло, що Китай ніякого пієтету до Росії не має, а терпить її лише тому, що Москва намагається тявкати на Сполучені Штати, а Вашингтон своїм реальним стратегічним супротивником вважає саме Китай, американські посадовці про це неодноразово заявляли.

Чому Китай, а не Росія? Цитую, а тому що Китай має реальну економіку (цитую, здається, Гербста, такий відомий експерт). Навіть де в чому ця економіка китайська конкурує з американською, враховуючи їхню дешеву робочу силу або й дармову, як у випадку з уйгурами.

Росія, як вважають деякі політики у США, при такому, як зараз, управлінні – років за 20 перестане становити загрозу для демократичного світу, але не Китай, який має великий запас міцності. А запаси сировини Росії – не вічні, нічого виробляти за 30 років свого існування, як ти знаєш, вони не спромоглися. Росія теж особливою любов’ю до Китаю не палає, але у неї немає іншого виходу, як ти правильно сказав, як всіляко кланятися і піддакувати китайцям, бо інакше взагалі ніяких потужних союзників у них не буде.

Китай просто чекає, до якої межі світ терпітиме все, що витворяє Росія, приміряючи на себе. У них є Тайвань, який їм як кістка в горлі, у них є там неприборканий Гонконг, уйгури. Якби світ заплющив на все це очі, то китайці давно б з усім цим розібралися в один момент. Тому для них, звичайно, Росія – ситуативний союзник, і вони дивляться, що буде з Росією, то те приблизно, можливо, буде і з ними. Ось така відповідь.

Я, до речі, ще хотів, повертаючись до НАТО, до Путіна, сказати, що, як на мене, то цього тижня з’ясувалася цікава річ. Романе, ти ж знаєш, Росія висунула безглузді вимоги до США і НАТО, які стосуються військової активності.

- І їх послали.

- Так, Москва зажадала вивести американські війська зі всієї Східної Європи, а головне – зафіксувати, щоб, не дай Боже, не прийняли в НАТО Україну. І для мене завжди, можливо – й для багатьох людей у Росії, оцей страх Путіна перед НАТО, ці фобії його, вони видавалися такими ірраціональними, незбагненними. Ну, НАТО ж ніколи насправді не загрожувало Росії, загрожувало тільки демократією своєю, ніхто ж не збирався ніколи нападати і ніколи про це мови не було. І тут такі фрази чуємо: «НАТО нас окружило со всех сторон». Вони дивилися на карту? Та як можна оточити Росію з усіх сторін? Це неможливо взагалі будь-чому, а НАТО – то тим більше. І ось минулого тижня цей ірраціональний страх раптом набув цілком зрозумілих – для мене принаймні – обрисів. На своїй пресконференції Путін проговорився, що вся проблема – в Криму, про це активно писали американські ЗМІ, тому я акцентую на цьому увагу. Виявляється, він боїться, що Україна, ставши членом НАТО, захоче поставити все на свої місця, як того вимагає міжнародне право, й відновить свою територіальну цілісність і суверенітет шляхом деокупації Криму, тобто – шапка на злодії не просто горить, а палає сліпучим полум’ям. І треба сказати, що страхи не такі вже й безпідставні – рано чи пізно Крим доведеться повертати, і Путін це чудово знає. Але замість того, щоб якось розумно домовлятися, шантажує, залякує і висуває неадекватні вимоги. І в результаті НАТО що зробило? Послало війська... Мається на увазі, Сполучені Штати посилили війська НАТО на своєму східному рубежі, прийнявши рішення надіслати туди поки що 3 тисячі, а там ще 5 тисяч військ у Польщу, Румунію. Очевидно – пізніше й в країни Балтії. Ось чого добився.

- І до того – максимально країни Заходу, в першу чергу, країни НАТО, посилили наші Збройні Сили, фактично ми маємо відкриття ленд-лізу для України, а це говорить про те, що світ сучасну оцю коричневу силу бачить саме в Російській Федерації.

Володю, я тобі дякую за цей ефір, було цікаво, продовжуємо ставити головне питання – що сьогодні світ думає про Україну, а якщо він не думає, то чому він цього не робить. «По цимбалам з Романом Цимбалюком» і «по цимбалам» – не тому, що байдуже, це не тому, що моя хата скраю, хоча моя хата скраю – першим від ворогів захищаю. «По цимбалам» мається на увазі, що це можливість дати комусь по губам, хто бреше.

А взагалі, мій підхід дуже простий – називати речі своїми іменами, і сьогодні речі своїми іменами я називав з Володимиром Ільченком з Нью-Йорка, з власкором агентства Укрінформ. Дякую.

*   *   *