Діадема для красуні часів Великого переселення народів

На виставці «Таємниці музею» херсонські музейники представили речі з колекції коштовних металів. Зокрема, тут є прикраси з поховання гунського, сарматського та скіфського періодів, знайдені на території Херсонщини.

Як херсонці скарби знайшли

Серед прикрас – діадема, сережки та нашийний ланцюжок із гунського жіночого поховання з конем V століття нашої ери. Розглядаючи їх, можна уявляти, як красуня із золотою діадемою неслася степом верхи на коні й наввипередки з вітром.

Головний зберігач Херсонського обласного краєзнавчого музею Ганна Андреєєва пояснює, що гунських поховань насправді дуже мало. Для гунів і для населення того часу характерне розсіяння - велика дистанція між похованнями.

«Діадема надягалася на головний убір, можливо, це була накидка. Подібні діадеми знаходили найчастіше на степовій території Східної Європи. Як правило, це бронзова основа, вкрита золотими листами із вставками з різнокольорового каміння. Для ювелірного мистецтва гунів характерний поліхромний стиль, тобто, це інкрустація з напівдорогоцінного каміння. Тут, бачите, є втрачені камінці. Які саме камені прикрашають діадему, точно сказати не можемо, потрібно проводити аналіз. Ми відправляємо на апробацію лише метали», - пояснює Ганна Андреєєва.

Як розповідає заступник начальника обласної інспекції з охорони пам'яток історії та культури Денис Сікоза, діадема виготовлена з тонкого листа золота, що накладене на бронзову пластину з рельєфним рубчастим орнаментом. Краї золотого листа загнуті і щільно охоплюють бронзову основу довжиною 22 сантиметри та шириною 2,9-3 сантиметри. Колись діадему прикрашали 19 прямокутних і 3 круглі камінці, а наразі є 11 прямокутних і 2 круглі (ймовірно, це бурштин і гранат). Дві бокові частини прикраси – гладкі.

Діадема належить до третьої стилістичної групи, що характерна для східноєвропейських степів. Такі прикраси відомі від Нижнього Поволжя до Дунаю, на всій території гунського племінного союзу. Ні в Боспорі (одна з античних держав Північного Причорномор'я), ні в Західній Європі вони не відомі. Подібні діадеми відносять до «західної» групи, їх знахідки пов’язують із пересуванням «царських» гунів.

Що стосується золотих сережок із цього поховання, то вони мають вигляд калачиків, кожна з них - діаметром 1,65 см, вагою 7,1 та 5,55 грама. Повна аналогія їм зберігається у Римського-германському музеї в Кельні.

Нашийний ланцюжок прикрашений орнаментованими конусоподібними підвісками з загостреними кінцями. Збереглося 17 цілих підвісок довжиною від 2,2 до 2,4 сантиметра. «Прикраси у вигляді плетених та псевдоплетених ланцюжків були розповсюджені у варварському середовищі в епоху Великого переселення народів», - каже Денис Сікоза.

Зазначений комплекс - це далеко не перша знахідка елітних гунських поховань на території Херсонщини. Більша частина знайдених до революції речей перебувають нині у зібранні Ермітажу. Окремі знахідки зберігаються в Києві та Запоріжжі.

Діадема, сережки та ланцюжок із цього поховання, що виставлені в експозиції, знайдені за 5 кілометрів на захід від села Пролетарка (нині населеному пункту повернули назву Чалбурда, слово похідне від тюркського «чал» - сіра, «бурда» - грязь).

Як розповідають, у музей ці скарби минулого передав директор сільської школи. Про те, як саме знайшли діадему, описано в газетному дописі від 31 березня 1966 року. 

Це сталося 22 березня. Трактористи Пролетарського лісництва Олександр Пулінець і Михайло Горшков культивували ґрунт поблизу Пролетарки. Їх увагу привернули декілька кісток, вивернутих на поверхню культиватором.

Механізатори зупинили машини і почали розгортати навколо пісок. Незабаром трактористи знайшли цінні для історичної науки речі, зокрема, золотий ланцюжок із підвісками, бронзовий налобник, вкритий позолотою. Знаючи, що учні місцевої восьмирічної школи організовують шкільний музей, Олександр Пулінець і Михайло Горшков передали знайдені цінності школі. Цього ж дня в район знахідок була направлена учнівська експедиція. Одночасно повідомили про знахідки в Херсонський краєзнавчий музей. Шкільна експедиція під час розкопок знайшла ще деякі цінності, зокрема золоту підвіску, фрагменти сусального золота, глиняне прясло, бронзові пряжки, зуби жуйної тварини тощо. Наступного дня всі знайдені речі були передані Херсонському краєзнавчому музею. Експедиція із музею виявила на місці поховання ще одну золоту підвіску і багато фрагментів сусального золота. Зазначається, що працівники музею подякували механізаторам за цінні знахідки.

Що стосується власне похоронного обряду, то його відновити дуже важко, пояснює Денис Сікоза. Швидше за все, поховання було здійснене в ямі і його можна віднести до «безкурганних», у ньому містилися окремі кістки кінського скелета, а от кості людини не знайшли.

До речі, грецькі й латинські автори згадують звичку кочовиків, по можливості, робити все, сидячи верхи на коні, і часто порівнюють їх із кентаврами. Яскраво й образно змальовує гунське «життя на коні» Амміан Марцеллін. На підставі археологічних даних учені роблять висновки, що в останню путь гуна супроводжував або кінь, або, принаймні, кінська шкіра. 

Поховання це – точно гунського часу, але шийна прикраса з нього не зустрічається у інших гунських похованнях, натомість подібні ланцюжки з підвісками відомі в аланських похованнях гунського часу у Західній Європі, каже кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології Національної академії наук України Олексій Комар.

Хто тут був похований - гунська жінка чи аланка, сказати важко, адже гуни приєднали до себе частину аланів, це було поліетнічне об'єднання. Мова може йти, наприклад, і про аланську жінку з числа союзників гунів, яка була видана за гуна. На жаль, зруйновані поховання містять не всю необхідну інформацію про етнос похованих.

Великий відсоток гунських поховань був знайдений випадково селянами ще до 1917 року, їх межі невідомі, знайдені речі віддавали панові, а потім вони потрапляли в Ермітаж. Нині багато артефактів зникає на чорному ринку без жодної інформації для вчених.

Як каже Олексій Комар, пересічні гуни вдягалися, очевидно, скромно. У похованнях знаходять поясну пряжку або пряжки застібок від м’якого шкіряного взуття. Заможні гуни – інша справа. На фазі притоку золота з’явився специфічний поліхромний стиль, що мав два різних види. Один нагадував середньоазійську роботу, там було багато прикрас: пишна зернь, вставні камені, особливо вони любили червоні. Однак на кордоні з Римською імперією і в Криму, наприклад, на Боспорі, вони отримували доступ до стаціонарних європейських, скажемо так, ювелірних майстерень нашого світу, які пропонували їм римський стиль пласких камінців, тобто коли камінці не просто вставлялися, а й розрізалися на маленькі плиточки.

У IV-V століттях в оздобленні прикрас і зброї поширюється техніка «клуазоне» (Сloisonné), за якою геть уся поверхня виробу вкривається геометричним орнаментом, викладеним із пласких камінців (зазвичай гранатів), які забрані в золоті рамки та мають підкладку з рельєфної золотої фольги для посилення відблисків напівдорогоцінного каміння.

Велике переселення народів або кінець світу

Власне, саме з вторгнення гунів у Північне Причорномор’я в IV столітті нашої ери розпочалося Велике переселення народів. Гуни примусили рушити на захід готів, потім потривожили інші германські племена. Частина з них приєдналася до гунів, інші шукали порятунку на нових землях. Пересування племен нагадувало «ефект доміно». «Гуни накинулися на аланів, – писав сучасник цих подій Амвросій Медіоланський, – алани – на готів, готи, яких вигнали з їхньої батьківщини, захопили у нас Іллірію. І на цьому не кінець...».

Що відомо про гунів, які спричинили Велике переселення народів? У ІІ столітті в результаті міжусобних війн і під тиском Сяньбійської держави з території Центральної Азії переселяється на захід частина тюркомовного народу хунну (сюнну). 

У середині IV ст. об’єднання племен, очевидно, очолюване хуннською верхівкою і відоме античним авторам під назвою гунів, рушило далі на захід. У 350–360-х рр. гунський союз племен розпочав війну проти аланів – сарматського племені, що контролювало землі від Волги до Дунаю, і після перемоги у 370 р. гуни двома шляхами – через Керченську протоку та північним узбережжям Меотиди (Азовського моря) розселяються територією Північного Причорномор’я, підкоривши місцеві племена. У 441-447 роках гунські орди вторглися до придунайських провінцій Східної Римської імперії та майже дійшли до Константинополя, 451 року відбувся похід до Західної Римської імперії та «битва народів» на Каталуанських полях, що поклала край пануванню гунів у Європі.

Імперія гунів включала частину теперішніх земель Німеччини, Балкан і України. Пріск Панійський називав її «царство Уннське». Гунська історія дуже коротка, як за мірками кочових утворень Євразії, це кінець IV – середина V століття. Подія з витіснення готів сталася близько 375 року нашої ери. Імперія розпалася після смерті Аттіли в 453 році в результаті боротьби наступників за владу й остаточно зникла з політичної карти близько 469 року.

«Коли ми дивимося на матеріальну культуру, що була створена цими кочовими племенами, які дійшли до Європи - це не культура Монголії чи навіть Алтаю, вона ближче всього до культури народів сучасного Казахстану… Яким би не було ядро оцих гунів, які рушили на захід, основу цього кочового об’єднання, що розбило аланів, складали вже племена, підхоплені гуннами по дорозі на території Казахстану. Далі в Європі ми бачимо, що вони також були неоднорідні, тож існували різні поховальні обряди. Один із них – кремація, інший – це поховання з орієнтуванням небіжчика на північ, ще одна група ховала небіжчика головою на схід. У них були різні релігійні уявлення», - каже у подкасті Локальної історії “Туди-Сюди”  Олексій Комар.

Підкорені гунами племена влилися в їх об’єднання. Гуни обіцяли їм здобич, тож як наслідорк - військо росло. Вони прославилися ще й тим, що вперше обклали Східну Римську імперію даниною.

Олексій Комар пояснив, чому гунська навала викликала такий страх у тогочасній Європі і, відповідно: що спровокувало Велике переселення народів. До гунів європейці мали справу з кочівниками зовсім іншого антропологічного типу – це були переважно іраномовні племена скіфів, сарматів, аланів, вони не дуже відрізнялися від сучасних кавказців. А нові, незрозумілі люди — гуни - лякали самим своїм зовнішнім виглядом. Археологи з тих нечисленних поховань, які знайшли на території України, Росії і з яких можна було з’ясувати антропологічний тип, насправді заперечують, що це були чисті монголоїди, скоріше, це було населення, як би ми зараз сказали, Середньої Азії, тобто змішаного європеоїдно-монголоїдного типу. Проте гунське вторгнення спровокувало панічне переселення величезної маси готів з нинішніх територій України, Молдови й Румунії за Дунай. Здавалося, що ті, хто змогли витіснити таку масу готів — це, мабуть, якісь нелюди, міфічні істоти. Частина готів на той момент була християнами, частина сповідували аріанство, а Східна і Західна Римські імперії були християнські, державною релігією в них на той момент уже було християнство. А воно готувало всіх до кінця світу, і гуни його якраз уособлювали.

З гунів почався злам античної системи. А ще вони дали для нинішнього населення України життєвий простір, витіснивши з нашої території готів. На переважній більшості лісостепової частини України з другої половини V століття розселяються слов’яни.

Трохи про міфи і легенди

Європейські джерела вперше згадують гунів близько 370 року, коли вони підкорили плем'я аланів, - ця звитяга була пов'язана з ім'ям гунського вождя Баламира. Попри всі свої ранні подвиги, гуни були політично розрізненими. Їхній політичний устрій був більше подібний на конфедерацію племен. Найбільш відомий з гунських каганів – Аттіла, що підніс гунську імперію до вершин. У 453 році, в розпал підготовки до вторгнення у Східну Римську імперію, Аттіла вирішив зміцнити свої сили, заручившись підтримкою готів. Для цього він влаштував власне весілля з готською принцесою Ільдеко. Та Аттіла помер від внутрішнього крововиливу у весільну ніч у своїй ставці (ймовірно на р. Тиса в Паннонії). Існують також інші версії смерті: одна з них — убивство власним зброєносцем за пособництва Ільдеко. За переказами та легендами, Аттіла похований у трьох трунах — золотій, срібній і залізній. Слуги та свідки поховання були вбиті. Тому місце розташування могили Аттіли невідоме.

Не дивно, що довкола гунів, які не мали власної писемності і не лишили після себе жодних записів, живе багато легенд. На Херсонщині також є своя. Тут кажуть: хіба можна виключити, що Аттіла народився десь тут, у Північному Причорномор’ї (в районі сучасних Олешківських пісків)? У цих степах, що так приваблювали кочівників різних народів у всі археологічні епохи. Адже якщо тут є поховання жінок зі знаті з дорогими прикрасами тих часів, тут справді могли народжуватися лідери гунів, що вразили Європу.

Ірина Староселець, Херсон

Фото автора та надані музеєм