Лелеки повертаються: Як живе переміщена з Луганщини громада
Луганщина більш-менш вдало передислокувала адміністрації своїх громад з-під окупації. Вони, можливо, не одразу, але зуміли налагодити роботу на нових місцях. У першу чергу, це стосується адміністрацій великих міст – приміром, Сєверодонецька, Попасної. У них і фахівців вистачило, і напрацьовані міцні зв’язки з колегами, особливо в західних регіонах. А як зуміли облаштуватись невеличкі сільські громади, які, власне, й були створені якихось три-чотири роки тому? Кореспондентові Укрінформу вдалось поспілкуватися про це з начальницею Шульгинської сільської військової адміністрації Наталією Петренко.
СЕЛО З АМБІЦІЯМИ
Шульгинка – село історичне, найстаріше в Луганській області. Його засновником (у 1607-му році) вважається соратник Івана Болотникова отаман Шульгейко. Рівно сто років потому під Шульгиним Городком (так на той час звалося село) козаки Кіндрата Булавіна погромили каральний загін князя Юрія Долгорукова. Свого часу тут проходив Нестор Махно, прямуючи до Старобільська. А на початку нинішнього століття пасажири потягів, проїжджаючи повз, могли бачити на даху найближчої до рейок хати гасло, виведене півтораметровими літерами: «ОУН-УПА – СЛАВА!»
…У жовтні 2021-го року в Шульгинці урочисто відкривали ЦНАП. На відкритті був присутній Президент Володимир Зеленський та тодішній віце-прем’єр Олексій Резніков. У сучасній будівлі розмістився комплекс із надання багатьох послуг.
- Найпотужніше обладнання для ЦНАПу нам надав ПРООН, – розповідає Наталія Петренко. – Це і паспортна установка, і потужні моноблоки, комп’ютери. Центр працював із 14-ї до 22-ї години. Ми отримали доступи до «Соціальних громад» (інтегрована інформаційна система електронного документообігу, запроваджена Мінсоцполітики – ред.), запрацював демографічний реєстр. Почали видавати перші ІD-картки. Вони були замовлені, сім’ї, які виїхали, отримали документи. А про багатопрофільний Молодіжний центр узагалі можна годинами говорити. Були гуртки комп’ютерної грамотності, 3D-моделювання, робототехніки, фотогурток. До гуртка комп’ютерної грамотності ходило більше п’ятдесяти людей у віці, одному чоловікові було 72 роки. Знаєте, люди повірили. В нас у селі центральна вулиця освітилася – вся була в сонячних панелях. Узагалі, село ніби ожило: люди почали виходити в центр, більше гуляли, їм стало цікаво. До слова, цей проєкт – симбіоз бізнесу і місцевого самоуправління. У ньому брала участь «Нова пошта», яка, фактично, була власником будівлі, де розмістився ЦНАП.
- То автором проєкту були ви чи «Нова пошта»?
- Це була програма Президента, аби створити необхідні умови в сільській місцевості. Генератором втілення ідеї стало Міністерство з питань реінтеграції. Його представники об’їхали вісім громад півночі Луганщини. Придивлялись, був такий-собі негласний конкурс, на який громади надали свої фінансово-економічні звіти. Важливою умовою стало, щоб земельна ділянка під Центр була привабливою, в проїзному місці. Шульгинці, напевно, пощастило – ми, так би мовити, до останнього вагона потяга вскочили. Я й нині підтримую зв’язок із людьми, які задля цього працювали. Вони пам’ятають наші ідеї. Кажуть: «Дай, Боже, якнайшвидшої деокупації, ми повернемося з нашими проєктами».
- До слова, як ви зустріли окупацію?
- Знаєте, сорок два дні окупації – це дуже важко. Спрацював інстинкт самозбереження. Треба було виїздити, бо я вже відчувала себе, як свій серед чужих і чужий серед своїх. Тому що прокинулась злість, яка почала тебе здавати, твою позицію… У мене вдома пройшло три обшуки, був психологічний тиск. Після чергового допиту ми з родиною поїхали. Залишатися в Шульгинці стало геть небезпечно. Змушували працювати під їхніми прапорами, а моя позиція, звісно, була протилежною.
- Одразу виїхати не встигли?
- Не те, що не встигли – не знали, що робити. Але ми – голови громад – підтримували зв’язок між собою, працювали для людей – як завжди. Робили-робили-робили, поки це стало неможливим. І почали виїжджати, хто як міг, – розповідає Наталія Миколаївна.
У «екзилі» Наталія Петренко поміняла статус. Голова громади стала начальницею сільської військової адміністрації. Зазначає: один із генералів написав їй резолюцію: “Годна”.
АДМІНІСТРАЦІЯ МАЄ ВЛАСНІ БЮДЖЕТНІ НАДХОДЖЕННЯ
Шульгинська військова адміністрація нині працює за кількасот кілометрів від рідного дому. В адміністрації ухвалили бюджет на наступний рік, пишуть програми розвитку на три найближчі роки. За словами Наталії Миколаївни, проєкт бюджету місяць провисів на сайті адміністрації, проводилось його обговорення. Вона зауважує, що деякі пропозиції були враховані, зокрема, щодо підтримки військових, їхніх дітей, а також сімей загиблих.
Доходи бюджету Шульгинської адміністрації складають понад 33 мільйони гривень, із яких трохи більше 31 мільйона – трансферти з бюджетів вищих рівнів. Здивувало те, що 2,1 мільйони – власні надходження. Правда, до повномасштабної війни вдавалось збирати вдесятеро більше, але все ж. Начальниця сільської військової адміністрації пояснює: нинішні власні надходження – це ПДФО від учителів, податки від зареєстрованих за громадою ФОПів, зокрема програмістів тощо.
КЕРІВНИЦТВО В РЕЖИМІ ОНЛАЙН
Начальниця СВА розповідає, що вчителі з Шульгинського ліцею після окупації виїхали майже в повному складі.
- Я пишаюся вчителями, які не зрадили. Нині вони в режимі офлайн викладають в інших школах і онлайн – у своїй. У нашому ліцеї сьогодні нараховується 320 учнів. На жаль, більшість залишилась на окупованій території, але вони знаходять можливість виходити на зв’язок і здавати якісь завдання. Хоча це дуже ризиковано. Дітям і вчителям присвоєні цифрові коди, прізвища на загал не висвітлюються. Колеги розповідають, що нині так роблять і на Херсонщині, і на Запоріжжі. Освітня субвенція дала змогу покрити виплати педагогічному складу. Ще будучи там, коли у село зайшли загарбники, я намагалась повністю врегулювати трудові відносини. Мається на увазі, що деякі бібліотекарі, дехто із обслуговуючого персоналу шкіл пішли на співпрацю з окупантами. Деякі навіть “портфелі” отримали... З прибиральниць – у викладачі, так би мовити. Ми тоді мали зв’язок, мали змогу виходити до людей і говорити, що це – їхній вибір. І люди приймали рішення. Хтось писав заяву: «Прошу розрахувати…» І ми розрахували людей – у нас не фінансується та сторона взагалі ніяким чином.
За словами Наталії Петренко, апарат громади виїхав фактично в повному складі.
- У мене немає зрадників, крім однієї старости, яка, напевно, чекала. Чому в Шульгинці довго й не встановлювався ніякий “управлінський устрій” – ніхто не йшов працювати на ворога. Вони знайшли посібників зі “старої гвардії” – вона, практично, там зараз “біля керма”, так би мовити. Усі працівники фінансового та інших підрозділів переведені з сільради в сільську військову адміністрацію, звісно, оптимізовану. Не весь колектив виїхав, але ті, хто залишився, з окупантом не співпрацюють.
Зазначає, що нині керівництво громадою здійснюється по-сучасному – дистанційно.
- О 9-й годині ранку щодня – нарада, постійно оновлюються плани з деокупації. Коли це було пів року, рік тому – працювали з натхненням. Зараз натхнення стало менше, проте робота ведеться, скажімо так, системніше. Максимально намагаємося залучати міжнародних партнерів, міста-побратими. Створюємо матеріальні резерви.
РОЗВИТОК ПОПРИ ВСЕ
Ознайомився з програмою соціально-економічного розвитку громади на 2024-2026 роки. До слова запитую в Наталії Миколаївни, чи не очікує вона, що Шульгинка буде звільнена саме в цей проміжок часу?
- Ви знаєте, ми очікуємо звільнення щоденно, не втрачаючи надію, – відповідає вона. – Але ця програма, скоріш за все, розрахована на поточні ресурси. Коли ми виїжджали, в нас зберігався вільний залишок коштів – близько шести мільйонів. Є ще базова дотація вирівнювання. Тобто в нас є власні кошти, які покриють видатки на певні програми протягом двох років. Далі будемо дивитись. Звісно, програми можуть коригуватись. Це не є догмою, все можна змінювати згідно з потребами. Брати участь у будівництві житла за власний бюджет вважаю трішки недоцільним. Вірю, що сільське населення повертатиметься додому. Головне – щоб було, куди повертатись. Знаєте, вся північ нашої Луганщини, Старобільщина може виступити таким-собі плацдармом для повернення людей. Тут люди будуть відбудовувати території. Якщо окупанти підуть по-тихому, збережеться інфраструктура, яка дасть змогу починати відродження Луганщини. Звичайно, коли дивишся на села Сватівщини, яких уже немає, які зруйновані загарбниками… Від них цілої цеглини не залишилось. А там же були сучасні школи, інші об’єкти. Але трохи далі на схід є об’єкти охорони здоров’я. Навіть якщо обладнання все вивезли, залишаться будівлі. Обладнання повернемо і все буде добре.
До слова, Агентство регіонального розвитку Східного Донбасу робить наголос на розвитку фермерства і готове підтримати фермерів-луганчан, які виїхали з-під окупації, виділивши їм в оренду землю.
- Знаєте, я боюсь озвучувати якісь цифри, – зауважує Наталія Миколаївна. – Тому так скажу: є фермери, які повірили у Світовий банк, які брали участь у написанні проєкту створення Старобільського Агрохабу. От якраз вони зрозуміли, що в партнерстві по-європейськи зможуть отримати певний розвиток. І вірять в Україну. Я знаю, що більшість фермерів, які виїхали, захищають країну. Цілими родинами, від батька до сина, воюють на фронті. З фермерами своєї громади я підтримую зв’язок, хлопці в гарних батальйонах, хай їх оберігає Господь. До речі, область ініціювала подарунки до свят дітворі родин загиблих. Дякувати Богу, в нас загиблих немає. І ми вирішили підтримати діток військовослужбовців, подарували їм чимало подарунків. Адже ми не можемо виділяти гроші напряму комусь окремо. До слова, я пишаюсь, що в мене – дівчачий колектив. Родичі моїх дівчат також боронять країну. Ми підтримуємо наших військовослужбовців, закуповуємо, приміром, “зігрівайки”, якісь вітаміни відправляємо. Виходить.
* * *
У центрі Шульгинки була стела на честь 400-ліття села. На ній зображена водонапірна вежа, на даху якої облаштувалась родина лелек. Це – такий-собі неофіційний герб села. А влітку, якщо підняти голову й подивитись трохи далі, можна було побачити і ту саму вежу, і тих лелек. Коли зводили ЦНАП і оновлювали трасу, яка йшла селом, стелу зняли й перемістили до комунального підприємства. А пам’ятну дошку з пташиним сімейством закріпили на стіні біля входу в сільський клуб.
– Що ж до лелек… Я виїхала з громади 8 квітня, а напередодні зробила фото вежі. Лелеки повертаються, – зазначила Наталія Миколаївна.
Михайло Бублик, Черкаси
