Історія свідка Карпатської України: «І хай мовчать Угорщини й Росії!..»

15 березня на Закарпатті відзначають річницю створення Карпатської України – незалежної держави, яка проіснувала лише день, бо була втоплена в крові угорськими окупантами на очах усього світу і за його мовчазної згоди. Щороку ці події резонують по-своєму з тим, що тепер відбувається навколо та всередині України. Утім, щороку сотні людей приходять на Красне поле під Хустом вшанувати пам’ять тих, хто тоді боровся та загинув за цю державу.

Михайло Петричко ще за життя тут, на Красному полі, отримав свого часу з рук Президента України Віктора Ющенка орден «За заслуги». Його заслуги перед державою – в тому, що все життя, за різних режимів продовжував свою боротьбу за Україну і ніколи її не зрадив. Укрінформ сьогодні, у 86-ту річницю Карпатської України, розповідає про його долю.

МУЗЕЙ У БАТЬКІВСЬКІЙ ХАТІ

Звичайний сільський хлопець із Чинадієва Михайло Петричко завжди був вірний Україні – попри те, що навколо панували промадярські або ж проросійські настрої. В оселі його батьків свого часу був один із перших у краї осередків «Просвіти». Усе, що говорилося там, зрезонувало у хлопцеві настільки сильно, що жоден із чужих режимів, в яких довелося потім будувати своє життя після поверення з таборів та до здобуття Україною незалежності, не зміг цих почуттів змінити – ніколи і ні за яких умов.

Ми приходимо поспілкуватися з донькою Михайла Петричка, відомою художницею Тетяною Бартош. Мисткиня є авторкою унікальних писанок та «володаркою» замку Сент-Міклош: разом із чоловіком Йосипом Бартошем вони понад 20 років орендують та відновлюють історичну пам'ятку. Зустрічаємося з нею у батьківській хаті, де художниця тепер створює меморіальний музей батька. Ця ідея зʼявилася за кілька років по смерті Михайла Петричка (він помер у липні 2011 року) і потроху втілюється: минулого листопада до його 100-річчя в цій хаті-музеї провели першу зустріч на його честь. Тож саме сюди ми приходимо на зустріч Тетяни з мукачівськими пластунами. Хочемо почути з її вуст історію про батька – великого маленького чоловіка, твердий дух якого не зламали два окупаційні режими; поліглота, інтелігента, підпільника, члена ОУН та свідка Карпатської України.

НА ЧАС БОЇВ ЗА КАРПАТСЬКУ УКРАЇНУ МАВ 15 РОКІВ

Коли постала Карпатська Україна, Михайлові Петричку виповнилося лише 15 років, він був гімназистом, навчався у Мукачівській горожанці. Безпосередньої участі в боях за Карпатську Україну не брав – був надто малим. Також не встиг вступили до лав «Пласту» на Закарпатті, який тоді мав величезний розмах на теренах краю.

- Утім, пластунами були його старші брат і сестра, які емігрували за кордон після розгрому держави, – каже Тетяна Бартош. – Тато теж мав можливість виїхати і тоді, і згодом, але твердо хотів залишатися вдома і боротися за Україну тут, на рідній землі.

Михайло став підпільником, членом ОУН на псевдо «Грім», був зв’язковим – знався з Августином Волошиним, передавав листи та заохочував свідомих людей до підпільного українського руху. Попри несприятливі обставини, він хотів боротися за Україну далі. І невдовзі потрапив за це до угорського концтабору, який облаштували в Мукачеві в палаці Ковнера.

ПРО УГОРСЬКІ КАТУВАННЯ ДОНЬЦІ НІКОЛИ НЕ РОЗКАЗУВАВ

Це був 1942 рік, ті події історики так і називають – «ковнерівські процеси». Тоді півтори сотні патріотів Закарпаття було ув’язнено за зв’язки з українським підпіллям. На них завели справи, утримували в тюрмі – одноповерховому палаці з підвальними приміщеннями, який був у старому парку в Мукачеві. Підвали стали місцем катувань та допитів, а на першому поверсі, у колишній залі для балів аристократії, сиділи політв’язні.

- Тато ніколи не розказував про те ув’язнення в палаці Ковнера, – розповідає Тетяна Бартош. – Я могла чути про це хіба з його розмов із іншими в’язнями концтаборів, які до нас приїжджали час від часу. Йому було важко згадувати, бо він то пережив. У Чинадієві, у нашому замку, також була сільська тюрма в підвалі, де тримали політичних в’язнів, жертв «ковнерівського процесу» також. Він ніколи не казав, чи був тут, чи його ув’язнили одразу до Мукачева. Пробув там неповні два роки. Казав, що було дуже важко, часто били, не давали одягу, щоб зігрітися: в якому одязі тебе забрали, в такому ти і був, і взимку, і влітку. Там була цементована підлога, багато хто помирав від запалення легенів. Якось батько розказував про спосіб катування: в’язнів виводили надвір, садовили на стілець, треба було сидіти рівно, з випрямленими спиною, ногами та піднятими перед собою руками протягом годин. Якщо ти втомлювався і опускав руки чи ноги, били по спині до крові. Їсти давали раз на день, також раз на день пускали в туалет.

ЗАСУДИЛИ ДО РОЗСТРІЛУ, АЛЕ ЗАМІНИЛИ НА 25 РОКІВ ТАБОРІВ

Через ув’язнення Михайло Петричко не зміг закінчити гімназію. Утім, жага до знань у нього була настільки велика, він так хотів мати освіту, що після звільнення вчився сам, удома.

- Йому помагав один ужгородський священник, який дістав для нього книги та домовився з викладачами школи в Ужгороді, які прийняли в нього екзамен. В один день він складав шість предметів шістьом вчителям. Тато склав блискуче. Йому мусили дати документ про освіту, – розказує Тетяна.

Він продовжив підпільно бути зв’язковим. Його робота була знаходити довірених людей, щирих українців, які б не зрадили і могли далі передавати інформацію. Попри те, що на Закарпатті угорський режим змінився радянським, каже Тетяна, вони прагнули продовжувати боротьбу. Мусили робити це під прикриттям, аби їхня боротьба не закінчилася швидко, одразу й безрезультатно.

- Утім, коли на Закарпаття прийшли совєти, тато одразу потрапив у в’язницю. Це сталося у 1945 році. Тоді 20-річного Михайла разом із іншими затриманими членами ОУН засудили до смерті через розстріл. Та його, як і більшість в’язнів, помилували: вони отримали 25 років таборів, розстріляли лише двох. Так тато опинився у Караганді, у радянському таборі для політичних в’язнів. Батько казав, що тоді їм дуже пощастило, адже в Сибіру умови були жорсткіші. Вдома є кілька фото, які він звідти посилав мамі. Тато відбув 10 років таборів і один рік заслання, далі помер Сталін – і їх реабілітували. Свого батька він так і не побачив – дідо помер за рік до того, як тато зміг повернутися додому.

НАЙСМАЧНІША КАША – З ТАЄМНОГО СВЯТВЕЧОРА В ТАБОРІ

Про радянський табір, пригадує Тетяна, батько також небагато розповідав.

- Є його листи до матері, але там переважно фото і надпис: «Мамі від сина». Листів не писав, знав, що це читається. Тато казав, що було важко, за 10 років там ні разу не дали нормально поїсти. На обід у них була кип’ячена вода з кислою гнилою капустою, і десь-колись там плавала морква. Тато заробив у таборі жовтячку, не вмер тільки тому, що лікар зробив йому один укол глюкози.

Тетяна каже, що в таборі Михайло Петричко був бібліотекарем у книгозбірні.

- Він видавав книги в’язням. Працювати не міг нарівні з іншими, бо погано ходив: ще в школі йому наклали гіпс на коліно і воно неправильно зрослося, тож тато не міг бігати і все життя на велосипеді педалі крутив лише однією ногою. Тому з бібліотекою йому просто пощастило! Тато в таборі перфектно вивчив англійську та німецьку мови, там були полонені англійці та німці, міг із ними практикувати.

Іще Михайло Петричко розповідав, що вони якось влаштували собі Святвечір перед Різдвом.

- Домовлялися про це, зашифровуючи слова в книгах, якими обмінювалися в бібліотеці. Кашу на вечерю збирали по крупинках понад півроку. Зварили її таємно і весь день тримали у куфайці. Тато казав, що ніколи за життя більше не їв добрішої за ту кашу! – каже Тетяна Бартош.

Донька розповідає, що коли батько повернувся з табору додому, одразу хотів іти здобувати вищу освіту. Людина, яка третину свого молодого життя провела в таборах різних режимів, найбільше прагнула знань!

- Він поїхав у Львів вступати в університет. Склав вступні іспити на відмінно, але після того, як у приймальній комісії прочитали його досьє, тата не зарахували. Ну і він просто пішов далі по вулиці у Лісотехнічний інститут, поступив. Закінчив його, здобув вищу освіту інженера, повернувся додому. У Чинадієві був великий лісокомбінат, та директор побоявся взяти його на роботу інженером, тож оформили прибиральником території.

Лише за кілька років Михайло зміг отримати відповідну своїй освіті посаду. То сталося випадково.

- На завод приїхала якась комісія з Москви, вони шукали інженера, який би зміг виконати поставлене завдання, і на всьому заводі це зробив лише тато. Так він отримав нарешті гідну роботу. Тато працював, але все життя знав, скільки людей до нього приставлено і хто саме на нього доносить. Також перідично мусив звітувати про те, що він «благонадьожний» і «нічого такого» не робить. Хоча робив. Він далі працював у підпіллі, спілкувався з Красівським (мова про Зеновія Красівського, з яким познайомився в таборах, українського поета, члена Української Гельсінської групи, останнього Крайового провідника ОУНР у підрадянській Україні, – ред.).

Наприкінці 1960-х років Михайло Петричко став учасником підпільної організації, ініціатором якої був Красівський. Згодом, коли Красівського заарештували і засудили до психушок та 20 років таборів, він не видав Петричка.

- Тато за це був йому вдячний усе життя. Якби сів утретє, вже, певно, і не вийшов би… Я читала його листи до Красівського, де він дякував йому за те, що його не виказав... – говорить Тетяна Бартош.

ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ НАРОДИЛАСЯ... НА КУХНІ

Цікавлюся в доньки підпільника про те, звідки в батька така любов до України.

- О, це дуже цікаве питання, і саме в цій хаті добре на нього відповідати. Цю хату мій дід (татів батько) купив, як приїхав з Америки. Вона розташована в центрі села, тоді тут була сільська перукарня й одна кімната до винайму. Так от, на кухні в цій хаті збиралася одна з перших «Просвіт» на Закарпатті. До діда приходили його знайомі та друзі, раз на тиждень переважно. У тата був домашній обов’язок – приносити і розставляти для них стільці. Якщо бувало так, що хтось не прийшов і був вільний стілець, татові дозволяли залишитися серед дорослих. Він розказував, що десь у 6–7 років почав розуміти, про що вони говорять. Він зростав у цьому середовищі. Дід був поліглотом: володів п’ятьма мовами. Тато, зрештою, теж знав багато мов, французьку почав учити уже у віці 80+, щоб тренувати пам’ять. Дідів брат, татів стрийко Андрій узагалі був дуже цікавою людиною. Його називали Лісій, майже ніхто не казав на нього Андрій. Це прізвисько на честь римського імператора. Стрийко татів теж знав п’ять мов та об’їздив цілий світ, крім Австралії. Тобто це було середовище, яке виховало його саме таким. Він не міг бути інакшим.

Старший брат і сестра тата після того, як знищили Карпатську Україну, утекли до Праги через Словаччину. Тато, каже Тетяна, звісно ж, теж міг емігрувати, але не хотів цього ніколи. Він був борець. Любив рідну землю і хотів боротися за неї тут.

- Це дуже легко, знаєте, тепер любити Україну. А робити це, коли живеш при двох ворожих режимах, надзвичайно непросто, – каже донька підпільника.

ГОВОРИВ ОДНАКОВО ЯК ДО ПРЕЗИДЕНТА, ТАК І ДО ЖЕБРАКА

За свою тверду, непохитну позицію Михайло Петричко здобув надзвичайну повагу у своєму середовищі, серед інтелігенції краю та й усієї країни. У селі його надзвичайно поважали також.

- Ми дуже бідно жили, – каже Тетяна. – Я пам’ятаю, що в музичну школу ходила по пільгах, бо не було грошей: сім’я вчительки й інженера вважалася «пропащою» в радянському суспільстві. У мами й тата на двох була зарплата 120 рублів. Коли я на практиці студенткою у Виноградові вперше потрапила на обід до господині, в якої винаймала хату, і вона поставила на стіл повну миску смаженої риби та сказала, що можна брати скільки хочеш, – я впала в ступор. У нас можна було взяти тільки один шматок, мене так виховали. Але також мене виховали в любові до знань, до прекрасного, до людей, до книг. Тато бачив, що я цікавлюся мистецтвом, живописом. Я їздила з ними на Красне поле, але в мене не було потягу до політичної чи громадської діяльності. І він ніколи жодним чином до цього не примушував. Тато власним прикладом дав мені урок того, як можна бути великою маленькою людиною і зберігати гідність та твердо лишатися тим, ким ти є, усе життя, навіть за найнесприятливіших обставин. Батько завжди казав, що головне, що рухає людей, – це бажання. Бажання змін, бажання боротися за правду.

Каже, що батько був для неї прикладом до останніх днів його життя.

- Він лишався активним, при світлому розумі, щотижня їздив у бібліотеку, читав. Він був абсолютно здоровим: у 80 здав кров на аналіз, лікарі сказали, що в нього показники – як у 10-річного хлопця, жодних бляшок абощо.

Михайло Петричко все життя робив гімнастику та йогу, часто брав відро з водою і тримав на витягнутій руці, таку мав вправу.

- Тато помер від інсульту: він поїхав в Ужгород у приватну клініку лікувати зір, йому невдало зробили укол – я знайшла його вже в лікарні з інсультом...

Коли Михайла Петричка поховали, за рік активісти ОУН зібрали кошти на пам’ятник. На його могилі в Чинадієві 15 березня, до річниці Карпатської України, встановили козацький хрест.

- Як ви думаєте, чи часи та боротьба вашого батька від наших відрізняються?

- Ми у кращому життєвому положенні, як були вони, звісно, але це – наша біда, бо ми засліплені цим. Ми заходимо в супермаркет – у нас очі розбігаються, але натомість у нас нічого не лишається всередині. А щоб «зайти» у книжку, як у супермаркет, – такого нема, на жаль. Тому духовно ми не такі сильні, як були вони. Але коли настане повний занепад, про що писали багато фантастів: Рей Бредбері, Кліфорд Саймак (там дуже багато правди), я точно знаю, що завжди будуть люди світла. Люди, які зберігатимуть основу, дбатимуть про все добре та людське. Їх буде небагато, їх переслідуватимуть. Але вони були і будуть завжди, у всі епохи й часи. Батько був такою людиною. Він завжди бачив і поважав у людині людину: чи це був жебрак, чи професор або президент. Це просто було його єством.

Тетяна Когутич, Ужгород – Чинадієво
Фото авторки та Радіо Свобода