З архіву: кінець Ульянова, повернення Грушевського, меморіал Шевченка (1924 -1925)
Смерть Леніна
22 січня 1924 року. Ратау розповсюдило урядове повідомлення: «Вчора, 21-го січня, о 6 годині 50 хв. вечора, в Горках поблизу Москви раптово помер Володимир Ілліч Ульянов (Ленін). Ніщо не вказувало на близькість смертельного результату. Останнім часом в здоров'ї Володимира Ілліча настало значне поліпшення. Все змушувало думати, що його здоров'я буде і далі відновлюватися. Абсолютно несподівано вчора здоров'я Володимира Ілліча погіршилось. Кілька годин по тому Володимира Ілліча не стало».
Довідково: Ленін – російський революціонер, теоретик марксизму, лідер більшовицької партії, один з організаторів і керівників Жовтневого перевороту 1917 року в Росії, перший керівник уряду Радянського Союзу. Він помер 21 січня 1924 року в селищі Горки під Москвою на 54-у році життя. За офіційною версією – від крововиливу в мозок.
Володимир Ульянов народився в квітні 1870 року в Симбірську. На початку 1890-х років захопився марксизмом, організував робітничі гуртки, за що в 1897 році був висланий на три роки до Сибіру. В 1900 році видавав марксистську газету «Іскра». У квітні 1917 року, після падіння монархії Романових, повернувся до Росії. У жовтні 1917 в Петрограді більшовиками був здійснений переворот. Ленін був обраний главою першого радянського уряду – Ради народних комісарів. Він схвалив створення Всеросійської надзвичайної комісії для боротьби з контреволюцією і саботажем, яка фактично стала знаряддям для безконтрольного проведення репресій і фізичного знищення інакомислячих, політичних опонентів, інтелігенції та духовенства, ліквідації опозиційних партій.
В останні роки життя Ленін важко хворів, а з весни 1923 він взагалі не міг працювати. Керівником більшовицької партії і фактичним диктатором Радянського Союзу, утвореного ще за життя Леніна в 1922 році, став Йосиф Сталін.
Грушевський повертається в Україну
6 березня 1924 року. Варшава. Ратау. «В Варшаву прибув з Відня голова центральної ради проф. Грушевський, що їде до Києва для роботи в академії наук, членом якої він обраний».
Довідково: з приходом до влади більшовиків, Грушевський мусив виїхати за кордон. Мешкав у Празі, Женеві, Відні. Де б не був – всюди займався українськими справами. У Відні заснував Український соціологічний інститут – першу наукову установу в еміграції. Але на чужині було надзвичайно важко, тому у березні 1924 року Грушевський разом з родиною повернувся до Києва.
Більшовики гарантували вченому імунітет від політичних переслідувань, але висунули одну умову: колишній очільник Центральної Ради не братиме участі в політиці й займатиметься виключно наукою. То був короткий проміжок ілюзії української свободи – начебто відродження української мови, науки, культури, але це була свобода з зашморгом на шиї, адже другий кінець мотузки знаходився у Москві. Досить швидко оптимістичні ілюзії розвіялися, і майже вся українська інтелігенція постала перед обличчям страшної незворотності – шлях назад, на Захід – закритий, а попереду – або тюрма, або куля.
Після приїзду Грушевський одразу ж взявся до справ: відновив діяльність історичної секції колишнього Українського наукового товариства, очолив Археографічну комісію, досліджував історію української літератури. У 1929 році його обрали дійсним членом АН СРСР, утім, над головою вченого вже згущалися хмари. У березні 1931 року його відкрито звинуватили в українському буржуазному націоналізмі й керівництві підпільною антирадянською організацією. Вченого вислали, щоправда, не в Сибір, а до Москви. Створені ним наукові установи було ліквідовано, співробітників та учнів здебільшого заарештовано і репресовано. Через деякий час науковця начебто випустили, але продовжували стежити. Це була пастка. Помер він несподівано на 68-у році життя під час лікування у Кисловодську. Зовсім скоро його ім'я на десятиліття було викреслено з вітчизняної науки та історії, а чимала спадщина, як наукова, так і літературна – була заборонена. Справу на Михайла Грушевського чекісти закрили лише через чотири роки після смерті вченого.
У Каневі засновано Шевченківський національний заповідник
21 серпня 1925 року. Харків. РАТАУ публікує постанову Ради народних комісарів УСРР «Про оголошення території могили Т. Г. Шевченка державним заповідником», в якій територію навколо могили Тараса Шевченка загальною площею в 4 десятини було оголошено державним заповідником і передано у відання народного комісаріату освіти.
Довідково: про те, аби заснувати заповідник біля могили Тараса Шевченка, почали говорити ще з 1923 року. Тоді відомий геолог, академік Володимир Резніченко підготував кілька доповідних листів до уряду, Ради народних комісарів України, з пропозицією організувати на Чернечій Горі національний парк на зразок північноамериканських національних парків. Зрештою, 20 серпня 1925 року, вийшла постанова, якою був заснований заповідник біля могили Шевченка. Відтоді заповідник кілька разів змінював назву, але діяв практично безперервно.
Як відомо, Шевченко помер у Санкт-Петербурзі, там його спочатку і поховали. Але і друзі Тараса Григоровича, і численні шанувальники його творчості знали про бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще в 1845 році, на рідній землі – «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...»
Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева. На могилі встановили дубовий хрест, і такою вона залишалася до 80-х років ХІХ століття.
На народні пожертви, у 1884 році, замість дубового встановили чавунний хрест, впорядкували земляний насип, могилу обклали дерном, поруч збудували хату для доглядача. У 1889 році тут було влаштовано перший музей Шевченка.
У 1918 році, за часів УНР, місце поховання Шевченка перейшло під опіку держави. З приходом до влади більшовиків, які почали використовувати ім'я поета в своїх пропагандистських цілях, був створений Канівський державний музей-заповідник «Могила Тараса Шевченка», а у 1939 році поетові споруджено бронзовий монумент.
Нині Шевченківський національний заповідник об'єднує території історико-культурного та природно-заповідного фонду загальною площею 45 га. На його території знаходяться пам'ятки археології, архітектури, історії, мистецтва та природи: Могила Тараса Шевченка (1939); Державний музей Шевченка (1933-1937, 1939); Могила Івана Ядловського, довголітнього хранителя Шевченкового меморіалу; багатошарове поселення Пилипенкова гора.
(Далі буде)
