Суфражистки: жінки, які подарували нам голос, роботу і право на розлучення
Їх називали потворами. Проти них організовували дифамаційні медіа-кампанії, покликані показати, що жіночий рух – це збіговисько неповноцінних дам, поганих дружин і горе-матерів.
Вони ж пливли на човнах Темзою, трохи смішно, але все ж креативно вимагаючи виборчого права для жінок, вони приковували себе до кованих брам урядових будівель, видавали памфлети і писали законопроекти, зазнавали навдач, протестували, на публічних акціях хапали за лацкани найбільш могутніх чоловіків своїх країн і... перемагали.
Усі права, які сьогодні видаються такими природними, далися жінкам минулого зовсім непросто.
Україна, яка проходить декомунізацію, все ще святкує 8 березня. Законодавче рішення, покликане скасувати вихідний, поки не прийнято. Політикам важко дається рішення скасувати свято, до якого всі звикли. Але завдяки Інституту національної пам'яті вперше відбулася розмова про свято. Що таке 8 березня: свято, яке оспівує жіночі принади, чи свято, яке нагадує про існуючі у суспільстві гендерні проблеми і свято пам'яті про те, яким був жіночий рух?
Давайте згадаємо. 18-19 століття. Вже не піддається сумніву факт, що у жінок є душа, хоча питання – чи людина жінка – все ще звучить в салонах, літературі та публіцистці. Чи людина вона, чи може вона брати участь у виборах, отримувати рівну оплату праці і право на освіту? Чи має право на розлучення та рівні з чоловіком права на своїх дітей? Чи може розпоряджатися своїм спадком або заробленими грошима?
Усі родоначальниці жіночого руху в Європі – освічені, фінансово забезпечені жінки. Роздумуючи про них, просто майте на увазі одне. Вони могли б мучитися питанням, куди поїхати відпочивати – до Ніцци чи Венеції, але їх хвилювало зовсім інше: «Чому мій садівник і конюх можуть голосувати, а я – ні?».
Хто з жінок допоміг суспільству і політикам відповісти на ці запитання в часи, коли світ здавався створеним виключно чоловіками і виключно для чоловіків? Ми вирішили виділити п'ять найбільш помітних жінок-суфражисток. У дійсності, осіб у жіночому русі було дуже багато, вони були теоретиками і практиками, трибунами і провокаторами, помірними і радикальними – розкиданими по різним жіночим організаціям. Але кожна з них зробила свій внесок у те, щоб жінка стала вільною.
СУФРАЖИСТКА З КЕМБРИДЖА, ЯКА ГОВОРИЛА 16-МА МОВАМИ
Історія жіночого руху зберегла ім'я вченої, викладачки Кембриджа Джейн Еллен Гаррісон.
Вона знала німецьку, латину, грецьку, іврит. Джерела писали, що вона розмовляла приблизно шістнадцятьма мовами. Більшу частину свого професійного життя Гаррісон провела у коледжі для жінок у Кембриджі, де займалася антропологією, етнографією, античним мистецтвом та ритуалами.
Гаррісон була помірною суфражисткою. Вона використовувала для захисту жіночого виборчого права антропологію. У відповіді на антисуфражистську критику Гаррісон демонструє свої переконання: «Жіночий рух – це не спроба привласнити прерогативи чоловіків як статі; це навіть не спроба затвердити привілеї жінок як статі; це усього лише потреба, щоб у житті жінок, як і чоловіків, знаходилося місце і свобода для чогось більшого, ніж і чоловіче, і жіноче, – для людського».
ЕММЕЛІН ПАНКХЕРСТ І ДИНАСТІЯ СУФРАЖИСТОК
Засновниця жіночого руху («Ліги за виборчі права жінок») Британії Еммелін Панкхерст була визнана журналом Тайм однією зі 100 найвидатніших особистостей двадцятого століття. Мабуть, Еммелін можна вважати засновницею династії суфражисток, адже двоє з п'яти дочок теж займалися жіночими правами. Боротьба британок за свої права була найяскравішою і водночас найбільш гострою. Суфражистки влаштовували акції, часто билися з поліцейськими, форми їхньої боротьби навіть сьогодні можна було б трактувати, як хуліганство. Саме англійські суфражистки потрапили до в'язниці за те, що вдиралися на офіційну зустріч Черчілля з вимогою дозволити жінкам голосувати. Еммелін Панкхерст, крім іншого, проводила публічні лекції в різних куточках Англії. Відомо, що на мітинг за громадянські права в Гайд-парку в центрі Лондона послухати Панкхерст зібралося близько півмільйона осіб.
У 1914 році, з початком Першої світової війни, члени жіночої ліги припинили протести до закінчення війни. За призовом Панкхерст усі їхні сили були спрямовані на забезпечення перемоги. Вони працювали так самовіддано, що здавалося – вже ні у кого не виникало сумнівів у відповідальності і громадянській зрілості жінок. У 1918 році діяльність Еммелін Панкхерст увінчалася успіхом. Актом про народне представництво жінки, які досягли 30 років, отримували право голосувати. Через десять років, Актом від 1928 року, віковий ценз було знижено до 21 року. У тому ж році Еммелін померла, на її похорон зібралися кілька тисяч людей, одягнених у прапори жіночої ліги. Після смерті прем'єри Англії ставили її в один ряд з Жан-Жаком Руссо і Мартіном Лютером Кінгом.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ СЬЮЗЕН ЕНТОНІ СТАВ У США ДНЕМ ЖІНОЧОГО ВИБОРЧОГО ПРАВА
Ключовою особою американського жіночого руху була Сьюзен Ентоні. У 1872 році мила дама прийшла на виборчу дільницю у день голосування за президента, з упевненим виглядом взяла бюлетень і онімілі члени комісії, які не повірили в таку нечувану нахабність, вихопили у неї бюлетень останньої миті.
Даму заарештували. Це була Ентоні, а до прийняття поправки про право жінок голосувати залишалося майже 50 років. Напевно, ця акція стала безпрограшною, якщо сьогодні про це знає кожна американська школярка. Але до отримання самого виборчого права американки йшли дуже довго. Ентоні нескінченно їздить країною з лекціями, створює громадські організації, видає газету «Революція». Вона хоч і стала автором Дев'ятнадцятої поправки про жіноче виборче право, але не дочекалася її прийняття. Але вона добилася змін у становищі жінок (так, за її життя кількість жінок-учнів вищих навчальних закладів США зросла з 0 до 36 тисяч) і могла сказати за два роки до смерті: «Світ ще ніколи не бачив більшої революції, ніж у жіночій сфері протягом цих п'ятдесяти років».
ЕЛІС ПОЛ: ПОПРАВКА ДО КОНСТИТУЦІЇ ЦІНОЮ ТЮРЕМНОГО УВ'ЯЗНЕННЯ
Прийняття Дев'ятнадцятої поправки до Конституції пов'язують з ім'ям Еліс Пол. Американки від самого початку якось інтуїтивно використовували всі правила лобіювання, проводячи колосальну просвітницьку роботу у всіх штатах, але часто йшли слідами британського руху суфражисток, повторюючи їхні форми протесту. Коли мирні зусилля суфражисток з лобіювання виявилися безрезультатними, Пол та її колеги сформували у 1916 році «Національну жіночу партію», де ввели методи, частина з яких використовується рухом за виборчі права у Британії – демонстрації, паради, масові мітинги, пікети біля Білого дому і голодування. Всі дії висвітлювалися у публікаціях щотижневої газети «Суфражистки».
В'язниця, де на знак протесту Пол влаштувала голодування, і звідки її потім перевели в психіатричне відділення лікарні, у поєднанні з демонстраціями та супутнім висвітленням у пресі – все це тиснуло на адміністрацію Вільсона. У січні 1918 року Вільсон оголосив, що жіноче виборче право – це необхідний захід. У 1920 році була прийнята дев'ятнадцята поправка до Конституції США.
ФРАНЦІЯ І ПРАВО НА РОЗЛУЧЕННЯ
Ім'ям французької письменниці та журналістки Олімпії Де Гуж названа одна з паризьких площ і кілька французьких шкіл. Ледве Францію можна вважати батьківщиною жіночого руху, але ця країна гідно оцінила зусилля Олімпії.
Де Гуж однією з перших закликала до встановлення права на розлучення, що зрештою було декретировано. Вона виступала за права незаконнонароджених дітей, за створення пологових будинків, національних майстерень для безробітних та нічліжок для бездомних. Була автором «Декларації прав жінки і громадянки», відхиленої Національним конвентом (1791).
УКРАЇНА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ І 60 ТИСЯЧ ЇЇ ФЕМІНІСТОК
Жіночий рух, всупереч чуткам, не був розрізненим і суто національним. Феміністки Європи, Канади і Америки спілкувалися, обмінювалися ідеями. Ідеї жіночої гідності та рівноправності поширювалися всупереч усім кордонам, а українки були до нього дуже сприйнятливі.
Марія Вілінська (Марко Вовчок) володіла десятьма мовами. Вона видавала журнал, який був покликаний допомагати інтелігентним жінкам, у ньому піднімалося питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 номерів видання, а у 1872 – 5. "Мене дуже тепер хвилює, скільки могли б зробити жінки, дочки і дружини священиків, і вони нічого не роблять", – писала Марія Вілінська. Леся Українка та Ольга Кобилянська не були учасницями руху, але їхні погляди, листи та їхні героїні дають право називати їх феміністками.
В Україні є своя історія жіночого руху, свої організації, які боролися за право доступу жінок до вищої освіти. Було товариство захисту прав працюючих жінок, союзи та гуртки українок, які відстоювали ідеї жіночого рівноправ'я ще у 19 столітті. А Союз Українок, заснований жінками Західної України, нараховував 60 тисяч членів.
* * *
Це дуже мало, щоб розповісти про жінок, яких всю їхню молодість переслідували і саджали до в'язниць, в старості запрошували до президентських палаців і на національні святкування, а після смерті називали їхніми іменами площі, зображували на марках, національних валютах.
Але навіть побіжний погляд на жіночий рух дає можливість зрозуміти, що він дав багато не тільки жінкам, але і всьому світу.
Ризикнемо стверджувати, що суфражистки подарували світові форми ненасильницького протесту. І, можливо, витоки нинішніх креативних політтехнологій варто шукати у костюмованих парадах, поїздках на човнах і пікетах, придуманих засновницями жіночого руху.
Боротьба за жіночі права вписана у загальну боротьбу за права людини самими суфражистками. Майже ніхто з них не займався виключно гендерною темою, в Америці вони паралельно боролися проти расової дискримінації, в Європі відстоювали сухий закон і створювали товариства тверезості, вони відчайдушно боролися за пристойні умови життя всіх робітників, права дітей та вдів. І багато хто з суфражисток, нехай у мрії, бачили себе членами робочих партій.
І нарешті, останнє. Дуже часто за спиною жінки-суфражистки стоять чоловіки. Або батько, який виховав її соціальну активність, або чоловік, який надихнув її на цю працю. Суфражизм має своїх представників у сильній половині людства: прогресивно налаштовані філософи, юристи та політики нерідко підтримували жінок в їхній боротьбі за гендерну рівноправність. І це закономірно. Адже сильні чоловіки ніколи не відмовлять жінці у праві на творчість, гідність та голос.
Лана Самохвалова. Київ.
