Краще за «Будапешт», але… До чого приведе нова спроба України стати союзником США
Чим стане для України десятирічна безпекова угода зі Сполученими Штатами Америки, яку підписали президенти Володимир Зеленський та Джо Байден на полях саміту «Групи семи»?
Чи задовольняє вона потреби та амбіції Києва? І чи можна було розраховувати на більше? Відповіді на ці та інші запитання – у публікації Альони Гетьманчук, директорки Центру «Нова Європа».
За моїми скромними підрахунками, це вже щонайменше пʼята спроба з боку України за роки незалежності підписати двосторонню угоду зі Сполученими Штатами Америки, яка б передбачала безпекові гарантії для України і виводила відносини двох країн на рівень реального союзництва. Наскільки ця спроба вдала цього разу?
Почнемо з гарних і відносно гарних новин.
Перша гарна новина полягає в тому, що це все ж таки угода. Американці завжди опирались тому, щоб називати будь-які двосторонні документи угодами: розповідали, що так можуть називатися лише документи, ратифіковані в конгресі, або ж проголошували інші вагомі причини. Саме тому попередні документи мали назву як не хартій, то рамок («framework»).
Друга гарна новина – час підписання. А саме не «на полях» саміту НАТО у Вашингтоні, як цього спочатку хотіли деякі представники адміністрації Байдена, щоби продати угоду як основне досягнення ювілейного євроатлантичного зібрання щодо України (про це я детально писала ще восени минулого року), а майже за місяць до саміту.
Тепер за результатами наступного саміту НАТО Україна може розраховувати на інші «досягнення».
Звідси і наступна гарна новина – в угоді різними способами наголошується на її проміжному характері, до набуття членства в НАТО. Тобто вона не є замінником ні запрошення, ні майбутнього вступу України до Альянсу, а лише «ланкою» (в англійському варіанті – мостом) до членства.
Формулювання про те, що «США підтверджують, що майбутнє України – в НАТО», – чи не найпотужніше з усіх попередніх документів.
Хоча маємо чесно визнати, що ця позиція суперечить переконанням, які є в Байдена і в представників адміністрації щодо необхідності членства України в НАТО для сталого миру не лише в час, коли війна ще не завершена, але й після неї (останнє інтервʼю виданню «TIME», де президент США завив, що членство в НАТО не є необхідним для забезпечення довгострокового миру в Україні, – лише чергове цьому підтвердження).
До гарних чи відносно гарних новин можна віднести і те, що частина угоди є юридично зобовʼязувальною, а сам документ, як в ньому ж і зазначено, упродовж двох місяців буде передано в ООН для реєстрації.
Я розумію і переважно підтримую аргументи тих, хто виступав за необхідну кодифікацію цього документа в конгресі. Водночас проміжні безпекові гарантії, які надавались Швеції і Фінляндії від моменту їхнього запрошення до моменту набуття членства в НАТО, мали виключно політичний характер, але чомусь ніхто не сумнівався в їхній майбутній ефективності.
Запущені Іраном на Ізраїль ракети США та інші країни допомагали збивати теж навряд чи в рамках якихось юридичних зобовʼязань це робити.
Важливо, що це перший, після Будапештського меморандуму, безпековий документ у відносинах України і США. До того ж його підписали президенти двох країн (попередні були на рівні міністрів). Це надає йому, звісно, особливої ваги, але й особливої вразливості у разі обрання президентом Дональда Трампа. Найімовірніше, за його президентства всі такі угоди потрібно буде щонайменше перепідтверджувати, а, можливо, й укладати з чистого аркуша. Хоча зовсім не факт, що наступний документ буде неодмінно гіршим.
Тепер розглянемо новини, які можна віднести до «спірно гарних».
Хоча угода просто рясніє словами «зобовʼязання» і передбачає саме «безпекові зобовʼязання», а не «безпекові запевнення», як це було в Будапештському меморандумі, є підстави вважати, що американська сторона розглядає поняття «зобовʼязання» як синонім слова «запевнення», а не поняття «гарантії».
До речі, в оновленій Хартії стратегічного партнерства від 2021 року саме слово «зобовʼязання» фігурує в контексті дотримання американською стороною положень Будапештського меморандуму.
Потрібно віддати належне українській владі, що чи не вперше, коментуючи підписані безпекові угоди, ні Президент, ні глава його офісу не говорять про «безпекові гарантії», – поняття, яке вводило в оману українське суспільство і підважувало нашу амбіцію стати членом НАТО.
Тим паче, що і в цій угоді, як і в попередніх, реальних безпекових гарантій дійсно немає. Це угода не про готовність США захищати Україну, це угода про допомогу Україні захистити саму себе. Що, звичайно, теж дуже важливо, до того ж у документі досить детально розписано, в яких сферах і як це може бути зроблено (здається, Україна своїми безпековими угодами знову запроваджує моду на такі деталізовані двосторонні документи). Якби не було піднятої Макроном планки, що якраз і передбачає захист України західними військами, то взагалі все було б чудово.
Однією з практичних доданих вартостей усіх підписаних безпекових угод була чітко прописана сума виділених коштів принаймні на перший рік. В угоді зі США її теж планували прописати, але цього зрештою не відбулося. Натомість зафіксований «намір звертатися до конгресу з проханням про виділення коштів».
Чесно, але водночас й показово – якщо хтось бачив у цій угоді фіксацію ізраїльської моделі для України в її найкращі роки (і це явно не в останні пів року), із зафіксованими сумами коштів на кожен із наступних 10 років, як це передбачали десятирічні меморандуми про взаєморозуміння між США та Ізраїлем, то цього явно не відбулося. Така собі ізраїльська модель «на мінімалках».
Тож підсумую:
● Чи є ця угода очевидним кроком уперед у відносинах із США? Безперечно, так.
● Чи є вона найпотужнішою за змістом з усіх раніше підписаних двосторонніх документів? Так.
● Чи допоможе вона нам стати сильнішими і ліпше стримувати РФ? Так, якщо буде належно імплементована.
● Чи надає вона Україні реальні безпекові гарантії? Ні. За логікою Сполучених Штатів Америки, з них – лише підтримка, тоді як захист – це справа самої України.
● Чи стали ми союзниками де-юре після підписання цієї угоди, як стверджують деякі представники української влади? Не бачу для цього в документі підстав.
● Чи допоможе угода перемогти у війні, враховуючи такі милі українському вухові формулювання про те, що безпекові зобовʼязання, прописані в цьому документі, «спрямовані на підтримку зусиль України щодо перемоги в цій війні»? Швидше підготуватися до «стримування майбутньої російської військової агресії», про що теж йдеться в угоді, і, як каже Ігор Жовква, на якого з українського боку ліг основний переговорний тягар з підготовки цих угод, таке формулювання взагалі зафіксоване вперше в документах.
До того ж і надалі залишаються питання про те, як інтерпретуємо слово «перемога» ми, а як – наші американські партнери.
Альона Гетьманчук, директорка Центру «Нова Європа», асоційована старша аналітикиня Атлантичної ради США
Першоджерело: «Економічна правда»
реклама