З архіву: сталінський вирок Петлюрі й Дніпрогес на затоплених селах (1926-1927)

Наприкінці 20-х років ХХ століття Україна все менше ставала схожою на Україну і все більше інтегрувалася в стару-нову імперію, цього разу в радянську – в її економіку й ідеологічний простір. Сподівання на незалежність у майбутньому ставали все більш примарними. Намагання побудувати новітню українську культуру в умовах сталінського режиму були приречені на поразку…

«Березіль» переводять до Харкова

22 квітня 1926 року. Київ. РАТАУ. «З наступного сезону в Харків переводиться київський театр «Березіль», який переформовано в центральний український драматичний театр республіки. Народний комісаріат освіти планує створити в столиці тип театру який був би зразком для всіх театрів України та впливав би на їх роботу для створення високої театральної культури, що відповідає питанням радянської культури».

Як відомо, театр «Березіль» виник із акторських труп «Молодого театру» та «Кийдрамте» (Київський драматичний театр), засновником яких був Лесь Курбас. Назва театру походить від найменування першого весняного місяця – березня.

До 1926 року театр працював у різних приміщеннях Києва (на Хрещатику № 29, у приміщенні нинішніх театрів ім. Лесі Українки та Івана Франка), а в 1926 році його було переведено в Харків.

Курбасу вдалося зробити майже нереальну річ – у вкрай скрутних умовах (адже на теренах України панувала повоєнна розруха) організувати потужну організацію, в якій майже безкоштовно працювали сотні молодих романтиків – акторів, режисерів, композиторів, техніків сцени, майстрів декорацій, художників. Усі вони були учнями, або просто прихильниками Курбаса. Загалом діяло 6 майстерень «Березоля».

У 20-30-х роках курбасівський «Березіль» був для України чимось набагато більшим, аніж звичайний театр. Він був не тільки мистецьким центром, а й дослідно-експериментальним, культурно-громадським осереддям усього українського культурного руху тієї доби. За 15 років своєї активної діяльності Курбас устиг стільки, на що в інших народів йшли століття, й чим займалося не одне покоління митців.

По-перше, він європеїзував український театр, розвернувши його з виключно етнографічного напрямку в бік світового театрального мистецтва, а по-друге, він почав ставити нову українську драму – п'єси Миколи Куліша, Майка Йогансена, Миколи Хвильового. Крім того, Курбас виховав цілу плеяду нових українських акторів, серед яких – Йосип Гірняк, Амвросій Бучма, Данило Антонович, Мар'ян Крушельницький, Іван Мар'яненко, Валентина Чистякова, Лесь Сердюк та багато-багато інших, яких згодом називали «пташенятами з курбасівського гнізда».

У зловісному голодоморному 1933 році, після прем'єри Кулішевої «Маклени Граси» «Березіль» заборонили, перейменували на театр Шевченка, а Леся Курбаса, як «ворога народу» і «буржуазного націоналіста», разом із багатьма іншими митцями арештували. Спочатку відправили в московську тюрму НКВС, потім на будівництво Біломорканалу, а в листопаді 1937 році розстріляли у карельському Сандармоху. Репресіям з боку радянської влади піддавалися майже всі «березольці».

Вбивство Петлюри

25 травня. Париж. РАТАУ з посиланням на ТАРС передало: «Сьогодні до Петлюри, що проходив по вулиці, підійшов один українець і, заявивши, що він мстить Петлюрі за вбивство на Україні руських і євреїв, вистрілив в Петлюру з револьвера. Петлюра вбитий».

Довідково: вбивцю звали Самуїл Шварцбард. Він з Ізмаїлу, що на Одещині. У 1903 році Шварцбард захопився анархістськими ідеями і в тому ж році почав співпрацювати з єврейською підпільною організацією «Іскра». З початком Першої світової війни брав участь у військових діях в складі Іноземного легіону, а після поранення в 1917 році був демобілізований. В червні 1919 року Шварцбард вступив до Червоної армії, і деякий час воював у бригаді Котовського. Після захоплення Одеси білими військами, видаючи себе за французького ветерана, виїхав до Франції. В 1925 році він отримав французьке громадянство і цього ж року вступив у прорадянський «Союз українських громадян».

Після падіння Директорії, в 1920 році Симон Петлюра емігрував до Польщі, а в 1924 – до Парижа, де очолив уряд у вигнанні Української Народної Республіки.

25 травня 1926 року, о 14:12, Шварцбард підійшов до Петлюри, який стояв біля книгарні на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель, звернувся до нього українською, щоб Петлюра обернувся, і зробив п'ять пострілів. Коли Петлюра впав, Шварцбард вистрелив ще двічі. Петлюра помер через 15 хвилин у лікарні, а Шварцбард був затриманий перехожими та заарештований поліцією на місці злочину.

18 жовтня 1927 року вбивця постав перед судом. Його захищав адвокат Анрі Торрес, член Компартії і консул більшовицької Росії у Франції.

З обох боків на суді виступали історики та свідки тогочасних подій в Україні, жоден з яких, до речі, не засвідчив антисемітизму в діях Петлюри. На процесі було представлено понад 200 документів, які, навпаки, свідчили про намагання колишнього глави Директорії зупинити єврейські погроми.

Однак ці свідчення не були взяті до уваги – через декілька днів суд фактично перейшов від розгляду справи про вбивство, у якому Шварцбард зізнався, до аналізу діяльності уряду Петлюри під час радянсько-української війни 1918-1920 рр.

Суд тривав вісім днів. Зрештою, вісьмома голосами проти чотирьох Самуїл Шварцбард був виправданий і звільнений у залі суду. Наступного року він виїхав у Південну Африку, де й помер в 1938 році.

Симона Петлюру поховали в Парижі на кладовищі Монпарнас.

Лише багато років потому, на початку 1990-х, в оприлюднених архівних матеріалах був виявлений лист Лаврентія Берії від 11 серпня 1930 року, в якому той відзначає роль ГПУ в підготовці замаху на Петлюру. А от навіщо Москві була потрібна смерть Петлюри, то, на думку істориків, найвірогідніше це було пов'язано з приходом до влади у Польщі Юзефа Пілсудського і бажанням радянської влади запобігти новому польсько-українському союзу.

Початок будівництва Дніпрогесу

15 березня 1927 року.Кічкас. РАТАУ. «15 березня в спокійних ділових обставинах залунав перший удар молота на Дніпрельстані. Покладено перші цеглини».

Довідково: Постанову про невідкладну потребу розпочати будівництво Дніпрельстану (згодом Дніпрогес) було ухвалено на об'єднаному засіданні президії ВУЦВК та РНК УСРР 29 жовтня 1926 року в Харкові. У ній зокрема зазначалося, що «відкладання початку будівництва Дніпробуду та греблі прирівнюється до відмови від своєчасного виконання планів нового промислового будівництва на Україні». Разом із тим, цією ж постановою РНК УСРР доручалося створити Комітет Сприяння Дніпробуду та намітити для нього конкретні завдання.

15 березня 1927 року на скелі біля Кічкасу (селище на околиці Запоріжжя) був облаштований будівельний майданчик, що дало початок найбільшому будівництву кінця 20-х початку 30-х років ХХ століття. Власне саме будівництво розпочалось 8 листопада 1927 року, а до того тривали підготовчі роботи.

Протягом цього часу РАТАУ постійно інформувало, що відбувається в Кічкасі, адже будівництво супроводжувалося величезною пропагандистською кампанією. По всій країні проходили збори й мітинги. Трудящих змушували перераховувати до фонду Дніпрельстану частину заробітку. Дісталось і селянам: на потреби Дніпрельстану відбирали худобу, зерно та іншу сільгосппродукцію.

На будівництво з усіх усюд звозили робітників. Скільки точно людей пройшло через будмайданчик ГЕС, достеменно не відомо, обіг робочої сили не кінчався. Лише протягом 1932 року були прийняті 90 тис. осіб, а звільнили 60 тис. Наймасовішою робсилою стали в'язні, поруч з якими працювали колишні царські офіцери, анархісти та священики, куркулі й аристократи. Часто люди наймалися лише для того аби поїсти в їдальні та переночувати в бараку.

У перші роки будівництва основними знаряддями праці були лопата, кайло, тачка та підвода, якою вивозився грунт і підвозили будматеріали. Загалом при спорудженні ГЕС робітники витягли й перекинули 8 млн кубометрів грунту, уклали 1,2 млн кубів бетону.

Окрім вироблення електроенергії, станція мала вирішити проблему судноплавства Дніпра, адже його русло перетинали дев'ять порогів, які ускладнювали проходження суден. У 1928 році почалося будівництво греблі, що призвело до підняття води і затоплення значних територій на обох берегах Дніпра. Загалом було затоплено 16 тис. га землі, під водою опинилося 56 населених пунктів, з яких 14 були затоплені повністю, а 42 – частково.

Зрештою, через п'ять років, 1 травня 1932 року, Дніпрогес дав перший промисловий струм, а 10 жовтня 1932 відбулося його урочисте відкриття. На той час Дніпровська ГЕС стала найбільшою в Європі. Довжина її дамби склала 760 м, висота – 60 м, радіус дуги – 600 м.

Поруч із Дніпрогесом побудували заводи «Комунар», листової сталі, інструментальних сталей, алюмінієвий, магнієвий, феросплавний, коксохімічний, електродний. У 1939 році станція вийшла на проектну потужність, а Запоріжжя стало обласним центром.

(далі буде)

Хроніка попередніх років: 1918,  1919,  1920-1921,  1922-1923, 1924-1925