Вишивані традиції житомирського Полісся

У День вишиванки Укрінформ пропонує познайомитися з традиційною вишивкою житомирського Полісся, яка завдяки своїм особливостям та унікальним технікам уже багато років поспіль викликає інтерес у дослідників.

ЗБІРКА ПОЧАЛАСЯ ІЗ ПОЛІСЬКОЇ ЗАВ’ЄСКИ

Валентину Галкіну із села Велика Фосня, що в Овруцькому районі, добре знають на Житомирщині, адже вишиті рушники з її домашньої колекції часто експонують на різних заходах. За фахом жінка вихователь дитячого садочка, нині вже на пенсії.

Валентна Федорівна зібрала 593 вишиті рушники. Усе почалося із сімейних реліквій, а потім з’явилися вироби із сусідніх сіл, і тепер географія її колекції охоплює кілька районів Житомирщини і навіть вийшла за її межі.

«У мене є такий рушник, який у нас у Великій Фосні називають по-поліськи зав’єска (завіска – це рушник довжиною до 5 метрів і шириною 50 см, яким накривали ікони на покуті – авт.). Моя бабуся вийшла заміж і почала вишивати цього рушника, потім загинув дід, і той виріб довго лежав без діла. Далі продовжила цю роботу старша сестра моєї мами, а дошивала вже мама. Вона загалом вишивала з 12 років – для людей за кусок хліба. Потім брат моєї баби забрав маму з рушниками і полотном у Львівську область, щоби поміняти ті рушники на харчі. Єдине, що вони із собою не взяли – ту завіску, бо вона була ще не закінчена. А для сватів залишили маминого рушника, що вишитий у 1946 році. Мені його вона віддала, коли після вибуху на ЧАЕС ми з сином поїхали на Далекий Схід до брата. Мама тоді сказала, може, мовляв, я помру, поки ти приїдеш, але нікому його не віддавай», – розповідає Валентина Галкіна.
 

Жінка каже, що інтерес до старих рушників у неї з’явився тоді, коли випасаючи домашніх корів, побачила як люди, прибираючи перед Великоднем оселі, вивозили непотрібні речі, серед яких вона випадково помітила вишивку.

«Дивлюся на розкидані рушники, а мені за них душа болить, то я їх позбираю, додому принесу, а син на мене свариться, мовляв, навіщо вони тобі. Може, їх і раніше викидали, то я ж не звертала уваги», – пригадує колекціонерка.

Так з’явилися перші рушники, а згодом люди й самі віддавали жінці свої реліквії, аби вони були в надійних руках. Колекцію поповнила і перша вчителька сина Валентини Федорівни, яка передала близько 10 рушників, вишитих гладдю. Жінка захворіла і переймалася, що після її смерті рідні спалять ті цінні речі.

За словами Валентини Галкіної, рушники їй віддають бабусі по селах, а також привозять рідні та знайомі. Частину експонатів вона знайшла серед розвалених сільських хат, забрала додому, випрала і подарувала їм друге життя.

«Спочатку думала збирати рушники для музею «Рушник одного села», але ж потім сусідні села долучилися. Зараз маю рушники з Овруцького, Народицького, Новоград-Волинського, Лугинського, Черняхівського районів і навіть із Сумської області», – ділиться жінка.

У її домашній колекції найстарішою була завіска, яку вишивали ще бабуся, тітка та мама. Тому полотну близько 150 років. Тепер Валентина Федорівна вагається, який виріб найдавніший, адже колекція постійно розширюється. Зокрема, там є чимало тканих рушників, що ледь тримаються купи і практично не досліджені.

УНІКАЛЬНІ ЗАНИЗУВАННЯ, «В КОЗАКА» І БІЛИМ ПО БІЛОМУ

Територію Житомирщини можна умовно поділити на 2 етнографічні регіони. Північні її райони – це Полісся, а південні – Поділля. Кожен із них має свої звичаї, традиції та особливості вишивки.

Краєзнавців особливо приваблює північ області, бо через віддаленість сіл від великих населених пунктів там вдалося зберегти традиційні промисли і ремесла, серед яких прядіння, ткацтво й вишивка.

Старший науковий співробітник відділу етнографії Житомирського обласного краєзнавчого музею Надія Борисова акцентує, що поліську вишивку характеризують такі локальні особливості, як переважання геометричних орнаментів, стримане застосування рослинних візерунків і виразний малюнок.

«Родзинкою нашого музею є рушники-завіски з північних районів, а саме з Овруччини, Народиччини, Коростенщини. Їх ткали на ткацькому верстаті з льону в ХІХ - на початку ХХ століття і завішували ними ікони в хаті на святому куті, який називають покуть, ясний кут. Вони декоровані поперечними червоними і чорними смугами з незначним вкрапленням жовтих і синіх кольорів. Спочатку на рушниках-завісках були ткані орнаменти, а згодом вони плавно перейшли у вишивку. Досить цінними є саме ткані завіски, бо у ХІХ столітті ткацтво було дуже поширеним. Люди вирощували льон і коноплі, що були сировиною для полотна. Натомість зараз по селах найчастіше зустрічаються вишиті завіски», – зазначила музейниця.

Саме на цих рушниках зображені різні солярні знаки (небесні світила), яким поклонялися в часи язичництва і які дійшли й до наших часів. Наприклад, там можна побачити кола у вигляді сонця або восьмикутну зірку, що є символом Богородиці, на рушнику вона оберігає жителів оселі, а на сорочці – того, хто її носить.

Крім того, на поліських рушниках зустрічається велика кількість трикутників, які символізують чоловіче та жіноче начало. У поєднанні вони дають ромб, що був символом родючості землі й продовження роду.

Досить цікавим є так званий орнамент «в козака» (навколо ромба антиподально розміщені фігури людей, що тримають руки в боки), який не зустрічається в інших регіонах України. Його ткали на килимах і рушниках-завісках, а ще вишивали на фартухах. Він був праобразом великої богині, яку пізніше починають вишивати на рушниках. Знак зображувався у вигляді жінки з піднятими чи опущеними руками, в яких вона інколи тримає сонце або восьмипелюсткову квітку, а обабіч можуть бути вершники чи тварини, що також мають оберегові функції.

«Щодо кольорової гами, то в основному використовували червоний і чорний кольори із вкрапленням жовтого і синього. До середини ХІХ століття нитки і саму пряжу фарбували рослинними барвниками, а потім уже починають використовувати анілінові фарби», – додає Надія Борисова.

Однією з найстаріших технік вишивання на Житомирському Поліссі є занизування (імітація ткацтва вишивкою), що нехарактерне для інших областей. Згодом на цих теренах почали вишивати гладдю, а з середини ХІХ століття – хрестиком. В області побутувала і вишивка білим по білому.

Кожна господиня також намагалася не просто підкласти вишитий рушник, а оздобити його мереживом ручної роботи. На рушниках і в одязі використовували й мережки, які з’єднували окремі частини виробів.

«Для півночі області у вишивці характерні геометризовані квітково-рослинні, орнітоморфні, зооморфні, антропоморфні орнаменти, а для півдня – квітково-рослинні або геометризовані квітково-рослинні. Щодо Овруцького району, то там переважають геометричні орнаменти, і на його вишивках є велика кількість ромбічних фігур. Саме на Овруччині найбільше збереглося занизування», – резюмує Надія Юріївна.

КОЛЕКЦІЯ БЕЗ ПРИМІЩЕННЯ

Окрім рушників Валентина Галкіна з Овруцького району назбирала чимало вишитих сорочок і речей побуту, тепер мріє про те, аби це все можна було показати людям у просторому приміщенні.

«Рушники зберігаю у коробках, сумках, валізах у коридорі. Крім того, у мене горище та господарські будівлі завалені старожитностями і предметами побуту. Серед того всього є вишиті картини, простирадла і скатертини, а ще хустки, плаття, доріжки, ткані килими, кожухи. Одна жінка віддала спідницю, в якій хтось із її родини у 1917 році виходив заміж», – зазначає колекціонерка.

У планах жінки – створення експозиції «Зниклі села Овруччини», тому зараз вона шукає хоча б по одному рушнику із кожного села, де вже не живуть люди.

Валентина Федорівна сподівалася розмістити свою колекцію у будівлі музею у Великій Фосні, який уже 20 років не працює. Представники влади обіцяли втілити цю ідею в життя, але будівля досі зачинена.

А жінка нині стверджує, що зібраним нею речам тепер буде тісно в приміщенні сільського музею.

Валентина Галкіна любить вишивати й сама, та каже, що пошук рушників часто не дає їй спокою, а до неї додому інколи навідуються фахівці з музеїв та колекціонери, які цікавляться її експонатами.

Як стверджує Надія Борисова, у вишиваних традиціях житомирського Полісся досі є що досліджувати. Тому сподівається, що музейні експедиції будуть відновлені й фахівці ще відкриють багато нового.

Ірина Чириця, Житомир
Фото надані Надією Борисовою, Олексієм Кравчуком та з відкритих джерел