4 листопада. Пам’ятні дати
День залізничника відзначається в Україні згідно з Указом Президента від 15 липня 1993 року (зі внесеними змінами від 11 грудня 2002). Саме цього дня у 1861 році до Львова вперше прибув потяг, який з’єднував територію сучасної України з Віднем, Краковом та Перемишлем. Цей день вважається початком історії залізниць в Україні. Ділянка залізниці Одеса-Балта, яку було прийнято вважати початком зародження залізничного транспорту в Україні, була побудована на 5 років пізніше від лінії Перемишль-Львів. Головним органом управління залізничним транспортом в Україні є Укрзалізниця, яка забезпечує 3% ВВП країни. До сфери Укрзалізниці входять Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська залізниці, а також інші підприємства та організації єдиного виробничо-технологічного комплексу. Загалом залізничний транспорт забезпечує 56% вантажних і 43% пасажирських перевезень, здійснюваних всіма видами транспорту. На сьогодні в сфері Укрзалізниці працюють понад 272 тис. осіб. За обсягами вантажних перевезень залізниці України займають четверте місце на Євразійському континенті, поступаючись лише залізницям Китаю, Росії та Індії. Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму, українські залізниці займають 37 місце у світі, що не так вже й погано, враховуючи, що за автошляхами ми у другій сотні, а за авіаперевезеннями в кінці першої. Територією України проходять 4 Міжнародні транспортні коридори. Сьогодні довжина національної мережі залізничних транзитних коридорів в Україні складає 3162 км.
Події дня:
Згідно з однією з наукових гіпотез, визнану переконливою і в ЮНЕСКО, 4 листопада 1011 року, в Києві почалось будівництво Софійського собору, який вважається одним із найстаріших християнських храмів, що збереглися на території України і Східної Європи. Софійський собор почали споруджувати за Володимира Великого, а завершили в період розквіту Київської Русі за князювання Ярослава Мудрого. Назва собору походить від грецького слова «софія» - «мудрість». Збудований як головний митрополичий храм Русі, Софійський собор був у давнину громадсько-політичним і культурним центром Київської держави. В соборі відбувалися церемонії «посадження» послів; біля собору збиралися київські віча, тут велося літописання, і була створена Ярославом Мудрим перша в Давній Русі бібліотека. Первісні форми романського стилю Софійського собору зберігалися до XVII століття, про що свідчать малюнки голландського художника Вестерфельда 1651 року. Це була прямокутна споруда, з півночі, заходу та півдня оточена двома рядами відкритих аркових галерей. Завершували собор 13 бань, вкритих листовим свинцем. Софійський собор прикрашено мозаїками (спочатку було 640 кв. м, збереглося 260 кв. м) Центром композиції є зображення Христа-Вседержителя в головному куполі. Найкраще збереглися мозаїки в центральній апсиді – Богоматері «Оранти», під нею багатофігурна композиція «Євхаристія» та зображення «отців церкви». Зберігся також і груповий портрет сім’ї Ярослава Мудрого. За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти й перебудови. Після татаро-монгольської навали 1240 року собор поступово руйнувався. В XVI столітті ним володіли уніати. В 30-40-х роках XVII ст. київський митрополит Петро Могила заснував у Софійському соборі чоловічий монастир. До реставраційних робіт він залучив відомих італійських архітекторів. У 1685-1707 роках собор відбудовано в формах українського бароко. Певних змін собор зазнав також у XVIII-XIX ст. З 1934 року весь архітектурний комплекс Софійського собору оголошено державним архітектурно-історичним заповідником. Під час нацистської окупації Софійський собор дивом уник сумної долі Успенського собору Києво-Печерсьої лаври, висадженого в повітря 3 листопада 1941 року. 1000-річчя заснування Софійського собору відзначили на міжнародному і загальнодержавному рівнях за рішенням ЮНЕСКО і за Указом Президента України.
Ювілеї дня:
135 років від дня народження Михайла Івановича Білінського (1882-1921), українського військового діяча, контр-адмірала УНР. З 1917 року належав до Української партії Соціалістів-Самостійників. Був одним з організаторів українського морського міністерства. У травні-жовтні 1918 входив до складу української делегації, яка вела переговори про умови підписання мирного договору з Радянською Росією у Києві. Був морським міністром УНР в урядах, які очолювали Чехівський і Остапенко. У 1920-1921 – міністр внутрішніх справ УНР. Брав участь у першому Зимовому поході армії УНР. Під час бою з частинами Червоної Армії потрапив в оточення в районі Базару. Не бажаючи здаватись у полон, застрілився.
130 років від дня народження Олександра Анастасійовича Неприцького-Грановського (1887-1976), українського письменника, вченого-ентомолога, філософа. Народився на Тернопільщині. Після закінчення Київського комерційного інституту (1913) виїхав за кордон. Працював на дослідній сільськогосподарській станції у Колорадо. Майже 30 років викладав ентомологію в університеті Міннесоти (був професором цього університету). Протягом багатьох років очолював Організацію державного відродження України. У 1965 році організував бібліотеку-архів – свого роду загальноамериканський український еміграційний центр. Автор наукових праць (зокрема з проблем ентомології), які здобули високу оцінку вчених багатьох країн.
101 рік від дня народження Уолтера Кронкайта (1916-2009), найвідомішого у США журналіста, колишнього ведучого новин телеканалу CBS News. З вуст Кронкайта американці дізнавалися про найважливіші події у своїй країні та світі: про убивство Джона Кеннеді, про війну у В’єтнамі, про політ людини на Місяць. Журналіст був нагороджений численними преміями; його професійні методи викладались студентам-журналістам у багатьох країнах світу. «Якщо я втратив Кронкайта – я втратив країну», - сказав у березні 1968 року президент США Ліндон Джонс і відмовився від боротьби за переобрання. Можливо, це одна з найвищих оцінок, якої будь-коли був удостоєний журналіст за свою професійну діяльність. Уолтер Кронкайт був одним з тих, хто зробив пресу четвертою владою. Принаймні, у США.
Цього дня народився Роберт Меплторп (1946–1989), легендарний американський фотограф, який працював здебільшого у жанрах ню та фотопортрету (Гір, Воргол, Шварценеггер, Патті Сміт, Ізабелла Роселліні, Іггі Поп тощо). До речі, портрет Енді Воргола 1987 року на аукціоні Christie’s (2006) був проданий за 643 200 доларів і став одним із найдорожчих знімків за всю історію фотографії. Меплторп був студійним фотохудожником, а крім оголеної натури фотографував квіти, здебільшого орхідеї. Він народився на околиці Нью-Йорка в католицькій сім’ї, де крім нього було ще п’ятеро дітей. Ріс бунтарем – родинний затишок, розмірене і розписане життя було не для нього. У 16 років переїхав у Бруклін, навчався в Бруклінському інституті Пратта на факультеті красних мистецтв. Його перша виставка відбулась у 1976 році. Натхнення Роберт Меплторп черпав у такого зухвалого митця як Марсель Дюшан, а товаришував із Патті Сміт (американська поетеса, музикант, фундаторка панк-року) та Енді Ворголом. Протягом 1980-х Роберт Меплторп створив ряд фотографій, що кидали виклик класичним естетичним стандартам, однак в той самий час він дотримувався їх: це стилізовані композиції за участю оголених чоловіків та жінок, а також студійні портрети артистів та знаменитих людей; він застосовував та вдосконалював різні техніки та формати, включаючи кольоровий формат «20×24», фотогравюри, платиновий друк на папері, перенесення кольору під час друку тощо. Роберт Меплторп створив велику кількість провокаційних за сприйняттям фотографій, що зробило його одним з найважливіших фотографів другої половини ХХ сторіччя. Оголене тіло на його фотографіях подібне на зображення скульптур, але іноді випромінює надзвичайно потужну людську енергетику. Те саме можна сказати про всі його чорно-білі фото – вони настільки енергетично потужні, що й годі уявити їх у кольорі. За життя чимало робіт фотомитця викликали запеклі суперечки, але сьогодні Меплторп – визнаний класик, а його фотознімки знаходяться у провідних музеях і фотогалереях світу. У 1988 створено Фонд Роберта Меплторпа (The Robert Mapplethorpe Foundation), мета якого – розширення уявлень про його творчість, підтримка музеїв, які експонують фотографії, а також дослідження у галузі медицини з метою боротьби проти ВІЛ/СНІДу (митець помер 43-річним від СНІДу). Про свої пошуки і знахідки в царині фотографії Меплторп говорив наступне: «Я прагнув, аби люди бачили, що навіть такі екстремальні речі можуть перетворюватися у справжнє мистецтво… А ще я намагався розповісти про сексуальність. Я був у захваті від людей, котрі експериментували над собою…» Втім, останньою роботою фотографа став виразний строгий портрет тодішнього очільника міністерства охорони здоров’я США Еверетта Коопа для Тime. Про Роберта Меплторпа (і не тільки про нього) можна почитати в чудовій книжці спогадів Патті Сміт «Просто діти».
Роковини смерті:
30 років із дня смерті Андрія Андрійовича Коцки (1911–1987), українського живописця, одного із зачинателів і найвиразніших представників самобутньої закарпатської школи живопису. Чотири роки навчався в Ужгородській публічній школі рисування (1927-1931; у Адальберта Ерделі); на початку 40-х – у Римській академії мистецтв. Автор живописних полотен «Верховинка», «Доярка з Верховини», «Гуцулка», «Весняний ранок»; портретів, пейзажів. Художника називають поетом Верховини, співцем рідного краю, творцем живописного образу гуцульської землі. Головними ознаками самобутніх та оригінальних творів митця є емоційність, декоративність, особлива парадигма стосунків з народним мистецтвом. Андрій Коцка був великим знавцем карпатської етнографії та народного одягу. Він створив ескізи костюмів для однієї з програм Закарпатського народного хору, був художником на місцевих ювілейних святах. Нині Коцка твердо тримається в п’ятірці «найдорожчих» художників Закарпаття. В Ужгороді діє меморіальний музей Андрія Коцки.
