Підземне життя Великої Новосілки

Між виходом і прильотом – секунди. Собак на вулицях більше, ніж місцевих мешканців. Будинки розбиті. Такий вигляд має Велика Новосілка – селище на межі Донецької та Запорізької областей.

Колись тут проживало понад 5000 людей, нині – від 500 до 1000. Вони живуть у підвалах, там же готують їжу.

Днями журналісти Укрінформу побували в Великій Новосілці. Через дірки у стінах покинутих будинків видно, що господарі осель збиралися похапцем, бо залишили речі, меблі, фотографії. Двері в квартирах та будинках відчинені, вікна – вибиті, а в деяких кімнатах немає стін.

РОСІЯНИ ЗНИЩУВАЛИ КВАРТАЛ ЗА КВАРТАЛОМ

- Цей населений пункт не був окупований, але ворог зайняв село Нескучне, яке стоїть на горі (кілька сіл на південь від Великої Новосілки були під окупацією, ЗСУ звільнили їх влітку, – авт.), запускав БПЛА і знищував квартал за кварталом. Сюди долітало дуже багато ракет, мін та снарядів. Бачите, скільки ми їдемо, то бачимо, що все зруйноване… хата за хатою, – коментує пресофіцер 128-ї бригади ТрО Олександр Курбатов.

Військовий пояснює: чим далі лінія фронту, тим безпечніше. Щодо того, навіщо росіяни розстрілювали ціле селище, говорить: вони знищували його тому, що могли дістати.

До Великої Новосілки ми приїхали з Олександром, бо його рідна Дніпровська бригада тероборони з квітня минулого року б'є ворога на цьому напрямку. Разом з іншими підрозділами хлопці брали участь в боях за звільнення населених пунктів на Донеччині – попереду йшов «Арей» і 35-та  бригада, 128-та бригада ТрО зайшла слідом на зачистку і зайняла оборону. Після деокупації Нескучного, Старомайорського, Макарівки у росіян суттєво поменшав арсенал озброєння, яким вони могли діставати до Великої Новосілки.

Але тут і сьогодні бувають прильоти. Ми їх чули, поки працювали в селищі. Місцеві навчилися добре розрізняти, що «бахає» і як далеко.

«ТУТ ЖИВУТЬ ЛЮДИ»

Заїжджаємо в селище. В одному з дворів багатоповерхових будинків нас «зустрічає» зграя собак. На вулиці висять випрані речі. Розуміємо, що в цьому дворі є люди. Щоб не дуже дратувати чотирилапих, будинок доводиться обходити. На вході в один із під'їздів напис: «Тут живуть люди». Гукаємо, стукаємо у двері, що ведуть в підвал.

Буквально за кілька секунд до нас виходить чоловік. Називається Олександр, каже, що він  місцевий лікар і не дуже хотів би, щоб його фотографували в фуфайці та старих чоботях. Показувати, що і як облаштовано в підвалі, також відмовляється. Каже тільки, що там постійно живе, от лише поки погода була тепла, іноді ночував в квартирі.

Олександр показує на сусідній будинок і запевняє, що там живе багато людей, і вони будуть не проти з нами поговорити.

Дуже швидким кроком переходимо до другої багатоповерхівки. Собаки проводжають нас колективним гавканням, демонструючи, що охороняють свого господаря.

Біля одного з під’їздів на землі стоять пластикові пляшки з водою. Сходами до нас спускається чоловік на ім'я Анатолій. Спочатку він хотів було відмовитися від розмови. Мовляв, жінка тільки-но обід нагріла і не можна пропустити. Аж раптом до нас вийшла і дружина Анатолія, Надія Іванівна.

- Як тут виживаєте? – питаємо.

Подружжя усміхається та каже:

- Виживаємо. А куди виїжджати? Скрізь стріляють, а на Західній – дорого. Треба за квартири платити, їсти, ліки, а пенсії у нас...

У будинку 32 квартири, до війни в кожній в середньому жило по 2–3 людини. Тепер залишилось тільки сім мешканців. Було вісім, але в січні одного чоловіка вбило уламком.

Пані Надії 72 роки, Анатолію – 78. Вже півтора року вони живуть в підвалі. Тепер, поки було тихо, піднялися в квартиру поїсти. Кажуть, вікон немає, то плівкою забили. Немає також води, світла, каналізації.

Просимо показати підвал.

- Ну пішли. Тільки туди треба з ліхтарями, – погоджується Надія.

Вмикаємо ліхтарі та прямуємо за жінкою. В підвалі є окремі «кімнати», закріплені за кожною квартирою. Більшість дверей зачинені на замок – удень мешканці займаються своїми справами. В коридорі лежать дрова, вода.

Наталя Іванівна показує, де сплять вони з чоловіком. Говорить, що її ліжко трошки закоротке, але більшим зробити його не можна, бо тоді буржуйка не влізе.

У підвалі є газовий балон, пічка, тут готують їжу, а як стріляють сильно, то там і їдять.

ЧОЛОВІК НЕ РОЗУМІЄ, ЩО ЙДЕ ВІЙНА

В цьому ж підвалі вже майже рік постійно живе і 72-річна Ірина разом з чоловіком Петром. Йому 78 років. У нього хвороба Паркінсона, і останні шість років він прикутий до ліжка. Не може не те що ходити, а навіть сісти.

- Проживаємо за законами військового часу, – каже Ірина.

Вона не хоче нікуди виїжджати. Говорить, що примудряється навіть в такий час купити ліки для чоловіка та доглядати за ним. Її Петро не розуміє, що йде війна, хоча Ірина кожен день про це йому говорить.

- У нас двокімнатна, так би мовити, квартира, – каже Ірина про підвал.

До себе в кімнату вона спочатку не хотіла пускати, але якось розговорились, і жінка показала свій побут.

- Ніколи не думала, що старість така буде. Я в житті ніколи дрова не рубала, а тепер доводиться. Раніше бухгалтером працювала, – розповідає.

Її онуки живуть в Києві, але до себе не кличуть, бо самі є переселенцями з Маріуполя.

- Підтримуєте зв'язок? – питаю.

- У мене немає телефона. Зв'язку телефонного тут немає, телефон і не потрібен.

Ірині допомагає сестра, яка також живе в цьому будинку.

На газовій плиті киплять макарони. Трошки раніше жінка зварила суп. На стіні, якраз над плитою, помічаю ікони. Жінка забрала їх з квартири, каже, там тільки одну залишила.

- Часто молитеся? – питаю.

Якийсь час вона мовчить, а потім тихо відповідає:

- Постійно.

Підвальні кімнати зовсім маленькі і швидко нагріваються, але так само швидко і холонуть. Люди кажуть, що під ранок температура десь градусів +5. Жартують: «Не замерзнемо».

Замість шаф тут коробки та пакети, що висять на стінах. Ось такий воєнний побут цивільних людей.

ПОБАЧИВ ДОВЖЕЛЕЗНУ ЧЕРГУ – ПІШОВ І ЗАПИСАВСЯ В ТРО

Виходимо з підземелля. На нас вже чекає пресофіцер. Каже, що їхати треба далі. Поки йдемо до машини, говоримо про бригаду.

На початку повномасштабного вторгнення багато хто не сприймав серйозно тероборонівців, але нині, мабуть, немає таких, хто міг би сказати, що ТрО – це не ЗСУ.

- Наша бригада була створена 26 лютого 2022 року. Тобто навіть 25 лютого її не існувало в принципі. У центрі Дніпра на картонці написали: «Збірний пункт за такою-то адресою». Я їхав з дитиною і побачив довжелезну чергу. Пішов, записався. 90 відсотків людей, які тоді прийшли, не служили в армії і автомат бачили вперше. Що змінилось тепер? Хлопці постійно на фронті, коли не на фронті – на полігоні тренуються. Те, що вони роблять на полі бою, ми бачили раніше тільки в кіно. Але ж це ті самі люди, які ще рік тому вперше побачили автомат. Вони весь цей час працювали, – розповідає Курбатов.

Він сам до війни був журналістом-телевізійником. Згадує, як перші день-два почувався розбитим. Не міг повернутися в Київ, був з родиною в Дніпрі. Але кожного дня ворог сунув усе ближче до його рідної Дніпропетровщини.

- Я запитав себе: а що я буду робити, як вони підійдуть упритул? Мікрофоном відбиватимусь? Показуватиму посвідчення журналіста і казатиму, що в мене не можна стріляти? А родина? А діти? У мене двоє дівчат. Тож пішов і записався в ТрО. Добровольцями тоді пішли і багато підприємців – кидали свій бізнес і йшли. Це були не ті, кому нікуди подітися, це були люди, яким є що втрачати, – пояснює.

Він бачив багато таких населених пунктів, як Велика Новосілка. Бачив і ті, від яких ворог не лишив нічого – навіть фундаментів будинків немає.

- Поверхня Місяця – у кратерах від метеоритів, а наші поля, міста і села вкриті кратерами від приходів, та ще й щільно засипані снарядами та ракетами, – додає.

На виїзді з Великої Новосілки він каже, що таких руйнувань не спричинили б один-два обстріли. Це наслідки методичного знищення населеного пункту. Тож чим далі ЗСУ відсувають лінію фронту, тим більше шансів у наших міст та сіл залишитися не тільки на карті, а й у реальному житті.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка