Чому російський фашизм називали «нашизмом» і до чого тут Невзоров
У попередньому матеріалі ми дізналися, як 1990 року вперше з'явився термін «рашизм». Загалом, випадково: так один перебудовний журналіст визначив імперські, мілітаристські тексти популярного публіциста Карема Раша. Але невипадково той «рашизм» був подібним до нинішнього, втім сам термін відразу не прижився, тому що росію тоді вважали двигуном демократичних реформ.
Сьогодні ми розглянемо історію розвитку російської ідеології, наближеної до фашизму/нацизму на зламі XX-XXI століть, коли її прозвали схоже – «нашизмом». І це вже дуже близький час до сьогодення. Його героїв та антигероїв ви, напевно, знаєте: Невзоров, Сурков, Цой, Шнуров…
РОСІЙСЬКИЙ ПРИСВІЙНИЙ ЗАЙМЕННИК НАШ/НАШІ
Отже так склалося, що російський фашизм у 1990-2000-х роках називали «нашизмом». Однак є якась закономірність у тому, що витоки цього терміну, початок обожнювання займенника «наш/наші» можна знайти все у того ж Раша (від якого пішов «рашизм»). Ось ще одна цитата із мілітаристського автора, важлива для подальших міркувань. Карем у свою чергу цитує Достоєвського – слова про те, як важливо отримати від російського народу не що-небудь, а саме «присвійний займенник НАШ». У класика, щоправда, він, написаний малими літерами, але Раш з великим смислом набирає у верхньому регістрі і стверджує : «Найчастіше цієї найвищої нагороди народ удостоював офіцерів суворовського загартування, тих, хто стояв з ними під кулями. Сьогодні, коли вперше в історії весь офіцерський корпус — із народу і весь — «НАШ», ми маємо пам'ятати, що ми всі в боргу перед армією. Саме та обставина, що армія — плоть від плоті народу, і не дає спокою ворогам нашої Батьківщини».
Нагадаю, що це писалося і видавалося у 1989 році, коли вже трапився трагічний розгін мирного протесту із застосуванням саперних лопаток у Тбілісі (9 квітня). Єдність багатонаціональної армії та народу яскраво проявилася і наступними місяцями – у січні 1990-го в Баку. У січні 1991-го – у Вільнюсі та Ризі…
У МОЛОДОСТІ НЕВЗОРОВ БУВ НЕ ТАКИМ, ЯК У ЗРІЛОСТІ
І ось тут у наших міркуваннях з'являється журналіст і влогер Олександр Глібович Невзоров, який сьогодні має велику популярність і симпатії прогресивного людства. Не дарма ж йому довелося виїхати з ерефії, де на нього порушили справу, не дарма йому загрожує «кухар путіна» пригожин, творець терористичної ПВК «Вагнера» (яка зараз намагається штурмувати Бахмут). І недаремно Шнуров безуспішно намагався висміяти Невзорова в пісні «Не Зорро» (коли переходиш на бік Зла, почуття гумору чомусь зникає). Ключовий рядок шнурівського викриття – «стал хохлом индеец» (Невзоров стверджує, що його батьком був індіанець із команчів).
Тому молодшим людям для розуміння ситуації потрібно дати додаткові пояснення. Так, нині Невзоров – один із найжорсткіших та найефективніших викривачів путіна та його агресивної війни проти України. Серед іншого він критикує кремлівський режим за елементи фашистської, нацистської ідеології та політики. При цьому Олександр Глібович не ховається від свого минулого та періодично окремо пояснює, що говорити про все це зі знанням справи йому допомагає життєвий досвід. Оскільки в молоді роки він сам переніс цю хворобу і тепер має відповідні знання, а також надійний імунітет.
Все так. Колись, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, почавши з цілком перебудовних телесюжетів, які критикують владу, Невзоров потім зайняв проімперські, шовіністичні позиції, мотивуючи це «вірністю Радянському Союзу».
ЛЕНІНГРАД, 1991: ПЕРША ПОЯВА «НАШИХ» І «НАШИСТІВ»
У січні 1991 року журналіст зробив фільм-репортаж все з тим же рашівсько-достоєвським присвійним займенником, тільки вже у множині – «Наші». У ньому Невзоров героїзував радянських військовослужбовців, які за наказом із Москви зайняли оборону у головній телевежі Литви (балтійська республіка незадовго перед тим проголосила відновлення незалежності). Подібні сюжети журналіст знімав усюди, де відбувалося протистояння з імперським центром. Так у Латвії він оспівав командира ризького ЗМОПу, борця з місцевим «фашизмом» майора Чеслава Млинника: «Жорстока та весела людина». Яка, однак, фразеологія – наскільки знайомо фашистська! У фільмі періодично миготить слово «НАШІ», написане на техніці, на ріжку автомата або на касці.
А вже після путчу ГКЧП, його поразки та початку розпаду СРСР, на мітингу в Ленінграді 30 листопада 1991 року Невзоров проголосив створення Народно-визвольного руху з тією самою назвою – «Наші». До нього, серед інших, увійшли кілька радикальних ультраправих діячів «російської ідеї». Учасників руху відразу почали називати «нашистами», а його плутану, але вочевидь проімперську і мілітаристську ідеологію – «нашизмом». Вже 4 грудня вийшов номер «Літературної газети» (тоді вона була ліберальних поглядів) зі статтею, заголовок якої вгадати не важко: «Звичайний нашизм». (Натяк на фільм Михайла Ромма 1965 року «Звичайний фашизм», який ми вже пам’ятаємо по «звичайному рашизму»).
«НАШИЗМ» ЯК СЛОВЕСНИЙ ГІБРИД «НАЦИЗМУ» І «ФАШИЗМУ»
Книга «Російська мова кінця XX століття (1985-1995)» дає з цього приводу такі пояснення: «Незабаром воно (слово «наші», пущене в обіг Невзоровим, - ред.) стало вживатися в устах противників «непримиренної опозиції» для позначення псевдопатріотів, «пам'ятників» (учасників російського ультраправого антисемітського руху «Пам'ять», - ред.), неонацистів. Звідси «нашисти, нашизм, нашистський», що зближуються фонетично і семантично з «нацисти, нацизм, нацистський».
Зверніть увагу, що слово «нашизм» виявилося дуже вдалим гібридом для позначення радикальної ідеології – фашизму/нацизму. Адже це «фашизм», у якому замінили першу букву: "ф" на "н". Але це і «нацизм», у якому замінили третю букву: "ц" на "ш".
Якщо ж повернутися до руху 1990-х років «Наші», то проіснувавши кілька років і зорганізувавши кілька відділень у регіонах (деякі – із символікою, схожою на нацистську), він тихо помер.
(Принагідно слід зазначити, що кремлівські політтехнологи, які працювали в Україні на боці Януковича та проти Ющенка, на початку 2000-х постаралися закріпити негативний та несправедливий ярлик «нашисти» за ющенківським блоком партій «Наша Україна». Так роспроп починав свою міфологію про «фашизм», тоді ще «помаранчевий», який перемагає в Україні. І ми бачимо, до чого наразі призвело просування цього вектора).
Однак яскраве слово не залишається надовго без діла. Проблема була в тому, що для пропутінської, зорганізованої зверху, «ликующей гопоты» (тусовочна назва самих організаторів, яка швидко стала журналістським штампом) спочатку обрали вкрай невдалу назву – «Идущие вместе». Опоненти завжди знаходили привід сказати, куди саме йдуть разом молоді путінці. Або ж згадували не менш образливий рядок зі старої пісні Віктора Цоя: «Все говорят, что мы в месте, все говорят, но немногие знают в каком».
ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ «НАШИЗМУ» У 2000 РОКАХ: ПУТІНЮГЕНД
2005 року знайомий бренд «Наші», який на той час давно не використовувався, був узятий кремлівським політтехнологом Владиславом Сурковим для переформатованого пропутінського молодіжного руху. Тоді ж у газеті «Коммерсант», у статті, присвяченій цій події, пролунав уже відомий нам каламбур: «Звичайний "Нашизм". Кремль створює новий молодіжний рух».
Сурковські «Наші» офіційно називали себе одночасно антифашистським та антиліберальним рухом. (Узнаєте? Це та сама система координат, у якій демократичний проєвропейський блок Ющенка звинувачували у… фашизмі).
Тобто самовизначення виходило правильним лише наполовину. Дії та риторика нових «нашистів» насправді були антиліберальними, але фашистськими. Так вони проявляли себе всередині росії, пресуючи по відмашці зверху неугодних людей та організації (включаючи зарубіжних дипломатів та газету «Коммерсант», на той час ліберальну). А також і за кордоном: нашисти брали участь у спровокованих росією заворушеннях, погромах у Таллінні 2007 року. (Укрінформ писав про це у матеріалі «Гібридна війна "Бронзової ночі" – невивчені уроки»).
Тож у демократичній російській опозиції сурковських «Наших» прозвали «Путінюгендом». Проте звикати до нацистських образів у пострадянській росії спочатку було важко, тому і в рф, і за кордоном лунали голоси, що така назва різкувата. Мовляв, точніше порівнювати нашистів із китайськими хунвейбінами керманича Мао чи зі сталінським комсомолом. Про це писали, наприклад, німецька дослідниця Юліане Фюрст у монографії «Останнє покоління Сталіна» (2010) та британський журналіст Люк Хардінг у книзі «Мафіозна держава: як один репортер став ворогом нової брутальної росії» (2011).
Але як би там не було, а тріада «звичайний фашизм-звичайний нашизм-звичайний рашизм» в росії та й в Україні в 1990-2000 рр. склалася міцна, хронологічно безперервна. І це у підсумку полегшувало сприйняття та закріплення поняття «рашизм» як особливого російського варіанта фашизму, імперського шовінізму.
РАШИЗМ У ШИРОКОМУ І ВУЗЬКОМУ РОЗУМІННІ
Попередні великі розділи показують дві лінії, які вели до виникнення терміну рашизм. Одна триваліша, і тому наповнена більшим змістом – «русицизм-російський шовінізм-російська партія-русизм-рашизм». Інша – «фашизм-нашизм-рашизм».
Відповідно до цих двох ліній, які призводять у результаті до одного терміну, корисно позначити різні масштаби його сприйняття. Рашизм у широкому сенсі – як специфічно російська ідеологія і практика великодержавного шовінізму, котра має значну історичну тяглість. І рашизм у вузькому значенні – як ідеологія і практика, що склалася в Росії XXI століття і має велику схожість з фашизмом/нацизмом.
Але «росія двадцять першого століття» – це за визначенням путінська росія. Тому пов'язано з «рашизмом», що у широкому смислі, що у вузькому, треба розглянути «путінізм».
Подивимось, як виникло це поняття і які різні сенси воно несло. За це ми й візьмемося наступного разу.
(далі буде)
Олег Кудрін, Рига
