Сині квіти на білій сорочці. Знайомтеся, це Зіньків

Колись місто, де жили гуртом українці, поляки та євреї, стало селом, але це не применшує його значення для туристів, паломників, кінематографістів та фотографів.

Укрінформ запрошує у подорож до подільського села Зіньків.

ГАСТРОНОМІЧНІ ВІЗИТІВКИ ЗІНЬКОВА

Насамперед, не варто плутати село Зіньків із однойменним і доволі відомим містом на Полтавщині. Потрапити до нашого Зінькова, що на Хмельниччині, можна власним чи громадським транспортом, або вирушивши 250-кілометровим пішохідним маршрутом «Camino Podolico: Подільський шлях святого Якова», який проходить через село.

За однією з версій, назва Зіньків походить від імені шляхтича Зінка Короча, який заснував на Поділлі багато поселень. Місцеві розповідають ще й іншу історію - про те, що власник населеного пункту мав доньку Зіньку та синів Адама і Станіслава, від чого й пішли назви Зінькова і навколишніх сіл Адамівки та Станіславівки. У 1452 році Зіньків отримав Магдебурзьке право, а 1796 – свій герб. Його історія пов’язана з родинами Одворонжів,  Тарновських, Сенявських, Чарторийських.

Про життя Зінькова у першій половині ХХ століття розповідає фільм «Сотворення любові», який тут знімали у 2006 році. А от любителі книг можуть знайти опис зіньківського замку, від якого залишилися лише руїни, у романі Катерини Липи «Слуги яструба і лілей».

Екскурсію Зіньковом мені погодилися провести місцеві краєзнавці, засновниці громадської організації «Клуб хранителів історії Зінькова», ініціаторки створення Музею історії села Зіньків сестри Валентина Когут та Галина Бернацька.

Знайомство із цим селом треба розпочинати із крафтового хліба та чорної ковбаси, що стали його гастрономічними брендами. Йдучи головною вулицею Центральною, помічаю на воротах багатьох дворів вивіски з написом «Зіньківська ковбаса». Біля них часто зупиняється транспорт, а водії та пасажири охоче купують продукцію.

Давні місцеві кулінарні традиції тут узялася відроджувати родина Василенків, що тепер має сімейний бізнес. Сім’я переїхала до Зінькова з Хмельницького в часи, коли в місті не було роботи.

Нас зустрічає Валентина Василенко й одразу розстеляє на столі вишитий рушник, на який кладе велику хлібину. Зауважую, що в магазинах такого пишного хліба не бачила.

«Хлібчик – це заслуга мого чоловіка. Його випікали в сусідньому селі Адамівці, але рецептом ніхто не хотів поділитися. Чоловік 9 разів пік хліб і 11 років тому самостійно дійшов до рецептури. Він житньо-пшеничний на заквасці. Хліб печемо в п’єцах (піч – авт.) на дровах. Він може стояти тиждень, а то й навіть до місяця - і не зіпсується. Буханки виходять вагою 4,5 кг. Хліб пісний, тому його замовляють для монастиря з Чернівецької області, купують священники, везуть у Почаїв, висилають в Італію», - розповідає господиня.

За словами Валентини, спочатку хліб був круглий, а її чоловік Валерій вирішив надати йому оригінальної форми у вигляді квіточки Адама (медунки – авт.). Аби запустити виробничий процес, він побудував кілька печей.

Свій авторський хліб Василенки випікають на замовлення, а також залишають кілька буханок на продаж, щоб місцеві чи подорожні могли його купити. Паралельно вони печуть і хліб у формі цеглинок, він має значно меншу вагу.

Поряд із хлібом аж виблискує ароматна ковбаса темного кольору, яку тут називають чорною.

«Мабуть, відколи існує Зіньків, з того часу тут була ковбаса. Ми її виготовляємо, продовжуючи сімейні традиції. Спочатку ковбаску тут робив мій прадід, потім мама, а згодом і чоловік та син. Ковбаса чорна, бо її під час коптіння змащують кров’ю 5-6 разів. Її виготовляємо вручну, м’ясо і сало спочатку ріжемо, потім вичиняємо і коптимо 5 годин», - продовжує Валентина Василенко.

Для приготування такої ковбаси використовують різні частини свинячої туші і при потребі додають сало, бо без жиру в неї не той смак. Апетитного запаху ковбасі надають чорний перець і коріандр.

Кільця зіньківської ковбаси господарі фасують у герметичну тару, завдяки чому вона добре зберігається і транспортується, адже місцевий продукт славиться й за кордоном.

Технології виготовлення зіньківського хліба та зіньківської (чорної) ковбаси внесені на Хмельниччині до обласного списку елементів нематеріальної культурної спадщини.

Окрім хліба у Зінькові печуть і святкові короваї. Цим займається відома в селі та околицях Ольга Гайбура.

«Перший коровай я спекла 8 років тому для свята в костелі. Спочатку короваї виходили смачні, але всередині жовтого кольору, а не коричневого, як має бути, і я не знала причини. От телефоную до своєї цьоці, і запитую, що ви, мовляв, робили з тістом, а вона каже: “Палила цукор на сковорідці, коли його виливаєш у гаряче молоко, він розтоплюється і дає смак і колір”. Отак я почала пекти короваї на замовлення – на весілля, ювілеї, хрестини, родини, дні народження. Мої короваї вагою від 3 до 12 кілограмів. Їх замовляють з Дунаєвецького, Деражнянського, Ярмолинецького районів, а ще вони їздили в Польщу, Молдову, Росію», - говорить жінка.

ЗБЕРЕЖЕНА ДЕРЕВ’ЯНА ЦЕРКВА XVIII CТОЛІТТЯ

Дорога з Хмельницького до Зінькова нагадує гірські траси з крутими спусками та підйомами, а в самому селі перед очима розкидаються панорамні краєвиди, що приваблюють фотографів.

Як розповів заступник Зіньківського сільського голови Віталій Лелюк, нині Зіньків, що є центром сільської територіальної громади, має два головні напрямки розвитку – сільське господарство й туризм. Посадовець показує на триповерхову недобудову поруч із сільською радою, де роботи припинилися на межі 1980-1990 років. Каже, що в ній планували облаштувати санаторій для пацієнтів із проблемами опорно-рухового апарату, адже в селі є поклади лікувальної глини та збагачена кремнієм вода.

На знімки туристичних локацій Зінькова можна часто натрапити в Інтернеті. У 2020 році світлина місцевого костелу Святої Трійці хмельницького фотографа Сергія Зиська посіла восьме місце на всеукраїнському етапі фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки».

Мої екскурсоводи пропонують побачити цей краєвид на власні очі із замчища. Руїни оборонної споруди поросли травою, але все ще добре видно збережені каземати.

Як розповіла Валентина Когут, замок у Зінькові побудував Петро Одровонж, якому в 1431 році передали містечко. Фортецю звели з великих блоків місцевого пісковику і вапняку на місці старого, можливо, дерев’яного укріплення XIII-XIV ст. Замок був правильної трикутної форми з трьома вежами. У 1872 році державна люстраційна комісія передала його в гарному стані зіньківській громаді, але замок, на жаль, розібрали.

На світлинах Зінькова трапляється стара палацова будівля, розташована на території ліцею. З минулого року у двох її залах розміщується Музей історії села Зінькова.

Галина Бернацька пояснює, що за однією з версій, раніше це був палац князя Людвіка Вюртемберзького, побудований у 1852 році. Є також версія, що будівля є частиною панського двору і датується 1820 роком.

Найпопулярніша пам’ятка Зінькова – дерев’яна Свято-Михайлівська церква XVIII ст. в урочищі Кривуля. Назва «Кривуля» говорить сама за себе, туди веде покручена вуличка, що стрімко підіймається вгору.

Дорогою минаємо інший розташований на підвищенні православний храм, що насправді складається з двох церков. Угорі – нова Свято-Вознесенська церква, а внизу – стара святої Варвари. За місцевими переказами, свого часу службу Божу тут проводила династія священників. Молодші правили у верхньому храмі, а коли ставали старшими, переходили у нижній.

Свято-Михайлівську церкву видно здалеку, вона стоїть на горі. Про храм розповідає його настоятель Василь Варахоба.

«Церква побудована у 1769 році з дуба, без жодного цвяха, на чопах. Після 1917 року її закрили, але вона збереглася. У ній було зерносховище місцевого колгоспу. Періодично її відкривали та знову закривали. У 2007 році церкву реставрували. Храм накрили жестю з позолотою, але архітектори наполягали зняти дах і перекрити гонтом, який заготовляли зі смереки на Закарпатті», - розповів священник.

Храмовий іконостас не зберігся, а новий, ручної роботи виготовили для церкви у Греції. Серед цінних святинь храму – ікона Іоанна Златоуста XVII ст., яку врятували під час руйнування більшовиками іншої церкви.

Колись у Зінькові було три синагоги, але жодна з них не збереглася. Про цей період історії тут нагадує хіба що занедбана двоповерхова будівля з вишуканим, хоч і поржавілим металевим ґанком, розташована в центрі села.

У селі також є єврейське кладовище, куди приїжджають паломники. Попри табличку на вході з написом, що цвинтар був досліджений у 2019 році в межах пілотного проєкту «Захист єврейських цвинтарів Європи», він у занедбаному стані – порослий бур’янами і з поваленими надгробками.

Місцеві жителі розповідають, що в ХІХ ст. у Зінькові проживав разом із сім’єю равин із Меджибожа.

НЕ ВТРАТИТИ ВИШИТИХ КВІТІВ НА БІЛІЙ СОРОЧЦІ

Ще один невід’ємний атрибут Зінькова – його оригінальна вишиванка, якій за різними оцінками від 100 до 200 років. Автентична жіноча сорочка вражає своїм особливим кроєм і декором.

Місцева вишиванка має широкі та пишні рукави, у неї зібрані пазуха і горловина і є комір-стієчка. Геометрично-рослинний орнамент синього кольору вишивають на рукавах, передній та задній частинах так, що у вдягнутому вигляді він зазвичай утворює вінок чи гірлянду. У такій сорочці також оздоблюють комір і манжети. При цьому на жодній вишиванці не трапляються однакові квіти.

Щоправда, у музейних фондах і приватних колекціях є також зіньківські сорочки, вишиті чорними нитками з додаванням синіх, або синіми із зеленим та блакитним кольорами.

Місцеву вишивану традицію також планують внести до обласного списку об’єктів нематеріальної культурної спадщини через те, що вона може зникнути. У Зінькові є лише одна майстриня Ніна Жук, яка володіє цією автентичною технікою.

«Я займаюся вишивкою з дитинства. Нас із сестрою навчила цього мама. Традиційна наша вишивка – це квітковий орнамент хрестиком. Вона дуже складна. Сусід замовив у мене таку сорочку для своєї доньки у Францію. Щоб її вишити, треба 2 місяці. Зараз я єдина у Зінькові, хто цим займається і ніхто не хоче вчитися так вишивати», - зазначає майстриня.

У Зінькові вдалося познайомитися ще з однією вишивальницею Світланою Петльованою, вона саме вишивала весільний рушник. За її словами, до цієї справи треба підходити по-особливому.

«У мене, як вишиваю, завжди гарний настрій. Коли починаю вишивати, перехрестилася і кажу: «Господи, благослови на щастя, на долю, на многії літа парі молодій, гулять на свадьбі золотій…». Там багато є висловів на добру долю. Кожен рушник має свою енергію», - розповідає жінка.

А от зберегти місцеву пісенну традицію зараз прагне директор Зіньківського будинку культури Валентина Биць. Вона  збирає народні пісні у Зінькові та сусідній Станіславівці.

«Хочу зберегти пісенну спадщину і те, що мені співали моя бабуся та мама. Назбирала близько 100 місцевих пісень. У старших жінок є зошити з піснями, то переписую в них», - каже співрозмовниця.

Згодом Валентина зізнається, що планує ще відтворити місцевий весільний обряд, який супроводжується багатьма піснями

Ірина Чириця, Житомир – Зіньків

Фото автора, надані Валентиною Когут, Галиною Бернацькою та із сайту www.khmel.travel