Головним завданням України сьогодні є політика, орієнтована на людину, та збереження людського капіталу – Agenda Pública
«Agenda Pública» та Аналітичний центр «Об’єднана Україна» в щотижневій серії статей «Фокус Україна» аналізують, як розвиватимуться воєнний конфлікт в Україні, а також політична та економічна ситуації. Автори статей – Ігор Петренко, Дмитро Левусь, Петро Олещук та Олексій Кущ, експерти аналітичного центру «Об’єднана Україна». Далі – переклад цього матеріалу.
Два роки війни на виснаження призвели до величезних втрат і поставили Україну на межу виживання. Отриманий досвід та підтримка міжнародної спільноти залишають надію. Проте перехід РФ до виснажливого формату довгострокового конфлікту та залякування світу вимагає значних зусиль не лише України, але і всіх її партнерів.
НЕДООЦІНЮВАННЯ СУПРОТИВНИКА З БОКУ РФ СТАНЕ ОДНІЄЮ З ПРИЧИН ЇЇ ЖОРСТКОЇ ПОРАЗКИ У ВІЙНІ З УКРАЇНОЮ
Тиждень війни, який закінчився, привертав увагу символічністю у датах. Зокрема, 20 лютого минуло десять років від початку російської агресії проти України у Криму, саме цю дату викарбовано на медалі російського Міністерства оборони «За повернення Криму», саме цей день визначено як дату початку російської агресії в українському законодавстві. А 24 лютого виповнилося два роки з початку повномасштабної російської агресії проти України. Природно, що такі дати не можуть залишитися поза увагою світу. Адже те, що агресія триває десять років, є свідченням неефективності політики світу зі стримування РФ без застосування жорстких санкцій та остракізму. Для Кремля ж пристрасть до «важливих дат» є частиною ментальності, що часто-густо стає цінністю само собою, призводить до втрати відчуття реальності та можливості маневру. Водночас за цей короткий період сталися події, які є свідченням певних тенденцій у війні.
Після завершення оборони Авдіївки підбито підсумки щодо втрат російських загарбників. За свої просування і, зрештою, захоплення руїн міста вони сплатили тисячами життів своїх військових.
Президент України Володимир Зеленський зазначив, що Росія має лише одну свою, суто військову, перевагу нині, а саме – повне знецінення людського життя. Постійні російські «м'ясні» штурми це доводять. Міжнародне потурання відсутності верховенства права в Росії після 1991 року і путінська політика бідності, що управляється, призвели до того, що життя людини для російської держави нічого не варте. Як повідомив командувач оперативно-стратегічного угруповання військ «Таврія» Олександр Тарнавський, за чотири місяці активної фази Авдіївської оборонної операції (з 10 жовтня 2023 року до 17 лютого 2024 року) на Авдіївському напрямкові загальні втрати російських військ становили: особового складу – 47186; танків – 364; артилерійських систем – 248; бойових бронемашин – 748; літаків – 5. За даними одного з контриб'юторів Oryx-а, які наводить український осінтер Антон Павлушко та які мають обовʼязкове фото- й відеопідтвердження, цифри хоча й дещо нижчі, але підтверджують дані, які вказала Україна.
Підрахунок втрат броньованої техніки такий: 666 одиниць російської проти 57 української. Тобто втрати ЗСУ з техніки – мінімальні, якщо враховувати активність боїв. За цими даними, росіяни лише танків втратили 224 одиниці, що більше ніж сім танкових батальйонів, в межах трьох танкових полків. Тобто повністю знищено танкову дивізію загарбників. На відеофіксації є нові танки: наприклад, сім одиниць Т-90, 77 – Т-80. Втрати броньованих машин ще більше вражають: 359, з них 121 – МТЛБ. Головною броньованою машиною росіян у цій битві був МТЛБ. Тобто техніки у росіян стає менше, тому в бій іде все, що рухається. Згодом стало відомо про самогубство російського відомого військового z-кореспондента Морозова («Мурз»), який стверджував, що Росія значно занижує свої втрати під Авдіївкою. На нього здійснювано тиск з боку командування та пропаганди, через що окупант вкоротив собі віку.
На Авдіївському напрямкові захисники України знищили значний резерв російських окупантів, який ті планували застосувати на інших ділянках фронту для наступальних дій. Навіть після завершення боїв безпосередньо за Авдіївку росіяни зазнають стабільно високих втрат. Щоденно – понад тисячу одиниць живої сили та кілька десятків танків, броньованої техніки та артилерії. Значною мірою, це пояснюється продовженням спроб активних наступальних дій з боку агресора на кількох напрямках. Одним із основних стає Запорізький. Водночас, як і зазначалося, через знецінення життя у РФ втрати поки що не впливають на рішення Кремля атакувати. Відповіддю на це повинно бути отримання Україною від партнерів більш ефективної зброї та методичне безперервне постачання боєприпасів.
Можна очікувати змін у компанії повітряного терору Росії проти України. Іран, імовірно, таки надав Росії близько 400 потужних балістичних ракет класу «земля – земля». Це можуть бути ракети «Fateh-110», «Zolfaghar». Їхня дальність – від 300 до 700 кілометрів. Це серйозно, оскільки масовані удари, однозначно, виснажують ППО України. Протиповітряних ракет у нас не так багато. Навіть збиті балістичні ракети можуть вибухати на землі, їхні уламки та пальне, що горить, приносять горе. Є підстави вважати, що точність іранських ракет не надто висока. Така ж інформація зʼявилася про північно-корейські балістичні ракети, яких Росія застосувала вже 24, а влучили лише дві. Але навіть ракети, які не влучили в ціль, можуть знищити цілі квартали в містах. Росія витрачає величезну кількість своїх ракет, очевидно, не отримуючи повністю запланованого результату, також є складнощі з їхнім виробництвом. Не виправдалися надії, покладені на «Кинджали», які заявляли як незбивні для ППО, але виявилося, що це – необґрунтований блеф. Тепер історія повторюється з «Цирконом», який у 2019 демонстрував Путін як чудо-зброю, але 7 лютого саме ця ракета була збита над Києвом. Після того як українські фахівці вивчили її уламки, стало очевидно, що вона не відповідає характеристикам, що були заявлені. Тож у цих умовах ставка на масовані удари балістикою по Україні для Кремля має вигляд логічної людожерської дії. І необхідні рішення щодо оперативного посилення ППО України.
Протягом короткого часу сталося два успішних застосування Силами оборони України РСЗО «Хаймарс». Водночас можна говорити про певний стиль. В обох випадках удари завдавали по скупченню російських військ на полігонах. У першому випадку – у Волноваському районі, де було знищено близько 70 окупантів. Ситуація повторилася у Херсонській області, де було завдано удару по шикуванню російських загарбників у Подо-Калинівці, на полігоні. Знищено кілька десятків окупантів, які готувалися до дій проти плацдарму Сил оборони України на лівому березі Дніпра, у Кринках.
Системним є терор російських окупантів проти військовополонених українців. Зокрема, йдеться про розстріл українських військовополонених російськими військовими в Авдіївці. Там було вбито кількох поранених, що потрапили у полон на позиції «Зенит». Водночас попередньо з російською стороною була досягнута домовленість про їхню евакуацію та надання їм допомоги. Вбитих опізнали родичі на відео, яке поширили росіяни. Також прокуратура Запорізької області розпочала розслідування розстрілу трьох українських військовополонених у районі Роботиного 18 лютого. Розслідування ведеться за статтею кримінального кодексу порушення законів та звичаїв війни, пов'язаних із умисним убивством. Є відео розстрілу. Крім того, триває системний терор з боку росіян проти мирного населення на прифронтових територіях. У Купʼянському районі Харківської області внаслідок удару дроном-камікадзе по цивільному автомобілю було вбито трьох робітників місцевої ферми. Сім'я з п'яти осіб загинула після обстрілу з Росії та пожежі в будинку в Конотопському районі Сумської області.
Очевидно, що Україні вдалося наразі забезпечити ураження на системній основі бойових літаків російської авіації. Протягом тижня було знищено дев’ять бойових літаків російських загарбників. Із них вісім ударних літаків Су-34, Су-35 та один літак ДРЛВ А-50. Більшу частину ударних літаків знищувано у той час, коли вони забезпечували наступальні дії російських сухопутних військ, застосовували керовані авіабомби та вимушено заходили у зону дії ППО. Хоча деякі з літаків збиті далеко від фронту. Із А-50 ситуація є іншою. Він працює на значній відстані від лінії фронту. А-50 є літаком, що висвітлює обстановку в повітрі та на землі за сотні кілометрів, – це очі авіації вторгнення, завдяки якій забезпечуються дії російських бойових літаків, виявляється робота ППО України, наводиться авіація та виконуються інші завдання. На борту перебувають цінні висококласні фахівці, склад екіпажу – п’ять осіб і близько десяти операторів. Кількість таких боєздатних літаків у РФ можна перерахувати на пальцях однієї руки. Вартість збитого А-50У – близько 350 мільйонів доларів.
Слід зазначити, що це знищення вже другого А-50 Повітряними силами України. Перший подібний літак було знищено над Азовським морем 14 січня. Тоді вперше в історії літак ДРЛВ був знищений у бойовій обстановці. Після цього росіяни вимушені були відсунути польотну зону чергових А-50 з акваторії Азовського моря до узбережжя Кубані. Це обмежило зону виявлення за допомогою літака ДРЛВ, але, як бачимо, не врятувало його від Сил оборони України. Відстань від місця ураження до лінії фронту становить понад 200 кілометрів. Це багато для систем ППО, які в наявності в Україні та і взагалі у світі. Можливо, що це робота «Петріот» або модернізованого українцями радянського комплексу «довгої руки» С-200. Показовою ж є позиція російської пропаганди. Вчергове запускається думка про неспроможність здійснення такого ураження Силами оборони України. Тому в РФ основною версією є «френдлі файер». Росіянам, які не визнають право України на існування, легше вигадати причиною поразки власну неспроможність та нехлюйство, ніж усвідомити та визнати, що то є наслідком дій українців. І така зневага росіян до України та українців стане однією з причин жорсткої поразки Росії.
УКРАЇНА ЧЕКАЄ НА БІЛЬШ РІШУЧІ КРОКИ ПІДТРИМКИ З БОКУ ПАРТНЕРІВ
Головні теми української політики були пов’язані з зовнішньополітичними викликами, які постали перед Україною у другій половині лютого. Відновлення блокування кордону з Польщею було дуже болісно сприйнято з боку українського загалу як «удар у спину». До того ж все це супроводжувалося знищенням українського зерна, що для аграрної української свідомості завжди було ознакою найвищої ворожості. Не додавали оптимізму і недопускання військових вантажів з Польщі, а також численні проросійські гасла у руках протестувальників.
Уряд Польщі публічно дистанціювався від протестів, водночас з боку певних представників уряду та президента держави лунали заяви про «справедливість вимог» польських фермерів, що означало фактичну підтримку акцій і підтверджувалося залученням поліції для підтримки блокувальників.
У відповідь на це Президент України В. Зеленський запропонував провести зустріч на україно-польському кордоні на рівні урядових делегацій, однак польська сторона все це проігнорувала. Прем’єр-міністр Д. Туск лише оголосив про створення особливого режиму на кордоні, щоби забезпечити вільний перетин військових вантажів та гуманітарної допомоги. Однак питання переміщення через Польщу усіх інших вантажів відкрите до урядових переговорів через місяць.
Все це накладається на провал європейського проєкту з постачання протягом року мільйона снарядів для України, відсутність прогресу з виділення допомоги для України з боку США. Загалом це справляє негативне враження на українців, які сприймають все це як спробу зради з боку західних партерів.
Дещо вплинуло на загальне сприйняття ситуації продовження підписання безпекових договорів з державами Заходу, зокрема з Данією. Раніше відповідні договори були підписані з Німеччиною та Францією. Водночас необхідно розуміти, що будь-які безпекові гарантії та домовленості зі західними державами теж сприймаються в українському суспільстві неоднозначно, бо автоматично асоціюються з «Будапештським меморандумом» – документом, згідно з яким Україна віддала свій ядерний потенціал в обмін на «гарантії безпеки» від провідних ядерних держав світу.
Очевидно, що через два роки після початку повномасштабної війни Україна чекає від держав, які оголосили себе її партнерами, більш серйозної допомоги не лише на словах, але і у формі конкретних дій, оскільки Україні явно не вистачає озброєння і снарядів. Відповідно, з політичного погляду, ідея єдності України та Заходу, яка була задекларована на різних рівнях після початку повномасштабного вторгнення Росії, тепер переживає найбільше випробування і потребує конкретних кроків.
УКРАЇНА – НА ПОРОЗІ ВАЖКОЇ ДЕМОГРАФІЧНОЇ КРИЗИ
Війна загострила одну з головних проблем України – по суті, українська нація опинилась на межі національної катастрофи і напередодні глибокої демографічної кризи. Якщо визначити націю як певний, тривалий у часі, живий організм, то тепер найгостріше в історії українського народу виникла загроза основним параметрам життєдіяльності цього організму у вигляді тривалості життя та, головне, народжуваності.
Звісно, і раніше Україна стикалася з катастрофічними втратами населення: Перша і Друга світові війни, доба Визвольних змагань у ХХ столітті, Голодомор. Але всі ці кризи відбувалися на тлі високих параметрів народжуваності, тобто, попри величезні втрати населення, позитивна демографічна динаміка відновлювалась.
Але чи зможе Україна повторити і тепер подібне воскресіння з попелу?
Від 2017 року народжуваність в Україні скоротилася з 364 тис. дітей за рік до 187 тис. у 2023-му. Тобто на 177 тис., або на 48%. Якщо брати довоєнний рівень (2021 рік), то падіння за два роки війни становить 33% (скорочення народжуваності на 92 тис. дітей щороку). Цілком можливо, що до фінішу війни народжуваність скоротиться до 150 тис. дітей за рік. До речі, у 1991 році, тобто на дату набуття незалежності, народжуваність в Україні перевищувала 500 тис. дітей щорічно.
Що означають ці сухі цифри? За тридцять найближчих років в Україні з'явиться лише 4,5 млн нових українців. Це якщо народжуваність надалі не падатиме (а це не так), і всі діти доживуть до дорослого віку або не поїдуть за кордон (а це також, на жаль, неможливо). Тобто через тридцять років основу країни становитиме менше ніж 4 млн молодих громадян. Насправді цей показник становитиме, найімовірніше, 2–3 млн.
Це і є певне мірило потенційної національної катастрофи.
Відновлення нації, як це було в минулі історичні періоди, вже неможливе.
Наприклад, коефіцієнт народжуваності СРСР напередодні війни становив 4,3, а після війни відновився лише до рівня 3. Водночас коефіцієнт народжуваності близько 2,1 народження на жінку протягом життя є мінімально допустимим для простого відтворення нації на тому самому рівні чисельності. Сумарний коефіцієнт народжуваності, або коефіцієнт фертильності, – коефіцієнт, що показує, скільки в середньому народила б одна жінка протягом усього репродуктивного періоду (тобто від 15 до 50 років). В Україні перед війною цей показник опустився до 1,2, а тепер і зовсім впав до 0,7. І жодних передумов для його відновлення хоча б до рівня 2 немає і не передбачається.
А скільки ж тепер залишилось українців у своїй країні?
На жаль, нам не відома база порівняння, адже останній перепис населення проходив в Україні більше ніж 20 років тому. Звичайно, можна використати дані умовного перепису, проведеного у 2020 році. Тоді за допомогою екстраполяції даних і кількості абонентів стільникового зв’язку було визначено кількість населення України у 37,29 млн осіб на 1 грудня 2019 року. Але тоді не був повною мірою врахований фактор трудової міграції, а він за різними оцінюваннями становив від 3 до 7 млн осіб. Проблема цих підрахунків полягала в тому, чи враховувати маятникову міграцію (коли людина до трьох місяців перебуває за кордоном), чи лише постійну (перебування за кордоном більше ніж рік).
За різними оцінюваннями, чисельність населення в Україні до повномасштабної війни становила 35 млн осіб, які постійно тут проживали. Фактор війни (біженці та окупація) мав зменшити цей показник щонайменше до 27 млн осіб, а з урахуванням перевищення смертності над народжуваністю – до 26 млн осіб на кінець 2023 року.
Чому Україна не зможе повторити післявоєнний бебі-бум минулих періодів, коли нація відновлювалась після війни? Один із авторів концепції демографічних переходів, Ван де Каа, розглядає такі причини трансформацій у рівнях народжуваності:
1. Перехід від «золотого століття» шлюбу до інших, юридично неоформлених, форм спільного життя та альтернативних форм сім'ї.
2. Перехід від дитиноцентричної моделі сім'ї до індивідуалістично-орієнтованої «зрілої» пари партнерів з однією дитиною або без неї.
3. Перехід від превентивної контрацепції, призначеної для запобігання народженню ранніх дітей, до свідомого планування народження кожної дитини.
4. Перехід від уніфікованої патріархальної моделі до плюралістичних моделей сім'ї.
На наш погляд, головною причиною вказаних вище процесів стала емансипація жінок, їхнє особистісне зростання, зниження рівня гендерної дискримінації з боку чоловіків, руйнування архаїчних цінностей та домінування постмодернових концепцій розвитку людини.
Тобто, щоб повернути народжуваність на колишній рівень, доведеться знову «закріпачити» жінку, залишити її вдома, щоб народжувала і виховувала дітей, та відібрати право на працю й саморозвиток. Нині навіть фінансові стимули, як материнський капітал, вже не працюють так, як раніше.
Потрібно допомагати молодим сім'ям соціалізувати дітей: компенсувати витрати на няньок, репетиторів, оренду квартир та іпотеку, навчання дітей, купівлю шкільного приладдя, забезпечувати літній відпочинок для дітей, щоб молоді пари могли займатися своїми особистими справами тощо.
Потрібні неординарні зусилля для відродження демографічної бази країни та недопущення вимирання нації. Це комбінація факторів:
1. Материнський капітал.
2. Допомога держави у соціалізації дітей.
3. Репатріація українців та залучення мігрантів.
Усі три пункти потребують наявності динамічної моделі розвитку. Економіка має буквально злетіти. Але тут ми потрапляємо до замкнутого кола: для зростання потрібні люди, для залучення людей необхідне зростання.
ЧОМУ ЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ ЗРОСТАННЯ ТАКА ВАЖЛИВА
Для ефективної демографічної політики потрібні ресурси: материнський капітал, допомога у соціалізації дітей – це все дуже великі бюджетні витрати. Для репатріації українців та залучення мігрантів необхідно виконати комплексне завдання розвитку країни. Це і зарплати, і умови ведення бізнесу, і безпековий рівень, і стратегічна глибина зростання, і інституційний розвиток (пенсійна система, медицина, освіта).
Всі ці програми потребують тривалого часу для їхнього розгортання. Тому головне завдання для України тепер – це берегти свій людський капітал. Людиноцентрична політика. Людина та її інтереси – понад усе. Інакше ми просто втратимо людей, а це буде програшем апріорі, незважаючи на результати війни. І ще. Україні потрібна своя «алія» – так називали програму з повернення репатріантів в Ізраїль.
Робимо висновок: головна перемога у війні – цивілізаційна. Головна політика – людиноцентрична.
Майбутнє України – у побудові суспільства вільних людей та економіки вільних підприємців.
І пам’ятаймо: навіть якщо Україна все зробить правильно і вчасно, «демографічний слід» кумулятивного впливу пандемії та війни переслідуватиме українську націю до кінця цього століття. Але це має ще більше мотивувати і спонукати владу до ефективних дій з амортизації демографічної кризи, яка стає найбільшим викликом існування української нації за всю її історію.
Автори:
Ігор Петренко, Дмитро Левусь, Петро Олещук та Олексій Кущ, експерти аналітичного центру «Об’єднана Україна»
Першоджерело: «Agenda Pública»
реклама