Радянський парадокс: практика расової політики без расового підходу в теорії
Минулого разу ми розглядали непросту та маловідому тему – расовий підхід, расизм у Російській імперії. Нині продовжимо її, вже на прикладі Радянського Союзу.
СРСР: БОРОТЬБА З БІЛИМ РАСИЗМОМ, РІВНІСТЬ ЧОРНОШКІРИХ
Прийшовши до влади у 1917 році, більшовики пообіцяли будувати світле та справедливе майбутнє. Світ, у якому не буде експлуатації та всіляких забобонів. Жодних – ні релігійних, ні національних, ні расових. А заради таких ідеалів, пояснювали вони, тимчасово доведеться побути жорстокими та голодними.
Дійсно, в РРФСР було проголошено, а пізніше в СРСР підтверджено повну національну та расову рівність. І це справляло величезне враження на іноземців, які прибували в «країну революції, що перемогла», до Москви, до Петрограда, на конгреси та виконкоми Комінтерну. Особливо – на темношкірих активістів.
Їх можна зрозуміти. Адже в інших європейських містах та країнах, у державах переселенського капіталізму – білий расизм на той час був явищем не просто поширеним, а й звичайним. А тут, у Радянській Росії, їх приймали, як рівних, із підкресленою увагою та привітністю. Але… І тут варто звернути увагу на фрази, які тоді виглядали трохи кумедно, а в нинішні часи – теж здаються елементом расизму, оскільки інструментально використовують колір шкіри у власних інтересах.
Один із учасників IV конгресу, представник США Клод Маккей, згадуючи про ті події, говорив, що «росіяни хотіли бачити на Конгресі типового негра». Зокрема – у президії, поряд із головою Комінтерну Григорієм Зінов'євим. У принципі це місце міг би зайняти офіційний делегат Робочої партії Америки / Workers Party of America (легальне крило компартії США в 1921-1929 рр.) Отто Х’юсвуд. Але з'ясувалося, що той не відповідає пропагандистським радянським расовим ідеалам.
Х'юсвуд, на відміну від Маккея, був лише смаглявим, недостатньо «чорним», щоб стати заокеанським обличчям Комінтерну. При цьому головою «негритянської комісії» Конгресу було обрано все ж саме Х'юсвуда, як людину, що має політичний досвід. А Маккей, культуртрегер, поет, був корисним лише для обкладинки. Отже, антирасизм російських комуністів від початку мав явний присмак прагматизму.
Х'юсвуд, Маккей, ще один афроамериканський громадський діяч, випускник Гарварда (другий ступінь бакалавра з відзнакою) В.Е.Б. Дюбуа із захопленням описували свої поїздки в СРСР. Але показово також, що з цієї трійці шанувальником радянської системи до кінця залишався лише Дюбуа (лауреат Ленінської премії миру 1959 року). Маккей і Хьюсвуд у ній розчарувалися, по-різному і різною мірою.
Загалом для радянської пропаганди була вигідна поява в країні кількох сотень чорношкірих діячів, яким надавалися соціальна підтримка та особлива увага преси. Це була вітрина антирасизму – всупереч реальному на той час расизму на Заході.
ВАДИ ОБОВ’ЯЗКОВОЇ ГРАФИ «НАЦІОНАЛЬНІСТЬ» У ПАСПОРТІ СРСР
Коли більшовики, які правили з Москви країною, завойованою заново, зрозуміли, що світова революція не виходить, вони почали облаштовуватися на тій території, котра малася під рукою. На хвилі засудження російського шовінізму і на контрасті з колишньою імперською політикою Петербурга, радянська влада надавала підтримку національним культурам, вивченню мов різних етносів, була створена ціла система художніх перекладів. Це все було корисним і в пропагандистському плані, оскільки замість колишньої жорстко централізованої Імперії нова держава зовні здавалася союзом енної кількості країн (союзних республік, а також автономій різного рангу), в яких розвивалася місцева культура, що, проте, не заважало спільному проживанню. І це вже бачилося прообразом майбутнього всесвітнього союзу безлічі соціалістичних республік.
Таким чином, категорія національності – в етнічному сенсі – бачилася основою нової моделі державного будівництва. Так «національність» стала обов'язковим пунктом у внутрішньому радянському паспорті, що з'явився в 1932 році. Але вже сам рік введення цього документа в обіг (час побудови адміністративно-командної системи, виведення радянського терору на якісно новий рівень) показує, що робилося це в тому числі з репресивними цілями. При цьому паспорт отримали лише 50 млн зі 160-мільйонного населення СРСР (колгоспникам вони не видавалися). Тобто в умовах колективізації, Голодомору, тиску на селян і села та припливу робочої сили до міст і селищ, відсутність паспорта сама по собі ставала елементом репресивної політики.
А з 1938 року НКВС встановив, що національність більше не є вільним вибором громадянина, але визначається виключно національністю батьків. Іншими словами, етнічність стала незмивним маркером кожної людини. Відповідно – при тому, що радянська наука заперечувала расовий підхід (настільки принципово, що заразом відкидала і генетику, схиляючись до нео/ламаркізму), вона фактично запроваджувала щось на кшталт «расової фіксації» людських якостей.
Протягом 1930-х років у країні було розгорнуто масові етнічні чистки та депортації. За деякими підрахунками, до 1938 року вони торкнулися 800 тисяч осіб. Це стосувалися насамперед тих етносів, які мали державність поза СРСР. Корейці та китайці – на Далекому Сході. У Європейській частині країни – поляки, латиші, німці, фіни, естонці, греки... У період «Великого терору» кінця 1930-х це називалося «національними операціями» НКВС, з плановими рознарядками по кожній групі.
Ну, і не можна не сказати окремо про Голодомор 1932-1933 років. На відміну від «національних операцій», під час його проведення етнічність не позначалася. Але смертельний удар припадав по селу, яке за наявності русифікованих міст було одним із важливих зберігачів ідентичності. А якщо ще врахувати, що армійські патрулі в ті роки виставлялися лише кордонами УРСР і що водночас з голоду страшенно постраждали саме українські станиці на Північному Кавказі, то розмова про геноцид українців є абсолютно коректною.
Більше того, можна було б говорити і про геноцид у 1932-1933 роках казахів, калмиків. Але з політичних причин, через страх розлютити Кремль, у цих випадках такої ж наполегливості в тому, щоби підняти цю тему, немає.
РАДЯНСЬКЕ УЧНІВСТВО В «МАЙН КАМПФ»? МОЖЛИВО, ЩО Й ТАК
Ще одним важливим фактором у тому, як стрімко правляча більшовицька партія втрачала антишовіністичну та расову «невинність», є одна подія 1933 року. Після того, як Гітлер, нацисти прийшли до влади в Німеччині, колишній лідер Комінтерну Григорій Зінов'єв оперативно переклав «Майн кампф», забезпечивши його коментарями. Книжка була випущена обмеженим накладом «для службового користування» керівництва ВКП(б), починаючи із самого Сталіна. Ті особисті екземпляри «нацистської біблії» зберігають позначки радянських партійних діячів, зроблені під час читання.
Переклад робився начебто для того, щоб краще розуміти нового ймовірного супротивника. Однак, судячи з того, як змінювалася кремлівська політика в найближчі 20 років, можна припустити, що ця книга справила і прямий «педагогічний» вплив. Тобто вона заражала керівництво Радянської Росії расовим підходом, і насамперед – антисемітизмом. Не можна також недооцінювати масову расистську та антисемітську пропаганду на теренах СРСР, окупованих нацистами у 1941-1944 роках.
І це все «вдало» наклалося на повернення Кремля до політики російського націоналізму. Якщо розглянути тост Сталіна «За російський народ!», сказаний на кремлівському прийомі 24 травня 1945 року, то в ньому можна побачити елементи того самого расового підходу. (Цитується за газетним звітом).
"Я п'ю, перш за все, за здоров'я російського народу тому, що він є найбільш видатною нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу".
Аналогія з німцями, як найвидатнішими представниками «арійської раси».
"Я піднімаю тост за здоров'я російського народу тому, що він заслужив у цій війні загальне визнання як керуючої сили Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни".
Аналогія з нацистською тезою німецької «раси панів», тобто теж, власне кажучи, керівників.
"Я піднімаю тост за здоров'я російського народу не тільки тому, що він – керуючий народ (тут ще ближче до «раси панів», - О.К.), але й тому, що у нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння". (В оригіналі – «здоровий глузд, загальнополітичний здоровий глузд і терпіння»).
Перед тим у 1944 році було проведено депортацію багатьох народів. Багато в чому за тим же зразком, що й репресії та депортації 1930-х років (які виправдовувалися тим, що якісь народи можуть співпрацювати з урядами «своїх» суміжних країн). Але було тепер і щось нове – на кшталт нацистського расового підходу з приклеюванням «расам» стійких негативних психологічних і моральних характеристик. При цьому звинувачення у співпраці з нацистами було лише обкладинкою, за якою ховався генетичний/расовий підхід до репресій. Адже з місць свого давнього, історичного проживання виселялися повністю, «під корінь», так би мовити, «внутрішні народи СРСР»: кримські татари, карачаївці, калмики, чеченці, інгуші, балкарці…
Та й антисемітська «боротьба з космополітизмом», яка розпочалася у 1948 році з виходом на пік під час «справи лікарів» (1952-1953), стала ще одним проявом расового підходу, близького до нацистського.
ДИВНЕ РАДЯНСЬКЕ ПОЄДНАННЯ АНТИРАСИЗМУ З ПЕВНИМ РАСИЗМОМ
При всьому тому, за багатьма показниками Радянський Союз здавався (і в чомусь таки був) країною, де тривали традиції й антирасистської політики. В офіційній риториці саме вона була головною. Яскравий приклад: не те, що не заборонялися, а й пропагувалися міжнаціональні, міжрасові шлюби. Вважалося, що це зміцнює країну, яка врешті-решт прийде до появи єдиного радянського народу, котрий сформується на основі «мови міжнаціонального спілкування» – російської.
Але й тут варто уточнити, що могли бути небезпечними подібні змішані шлюби з представниками народів, репресованих «расово, по крові» у 1944-1956 рр. У хрущовську відлигу ці народи почали повертатися додому, у місця свого колишнього проживання. Однак і тут були показові винятки. Кримським татарам заборонялося повертатися на Батьківщину також і після 1956 року! Ця трагічна ситуація почала змінюватися лише під час перебудови.
Щодо антисемітизму, то після смерті Сталіна він перестав бути всеосяжним, таким, що несе загрозу нового Голокосту. А перетворився на стійкий, стабільний радянський антисемітизм – із відсотковими нормами у вишах, частковою забороною на професії та широко поширеною «низовою» ксенофобією.
Цікавою виявилася історія з пропагандистським використанням антирасистської риторики на підтримку чорношкірого люду. Вона була стійкою весь час існування СРСР. І всередині країни – досить ефективною. А на зовнішній арені по-справжньому ефективною – лише до кінця 1960-х років, коли самі демократичні країни, включаючи США, повели боротьбу з «білим расизмом».
Втім, антирасистська риторика в СРСР не скасовувала «низового» расизму щодо чорношкірих. Про нього говорили ще учні довоєнних «шкіл Комінтерну». Був він і пізніше, що особливо чітко виявлялося, коли до багатьох міст Радянського Союзу приїжджали у великій кількості африканські студенти. Їх називали «неробами», «чорними мавпами», піддавали булінгу, радячи частіше митися чи менше засмагати.
Радянська влада намагалася замовчувати різні інциденти на расовому ґрунті. Але це не завжди вдавалося. Так, після одного вбивства в Москві, яке «органи» пояснили алкогольним сп'янінням, відбулися справжні заворушення, помічені міжнародною пресою. 19 грудня 1963 року 500-700 африканських студентів, які навчалися в радянських вишах, пройшли центром столиці з гаслами «Москва – друга Алабама», «Припиніть вбивати африканців».
Расистська образлива термінологія, яка вживалася щодо чорношкірих, згодом стала широко використовуватися в СРСР на рівні неофіційної, низової ксенофобії – на адресу представників кавказьких, центральноазіатських союзних республік, різних автономних республік, областей, округів.
ВКОРІНЕННЯ КСЕНОФОБІЇ ТА ВПЕВНЕНІСТЬ, ЩО «МИ ПРОТИ РАСИЗМУ»
Таким чином, Радянський Союз у сенсі расизму, расового підходу був украй суперечливою країною. Його офіційна антирасистська програма та практика грали велику роль, не тільки на внутрішній, а й на міжнародній арені. Вони підштовхували західні країни до подолання расизму, утвердження рівності. Але одночасно в самому СРСР у багатьох сегментах життя існувала і ксенофобська практика, яка в окремих випадках схвалювалася на державному рівні. І це глибоко вкоренилося у радянському суспільстві. Що важливо – за паралельної впевненості, ніби саме «Ми проти расизму!».
У цьому сенсі корисно ознайомитися з роботою американського дослідника Еріка Д. Вайца (1953-2021). «Racial Politics without the Concept of Race: Reevaluating Soviet Ethnic and National Purges / Расова політика без расового підходу: Переоцінка радянських етнічних та національних чисток» (2002). Основна її суть зрозуміла з назви. Але варто ознайомитися зі змістом детальніше – почитати. На багатьох прикладах, із залученням та узагальненням робіт інших науковців, Вайц переконливо підтверджує свої тези.
Хоча і тут є про що посперечатися з автором (на жаль, уже заочно). Наприклад, коли Вайц говорить про «політизоване визначення “українського геноциду”» (ймовірно, маючи на увазі чинники та наслідки Голодомору). Але це не скасовує сили його аналізу загалом.
У наступному матеріалі ми закінчимо розгляд теми «Расизм у Російській імперії – СРСР – РФ», розберемо прояви та інструментальне використання расизму в Росії після 1991 року.
(Далі буде)
Олег Кудрін, Рига
