Київ попрощався з Павлом Шереметом
Сьогодні Київ попрощався з журналістом Павлом Шереметом. Чорний критий катафалк, який з'їхав з майданчика Українського дому, проводжали оплесками. Якщо душа Павла була поруч, то останні слова, які він чув, були: "Герої не вмирають". Мама і діти, які були в машині, що слідувала за ним, чули інше скандування: "Спасибі за сина". А ще окремо лунало привітання: "Жиє Білорусь" (це як "Слава Україні").
Українська журналістика ще та пані. Їй тебе можуть представити, але їй тебе не можна нав'язати, в неї не можна в'їхати на танку, хоч би у тебе було сто нагород, великий дах і пречудове резюме. Павло Шеремет увірвався в українську журналістику. Увірвався зі своєю чудовою посмішкою, з ясним відкритим поглядом, сяючою добротою та неймовірним талантом.
І сьогодні всі його оплакували. Студенти, яким він читав лекції, колеги з різних видань. Королеви розслідувань і репортажів, маститі інтерв'юери та новинники хитали головами, відмовляючись щось коментувати і, знімаючи темні окуляри, витирали сльози. Я дізналася, як зрозуміти, чи варті ви чогось у своїй професії. Павло жив і працював у нас якихось п'ять років, а з ним прийшли прощатися його радіослухачі та читачі. Він не актор, не режисер, не політик, в Україні він навіть не був телевізійником, але його всі знали. Ось він, найбільш живий з усіх можливих фідбеків.
- Я переїхала із Криму, і мені дуже подобалися його програми.
- А я з Пашею познайомилася на Майдані, він мене тіткою Вірою називав, завжди казав, що ми переможемо. А потім завжди його слухала.
- Він був сусідом мого побратима з Айдару.
Все це я чула, іноді сідаючи на лавочки, завбачливо розставлені для тих, хто захоче пробути все прощання до кінця.
Прощання почалося об 11 годині в Українському домі. Труна стояла посеред зали, ліворуч сиділи родичі і колеги - потемніла Українська правда. На екран виводилися його фотографії. Павло на велосипеді десь у горах, на лижах, у ньюзрумі "Української правди", у студії каналу ТВі. Я колись недовго працювала там піар-менеджером і саме там з ним познайомилася. Він вів нічне політичне шоу. Це програма була його домовленістю з власником, жанр здавалася новинкою, самого Павла в Україні тоді ще не знали. І мені було цікаво, як його прийме глядач. Після перших двох програм я була переконана, що все піде. Це було так дотепно, легко і позитивно, що я не сумнівалася. Всі політичні наркомани будуть збиратися навколо вечірньої кнопки розслабитися і повисіти. Співпраця з каналом була недовгою. Але його професійна річка складалася з багатьох приток. Павло проявлявся скрізь. Я почитувала його блоги та статті. Іноді ми бачилися на прес-конференціях. А остання зустріч була в парламенті. Було якесь важливе призначення. Я в ложі преси намагалася зазирнути за спини операторів, щоб роздивитися персонажів на сесії, але мені конче не вистачало зросту.
Він підійшов і з посмішкою запитав:
- Вам не видно. Підсадити?
- Павле, я ж нелегенька. Надірветеся ще, що УП робитиме...
- УП вистоїть, - віджартувався він.
Єдиною, хто виступив на прощанні, була головний редактор Севгіль Мусаєва-Боровик.
- Коли я їхала сюди, я шукала слова, що сказати в ці прощальні хвилини, - вона ледве стримувала сльози. - І як зазвичай, перебирала, з ким порадитися. І серед тих, з ким хотіла порадитися, знову був ти, Павле. Кожен день - унікальний, кожен репортаж - як останній. У вас не буде можливості переробити репортаж. Я завжди пам'ятатиму ці слова.
До труни йшов довгий потік депутатів, активістів. Я купила на прощання йому розсип яскравих помаранчевих троянд, але мене не здивувало, що йому принесли так багато соняшників. Вони йому напрочуд пасували.
Поруч стояв Степан Хмара.
- Степане Ільковичу, мені здавалося, що ви не любите приїжджих журналістів.
- Я не люблю заробітчан, не люблю паркетників і обслугу, а його журналістика була наднаціональною. Він вчив думати. І він любив правду. Він глибокий аналітик і яскравий журналіст.
Біля гробу я побачила його доньку. Дивно, але я впізнала її всього за двома рядками блогу Павла, в яких він згадав свою колючу дівчинку - підлітка. Він сказав, що феменки йому нагадують його доньку. Хоча що тут дивного?.. Насправді це точний опис. До того ж, у Лізи батьківські очі.
Я підійшла до Геннадія Чижикова, президента Торгово-промислової Палати, з яким вони були великі друзі.
- Що ви про нього найбільше запам'ятаєте?
- Він дуже всім цікавився. І завжди вражав мене тим, як встиг вивчити Київ. Ось тут жив Сікорський, а тут ... Дивіться це містечко, тут живе наша знайома ворона. Я запам'ятаю його на підйомі. Останній раз ми говорили про роботу. Він сказав, що працює одночасно над п'ятьма-шістьма темами і що збирається писати книгу. Він в Україні всім цікавився, жваво дивувався, чому виноробство не є у нас просунутою галуззю. Він так про це говорив, що я навіть хотів запитати, чи не хочеш ти на пенсії орендувати у нас землі і вирощувати своє вино. Але не спитав...
Слухаючи Геннадія, я згадала той блог Павла з виноробного Шабо. Це був блог про мій край, і там були мої думки про те, що така кришталева аграрна галузь, як виноробство повинна стати в Україні якщо не основною, то просунутою.
Потім я підійшла до білорусів. Тут прозвучало те, чого раніше я ні в кого не почула.
В одному з останніх інтерв'ю він зізнався, що в Україні гостро відчув свою ідентичність, став вивчати білоруську мову. Ці хлопці сказали, що слова інтерв'ю просто потрясли Білорусь і були для інтелігенції його рідної республіки чимось дуже важливим, адресованим особисто їм. Адже Шеремет там був явищем, він доклав руку до створення всіх незалежних медіа. Напевно, коли ви читаєте матеріал, за Павла в розкішному білосніжному храмі Всіх Святих міста Мінська служиться панахида. Цей храм незвичний для православної традиції, як ніби прагне вгору, без великих видатних цибулястих куполів. Безсумнівно, цей храм зараз повний, і туди прийшли всі, і опозиційні і державні журналісти, політики, інтелігенція. Вони всі про нього моляться. Якщо ви читаєте цей матеріал, то згадайте Павла із зітханням і любов'ю. Нехай його небесний шлях буде легким. Він дуже полюбив нашу країну. А вона полюбила його.
Лана Самохвалова, Київ
