З архіву: заколотники-«єфремівці» та паспортне кріпацтво (1930-1932)
За переможними реляціями, звітами про численні пленуми і з`їзди та славослів`ям на адресу кремлівського вождя, які виходили з надр Радіотелеграфного агентства України в ті роки, важко помітити картини справжнього життя. І тільки стислі, але сповнені нестримної злоби повідомлення про випадки «націоналістичної зради», суди й вироки над «ворогами народу» з висоти нашого часу сприймаються як відлуння якщо не збройної, то інтелектуальної боротьби, яку все ще вела проти режиму українська інтелігенція.
Справа Спілки визволення України
9 березня 1930 року. Харків. РАТАУ. «У безсилій злобі намагаючись перешкодити більшовикам успішному розгортанню соціялистичного будівництва, що його за проводом партії провадила робітнича кляса й трудящі маси України, контрреволюційна організація СВУ ввесь керунок свій мала, мріяла про інтервенцію. Ненависть до Радянської України була така велика, що Єфремівці ладні були вітати першого-ліпшого інтервента. Провадячи свою підпільну роботу, намагаючись силами куркульства вчинити заколот, готуючи свої церковно-офіцерські кадри в автокефальній церкви, «мужі науки» розраховували на окупацію України чужоземним військом».
Довідково: Судилище над учасниками так званої Спілки Визволення України розпочалося 9 березня і тривало 40 днів. Це було справжнє шоу, адже відбувалося воно не в зловісних підвалах ГПУ, а в залі Харківського оперного театру, яку облаштували під судову залу. Підсудних підвозили з тюрми на автобусах, опера вщерть забита глядачами – процес був відкритим. У перервах усіх гречно пригощали чаєм і тістечками.
Загалом на лаві підсудних були 45 чоловік – два академіки, 15 професорів, учителі, редактори, бібліотекарі, навіть два студенти. Більшість із них постійно мешкали в Києві та Харкові. Серед відомих постатей – Сергій Єфремов (академік, віце-президент ВУАН, відомий діяч Центральної Ради – його проголосили головою СВУ), Володимир Чехівський, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська.
Усіх підсудних звинувачували у створенні підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України», підготовці збройного повстання проти радянської влади, зв'язках із закордонними петлюрівськими центрами та в інших злочинах. Усі звинувачені були визнані винними і засуджені до різних строків тюремного ув'язнення і заслання.
Справа «Спілки визволення України» стала першим великим сфальсифікованим сталінським процесом 30-х років і своєрідним сигналом до початку масових репресій проти національно орієнтованої інтелігенції по всіх областях України.
Всього у зв'язку зі справою СВУ було заарештовано близько 5 тис. людей – наукових працівників, вузівських викладачів, вчителів, лікарів, студентів тощо.
Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів ВУАН, значно жорстокішою стала цензура наукових видань, а найактивніші секції академії почали розформовуватися. Так, 1931 року розпустили історичну секцію, очолювану Михайлом Грушевським, його самого вислали до Росії, де він невдовзі й помер під час лікування. Його учнів і колег піддали репресіям – жоден із них не зміг пережити сталінські часи.
Цими жорстокими методами, як зазначає британський дослідник Роберт Конквест, «стара українська інтелігенція була практично стерта з лиця землі».
Довженкова «Земля»
18 квітня. Харків. РАТАУ. «Нова кіно-картина О.Довженка «Земля» викликала найрізноманітніші відгуки, найрозбіжніші оцінки. Звичайно, перший хто її оцінював, було саме ВУФКУ. Його випуск «Землі» попередило голосною (і мало відповідальною) реклямою: «Земля» – високо-художній, епохальний фільм». Так кричала рекляма ВУФКУ про «Землю». Далі йшли громадські перегляди, короткі рецензії по газетах. Рецензії «комплементарного» характеру на тему про новий вклад в скарбницю бідної української культури. Далі подорож до Москви. Там знову громадські перегляди й рецензії, гостро протилежні оцінки».
Довідково: «Земля» – останній і найвідоміший фільм із трилогії Олександра Довженка – «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Ця німа чорно-біла картина, знята одним об'єктивом, і досі вважається однією з кращих в історії кінематографа.
Давши добро на зйомки, партійне керівництво чекало від Довженка фільм, що доводив би необхідність і успішність колективізації. Начебто так і вийшло. За сценарієм, сільські бідняки відбирають землю у куркулів і починають її обробляти. Для цього селяни навіть домоглися, щоб селу виділили трактор, який був довірений першому хлопцю – головному герою Василю. У фіналі він гине від куль колишніх власників землі. Ось і весь сюжет.
З такого невигадливого сценарію Довженко зняв півторагодинну картину. Довгі плани української природи, сільських пейзажів, сади з яблунями, які гнуться від плодів, фактурні особи акторів на повний кадр. Звісно, виникло питання: якщо все так красиво і добре в українському селі – навіщо тоді колективізація?
Перед прем'єрою фільм, як і годилося, переглянули 32 комісії. Дозволили.
8 квітня 1930 року в Києві «Земля» вийшла в прокат. Але вже через дев'ять днів, 17 квітня, фільм все-таки офіційно заборонили – «за натуралізм».
Вже наступного дня почалось цькування режисера у пресі. Згодом, картину розкритикував Горький, а Дем'ян Бєдний написав в «Ізвєстіях» памфлет, після якого Довженко, начебто, посивів за одну ніч.
Однак, незважаючи на це, Москва дозволила продати «Землю» європейським прокатникам. У підсумку лише в Берліні після прем'єри кінокартини одразу з'явилося 48 позитивних рецензій. «Вона сильна й життєва, – писала англійська газета «Манчестер Гардіан», – від першого кадру, де працюють трактори, до кінцевої сцени». Національний комітет США включив «Землю» в п'ятірку кращих іноземних фільмів 1930 року. Великий успіх мала картина і на фестивалі 1932 року у Венеції, там Довженка назвали Гомером у кіно.
У Радянському Союзі табу зі стрічки зняли у 1958 році – й лише після того, як на Міжнародній виставці в Брюсселі «Землю» було визнано одним із кращих фільмів усіх часів і народів.
Початок примусової паспортизації
28 грудня 1932 року. Харків. РАТАУ оприлюднило постанову від 27 грудня «Про встановлення пашпортної системи по Союзу РСР і обов'язків запису пашпортів», в якій, зокрема, йшлося: «Щоб поліпшити облік людності міст, робітничих селищ та новобудівництв і розвантажити ці залюднені місця від осіб, що не зв'язані з виробництвом та роботою в установах або школах і не провадять громадсько-корисної роботи (за винятком інвалідів і пенсіонерів), а також, щоб очистити ці залюднені місця від куркульських, карних та інших антигромадських елементів...»
Як відомо, прийшовши до влади, більшовики скасували паспорти, що існували в Російській імперії. Вони вважали цю систему одним із проявів «царської відсталості та деспотизму». Громадянам вперше за довгі роки дозволили вільно пересуватися країною, скасували обов'язкову реєстрацію місця проживання. В перші роки радянської влади існувала система довідок, посвідчень і трудових книжок, яка була децентралізована і не давала змогу встановити контроль за переміщеннями громадян.
Питання примусової паспортизації постало на порядку денному в 1932 році не випадково. Після суцільної колективізації сільського господарства почалася масова втеча селян у міста, і головною особливістю паспортної системи стала заборона на видачу документів селянам, які в той момент складали 80% від усього населення держави. Без довідок із колгоспів вони більше не могли поїхати у місто в пошуках роботи чи кращого життя. Окрім того, і містянам без цього нового документа не можна було вільно пересуватися територією СРСР, а дозвіл на зміну реєстрації чи навіть на зміну місця роботи треба було особисто отримувати у керівництва партії на місцях.
Завдяки паспорту значно полегшувалася система пошуку конкретної людини, а інформація у документі буквально ставила тавро на громадянах. Так, наприклад, у перших зразках радянського паспорта були графи: віросповідання, національність та класова приналежність. Із жовтня 1937 року в паспорт стали вклеювати фото, другий екземпляр якого зберігався в органах міліції.
В Україні запровадження паспортної системи почалося з Харкова, Києва та Одеси. Загалом видача паспортів проходила лише в містах, селищах міського типу та районних центрах. Мати паспорт у СРСР дозволили лише селянам у прикордонних зонах (у 1937 році в число цих селян увійшли колгоспники із закавказьких і середньоазіатських республік), а також жителям сільських місцевостей анексованих радянською імперією Латвії, Литви та Естонії.
Тільки у 1974 році мешканці сіл отримали свободу пересування – Рада Міністрів видала постанову, згідно з якою всі без винятку громадяни мали право на паспорт.
(далі буде)
Хроніка попередніх років: 1918, 1919, 1920-1921, 1922-1923, 1924-1925, 1926-1927, 1928-1929.
