Шаровари з бронзовими змійками: в гостях у пізніх скіфів

Пізньоскіфська археологічна експедиція Інституту археології НАН України почала вивчати археологічний комплекс (могильник і городище) Червоний Маяк у Бериславському районі рівно десять років тому. Зробили це, щоб врятувати, бо могильник інтенсивно грабували «чорні» копачі, сплюндрувавши близько 200 могил.

Цьогоріч від Інституту археології НАН України на Херсонщині працювали дві експедиції – Пізньоскіфська та Херсонська. Обидві проходили під керівництвом доктора історичних наук Олександра Симоненка.

«Ми були в трьох експедиціях під час цього польового сезону. Спочатку розкопували кургани біля села Новознам'янка (нинішній Генічеський район). Кургани нечасто копають із суто науковою метою, оскільки це дуже дорого і після розкопок там нічого не лишається – виймаються всі речі, досліджується конструкція кургану, а після цього він зникає. Археологи вважають, що їх треба лишати, оскільки це частина ландшафту, але коли не можна протидіяти процесу (будівництво, розвиток зрошення, ерозія) тоді вирішують, що курган потрібно дослідити. Потім ми працювали у Червоному маяку Бериславського району – це наша опорна пам’ятка, ми там працюємо щорічно поспіль уже 11 сезонів, нею займається Пізньоскіфська археологічна експедиція. І ще одна наша експедиція – у селі Золота Балка, її досліджували ще з середини 50-х років минулого століття, там займаємося поточненнями меж могильника. Наші експедиції рятівні. Працюємо під егідою інспекції з охорони пам’яток та Інституту археології», – каже науковий співробітник Інституту археології Національної академії наук України Олена Дзнеладзе. А ще археологи мріють, щоб на основі їхніх досліджень на Херсонщині створили перший в Україні «живий» музей, присвячений давній історії.

ПРО СКІФСЬКИХ МОДНИЦЬ

Як розповідає археологиня, у Червоному Маяку вони знайшли цікаву ділянку могильника, де розташовані поховання раннього етапу пізньоскіфської культури.

«До цього часу ми досліджували поховання етапу розквіту цього городища, яке, на нашу думку, припадає на другу половину І ст. - першу половину ІІ ст. нашої ери. Цього року ми знайшли ділянку, де були ранні поховання – І ст. до н.е. Це жіночі поховання, насичені предметами. За цими знахідками можна реконструювати, наприклад, давній одяг, оскільки лишилися застібки, які зроблені з заліза і бронзи – так звані фібули. По-перше, вони красиві, по-друге, вони часто змінювалися, на них була мода. Тому ми можемо датувати могилу саме за такими речами: застібками, пряжками і прикрасами. От наприклад, цього року ми знайшли цікаві браслети для ніг – вони як спіралі, зроблені з бронзового дроту, прикрашені маленькими голівками вовків або змійок. І жінки вдягали їх на ноги. Оскільки під цими браслетами збереглися маленькі частинки шкіри від взуття, то швидше за все, або вони фіксували халяву чобота, або носилися поверх шароварів. Ми знаємо, що вбрання пізньоскіфських жінок складалося з шароварів, нижньої сукні або сорочки і верхнього халата», – розповідає Олена Дзнеладзе.

Також на цьогорічних розкопах знаходили керамічний посуд – імпортний, зроблений десь на території провінцій Римської імперії, який пізні скіфи купували собі або обмінювали, а також ліпну кераміку, яку вони робили самотужки. Саме такі знахідки дають нам можливість реконструювати давній побут пізніх скіфів.

Заступник начальника обласної інспекції з охорони пам'яток історії та культури Денис Сікоза зазначає, що нечасто трапляється знайти предмети з дерева, оскільки у нас агресивні лужні ґрунти, тому речі органічного походження рідко зберігаються. «Ось у цьому році у нас було дзеркало, ми й раніше їх знаходили, але лише сам металевий диск. А цьогоріч ми знайшли футляр у який вмонтовувалося це дзеркало. І навіть на диску знайшли відбитки клею», – каже він.

Також серед знахідок – шкіряний шнурок для бронзових амулетів, в основі йде конопляна нитка, на неї навита шкіра, на яку нанизані намистини – це жіноча прикраса.

Цінність знахідки в тому, що можна простежити, як створювали це намисто, пояснює Олена Дзнеладзе. Вона каже, що найцікавіше досліджувати у динаміці, коли набирається база і можна робити більш широкі висновки. Знахідки в одному похованні свідчать лише про це поховання, тому важливо, коли є «серія».

Але бувають рідкісні знахідки, аналогій яким не можна знайти. Денис Сікоза згадує, до прикладу, про пізньоскіфську дівчинку з манікюрним набором.

«Щодо поховань – для пізніх скіфів характерні ґрунтові ями, ями з підбоями, коли ховали в одній зі стін ями, а також катакомби – вони мають вхідну яму та велику нішу – печеру, кімнату, яка закривається кам’яною плитою. У нас в одній із катакомб у ґрунтовому могильнику була похована дівчинка з, як ми його називаємо, манікюрним набором. Такого раніше у пізніх скіфів не зустрічалося, там була виготовлена з металу нігтьочистка, маленька спеціальна ложечка для чищення вух, а також ножик-бритва (є аналогія у сучасних африканців, вони такі використовують для зрізання мозолів, кутикул). Це унікальні речі, повних аналогій їм ми не знайшли», – каже Денис Сікоза.

Олена Дзнеладзе уточнює, що всі ці предмети зроблені зі срібла, це на ті часи була рідкісна річ і досить дорога: «Це предмети 6-7 см довжиною: якби ми зробили таку річ, вона б і в наші часи коштувала недешево. Це означає, що дівчинка походить із заможної чи аристократичної верстви. У нас немає даних, що пізні скіфи могли самі таке виготовляти».

Але оскільки аналогій не знайшли, археологи не знають, у кого цей «манікюрний набір» був куплений, і можуть лише припускати, що предмети зроблені у римських провінціях.

Є легенда, що на Херсонщині у давні часи можна було зустріти амазонок і що у похованнях скіфів були жінки-воїни. Олена Дзнеладзе розповідає, що науковці Інституту археології Національної академії наук України захистили дві дисертації на тему жінок і зброї на основі багатьох знахідок на території Євразії: у скіфському суспільстві – Олена Фіалко, у сарматському суспільстві – Олена Шевченко. Як пояснює археологиня, зазвичай науковці дуже обережно ставляться до терміну «амазонки», сприймаючи його більше як поетичне порівняння, літературний образ.

«Висновки: у кочовому суспільстві справді трапляються поховання жінок зі зброєю. Були знахідки, які свідчать, що жінки брали участь у битвах, сутичках, але вони це робили не від хорошого життя. За дисертацією дослідниці сарматів вдалося простежити, що воїнами йшли жінки або зі збіднілих родин, або коли не було іншого вибору. У нас (на Херсонщині – авт.) жіночі поховання пізніх скіфів супроводжувалися лише вістрями стріл, і масивної зброї там не буває. Зазвичай біля жінок були предмети, які стосуються побуту – голки, шила, скриньки, прикраси, рум’яна і вістря стріл. Це не обов'язково означає, що вона стріляла, це міг бути певний ритуальний символ», – каже дослідниця.

ПРО ЦІННІСТЬ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ

Зі скіфських поховань, що за ці роки знайшла Пізньоскіфська археологічна експедиція, цікавим було поховання трьох воїнів.

«Воно унікальне тим, що в одній могилі – три воїни, вони поховані з різноманітною тогочасною зброєю, що була виготовлена не лише пізніми скіфами, а й іншими племенами, які з ними контактували. Дуже цікаве поховання маленької дитини з амулетами. Це була велика катакомба, сімейна поховальна споруда. У ній могло б бути поховано від 2 до 4 чоловік, а там була похована на маленькому дерев’яному помості новонароджена дитина з амулетами. Це означає, що втрата новонародженої дитини була важливою, тож поховали її як дорослу людину. Кожного разу, закінчуючи експедицію, ми дізнаємося якісь нові деталі. У нас було поховання, де було троє – дві жінки і один чоловік-воїн. Антропологиня кандидатка історичних наук Олександра Козак вивчила рештки і з’ясувала, що одна з похованих жінок мала дитячу травму: вона років двадцять із тих своїх двадцяти п’яти не ходила. Це означає, що в ті часи за нею доглядали, оскільки вона дожила до таких літ», – каже Денис Сікоза.

Олена Дзнеладзе вважає це ознакою того, що тогочасне суспільство розуміло цінність життя.

У цьогорічних знахідках є ще одна нова деталь: у чоловічому похованні доби бронзи знайшли бронзовий ніж і телячий хвіст. Швидше за все, той хвіст поклали йому як їжу в потойбічному світі.

Загалом усі антропологічні рештки збирають і відправляють у відділ біоархеології інституту, там із ними працюють антропологи і палеопатологи. Вони можуть дізнатися, скільки років було цій людині, якої статі, скільки вона прожила, чим хворіла, і можливо, від чого померла.

«І ми сподіваємося, що буде можливість реконструювати обличчя, у нас є фахівці, які працюють над тим, щоб робити графічні, а можливо, надалі й 3D-реконструкції – тут усе впирається у технічне оснащення, у фінансування», – розповідає Олена Дзнеладзе.

Так само потрібні фінанси для проведення генетичних експертиз. Вони також можуть дати відповіді, наприклад, щодо спорідненості людей, які лежать в одній катакомбі.

«От у Пониззі Дніпра в одній катакомбі виявлено найбільшу кількість людей – вісьмох. Провівши генетичні дослідження, ми зможемо сказати, чи це взагалі кровні родичі. Щоб дізнатися про таке, потрібне матеріальне оснащення – лабораторія в Україні або треба мати спільні проєкти з іноземними колегами. Генетичні аналізи можна робити, маючи органічний матеріал, який ми зберігаємо. Сучасна наука може визначити, звідки глина, з якої зроблені горщики, якої породи дерево, що пішло на стріли, за ізотопним аналізом – звідки прийшли люди, якщо вони кочували. Це дуже цікаво, бо ми нарешті можемо відповісти на питання, довкола яких точаться дискусії десятиліттями. Для цього треба відбирати всі зразки і зберігати у музеях, навіть якщо у нас зараз немає можливості зробити цей аналіз. Після нас не закінчується наука – має бути розуміння цього, це знадобиться наступним поколінням учених», – каже археологиня.

Прикладом тут може бути історія з дослідженням складу рум’ян, які знаходять у похованнях.

«У похованнях ми знаходили шматочки рум‘ян, що зберігалися у маленьких шкатулках (піксидах) для пахучих речовин. І от нам стало цікаво, а з чого, власне, ці рум’яна зроблені? Я прийшла у наш інститут у фондосховище, де зберігаються пам’ятки з Золотої Балки, і виявилося, що дослідниця золотобалківського могильника п’ятдесят років тому ретельно відібрала такі самі зразки. Ми взяли їх і зробили дослідження разом з геологами з університету Шевченка. Виявилося, що є рум’яна різного складу: є глини з жирами, за складом схожі на наші, а частина з них – це реальгар – мінерал природного походження, який є лише в кількох точках на території України, він дуже отруйний. І тому цікаво: вони використовували його, не знаючи, що він отруйний, як у середні віки користувалися ртутними рум’янами? Бо ще можна припускати, що це така собі ніби короткочасна бальзамація під час поховальної церемонії: реальгар дозволяє законсервувати органічні тканини на певний час і приглушити неприємні запахи. Зрозуміло, що це лише теорія, але чим більше таких знахідок, тим ширші дослідження і тим більше знань ми можемо отримати про стародавнє суспільство. Для цього ми й вивчаємо давнину, щоб реконструювати, як жили люди, з ким вони спілкувалися, які торговельні зв’язки були, з якими країнами контактували, що і як винаходили й виготовляли», – каже Олена Дзнеладзе.

КУДИ ЗНИКЛА ГІЛЕЯ?

Представники Пізньоскіфської культури живуть у містах-фортецях, їхній побут вивчений детально на базі таких пам’яток, як городище Золота Балка, Гаврилівське городище, наші розкопки на городищі Львове. Була розкопана садиба, яка мала внутрішній периметр, повністю загороджений стіною. З однієї сторони розміщувалися житлові приміщення, вхід у кожне з них був із внутрішнього двору. Внутрішній двір використовувався для господарських цілей, там були зернові ями в кілька рядів, їх перекривали стовбовими конструкціями, щоб туди менше потрапляла вода. Вогнища у скіфів були переносні, вони використовували глиняні жаровні, які можна було перенести ближче до ліжка. Були й стаціонарні печі, що опалювали з кутка все приміщення. Житло будували з каменю, а опалювали дровами, бо дерев на Херсонщині тоді було вдосталь, як і степів, багатих на рослинність і дичину. В античні часи Херсонщина виглядала дещо по-іншому. Тут була так звана Гілея, це величезні за масштабами ліси, які простиралися на десятки кілометрів, у них росли дуб, вільха, береза нижньодніпровська», – розповідає він.

Олена Дзнеладзе зазначає, що зараз у нас залишилися невеличкі шматочки місцин, за якими ми можемо спробувати скласти собі враження, як це виглядало: це низини Дніпра, плавні й територія заповідника, де є дуби – у районі Кінбурнської коси.

Денис Сікоза зауважує, що Гілея зараз – частково на дні Каховського водосховища. А та частина лісів, що лишалися на території Нижньодніпровських пісків, знищена у XVIII-XIX століттях. Найбільш масштабна заготівля почалася на Нижньому Дніпрі під час будівництва Херсона та Чорноморського флоту, каже він.

«У нас на території області також працює експедиція «Борисфен» Національного заповідника «Хортиця», що займається вивченням кораблів, які затонули у Дніпрі. Я активно з ними співпрацюю, і коли ми проводили пошук ймовірних місць, де затонули кораблі, дуже часто на дні траплялися стовбури дерев, лісосплави, які не дійшли до точки призначення», – розповідає Денис Сікоза. І нагадує, що заліснювати піски, які утворилися на місці знищених лісів, почали вже у післявоєнні роки минулого століття.

АМАДОКА – «СКАНСЕН», ПРО ЯКИЙ МРІЮТЬ

Херсонщина – один із найбагатших на об’єкти культурної спадщини регіонів. За останні роки в області додатково зафіксовано понад 4,5 тисячі нововиявлених таких об’єктів, а загальна кількість їх сьогодні становить 10065 одиниць, з них 34 – національного значення.

«На Херсонщині є пам’ятки всіх періодів археології. Не кожна область може похвалитися таким розмаїттям і такою кількістю археологічних пам’яток. Кам’яний, далі мідний вік і доба перших курганів (кочівників приваблювали степи з багатою рослинністю, що подобалася худобі). У добу бронзи тут мешкали представники різних культур, вони залишали після себе поселення та кургани. Тисячоліття проходять – доба раннього залізного віку, з’являються скіфи-кочівники. Потім тут жили сармати, пізніше – готське, гунське населення (є знахідки гунських поховань, вони дуже рідкісні), потім доба раннього середньовіччя і багато кочівників – авари, хазари, печеніги, половці. Поблизу узбережжя у нас є античні пам’ятки. Є пам’ятки осілості пізніх скіфів», – каже Олена Дзнеладзе.

Не один рік археологи намагаються переконати владу створити на базі археологічного комплексу «Червоний Маяк» історико-культурний заповідник «Амадока». Тут розташовані дві пам'ятки національного значення — городище та могильник пізньоскіфської культури (ІІ ст. до н.е. - середина ІІІ ст. н.е.).

Амадока – так називалося одне з міст скіфів. За задумом, цей комплекс, що є єдиною цілком збереженою пам’яткою пізньоскіфської культури на території області, хочуть музеєфікувати та перетворити на такий собі «живий» музей із насиченими анімаційними програмами відтворення історичного середовища, де туристів приваблюють не лише окремі споруди, предмети старовини, а й професійні працівники-аніматори, які відтворюють побут, матеріальну і духовну культуру попередніх епох, розкривають ремесла тих часів. На території України немає жодного подібного музею, присвяченого давній історії нашої держави.

«Ми боремося вже восьмий рік поспіль за створення «Амадоки», вже відведено землю, є пакет документів. За задумом, там має бути цікавий для туристів інтерактив, який дасть можливість розповідати і про наші знахідки, і про те, як жили люди в цих краях. Можна буде стріляти з лука, побачити давні ремесла, приміряти костюми тих часів», – розповідає Олена Дзнеладзе.

До речі, Червономаяцький – єдиний доступний для дослідження сучасними методами могильник цієї культури в регіоні Низового Дніпра. З інших пам’яток цього типу – Золотобалківський могильник засаджено лісом, а місцезнаходження матеріалів розкопаного московськими археологами у 1960-70-х роках Миколаївського могильника невідоме. Антропологічні ж матеріали з обох пам’яток давно відвезено до Москви. Тому вивчення українськими дослідниками Червономаяцького могильника таке важливе.

ДОВІДКОВО

Пізньоскіфські археологічні пам'ятки групуються у трьох регіонах сучасної України: вздовж обох берегів Дніпра у його нижній течії від Нікополя до Херсона, в пониззях Дністра та у передгірському Криму. Городища на території Нижнього Дніпра були зведені наприкінці II ст. до н.е. здебільшого на місці скіфських городищ IV ст. до н.е. Клавдій Птолемей у II ст. н.е. перелічив по обох берегах Дніпра «міста»: Азагарій, Амадока, Сар, Серім, Сарон та Метрополь (Ptol., ІІІ, V, 2). Певно, він мав на увазі нижньодніпровські пізньоскіфські городища.

Їх відомо 18 (дванадцять на лівому і шість на правому берегах біля сіл Саблуківка, Золота Балка, Ганнівка, Червоний Маяк, Миколаївка, Козацьке, Гаврилівка, Любимівка та ін.). Городища засновували на вигідних у стратегічному плані мисах берегів Дніпра або його приток. З напільного боку вони захищалися валом та ровом, з інших боків – глибокими ярами та Дніпром. Загальна площа городищ – від 8 до 35 га.

З якихось причин життя на більшості нижньодніпровських городищ урвалося на початку II ст. н.е. Цікаво, що слідів насильницького знищення (руїн, згарищ тощо) не виявлено. Складається враження, що населення водночас покинуло городища й пішло геть, однак не все. На місці залишилися мешканці городищ Червоний Маяк та Миколаївка. Принаймні, на їхніх могильниках наприкінці II ст. н.е. - в першій половині III ст. н.е. відновлюються поховання. З середини III ст. н.е. пізні скіфи нижнього Дніпра входять до готської держави Германаріха і стають одним з етнокультурних компонентів черняхівської культури. Нарешті, з гунською навалою в другій половині IV ст. н.е. уривається історія нижньодніпровської Малої Скіфії.

Ірина Староселець, Херсон