Справа з архіву: понад 70 років тому на Рівненщині діяло молодіжне підпілля

Про існування і подвиги комсомольського підпілля в маленькому шахтарському містечку Краснодоні знав увесь великий Радянський Союз. В Україні вигадану історію “Молодої гвардії” вже призабули, а от Московія не лише пам’ятає – у 2015 році там вийшов цілий серіал із такою назвою, щось на кшталт рімейка фільму 1948 року, розтягненого на 12 серій замість двох.

А от про молодіжне підпілля в селі Озеро Володимирецького району Рівненської області, яке в 1952 році діяло і мріяло про незалежну Україну, не лише фільмів не знімають – матеріалами цієї справи українські історики досі навіть не поцікавилися. Хоча ця історія заслуговує не одного серіалу і досліджень. Адже щоби зібрати докази діяльності «антирадянської націоналістичної» організації, енкаведисти свого часу підключили до справи чимало агентів. Але ніхто з місцевих мешканців не здав юних націоналістів. Історію про молодіжне підпілля “розкопав” луганський краєзнавець, який і розповів її власкору Укрінформу.

СУДДЯ-ІСТОРИК

Іван Шмигельський за фахом – юрист, суддя Луганського апеляційного суду у відставці. А крім цього він є істориком рідного краю. Причому не одного, а одразу двох. Один – Луганщина, де Іван Васильович прожив і пропрацював кількадесят років. Про область, її історію, її людей він писав в українськомовній газеті «Луганські вісті», яку сам і видавав до того, як стати суддею. Крім того, видав кілька книжок; міг би написати і про «Молоду гвардію», матеріали по справі якої розкопав в архіві прокуратури, якби не окупація Луганська.

А народився суддя на Рівненщині, в селі Нивецьк Дубровицького району.

- Коли мені виповнилося чотири роки, в наше село почали повертатися ті, хто вже відсидів. Приходили до мого батька й розповідали, що їм довелось пережити. Приходили навіть ті, хто повертався в інші села. Чому? Бо батьків старший брат Михайло був авторитетом серед “політичних”. На його особовій справі – дві червоні смуги: «Особо опасный государственный преступник» та «Склонен к побегу». Для цих людей були спеціальні табори, особливого режиму.

Про таких людей, мешканців двох сіл і двох хуторів поруч, Шмигельський розповів у своїй книзі «Поліська Голгофа. Край нескорених». У творі, побудованому на архівних та документальних матеріалах, зібрано короткі нариси про старших земляків, з кримінальними справами яких він свого часу познайомився в архіві Рівненського управління СБУ. Усього справ – близько сотні. Вони стосувалися тих, кого радянська влада судила, так би мовити, індивідуальним порядком.

Та набагато більше було тих, кого виселили без будь-якого суду, за розпорядженнями урядів. Не слід забувати і про тих, хто поліг у боях зі зброєю в руках. А ще траплялися випадки, коли кати просто «перестарались» у ході допитів, не довівши справу до суду.

У тому ж таки архіві Шмигельський натрапив на справу підпільної молодіжної організації в селі Озеро Володимирецького району. «Антирадянської націоналістичної», – підкреслили в «Довідці» її автори, один з який представляв УМГБ, а інший УМВС.

- І я от знайшов ці матеріали. Протоколи сфотографував, але вони в такому стані, що довелось зі збільшувальним склом роздивлятись окремі фрагменти. Я був у шоці: дітвора, 12-16 років! Потрібне дослідження на державному рівні. Але яким був рівень політичної свідомості людей!

Звісно, керівник завжди повинен бути старшим, бо дітвора ще не знає ні історії, нічого… Таким старшим у підпільників Рівненщини був Андрій Чашка, «сторож на колгоспному дворі». У 1951 році, коли він почав створювати організацію, йому виповнилось сорок п’ять. Його заступнику Остапу Мурашинцю – 17. Решта були молодші: трьом із них не виповнилося й десяти років. У листопаді до організації доєднались троє нових учасників – по 17 років кожному. Ще один 13-річний хлопець готовий був брати участь у роботі націоналістів, але на щотижневих зборах не встиг побувати.

Якщо вірити довідці, назву для своєї групи її члени вибрали промовисту: «Автомат» імені Миколи Волочнюка. Про Волочнюка в довідці сказано, що той був «одним із учасників банди ОУН, ліквідований в 1951 році органами НКВД».

«АВТОМАТІВЦІ» НА СТЕЖЦІ ВІЙНИ

Якими ж подвигами відзначився «Автомат» імені Миколи Волочнюка? Про підпільників села Озеро «з агентурних та слідчих матеріалів відомо, що в селі мали місце випадки розповсюдження антирадянських листівок».

«Автоматівці» як мінімум двічі зривали червоні прапори, що висіли на шкільному спортивному майданчику, причому зробили це під час першотравневих святкувань. Пізніше Остап Муравинець позривав плакати, що висіли в клубі, «а один плакат порвав і залишив на столі клубу». Пізніше кілька юнаків зірвали прапор, що висів на школі, й портрет котрогось із радянських «вождів»: розірвали і кинули перед входом школи.

Юні підпільники «20 листопада 1952 року розбили вікно школи й винесли звідти класні журнали, скатертину, настінний годинник, диктанти і плани роботи школи. Усе вкрадене було сховано в клуні Андрія Чашки».

По тексту «Довідки» кілька разів згадуються якісь озброєні люди, що рейдують лісом. Самі учасники «молодіжки» готувались до боротьби не голіруч: «На озброєнні молодіжної антирадянської організації є: ручний кулемет із двома дисками, гвинтівка, револьвер із барабаном до нього, дві пачки патронів, 13 патронів до гвинтівки та одна граната. Зброя знаходиться на зберіганні у Чашки Андрія». Чи застосовували її юнаки – чекісти не пишуть.

Взагалі відчувається, що за сім місяців слідства беріївські «гвардійці» ще далеко не все знали про свого супротивника. У червні 1953-го вони ще тільки складали «План агентурно-оперативних заходів з попередньої (!) перевірки на молодіжну групу ОУН, що діє в селі Озеро».

СКІЛЬКІ ТРЕБА АГЕНТІВ?

До речі, якщо хтось захоче звинуватити Андрія Чашку в тому, що він використовував у своїх цілях неповнолітніх, згадайте чималенький мартиролог “піонерів-героїв”. Не соромилась радянська влада використовувати у своїх цілях покоління, що підростало, та так і не виросло.

Що не збігається з висмоктаною з пальця історією краснодонського підпілля, так це обставини загибелі обох організацій. «Молоду гвардію» зрадили свої ж. За книгою – такий собі Євгеній Стахович (у кримінальній справі по провалу організації фігурує реальний мешканець Краснодона Геннадій Почепцов). Серед підпільників у селі Озеро зрадників не знайшлось. Довелося підсилати до їхнього керівника цілого агента «Кармалюка». А вже той, в особистих розмовах з Андрієм Чашкою, дізнався, що Андрій Андронович ще в 1943-46 роках співпрацював з ОУН і навіть виконував обов’язки господарчого (була така посада в територіальних осередках організації). А взагалі він з 14 років допомагав військовим Петлюри, коли ті вели бої під Сарнами.

Ось епізод розмови з ним агента: «5 грудня 1952 агент «Кармалюк», ведучи розмову з Чашкою Андрієм на побутові теми, потім перейшов до питання щодо дій банд ОУН:

«...Було раніше, у 1944–1945 роках, багато було бандитів, а тепер їх усіх виловили радянські війська, і всім довелося мучитися...»

Вислухавши агента, Чашка Андрій заявив:

«...Ви неправильно розумієте: наша воля самостійного українського народу чекає на нас попереду. І нині наше бойове завдання проводити по всіх селах організовану роботу з молоддю, виховувати в націоналістичному дусі, читати націоналістичну літературу. З таким розрахунком, щоби з них створити нам націоналістичні кадри».

З тих же розмов випливало, що сам Чашка активно співпрацює з однодумцями в інших селах Володимирецького району – Кідри, Кононичі, Хиночі, Степангород – і навіть має контакти в Трипутні сусіднього Дубровицького району. Очевидно, «Кармалюк» таки нічого більш суттєвого не вивідав, та й узагалі змушений був припинити агентурну діяльність: у лютому 1953 року він був обраний депутатом сільвиконкому, а згодом головою сільради с. Степангород, “про що Чашці А. та іншим учасникам націоналістичної групи в с. Озеро поки що не відомо”.

Ну, це навряд чи могло залишитися “невідомим”, якщо згадати про співпрацю Андрія Чашки з мешканцями цього села...

Однак чекісти надії не втрачали і запланували «з відповідною легендою підвести до Чашки А.А. через колишню бандпособницю нашого агента «БРОШКА», двох агентів-бойовиків під виглядом районного «проводу» ОУН, що знову прибув на територію. План легенди скласти окремо».

Далі по тексту «Плану» згадуються агент «Андрій», псаломщик, якого ще треба перевести в Озеро з села Городець через районного уповноваженого у справах культів. Мало того: «Для розробки учасників націоналістичної групи були завербовані агенти: «САШКО», «ФІЛІПІВ», «ДУБ», яких, проте, через непідготовленість і недостатній підхід до об’єктів розробки даних, які нас цікавлять, не представили».

Чи не забагато агентів надумали кинути чекісти на півтора десятка неповнолітніх націоналістів?

ІМЛА ІСТОРІЇ

Природно, спитав у Івана Васильовича, що він знає про подальшу долю фігурантів справи.

- На превеликий жаль, у документах про це нічого не сказано. Оцей Чашка… Він, як організатор, повинен був сидіти. Я зробив на нього запит. Мені відповіли, що матеріали на нього, як засудженого, в архівах відсутні. А доля тих дітей – це окрема тема. І дай Бог, щоб війна закінчилася – обов’язково поїду в село. Може, хтось пам’ятає, знає. Сьогодні це для мене надто далеко. Мені ще треба «луганську» книжку перевидати – зробити третє видання. Довести до сьогодення. Я навіть іншу назву дав: «Луганщина на зламі епох». Хоча я вже залишив слід, мої книги є в бібліотеці ім. Вернадського…

*        *        *

І все ж дещо про подальшу долю підпільників вдалося дізнатись. Директорка середньої школи села Озеро Марія Іванівна Чашка знала майже всіх фігурантів чекістської справи. Андрію Андроновичу вона не родичка, принаймні не близька.

- Я знала діда Андрія. Він не був засуджений – його адміністративним рішенням вислали на Урал. Повернувся десь наприкінці 1950-х. Пригадую, ходив по селу з паличкою. Остап Степанович Муравинець... Його дочка працює у мене в школі. Я його знаю, бо його мама є двоюрідною сестрою мого тата. Він усе життя працював у колгоспі. Їх тоді там десь викликали оперативники, але вони ні в чому не зізнавались. Далі. У матеріалах справи є Скаліцький Ярослав. Це син священника. Він працював у колгоспі, передовий комбайнер. Я його добре знаю, вчила його сина – сину тепер п’ятдесят років. Про решту у справі сказано, що вони переїхали в інші області Радянського Союзу. Думаю, то була відписка. Хтось їх захистив. Я їх усіх знаю, окрім Тишковець Валентини. І не знаю, хто такий Морочинець. Я ще попитаю, але ми машини на Схід відправляємо, тому тут усі заклопотані такі... Я гадаю, їх усіх, крім Чашки, хтось захистив. Сказав, що вони не проживають у селі. Хоча вони тут весь час жили.

Про учасників підпілля так мало відомо ще й тому, що в ті часи, навіть за Брежнєва, багато говорити було просто ризиковано. Тим більше про таку сторінку в своїй біографії, як приналежність до українського націоналізму.

Як же їм удалося вберегтися від кровожерливого режиму Сталіна? Можна припустити, тут хлопцям підіграли… дати. У жовтні 1952-го відбувся ХІХ з’їзд ВКП(б), на якому Йосипа Віссаріоновича не обрали генеральним секретарем ЦК партії – вже певний натяк для каральних органів. У березні наступного року великий вождь узагалі помер. Його спадкоємці в Кремлі зчепились у смертельній боротьбі за абсолютну владу в імперії – і чекістам стало геть не до якихось сільських дітлахів. Особливо після того, як у червні 1953-го з найвищого щабля влади соратники скинули Лаврентія Берію. До речі, саме в червні рівненські чекісти створили «План подальшої розробки» молодіжного підпілля в селі Озеро.

Ну і кому він був потрібен, той «план», коли в Москві такі справи коїлись?..

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора та з архіву І.Шмигельського