Перший храм Миколаєва: центр духовності з трагічною долею
І головній вулиці, й центральній площі Миколаєва після процесу декомунізації повернули історичну назву – Соборна. Так вони називалися на честь зведеного тут у кінці XVIII століття першого у місті православного храму святого Григорія Великої Вірменії, згодом перейменованого в Адміралтейський собор. У 20-х роках минулого століття храм належав українській громаді. Але його доля виявилася драматичною – у 1937 році за наказом більшовицької влади собор висадили в повітря динамітом.
У Миколаївському обласному краєзнавчому музеї «Старофлотські казарми» зберігається єдиний макет цього храму в первісному вигляді. Він пролежав на горищі понад 70 років, до того моменту, як його знайшов колишній директор музею Феодосій Камінський. Доля цієї видатної особи теж склалася трагічно – Камінський був репресований, провів 20 років у радянських таборах, а наприкінці життя загинув від рук грабіжників.
ЦЕНТР ДУХОВНОГО ЖИТТЯ МІСЬКОЇ ЕЛІТИ
Будівництво собору розпочалося за наказом засновника Миколаєва князя Григорія Потьомкіна ще у 1789 році. Тоді на високому лівому березі річки Інгул було закладено кам'яну церкву. Наступного року коштом міської казни розпочато її будівництво. Споруджувався цей храм на честь покровителя Потьомкіна – Святого Мученика Георгія. Але завершити будівництво за життя князя не встигли. Церкву добудовано й освячено лише в 1794 році.
Як відомо, після смерті Катерини ІІ до влади прийшов Павло І, який нічого не хотів мати спільного з фаворитами своєї матері. Тоді викорінювалося усе, пов’язане з найближчим оточенням імператриці. Чвари у верхівці Російської імперії мали наслідки і для Миколаєва. Храм за велінням нового імператора не лише перейменували в Адміралтейський собор, а й змінили його підпорядкування – він став головною церквою Чорноморського флоту.
«У тодішній російській імперії храми були двох типів. Одні підпорядковувались Синоду, інші – головному військовому священнику. Це так звані полкові, портові церкви. І саме в цій структурі Адміралтейський собор посідав важливе місце, бо вважався головною церквою Чорноморського флоту. Цей статус він отримав у 1798 році за наказом імператора Павла І», – розповідає заступник директора обласного краєзнавчого музею Валерій Чернявський.
За його словами, автором проєкту собору, спорудженого у стилі класицизму, є архітектор Іван Старов, який створив генеральний план міста Миколаєва. А втілював цей проєкт у життя Вікентій Ванрезант. Собор будувався за зразком Андріанопольського храму, але у зменшеному розмірі. Для розпису іконостасу були запрошені художники з Італії.
Побудовано храм було з тесаного ракушняка. Довжина його становила 42, ширина – 17 метрів. Купол вкрили оцинкованим залізом і пофарбували в сірий колір. На куполі і над вівтарем встановлено два мідних позолочених хрести.
У 1830 році на північ від собору було збудовано тимчасову дерев'яну дзвіницю, яку в 1865 році замінено на кам'яну. Перший великий дзвін мав вагу 332 пуди 5 фунтів. Згодом він тріснув, і за наказом адмірала Богдана Глазенапа, в Миколаївському порту виготовили новий дзвін. На ньому був надпис: «м. Миколаїв 1865 р. відлив майстер Ісаков». Вага його становила 356 пудів 21 фунт (5700 кг). Окрім великого, дзвіниця собору мала ще шість малих дзвонів. У 1866-1867 роках була проведена генеральна реконструкція собору.
Забігаючи наперед, зазначимо, що в 1930 році всі дзвони з Адміралтейського собору були зняті й здані на металобрухт. Щезли також і цінності, які зберігалися тут. Серед них – образ Святого Миколая Чудотворця, ікона Святого Великомученика Георгія Побідоносця, яку монахи Афонської гори прислали в дарунок собору, три Євангелія у срібно-позолоченій оправі (1766 та 1784 років), срібно-позолочений потир 1763 року і багато інших пам'яток історії та культури.
На думку Валерія Чернявського, у цієї церкви непроста історія, хоча починалося все досить оптимістично. За царських часів це був центр життя міської еліти й командування Чорноморського флоту. Площа навколо собору мала сакральне значення. Адже усі значимі події, такі як інтронізація імператорів, присяга особового складу військових частин, церковні паради, прибуття до Миколаєва православних святинь (наприклад, Касперівської ікони Божої матері) – відбувалися саме біля цього храму.
МИКОЛАЇВ – МІСТО НАРЕЧЕНИХ
Першим настоятелем храму був Єфимій Савурський – відома на той час особистість. Саме з ним пов’язують відомий вислів «Миколаїв – місто наречених». «Річ у тім, що будь-яка влада, як відомо, тримається на примусі та згоді. Якщо з першим тоді було все гаразд, то зі згодою була проблема. Миколаїв тільки будувався і для цього потрібно було багато майстрів різних спеціальностей. Їх навезли сюди з різних губерній Російської імперії. Але треба було якось мотивувати їх тут залишитися. Адже це був всякий люд – і кріпаки, і рекрути військово-морського флоту, і вільнонаймані працівники. Тож у навколишніх селах підбирали гарних українських дівчат. Тоді чоловіків і жінок вистроювали у шеренги одне навпроти одного біля собору. А Савурський їх вінчав», – розповідає Чернявський.
Він також зазначає, що після революції та громадянської війни Адміралтейський храм був позбавлений свого приходу. У 1922 році його було передано українській громаді. Аж до 1929 року в ньому діяв Український кафедральний собор. «Кілька років тут перебуває Українська автокефальна церква. Але це відбувається тільки доти, поки більшовики з нею заграють. А коли це закінчується, храм віддають так званій «обновлєнчеській» церкві, яка проводила своєрідні експерименти з культом. А саме: намагалася християнське світосприйняття помирити з більшовицькою парадигмою. Але і це тривало менше року», – стверджує Чернявський.
Оскільки собор розташований поряд із будівлею міської управи, більшовицька влада почала клопотати про його закриття. Було створено урядову архітектурно-будівельну комісію, яка в жовтні 1928 року обстежила собор і встановила, що він у хорошому стані й є пам'ятником "рідкісної будівельної техніки кінця XVIII сторіччя». Отож у 1929 році його будівля була передана Республіканській інспекції з охорони пам'яток культури під історико-археологічний музей.
«Фактично тут розміщувався військово-історичний музей. Адже храм був воєнний. Тут зберігалися гармати, знамена та інші військові трофеї. Саме в цей час його директор Феодосій Камінський знаходить макет першого собору десь на горищі музею. Очевидно, він був виготовлений для того, щоб залишити згадку про первісний вигляд собору до його реконструкції, яку проводили у 1866-1867 роках. Отож макет пролежав там приблизно 70 років», – наголошує Чернявський.
Він каже, що невдовзі Камінського репресували. А в 1936 році почали реконструювати Соборну площу і міськвиконком наполіг на зруйнуванні храму. Нове комуністичне керівництво прийняло рішення знести дві будівлі – Адміралтейський собор і приміщення магістрату (гауптвахти). Собор висадили в повітря динамітом у 1937 році.
У 1944 році на цьому місці поховали бійців легендарного десанту Костянтина Ольшанського, загиблих при звільненні Миколаєва. Зараз тут споруджено меморіальний комплекс на їх честь.
У культурно-історичних колах Миколаєва не раз порушувалося питання про відродження на цьому місці собору в його первісному вигляді. Проте далі розмов не пішло. Наразі про нього тут нагадує лише назва площі, на реконструкцію якої в останні роки було витрачено понад 80 мільйонів гривень.
КРАЄЗНАВЕЦЬ ІЗ ТРАГІЧНОЮ ДОЛЕЮ
Особливої розповіді заслуговує й той, хто знайшов і залишив нащадкам цінний макет Адміралтейського собору. Це відомий у ті часи краєзнавець, громадський діяч, археолог Феодосій Камінський. Завдяки йому ми нині маємо уявлення про вигляд храму. Він очолював Миколаївський історико-археологічний музей із 1923 по 1929 рік. При ньому було створене товариство «Друзів музею». Він також був одним з ініціаторів заснування в Миколаєві наукового товариства імені Миколи Аркаса.
«Камінський був другим директором миколаївського музею. На цій посаді він змінив Сергія Гайдученка, який помер від голоду. Ця людина зробила великий внесок у розвиток музею. У 1928 році Камінський домігся переселення закладу в більше приміщення – у будинок колишньої гауптвахти. Саме завдяки його зусиллям, музею було передано унікальну приватну колекцію Еммануїла Францова, після чого він став історико-краєзнавчим. Феодосій Тимофійович проводив багато археологічних досліджень, був учасником Ольвійської експедиції, відкрив городище кіммерійців Дикий Сад», – розповідає Валерій Чернявський.
Феодосій Камінський залишив цікаві щоденники, у яких він описував багато подій, зокрема й своє спілкування з такими видатними особами тієї епохи як Іван Франко та Леся Українка.
Є ще одна цікава деталь біографії археолога. За словами старшого наукового співробітника обласного краєзнавчого музею Наталії Гаркуші, Феодосій Тимофійович розповідав тодішнім своїм співробітникам про те, як він у юності побував у Єгипті й став учасником розкопок. «Навчаючись у Реальному училищі, під час канікул, він поїхав до Одеси, влаштувався помічником кочегара на судно, яке прямувало до Олександрії (Єгипет). Звідти він добрався до місця археологічних розкопок, де кілька тижнів працював землекопом. Для нього це був безцінний досвід, адже йому вдалося побувати всередині однієї з давньоєгипетських гробниць. Це була експедиція Говарда Картера, яка пізніше відкрила знамениту гробницю Тутанхамона», – розповідає Гаркуша.
Але життя вченого було сповнене й драматизму – майже 20 років він провів у в’язницях і таборах. Під час Першої світової війни Камінський отримав важкі поранення і був демобілізований. Коли Миколаїв було окуповано військами Денікіна (1920 рік), контррозвідка білогвардійців заарештувала його за підозрою у співпраці з українськими націоналістами. За іронією долі, згодом ці самі звинувачення йому висунула вже НКВС.
У вересні 1929 року Камінського звинуватили у причетності до «Спілки визволення України» і засудили до п'ятирічного утримання в концтаборі на Далекому Сході. У 1933 він повернувся і поселився у Запоріжжі. Але в 1937-му знову опинився за ґратами, покарання відбував у Нікополі. Після повернення, через певний час його засудили вже втретє і відправили у Північний Казахстан. До Миколаєва Камінський повернувся після реабілітації у 1954 році. Працював старшим науковим співробітником краєзнавчого музею. Після виходу на пенсію продовжував займатися краєзнавчою роботою, проводив екскурсії Миколаєвом, читав лекції, написав понад 100 статей і нарисів. Помер насильницькою смертю у 90-річному віці.
Цей випадок, який стався у Миколаєві у 1978 році, старожили пам’ятають і досі. Двоє молодиків проникли у квартиру старенького, задушили Феодосія Тимофійовича і забрали кілька картин…
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото автора та Валерія Чернявського
