«Бабусі Костенка»: Як харківець три роки опікується пенсіонерами

Від початку повномасштабної війни медіатехнолог (у минулому – журналіст і викладач) Олександр Костенко разом із дружиною Анастасією почав розвозити продукти та ліки літнім містянам, що залишилися самі. Подружжя під вибухами «полювало» на товари, які розпродували магазини, та формувало харчові набори. Завдяки фінансовій підтримці небайдужих допомогли сотням людей.

Тепер Сашко опікується кількома десятками стареньких. Його підтримують у цьому друзі та підписники в соцмережах. Про «продуману гуманітарку» та волонтерство, яке неможливо припинити, Костенки розповіли Укрінформу.

ЛЕГШЕ БУЛО ЩОСЬ РОБИТИ, НІЖ СИДІТИ У ПІДВАЛІ

Із Олександром та Анастасією їдемо на одне з розвезень. Околиця Харкова, спальний район, у багажнику – підготовлені коробки. До повномасштабного вторгнення подружжя не займалося волонтерством, почали це робити 25 лютого 2022-го.

- Буквально за кілька днів наш двір спорожнів, уся молодь поїхала, – кермуючи, згадує Настя. – Залишилися пенсіонери і ми з Уляною (донькою, – ред.). І ці бабусі нам казали: «Хоч ви не їдете?». За день до вторгнення я отримала зарплату, дуже хорошу. Тож спершу ми були з грошима. Але вони закінчувалися дуже швидко. І тут друзі Сашка, які давно виїхали в Ізраїль, подзвонили і сказали, що зібрали гроші й відправляють йому для допомоги людям. Це спонукало продовжувати. Певно, весь наш стрес пішов у цю діяльність. Сидіти на місці, нічого не робити було нестерпно, страшно. А перебіг до машини, сів, рушив – і вже якось легше. Якийсь магазин відкрився і запускають по черзі – ми туди.

Люди по-різному потрапляли у лист допомоги Костенка: через групи у соцмережах, де комунікували волонтери, також телефонували знайомі, які просили допомогти сусідам, а хтось – напевне, волею долі.

- Це було на Олексіївці навесні. Поїхали, бо отримали інформацію, що відкрився зоомагазин, – дістати корм тваринам теж було вкрай складно. І вже сідали в машину, якийсь дідусь із паличкою: «Підвезіть через міст». Транспорт же не їздив. Виявилося, що він приходив щодня на точку, де роздавали хліб. Я запитую, що у них є з їжі. Він якось знітився. Узяла телефон. Наступного дня дзвоню, його дружина мені кричить: «Боже, Настю, а я ж йому, старому дурню, кажу, ну хто тебе набере! А він своє – сказали наберуть обов’язково». Ми зібрали продукти, поїхали. Вони отримували пенсії в банку, а все ж було закрито. Без копійки грошей. І той безкоштовний батон, за яким треба було пішки хтозна куди пройти, для них – єдина допомога. Я згадую – ой, взагалі… Такі приємні і хороші, але потурбуватися про них було нікому: син давно помер, а онучки – далеко від Харкова. Одна з них, як ми потім дізналися, була в Бучі, просто чудом вирвалася. Коли почала потроху працювати банківська система, це подружжя одразу ж сказало: «Все, нічого не везіть, ми пенсію отримуємо. Ви нам життя врятували!» – розповідає Анастасія.

Допомагали Костенки й сусіду, якого жодного разу не бачили до війни.

- Бабусі у дворі розповіли, що один чоловік, дуже хворий, узагалі не виходить із квартири. Ми пішли до нього. Ще й доньку взяли – бо люди тоді особливо боялися відчиняти двері незнайомцям, ситуація в місті була напружена. Він нам відчинив, дійсно, сидів без їжі. Родичка, яка приїздила до нього і готувала, жила в передмісті й від початку обстрілів не з’являлася, – згадує Олександр.

Тим часом ми дісталися до будинку однієї з підопічних. Ніні Сергіївні, крім продуктів, волонтер віддає ліки.

- Сашо, в мене тут для тебе ще «лист», – одразу простягає згорнутий папірець, на якому написана назва лікарського засобу.

- Добре. Наступного разу привезу, – прочитавши, киває Олександр.

Ніна Сергіївна, які і майже всі «бабусі Костенка», не виїздила з міста навіть під час щоденних артилерійських і ракетних обстрілів.

- А куди їхати?.. Я в цьому будинку живу з 1981-го. Вже всі мої сусідки з тих часів померли. Оце вийду, викину сміття, посиджу на лавці трішки. Вже думаю, чи собаку завести, щоб мені компанія була гуляти на вулиці.

ЗБАЛАНСОВАНИЙ ПАКУНОК І ПЕРСОНАЛЬНИЙ ПІДХІД

Ми рушаємо на наступну зустріч. Пані Світлані за кілька днів, наприкінці лютого, виповниться 82 роки. Не так давно перенесла інсульт. Вона довго дякує волонтеру, а насамкінець говорить нам обом:

- Ви якось же передайте всім тим Сашиним «начальникам», які його забезпечують, хай дають Саші більше продуктів і грошей! Він же зможе допомагати більшій кількості людей. Сашечко, ви ж можете передати тим, хто вище, хто над вами, хай вас краще забезпечують! Бо пакети все меншають і меншають…

- Начальникам… – усміхається Костенко. – Та немає в мене нікого вище! Що знайшов, що зібрав від людей, те й привожу.

Не всі підопічні розуміють, як узагалі «працює» ця гуманітарка від волонтера. Та що дійсно так – обсяг допомоги суттєво зменшився.

- У 2022-му щомісячні бюджети були такі, що я, маючи власні списки на розвезення, ще брав у підтримку важкі випадки, наприклад, людей з онкологією. Тепер – ні. Перші півтора року вдавалося купувати м’ясо та якусь «заморозку», – розповідає Олександр.

Після перших місяців волонтерства він поступово вибудував свій підхід до формування «продовольчого кошика». По-перше, сам уже набув певного досвіду, по-друге, побачив, яку гуманітарну допомогу почали роздавати у місті різні благодійні фонди.

- Найчастіше: консерви, олія, якесь просте печиво, «бакалія». Причому найбільше якраз круп і макаронів. І пакет ніби й повний, але минає кілька днів – а їсти, по суті, нічого. Моя ціль була така, щоб із пакета продуктів можна було готувати різні страви певний період. Оце допомагало людям протриматися 3–4 тижні, – зазначає волонтер.

- І ще ж було таке, що хтось зі стареньких говорив: ми такого й не куштували, лишимо про запас. Та ні, ви їжте. Саша дійсно створив таку систему, щоб людям і вистачало на місяць, і щоб вони не накопичували, – додає Анастасія.

Індивідуальний підхід украй складно забезпечувати, констатує подружжя. Однак він же і давав змогу якось боротися зі зловживаннями з боку тих, хто отримував допомогу.

- Коли ти заходиш у квартиру, а там – дочка, яка повернулася, умовно, з Полтави. І це вже мова не про виживання, а халяву. Я переставав їздити, коли розумів, що люди отримують десь іще гуманітарку, – говорить Олександр. – На початку була одна бабуся, у неї лише племінниця у Сіверськодонецьку, здається. Увесь 2022 рік возив їй їжу. І от вона якось обмовилася, що «спасибі і за курочку, і за яєчка, бо все, що консервоване, я племінниці відсилаю». І я такий – нічого собі! Перестав класти консерви – лише те, що треба їсти одразу, – розповідає волонтер.

Та вже 2023 рік «з’їв» спершу м’ясо та пельмені, згодом обмеження поширилися і на молочну продукцію. Збори різко впали.

- Останні пів року пакети формуються за принципом «що залишилося». Щось купую за донати, а щось передають підприємці, благодійники, просто підписники з фейсбуку. Але і ця допомога дає можливість літнім людям хоч трішки вивільнити свої кошти на аптеку та комуналку, – зауважує Олександр.

Він оголошує наступну зупинка – «подружки-сусідки».

У дворі будинку його зустрічають Катерина Григорівна та Поліна Сергіївна, остання – опирається на паличку. Пенсіонерки мешкають у сусідніх під’їздах.

- Це дуже хороша підтримка для нас, – дякують вони.

- Ось ці люди в мене ніколи ліків не просять. За три роки – жодного разу, – зауважує Костенко.

- Так. Купуємо самі. Лікар виписує щось найдешевше, – говорить Поліна Сергіївна.

Розпитую подруг, чим вони займалися до пенсії.

- Я працювала на заводі маляром-штукатуром, – розповідає Катерина Григорівна.

- А я все життя у постачанні – складові частини, метал, будівельні матеріали, на різних підприємствах. На котельно-механічному заводі, потім на заводі «Авторучка», вже перед пенсією – в інституті, забула його назву… якось так… автоматизованих систем… Останнім часом з пам’яттю погано. Ти не пам’ятаєш? – звертається пані Поліна.

- І я не пам’ятаю, Сергіївно, хоч убий, як твоя остання робота називалася, – зітхає її подруга-сусідка. 

Катерина Григорівна розповідає, як переживали щоденні обстріли Харкова.

- Страшне творилося. Я частенько бігала до Поліни Сергіївни. Або сиділа в коридорі. Тут летіло-гриміло, дах ходуном ходив. Було дуже важко. Стояли в чергах за гуманітаркою, а над нами – боже мій! Вибухи, чорний дим. Ідеш, воно як гахне – всі на землю. Он там п’ятиповерхівка – під’їзд провалений повністю, он там – будинок розбитий, – вказує пані Катерина.

Фотографую пенсіонерок, вони просять показати світлини.

- Та ми ще й нічого вийшли, Григорівно, – усміхається пенсіонерка. Її подруга схвально киває.

ДО БАБУСЬ ДОДАЮТЬСЯ МАМИ-ОДИНАЧКИ

Трохи більше ніж два роки Костенко допомагає Галині Ковальовій із Вовчанська. Жінка разом із двоюрідною сестрою орендує квартиру за посильну плату.

- Пустили добрі люди. Витягуємо… У Вовчанську пережила окупацію. Але після звільнення тільки два місяці жила там, прильоти були такі, що після них руки трусяться годинами. Житло моє – квартиру – росіяни розбили. Приїхала до Харкова наприкінці 2022-го, – розповідає пані Галина зі сльозами, за які повсякчас просить вибачити.

Після евакуації їй пропонували поселитися в гуртожитку для переселенців, та вона відмовилася через перенесений інсульт, в квартирі почувається краще.

У минулому пані Галина – педагог.

 - Працювала 40 років викладачкою у Вовчанському медичному коледжі, потім – у школі, а вже після виходу на пенсію вела гурток у будинку дитячої та юнацької творчості. Мої дітки займали призові місця за свої роботи. Ми спостерігали за птахами, клумби створювали! А тепер… Важче – нічого не робити. У перші місяці в Харкові я зморювалася від оцього безділля, – розповідає пенсіонерка.

На початку жовтня у місті відкрився Вовчанський центр підтримки для евакуйованих – пані Галина відвідує там групові заняття з психологом.

- Щось завжди робимо руками. Навчилася робити мандали, перед Новим роком створювали ялинкові прикраси. Знаєте, коли цей хаб відкрили якраз недалеко від будинку, де я тепер мешкаю, думаю, сходжу, побачу когось зі знайомих – стільки радості буде. Та яке там – наплакались так, що я кілька днів не могла відійти! До війни – щоб я заплакала? Та ніколи! А тепер сльози самі течуть. Але в хаб ходжу – щоб серед людей, спілкування потрібне, – ділиться жінка.

Пані Галина, на жаль, поки що не може скористатися державною програмою «єВідновлення»: Вовчанськ залишається зоною бойових дій.

- У мене ж мета така була: поки працюю, зробити ремонт, купити техніку хорошу, щоб життя на пенсії було комфортним. Все вкладала у квартиру. І все втратила. Отримати сертифікат і купити житло – це така мрія… Коли це буде? Не знаю, – говорить. 

Упродовж трьох років Костенко допоміг сотням літніх людей. Свої списки на підтримку постійно «просіював»: до когось поверталися працездатні родичі, хтось починав хитрувати, а декого просто не стало.

- У мене вже є «своє маленьке кладовище»... На жаль. І сусід наш помер, – каже Олександр. – Тепер формую близько 100 пакунків на місяць. Частина – люди, які від початку, є ті, хто повертаються у список на кілька місяців, хто отримує разову допомогу. І останнім часом додаються мами-одиначки. На жаль, це категорія – зі значним приростом. Частина з цих жінок повернулися з евакуації, бо тут хоч житло є. Але в нас закриті дитячі садки, а працювати онлайн не всі можуть. І ми вже з Настею напитали підхожу вакансію для однієї з мам, але стикнулися з тим, що їй зовсім ні на кого залишити дитину. Як це вирішити? Без відповіді. Вона купила, наприклад, дитяче взуття, і все – на їжу вже реально не вистачає.

Попри те, що кожний наступний збір дається чимраз важче, умовного «резервного фонду» для екстрених випадків давно немає, волонтер не може сказати ні підопічним, ні своїм підписникам, ні самому собі: «Все, я зупиняюся».

- Є в мене бабуся, яка ніколи не дзвонить сама й ніколи нічого не просить. Говорить тільки: «Я вам дуже вдячна, що не забуваєте». А тут приїхав, а вона: «Я вам ніколи не телефоную, але останній місяць була дуже близька до цього, добре, що приїхали». Клубок у грудях, – ділиться Олександр.

Його звіти у фейсбуці – радше оповідки, і вони найкраще передають суть справи, за яку взявся і продовжує волонтер. Правдиві, десь приголомшливі чи трагічні, а найчастіше – просто буденно сумні.

На завершення – заклик від Олександра: «Тож збір чи ДОзбір, бо останній навіть збором назвати не можна. Хочемо ми цього чи ні, а ті старенькі лишаться з нами аж до самої своєї смертоньки. Це єдина логічна крапка у нашій з вами емпатії. Не втомлюся вам дякувати, друзі. Навалимося в черговий раз. Кожна гривня, кожен репост працюють. Завдяки вам вони хоча б живуть на мінімалках, і я навіть не хочу уявляти, як вони будуть жити без нас».

Номери карток для тих, хто також хоче підтримати «бабусь Костенка»:

Монобанк 4441114442642565;
ПриватБанк 4149629367667896.

Юлія Байрачна, Харків
Фото авторки й ті, що надав Олександр Костенко