Минуле і майбутнє української політики
Наближається наступна річниця проголошення незалежності України. Завжди перед цією датою запитують про досягнення і провали, здобутки і втрати незалежної Української держави. Уже давно очевидно, що цей баланс є дуже неоднозначний, суперечливий і навіть парадоксальний. Нинішня велика війна це не просто підтвердила, а виразно проявила. Якщо минулого року ми всі пишалися тим, що Українська держава вистояла перед російською навалою, зазначали нове народження української нації, то останнім часом у соціальних мережах проявляються зовсім інші настрої.
Такі емоційні гойдалки, до речі, є одною з характерних особливостей нашої громадської думки й політичного процесу в Україні. Знов лунає давно й до болю знайома теза: за 30 років незалежності «все про...али» (дієслово обирайте на свій «смак»). Ця думка є явно несправедливою (якщо б ми «все про…али», то програли б Росії в перші дні великої війни, а сталося навпаки). Але такий хід думок відображає незадоволення значної кількості українців тим, як розвивалася країна раніше, зокрема й тим, що тепер заважає нам перемогти ворога.
Наявні проблеми й деформації в розвиткові країни, її політичної системи. Однак є і те, що нам допомогло вистояти. Урешті-решт, попри всі наші протиріччя, проблеми й політичні блукання, ми рухаємося в правильному – демократичному і європейському – напрямі. На жаль, рухаємося повільно й занадто непослідовно.
Тому є сенс поміркувати щодо проблематики минулого й майбутнього української політики в широкому контексті: чому наша політика є саме такою, якою є?; як наше минуле визначає особливості нашої політики, її відмінності від політичного процесу в розвинених демократичних країнах і від авторитарних режимів на пострадянському просторі?; чи можна виправити деформації суспільно-політичного процесу в Україні, що сформувалися в нас на початкових етапах нашого розвитку?; як може розвиватися українська політика після завершення нинішньої війни?
Дискусія про те, якою має бути країна після завершення війни, теж уже починається. Хтось очікує кардинального оновлення української політики. Інші, навпаки, побоюються, що, вигравши війну, ми можемо програти мир. Але, на жаль, може так статися, що і завершення війни може бути нетріумфальним або неповним і тимчасовим. І це дуже сильно впливатиме на подальший розвиток політичного процесу в Україні.
Міркувати варто не про те, хто переможе на післявоєнних президентських і парламентських виборах (це будемо оцінювати, коли завершиться війна і тема виборів знов стане актуальною), а про більш сталі чинники, які визначають розвиток нашого політичного процесу. Повоєнна українська політика розпочнеться не з чистого аркуша. Традиційні закономірності української політики можуть швидко відновитися після завершення війни. Вони й тепер ніде не поділися, просто в умовах війни, значною мірою, відійшли на другий план або частково законсервувалися, а деякі діють у повному обсязі й сьогодні.
Проте є і великий суспільний запит на оновлення нашого політичного процесу. Щоразу більш суттєво впливатимуть і процеси європейської та євроатлантичної інтеграції України, і наші подальші відносини з Росією, як і загальна міжнародна ситуація. На поточні політичні процеси матимуть вплив не тільки патерни (шаблони, моделі, схеми) минулого, а й горизонти та орієнтири майбутнього.
Тому я спробую проаналізувати деякі національні особливості української політики саме з погляду впливу чинників минулого й майбутнього. Робитиму це за темами. Оскільки тем багато, думаю, що продовжу цикл цих публікацій і після 24 серпня. Почну з історичного й географічного контексту, потім продовжу стосовно рушійних сил української політики та особливостей наших політичних інститутів. Публікації цього циклу позначатиму загальною рубрикою – «Минуле і майбутнє української політики».
Володимир Фесенко
FB
реклама