З архіву: раднарком на місці монастиря та Україна під владою НКВС (1937-1938)
У тоталітарних режимах доля людини від неї самої не залежить. Навіть, якщо ця людина високопоставлений чиновник. Більшовицькі очільники України наприкінці 30-х років довго й любовно пестили мрію - сісти в нові кабінети грандіозних урядових споруд, а сіли зрештою до в`язниць, та й то не на довго – до розстрілу.
2 квітня 1937 року. Київ. РАТАУ. «Остаточно схвалено проект Урядового майдану в Києві. Як відомо, цей майдан буде один з найбільших в СРСР. Урядовий майдан відкриватимуть 2 величезні монументальні будинки - Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У, - які будуються на місці кол. Михайлівського монастиря».
Довідково: на думку багатьох істориків, рішення про перенос столиці з Харкова до Києва стало фатальним для багатьох пам'яток історії і культури Києва. Особливо це стосувалося київських церков і соборів.
У 1934 році облаштування нової столиці відбувалося поспіхом. Київ був не готовий прийняти таку кількість чиновників - банально не вистачало житла. Однак найбільшою проблемою стала відсутність будівель, придатних для розміщення наркоматів і ЦК КП(б)У. Отоді у більшовицького керівництва і з'явилась ідея зосередити ці установи в одному місці - на урядовому майдані.
Щодо місця розташування головної цитаделі радянських чиновників, то було 3 проекти. Відповідно до першого - урядовий центр мав бути розташований на ділянці від казарм понтонного батальйону до Іподрому (нині це квартал між вул. Лаврською та Омеляновича-Павленка на Печерську). Другий проект розміщав урядовців на Липках. Третій – передбачав будівництво на місці Михайлівського собору. Зрештою, район Софійського майдану і Михайлівського монастиря видався більшовицькому керівництву найзручнішим.
Головна частина урядового комплексу, за задумом архітекторів, мала складатися з монументальних симетричних будівель, поставлених на пагорбі понад Дніпром. Одна з будівель призначалася для ЦК більшовицької партії України, друга для уряду республіки - Раднаркому. Перед фасадами обох споруд мали звести колонаду, а простір між ними відкривав вид на Дніпро. Окрім того, між спорудами мав постати монумент Леніна заввишки щонайменше 75 метрів - обличчям до ріки, спиною до площі – аби всі, хто пропливав по Дніпру мали змогу бачити вождя. Разом з тим, київський фунікулер підлягав демонтажу, натомість передбачалися величезні сходи на набережну.
Розчищаючи місце для урядових споруд, комуністи знищили кілька пам'яток культури. Однією з них була стародавня Трьохсвятительська церква. Вона стояла в глибині ділянки по нинішній вулиці Десятинній, 2. Цей храм походив ще від давньоруської Василівської церкви, спорудженої у ХІІ сторіччі; наприкінці XVII початку XVIII століття його реконструювали у стилі так званого українського бароко.
Була зруйнована і дзвіниця Михайлівського Золотоверхого монастиря (побудована у 1720 році). Далі настала черга Михайлівського собору, що простояв понад вісім століть. Попередньо з нього обідрали позолоту, забрали й розподілили по музеях деякі фрагменти мозаїк та фрескових розписів, а в 14 серпня 1937 року остаточно зруйнували.
Однак задум, задля якого знищили стільки пам`яток історії, так і не було реалізовано. Чому? Бо вже в процесі будівництва у «вождів» народилася інша ідея. Споруду, з якої почали зведення комплексу, спершу відводили для Раднаркому, однак згодом уряд розмістили в іншій, щойно спорудженій будівлі, яку перед тим обіцяли наркомату внутрішніх справ. Ідеться про будівлю на сучасній вулиці Михайла Грушевського, де й сьогодні працює уряд України. Що ж до розпочатого на місці Михайлівського монастиря будівництва, то, зрештою, цей дім віддали ЦК КП(б)У.
Будівельні роботи на урядовому майдані посувалися повільніше, ніж очікувалося, зміцнення схилу пагорбу з технічної точки зору вимагало величезних зусиль. У 1938 році, коли новий масивний корпус ЦК був практично готовий, виникли сумніви щодо містобудівної доцільності громіздкого об'єму на мальовничих Дніпрових схилах. Автор проекту Йосип Лангбард доводив, що остаточно про вигляд комплексу можна говорити лише після завершення його будівництва, але загальна думка схилялася до коригування задуму. Тим часом хвиля репресій перемолотила всю керівну верхівку республіки. Новим керівникам важко було одразу розібратися з проблемою забудови Урядового майдану. А потім почалася радянсько-німецька війна, яка взагалі все зупинила.
Після війни більшовицьке ЦК перенесли до колишнього військового штабу на вулиці Орджонікідзе (нині Банкова). Таким чином, на будівництві Урядового майдану фактично поставили хрест, а єдину зведену споруду того грандіозного задуму відремонтували і, так би мовити, понизили у статусі - перевели сюди обласний та міський партійні комітети, а також комсомольські установи.
Після здобуття Україною незалежності будівлю на Десятинній, 2, деякий час займало київське міське керівництво, але згодом сюди перевели Міністерство закордонних справ України.
Великий терор
17 вересня 1937 року. Київ. РАТАУ. «15-16 вересня відбулися збори активу київської міської партійної організації. З доповіддю про підсумки серпневого Пленуму ЦК КП(б)У виступив секретар ЦК КП(б)У тов. Косіор С.В. ...Тов. Косіор докладно зупиняється на завданнях партійних організацій, що випливають з факту викриття ворожих націоналістичних елементів. Потайні плани націоналістів викрито, діяльність їх знешкоджена».
Довідково: 5 серпня 1937 року набула чинності постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи», якою розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» суспільства від внутрішньопартійної опозиції, куркулів, злочинців та антирадянських елементів. Разом з тим, того ж дня до Києва прибула комісія з Москви у складі Молотова, Хрущова та Єжова, яких супроводжував чималий «десант» енкаведистів.
Згодом відбувся Пленум ЦК КП(б)У. Українське партійне керівництво спробувало чинити опір. Молотов наполягав на знятті з посад та виведенні зі складу ЦК КП(б)У Косіора, Петровського і Любченка та обрання першим секретарем Микити Хрущова. Члени українського ЦК відмовлялися голосувати за цю пропозицію. Молотов по телефону запросив інструкцій особисто від Сталіна, після чого вийшов з пропозицією до керівника КП України їхати до Москви для спільного засідання з Політбюро ЦК ВКП(б). Відмова означала б порушення партійної дисципліни і неминучі репресії, згода - неминучу загибель. Розуміючи це, Любченко 30 серпня застрелив дружину і застрелився сам, а тих, хто поїхав до Москви, було одразу ж заарештовано.
На той час було вже тотально знищено українське селянство, духівництво, по тюрмах сиділи чи не всі провідні науковці та талановиті митці (пік їхніх арештів припадає на 1934-1935 роки), приречено чекаючи на свій чорний листопад у Сандармосі.
З кінця літа 1937-го протягом року в Україні було заарештовано всіх членів Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК КП(б)У, за винятком одного Петровського (зате було арештовано його синів). Зі 102 членів українського ЦК, обраних на ХІІІ з'їзді КП(б)У, живими залишилися тільки три. Заарештовано було всіх 17 членів українського уряду, всіх секретарів обкомів України. Терор прокотився по всіх республіканських установах, місцевих радах, промислових підприємствах.
Як зазначає Роберт Конквест, «терор був настільки всеохоплюючим і настільки «швидкострільним», що законні органи влади фактично розпалися. В українському ЦК не було кворуму, не існувало органу, який би призначав уряд. Наркоми, що призначалися нерегулярно, з'являлися у наркоматах на тижні і навіть дні, а потім зникали... Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна радянська робота практично завмерла».
Передбачалося, що кампанію масових репресій планувалось завершити протягом чотирьох місяців, проте вона тривала до кінця літа наступного року через розширення категорій переслідуваних (членів родин засуджених, «німецьких підданих») та постійне збільшення лімітів на страту людей.
15 листопада 1938 року Політбюро ЦК затвердило наказ НКВС про припинення з наступного дня розгляду усіх справ трійками, військовими трибуналами та Військовою колегією Верховного Суду СРСР до спеціального розпорядження.
Судові процеси кінця 30-х
13 березня 1938 року. Москва. РАТАУ. «Військова колегія найвищого суду СРСР ухвалила вирок у справі антирадянського «право-троцькістського блоку».
Довідково: РАТАУ протягом двох тижнів поширювало матеріали з відкритого судового засідання у справі членів так званого «антирадянського право-троцькістського блоку», яких звинувачували у зв`язках з розвідками ворожих СРСР країн. Це був третій з найбільших сфальсифікованих політичних процесів над групою колишніх керівників компартії.
Перший з цих процесів пройшов 19-24 серпня 1936 року. Це була справа про так званий «Антирадянський об'єднаний троцькістсько-зінов'євський центр». 16 обвинувачених, серед яких Зінов'єв, Каменєв, Євдокимов, Смірнов, Мрачковський, було визнано винними у вбивстві Сергія Кірова, підготовці замахів на Сталіна, Ворошилова, Жданова, Кагановича та Орджонікідзе, засуджені до вищої міри покарання та розстріляні 25 серпня 1936 року.
23-30 січня 1937 року відбувся другий московський процес. Він стосувався справи «Паралельного антирадянського троцькістського центру». 13 чоловік, яких звинуватили в організації саботажу, диверсій і шпигунстві на користь Німеччини та Японії, а також у змові з метою розвалу СРСР, були засуджені до смертної кари та розстріляні 1 лютого 1937 року.
Зрештою, на процесі у березні 1938 року було засуджено 21 особу, 18 з них - до розстрілу.
Загалом протягом 1930-1941 років на подібних показових судових процесах було «викрито» сотні різноманітних «блоків», «центрів» та «організацій».
(далі буде)
Фото вгорі: Спорудження нинішньої будівлі МЗС, 1937 рік. Фото: tsdkffa.archives.gov.ua
Хроніка попередніх років: 1918, 1919, 1920-1921, 1922-1923, 1924-1925, 1926-1927, 1928-1929, 1930 -1932, 1933-1934, 1936-1937
