У чому глибинна суть суперечок, чи є Росія фашистською країною
Кілька днів тому ми почали знайомити вас із книгою кореспондента Укрінформу на важливу, актуальну тему. Слова фашизм-нацизм, рашизм-рашисти, путінізм-путіністи ми часто використовуємо, не замислюючись про їх значення і реальне чи пропагандистське наповнення. Під час війни буває не на часі.
Але все ж таки ворога бажано знати глибше. Щоб краще розуміти його та більш ефективно з ним боротися на різних фронтах, включаючи інформаційний. Прочитати попередню, першу публікацію можна за посиланням.
Є РАШИЗМ, Є ПУТИНІЗМ. АЛЕ ЧИ Є РОСІЯ ФАШИСТСЬКОЮ
Отже, повернемось трохи назад. Телетрансляція ради безпеки росії від 21 лютого рельєфно показала, що у розпочатої 24 лютого повномасштабної війни проти України, загалом підтриманої російськими елітами та населенням, є головний і потужний рушій – російський президент путін. Його соратники на тому радбезі за 2,5 дні до вторгнення в Україну щось бурмотіли, боячись розгнівати диктатора. І тим на свій термін за підсумками повоєнного Спецтрибуналу з військових злочинів та геноциду, звичайно, теж напрацювали. Але провідна роль господаря кремля була очевидною. Тому тепер поруч із «рашизмом» частіше, ніж раніше, став звучати «путінізм», який іноді сприймається узагальнено, як синонім, іноді як окремий термін – опис системи влади, створеної путіним.
І знову – до Тімоті Снайдера. Зробивши багато для введення в широкий обіг поняття «рашизм», він на цьому не зупинився і зробив наступний крок: закинув у публічне поле, як логічне продовження, другу тезу, також винесену в заголовок статті: «Ми маємо сказати це вголос: Росія — фашистська [країна]». І це підняло наступну хвилю обговорень.
По правді кажучи, треба зазначити, що це твердження Снайдер не раз висував і раніше – до 2022 року. І не він один (тут передусім хотілося б згадати американського дослідника українського походження Олександра Мотиля). Просто тепер, після повномасштабної війни та загрози геноциду, перед якою опинився український народ, така постановка питання стала сприйматися серйозніше. Але – знову ж таки, заради справедливості – треба сказати, що така точка зору поки що не стала в світі домінуючою. З іншого боку, те, що ця тема тепер обговорюється всерйоз, і має велику кількість прихильників – вже великий прогрес.
ЧОМУ ВИЗНАННЯ РФ ФАШИСТСЬКОЮ НЕ СТАЛО ЗАГАЛЬНОПРИЙНЯТИМ
Що заважає консенсусному прийняттю терміну «рашизм» (як російський фашизм) на світовому рівні? По-перше, теоретичні суперечки гуманітаріїв. І це звичайна картина: частина фахівців вважає, що типологічно подібні явища можна описувати одним «парасольковим» терміном. Інші, більш консервативно налаштовані, вважають, що не потрібно узагальнювати, наводять конкретні приклади відмінності рашизму-путінізму з класичними, вивченими та описаними прикладами фашизму (і нацизму, як радикальнішого його варіанту).
По-друге, маркери «нацизму», «фашизму», «денацифікації» так старанно приклеюються кремлем до України, щоб виправдовувати початок і ведення великої війни на знищення. Відтак вони настільки важливі для москви, що широке розповсюдження позначення його власного режиму «фашистським/нацистським» вкрай не вигідне. Тому можна припустити, що в окремих випадках росія якимось чином заохочує, мотивує деяких гуманітаріїв, котрі жорстко виступають проти визнання її фашистською країною. Подібне звинувачення в ангажованості та науковій некоректності репутаційно вкрай неприємне, тож розкидатися їм у дусі «полювання на відьом» не варто. Але якщо простежити історію робіт деяких західних дослідників та їхні контакти з російськими колегами, котрі перебувають на кремлівській зарплаті, такі підозри посиляться. (Згодом ми розглянемо це на одному конкретному прикладі).
По-третє, визнання Росії «фашистською/нацистською» країною виявляється не дуже бажаним для частини західних еліт, які є союзниками України. Але при цьому не всі готові прийняти безкомпромісну позицію, що війна, яка зараз йде, може/має закінчитися тільки поразкою російської агресії, відходом з усіх окупованих територій. Та й загалом у традиціях західної політики і дипломатії – зберігати досить широкий коридор для переговорів. А оголошення і визнання Росії «фашистською/нацистською» країною вкрай ускладнило б подібні переговори, а то й зовсім унеможливило б їх (ну які перемовини з нацистами?).
«ЗГАДАВ ГІТЛЕРА – ТИ ПРОГРАВ». СКАСУВАННЯ ЗАКОНУ ГОДВІНА
Є й ще одне явище, яке до окремого чинника, можливо, й недотягує, але теж заслуговує на розгляд. Справа в тому, що слова "фашист", "нацист" відірвалися від свого первісного значення і стали лайкою не тільки в Радянському Союзі, а й на Заході. У різних суперечках на будь-яку тему обзивання опонента фашистом/нацистом та порівняння його з найодіознішим прикладом цієї практики – Гітлером та третім рейхом, у якийсь момент стало прийомом, банальним до непристойності.
Ще на початку 1950-х років з'явилося поняття reductio ad Hitlerum (зведення до Гітлера), похідне від латинського reductio ad absurdum (доведення до абсурду). Суть його – у некоректному порівнянні з Гітлером, створеною ним країною та партією. Через чотири десятиліття, 1990 року, американський адвокат і письменник Майк Годвін сформулював іронічний Закон Годвіна. Відповідно до нього «у міру того, як онлайн-дискусія стає довшою, ймовірність порівняння (незалежно від початкової теми суперечки) з нацистами або Гітлером наближається до 1». Було також запропоновано похідну від Закону Годвіна: «Хто першим згадає Гітлера, той програв». Щоправда, сам Годвін її не схвалював і підкреслював, що не всі порівняння з нацистами некоректні. Але в будь-якому разі подібне порівняння найчастіше вважалося апріорі непристойним, що знецінює дискусію.
Минули роки, десятиліття. Настав 2022-й. Через три тижні після російського вторгнення, 16 березня, у Твіттері було викладено двохвилинний фрагмент промови Путіна про російську «п'яту колону», яка нібито мріє належати «до вищої касти, вищої раси». Далі Путін сказав з приводу цих «націонал-зрадників», що російський народ «виплюне їх, як мушку, що випадково залетіла в рот, виплюне на панель». В результаті, на його думку, «таке природне та необхідне самоочищення лише зміцнить» росію.
Користувач, який виклав цей фрагмент і забезпечив його англійськими титрами, позначив у представленні: «Я хочу, щоб усі побачили, як виглядає мова справжнього фашизму». Майк Годвін, який прийшов у цю гілку дискусії, не став застосовувати закон свого імені, а навпаки, написав: «Ви не повірите, кого мені нагадує цей хлопець».
Таким чином, автор Закону Годвіна фактично вивів путіна та путінську росію з-під його дії. Такий маленький, начебто, фактик є також показовим. Але, на жаль, Закон Годвіна не входить ні до «римського права», ні до законів природи. Тому цю репліку, звісно, помітили, але на хід дискусії, що ведеться, вона не сильно вплинула. Відповідно, всесвітні суперечки про рашизм, про «фашистську чи не фашистську» росію тривають. Під гуркіт стрілянини, сирени тривог, бомбардування, що тривають на нашій землі.
СИСТЕМНЕ ВИВЧЕННЯ РАШИЗМУ – НАГАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ
Але у воюючій Україні консенсус є. Політики, аналітики, вчені вільно використовують термін «рашизм» і все частіше говорять про необхідність його системного вивчення. Одним із перших кроків у цьому напрямку стала виставка «Рашизм – це…», підготовлена спільно Українським інститутом національної пам'яті, Центром стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, а також Музеєм Революції Гідності (вона була відкрита у Києві у вересні цього року). Ця виставка в коректно описаних і переконливо проілюстрованих стендах представляє різні сторони явища, яке розглядається, по наростаючій – від його витоків до проявів, злочинної сутності: «Скрєпи», «Культ вождя», «Імперський реваншизм», «Ксенофобія і культ “старшого брата”», «Агресивна тиранія», «Контроль над суспільством», «”Побєдобєсіє” і мілітаризм», «Злочинна пропаганда», «Новомова», «Варварство», «Міжнародний тероризм», «Війни», «Нищення [цивільних об'єктів]», «Геноцид». Поява першої такої системної науково-популярної роботи є дуже важливою. Початок покладено! (Укрінформ писав про цю подію в матеріалі «Рашизм: на порозі нової науки?»).
Але, звісно, робота у зазначеному напрямку має продовжуватися. В Україні, якій рашизм зараз загрожує найбільшою мірою, – насамперед.
І наступного разу ми поговоримо про термін «рашизм», його попередників і обличчя, в яких він існував до 2014-2022 років.
(далі буде)
Олег Кудрін, Рига
