Україна або суверенна, або ні. Третього не дано
Укрінформ пропонує власний переклад статті наукових співробітників Програми досліджень Росії та Євразії Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House у Великої Британії Дункана Аллана (Duncan Allan) та Катарини Волчук (Kataryna Wolczuk) про те, чому Мінські угоди загрожують українському суверенітету та можуть зробити західні держави співучасниками спроб Росії дестабілізувати Україну.
Політики та аналітики, які повторюють мантру про «реалізацію Мінських домовленостей», повинні засвоїти складний урок про те, чому ця угода не є дипломатичним вирішенням проблеми.
Страх повномасштабного російського вторгнення в Україну знову активізував спроби країн Заходу знайти політичне вирішення основного чинника кризи – конфлікту на Донбасі, в якому конфронтують влада в Києві та підтримувані Росією «Донецька Народна Республіка» («ДНР») і «Луганська Народна Республіка» («ЛНР»).
Ця спроєктована Росією війна затягнулася майже на вісім років. Існують сподівання, що «Мінськ-2», підписаний у лютому 2015 року, запропонує вирішення проблеми. Так, президент Франції Еммануель Макрон під час свого недавнього візиту до Москви навіть назвав «Мінськ-2» «єдиним шляхом уперед».
Але дев’ятигодинні перемовини "нормандської четвірки" – Франції, Німеччини, Росії та України – в Берліні 10 лютого, що планувалися з конкретною метою відновлення формату мінських переговорів, завершилися безрезультатно.
Ця крайня невдача в досягненні прогресу не стала несподіванкою.
ЧОМУ «МІНСЬК-2» ВИКЛИКАЄ СТІЛЬКИ СУПЕРЕЧОК?
«Мінськ-2» передбачає створення основи для припинення війни, але є клубком суперечливих положень і заплутаної й сумнівної послідовності дій. Текстова незв’язність відображає несумісні інтерпретації того, що і як потрібно досягти. А в його основі лежить проста проблема – Україна розглядає «Мінськ-2» як засіб відновлення свого суверенітету, а Росія натомість – як інструмент, яким можна його обмежити.
Це «мінська головоломка», закладена в основних політичних засадах «Мінська-2», а саме що стосується виборів та «особливого статусу». Україна стверджує, що безпека переважає над політичним врегулюванням, оскільки вільні та чесні вибори на Донбасі можуть бути проведені лише після того, як підконтрольні сепаратистам території будуть демілітаризовані, а Україна відновить контроль над кордоном, що означає повне виведення російських військових.
Справа не лише в тлумаченні «Мінська-2», оскільки зобов’язання поважати державний суверенітет та територіальну цілісність є «імперативними нормами» міжнародного публічного права – правилами, виняток з яких не передбачається. Але Росія наполягає на тому, що вибори мають бути проведені на окупованому Донбасі до того, як Україна поверне контроль над кордоном, щоб забезпечити «перемогу» своїх посередників ДНР/ЛНР.
У ЧОМУ НЮАНС «ОСОБЛИВОГО СТАТУСУ»?
Питання «особливого статусу» ДНР/ЛНР є ще більш спірним, оскільки, всупереч тому, що іноді пропонують, вимоги Росії виходять за рамки будь-якого розумного визначення автономії. Москва хоче екстремального варіанту автономії й наполягає, що це має бути прописано в Конституції України, і отже після формальної реінтеграції в Україну ці мінідержави будуть, по суті, незалежними від Києва.
Це поширило б російський вплив на політичну систему України, поставивши під загрозу суверенітет України зсередини. Такий план викладений в «злитих» електронних листах натхненника сепаратизму на Донбасі Владислава Суркова, який також заявив, що українське законодавство не діятиме на Донбасі після врегулювання. Не лишається жодного сумніву щодо мети Росії – знищити Україну як суверенну державу.
Як не дивно, «особливий статус» є потенційно вибухонебезпечним питанням в Україні, яке замовчується деякими прихильниками компромісу. Значна більшість українців відкидають цю концепцію, бо побоюються, що Росія використає її для подальшої дестабілізації країни. Інколи під міжнародним тиском українські лідери неохоче натякали про можливість прийняття «особливого статусу», але наштовхувалися на внутрішню опозицію.
Україна пропонувала включити ДНР/ЛНР до загальнонаціональної програми децентралізації, аби ці регіони отримали нові повноваження, але це рішення не мало нічого спільного з крайньою формою передачі влади, якої вимагає Росія, чи конституційного «особливого статусу». Натомість вони повинні підпорядкуватися владі в Києві, яка зможе визначати внутрішню та зовнішню політику України. Для Росії це неприйнятно.
ЧОМУ ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ «МІНСЬКА-2» Є ТАКОЮ ПРОБЛЕМОЮ?
На відміну від Росії, чия позиція щодо «Мінська-2» не змінилася з 2015 року, Україна проявила гнучкість. У 2019 році до влади прийшов президент Володимир Зеленський та пообіцяв врегулювати конфлікт, уникаючи називати Росію агресором, натомість зосередившись на гуманітарних питаннях і пошуку компромісу.
Але незабаром він зіткнувся з такою ж нездоланною перешкодою – без контролю над кордоном і територією України не може бути політичного врегулювання, яке б поважало її суверенітет.
З 2015 року західні політики безпорадно намагалися зістикувати російську та українську позиції, а «формула Штайнмаєра» була найвідомішою спробою досягти недосяжного. Прихильники компромісу наполягають, що їхньою формальною метою є захист суверенітету України, а способом досягнути цього є виконання Мінських угод. Але вони також кажуть, що реалізація «Мінська-2» тягне за собою «особливий статус» ДНР/ЛНР, не деталізуючи, але припускаючи відхід від позиції Росії.
Твердження про те, що Україна має проковтнути невизначену форму «особливого статусу», опосередковано допускає винагороду за російську агресію, нехтує думкою української громадськості, ставить під загрозу політичну стабільність в Україні та підриває її суверенітет. Це політичний безлад.
ЩО ЩЕ ПОТРІБНО ВЛАДНАТИ?
Є й інші способи, за допомогою яких деякі прихильники «імплементації Мінських угод» закривають очі на дії Москви. З 2014 року Росія неухильно інтегрує окупований Донбас у свій власний правовий, економічний та політичний лад, що робить перспективу повернення Україною контролю над регіоном все більш спірною.
Найпомітнішою дією у цьому напрямку стала «паспортизація», під час якої Росія видала жителям «ДНР/ЛНР» понад 720 тисяч паспортів – фактично перетворюючи громадян України на громадян Росії, порушуючи міжнародне право.
«Паспортизація» полегшує екстериторіальне управління Росії над Донбасом, надаючи їй постійний вплив на сепаратистські території без прямої анексії. Її також можна використати як привід для повномасштабного російського військового втручання з метою «захисту своїх громадян». Західні уряди, зокрема Франція та Німеччина, як члени «нормандської четвірки», мають зробити два висновки.
По-перше, ясність є ключовою умовою в «імплементації Мінська». Неможливо ухилитися від розуміння принципової різниці щодо суверенітету в «Мінську-2». Україна або суверенна, або ні. Третього не дано.
Другий висновок випливає з першого. Підтримка суверенітету України за своєю сутністю означає підтримку «київської» інтерпретації «Мінська-2» і передбачає тривале протистояння з Росією. Це триватиме до тих пір, поки Росія не визнає Україну як суверенного сусіда. До цього ще багато років, і наївно чи нещиро припускати, що «Мінськ-2» цьому допоможе.
Це нелегкі уроки, і допоки західні уряди нарешті їх не засвоять, вони ризикують стати співучасниками спроб Росії перетворити Україну на васальну державу, що ще більше дестабілізуватиме Україну та завдасть тривалої шкоди їхнім власним інтересам і репутації.
За статтею Chatham House
