Донбас: як вели війну проти української ідентичності

Іде п`ятий рік війни. І весь цей час у нашому суспільстві триває пошук відповіді на запитання: як так сталося, що на Донбасі, який завжди був кров`ю від крові українським і вітав у 1991 році нашу Незалежність, виявилося так багато зрадників і ворогів? І що треба зробити, аби возз`єднати націю?

У статті, підготовленій у відділі гуманітарної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень і наданій Укрінформу, є спроба дати відповіді на ці запитання. Матеріал подано з незначними скороченнями.

Після здобуття Україною суверенітету формування загальноукраїнської національної ідентичності зіштовхнулося на Донбасі з атавізмами комуністичного режиму. Після десятиліть незалежності України Донбас залишався носієм радянської політичної культури, де населення сповідувало радянські цінності. Соціологічні опитування у 2014 році засвідчили, що 61% жителів Донбасу шкодують про розпад СРСР.

У СРСР історію використовували виключно з пропагандистською метою. Радянським людям удалося нав'язати, що найзначнішою подією в історії була перемога у 1945 році. Багато жителів Донбасу ще й до цього часу сприймають своє минуле через призму радянського світобачення, тому для них перемога Червоної армії над нацистською Німеччиною стала складовою ідентичності, пов'язаної з Росією як спадкоємицею СРСР. Відтак, у мешканців краю є особливий пієтет до свята перемоги у Великій Вітчизняній війні та відзначення 8-го вересня – дня визволення Донбасу.

У добу незалежності внаслідок потужної пропагандистської кампанії антиукраїнських сил всередині країни та з Росії Донбасу нав'язувався гіперболізований стереотип, що поширення української мови та культури, національної версії історії – це прояв націоналізму, а отже нацизму та фашизму.

Місцевим проросійським силам знадобилися ідеї, дискурси, наративи, які були здатні консолідувати довкола них населення українського Сходу. В маси просувалася ідеологема про особливість та окрему «ідентичність Донбасу», яку активно використовували антиукраїнські політики.

Ідеологема «особливості Донбасу в Україні» ґрунтується на символічному репозиціонуванні минулого Сходу України (Новоросія, Всесоюзна кочегарка тощо), а з урахуванням поліетнічного характеру населення краю, коли визначальним стає радянський етап (соціалістичний інтернаціоналізм) з комбінацією символічних елементів комуністично-індустріального характеру: Донбас – головна економічна база держави та героїзації людини праці. Культивувався місцевий патріотизм, що базувався на ідеї «малої батьківщини», вбудованої у Радянський Союз.

На Донбасі олігархічна Партія регіонів «стала уособленням радянської трудової ідеології, замінивши собою Компартію» і запропонувавши замість державного патріотизму «любити свій регіон і свою партію».  У 2011 році вийшов збірник нібито аналітичних матеріалів «Проблеми регіональної ідентичності Донбасу», де історію краю показано як своєрідну периферію Російської цивілізації. Закінчувався збірник проектом «Концепції регіональної самобутності Донбасу».

Культ Перемоги та ототожнення українського націоналізму з фашизмом

Рудименти радянської політичної культури, базованої на протистоянні й боротьбі «наших та ворогів», спонукали політтехнологів використовувати радянський міф Великої Вітчизняної війни та культ Перемоги.

Ця позиція близька свідомості жителів Донбасу, оскільки відсилає до сімейної пам'яті й формує почуття позитивної історичної спадкоємності. В ідеологічну основу такої боротьби поклали ідею антифашизму, ідею боротьби з бандерівщиною, «західноукраїнським фашизмом». 

Під час виборчої кампанії 2004 року було широко апробовано антифашистський дискурс, і це спрацювало: у Донецьку вивішувалися плакати кандидата у Президенти В.Ющенка (виступав за українську інтерпретацію історії та державність української мови) з нацистською символікою, а населенню доказували, що він український фюрер.

Музей жертв помаранчевої революції / Фото: Наталія Волкова / segodnya

Після Помаранчевої революції «регіонали» переконували Донбас, що Майдан – це нацистський путч «западенців». У 2007 році в Луганську створено «музей жертв Помаранчевої революції», у якому частина експозиції присвячена викриттю «бандерофашизму». Для музею спеціально був створений фільм «Що таке фашизм». Поряд із Гітлером виставлені тогочасні державні демократичні лідери – Ю.Тимошенко та В.Ющенко. З початком навчального року до музею приводили школярів та студентів.

Боротьбу з «фашизмом» очолила влада східних областей. На День Перемоги у Донецьку проводилися великі паради, а також воєнні реконструкції з бутафорським зброєю. У Луганську реконструювали визволення міста – за участю авіації та артилерії.

Водночас «регіонали» та комуністи створювали «антифашистські» організації, які огульно критикували Галичину та Україну. У місті Сватове (Луганська область) у червні 2008 року встановили пам'ятний знак жителям Сватівського району, що «загинули від рук вояків ОУН-УПА». У 2009 році місцева влада лякала населення Луганщини, що націонал-фашистська ідеологія стає мало не складовою частиною «державної ідеології». Ніби в Україні вже пройшов процес інституалізації фашистського руху, а помаранчева влада намагається скасувати святкування Дня Перемоги.

Коли В.Янукович став президентом, боротьба з «фашизмом» набула загальнодержавного масштабу. У місцевих проросійських засобах масової інформації акцент робився на перемозі у війні радянського народу (на чолі з російським), натомість українці зображувалися досить часто як «зрадники, бандерівці, фашисти». У 2010 році в Луганську за участі відомих регіоналів – представників центральної влади – з великим розголосом відкрито ще один пам'ятник жертвам ОУН-УПА. Напис на постаменті: «Жителям Луганщини, які полягли від рук карателів-націоналістів з ОУН-УПА 1943-1956 рр.» сповіщав, що західні українці убивали східних українців.

На Донбасі антифашизм став своєрідною ідеологією – під знаменник Великої Перемоги підводилося все політичне життя регіону.

На організованих мітингах наголошувалося, що «збереження цілісності нашої країни може бути забезпечене тільки загальнонародною протидією загрозі фашизму». Суспільство жорстко поділилося на «наших» та «ворогів». Усі громадські рухи, організації Луганщини, які не приєдналися до Антифашистської асамблеї, проголошувалися «посібниками сучасних фашистів».

«Регіонали» виділяли значні кошти на різноманітні фестивалі, військово-патріотичні ігри та історичні реконструкції, фотовиставки. Місцеві телерадіокомпанії знімали фільми і телепередачі, присвячені військовій тематиці, організовували круглі столи та конференції проти поширення фашизму.

Партія регіонів цілеспрямовано створювала «фашистські» фобії на Донбасі й по всій Україні. Існування фашизму в Україні потрібно було довести. Так, один із проектів називався «В України – фашистське обличчя». На відповідне дослідження Інституту соціології НАНУ «регіонали» надали 4 тис. доларів.

Пропаганда культу Перемоги цементувала стереотип про «розколоту Україну», який ділить українців на «западенців-фашистів» та жителів сходу – «інтернаціоналістів-антифашистів».

Українська ідентичність поступово стала пов'язуватися з націоналізмом та «фашизмом», а російська – з інтернаціоналізмом та антифашизмом (з актуалізацією старої радянської самосвідомості «народу, який переміг фашизм»). Штучно протиставлявся «україномовний проєвропейський Захід» і «проросійський, ностальгуючий за Радянським Союзом Схід», поділяючи їх на дві соціокультурні спільноти з різною історичною пам'яттю та ідентичністю, яким важко співіснувати в одній державі.

Створюючи навколо Великої Вітчизняної війни мілітаристський культ, демонізуючи «українців-фашистів», «регіонали» закладали ідеологічні засади антиукраїнських подій весни 2014 р. Сепаратистам не довелося вигадувати майже нічого нового, щоб виправдати захоплення влади, заклики до втручання Росії та розв'язування війни проти України.

Перемога Майдану оголошувалася «фашистським путчем». Нагнітання страху перед «українським фашизмом» легітимізувало дії заколотників та владу ДНР і ЛНР. Вони стверджували, що народ Донбасу мобілізувався саме на боротьбу з фашизмом, ставлячи на чільне місце пам'ять про Перемогу радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Радянські та російські моделі поглядів на Другу світову війну активно використовуються сьогодні у трактуванні війни на Східній Україні. У квазідержавах відбулося декілька «антифашистських» з'їздів, на яких стверджувалося, що «антифашистська боротьба в Новоросії – продовження боротьби радянського народу з фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни».

Експлуатація історичного факту існування Донецько-Криворізької республіки

З метою дезінтеграції України, як доказ існування окремої донецької ідентичності, використано факт існування у 1918 році Донецько-Криворізької республіки (ДКР).

У грудні 2005 року в Донецьку було офіційно зареєстровано міську організацію під назвою «Донецька республіка», яка просувала в маси ідеї надання особливого статусу східним областям України і навіть утворення спадкоємиці ДКР – Донецької народної республіки. У 2006-му в донеччан навіть збирали підписи з цього приводу.

9 лютого 2006 року в Донецьку створено сепаратистський проект – Міжрегіональну федерацію громадських організацій «Донецька федеративна республіка». До складу федерації увійшли регіональні громадські організації Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька, Харківська, Херсонська республіки.

 Організатори «федерації» називали себе правонаступниками ДКР. На свято революції, 7 листопада 2006 року в Донецьку «республіканці» в будьонівках, озброївшись саморобними дерев'яними гвинтівками, провели революційний марш із гаслами «Ні – бандерівській окупації!», «За російську мову! За федерацію!», який зібрав близько 400 учасників.

Створення пролетарської Донецько-Криворізької республіки протиставлялося Українській Народній Республіці (УНР), яка кваліфікувалася як «буржуазна». Поширювалася думка, що населення Донбасу, якому були далекі ідеї «українського сепаратизму і націоналізму», відстоюючи своє право залишитися в Росії, підтримало проголошення Донецько-Криворізької республіки, як складової частини Російської Федерації, і виступило проти української Центральної Ради.

Існування Донецько-Криворізької республіки трактувалося як один із символів «донецької окремішності», навіть державницької традиції, і нібито свідчило про існування окремої суспільно-політичної ідентичності Донбасу, спільноти, яка ніколи не прив'язувала себе до певної етнічної складової, а сприймала як певний економічний регіон, як певну індустріальну спільність. Тобто особливість ДКР вбачалася в тому, що це була спроба організації території не за національним (етнічним) принципом, а за економічним.

Зазначається, що другою столицею ДКР у 1918 році був Луганськ, і в цьому вбачається історична спадкоємність. І зараз ідеологи сепаратистів стверджують, що у формуванні особливої самосвідомості Донбасу важливу роль зіграла саме пам'ять про Донецько-Криворізьку республіку як частину політичної самоідентифікації.

Адепти Донецько-Криворізької республіки підкреслювали, що договірною умовою входження і перебування ДКР в складі Радянської України було обов'язкове перебування останньої в єдиній союзній державі з РРФСР. Сепаратистську ідею має легітимізувати твердження, що договір цей у правовому сенсі нібито втратив чинність з моменту розпаду СРСР і проголошення Акта про незалежність України в 1991 році.

Тому, мовляв, Донбас може на законній підставі вийти з України.

Відтак, сепаратисти «Донецької народної республіки» (ДНР) прийняли Меморандум «про основи державного будівництва, політичної та історичної спадкоємності», у якому підкреслюється, що ДНР є історичною наступницею Донецько-Криворізької республіки 1918 року. Крім того, у Меморандумі міститься заклик до всіх регіонів, що входили до складу ДКР, створювати федеративну державу. Це мало свідчити про державотворчу традицію, про спадкоємність Донецько-Криворізької і Донецької республік, і що народні республіки з'явилися не на порожньому місці.

Сучасні «державотворці» Донбасу намагаються проводити історичні паралелі між 1918 та 2014 роками, коли «українське військо вторглося в межі державних утворень Донбасу», стверджуючи, що знову спостерігається протистояння між прозахідною Україною і проросійським Донбасом. Історія Донецько-Криворізької республіки також використовується як аргумент на користь федералізації нинішньої України.

Концепт єдності східнослов'янських народів та міфологема Новоросії

Активно просувається концепт про єдність східнослов'янських народів. Донецькі «вчені» Л.А. Крутова і О.Б. Пенькова пишуть: «Сьогодні етнологія визначає східнослов'янські народи як стійку мегаетнічну спільність або єдиний суперетнос». Тобто, відроджується стара імперська концепція триєдиного російського народу, в якій немає місця українцям та Українській державі.

Концепція «історичної Русі», «Руської землі», країн «Русского мира» використовується для історико-культурного обґрунтування внутрішньої консолідації російськомовного населення України та для інтеграції України з Росією. Події весни 2014 року оголошуються новим етапом боротьби за возз'єднання народу і земель історичної Русі-Росії в рамках єдиного національного і державного організму, який порівнюється за історичними масштабами з подіями, що призвели до Переяславської ради у 1654 році.

Крім радянської ідентичності Донбасу постулюється «новоросійська ідентичність».

Тому одразу після формування квазідержав ДНР та ЛНР запущено політтехнологічний проект «Новоросія». Цей антиукраїнський проект був озвучений ще в листопаді 2012 року. В Донецьку на конференції «Донбас в євразійському проекті» ухвалено резолюцію, в якій регіон визначався геополітичним та історичним продуктом і спадщиною російської лінії розвитку, органічною частиною «русского мира», епіцентром Новоросії – останнього оплоту і запоруки єдності України та Росії. Тому край є оптимальною міжрегіональною моделлю майбутньої інтеграції й має стати стартовим майданчиком і опорним регіоном для запуску євразійського проекту.

«Новоросія» мала продемонструвати зв'язок з імперським минулим. В основу цього проекту лягла теза про сутнісну приналежність цього краю до Росії й «Русского мира». Констатується, що фактична поява на цих територіях особливої політичної протонації (заявляла себе досі в основному як особливе електоральне поле) актуалізувала старі імперські найменування регіону і надає достатній арсенал символів для формування особливого місцевого патріотизму, відмінного від державного українства.

Мета «новоросійської ідентичності» у тому, що вона повинна стати перехідною ланкою від українськості до російськості.

Стверджується, що після того, як більшовики віддали Новоросію та Донбас Україні, місцеве населення було піддано нещадній українізації – насильницькій зміні світогляду і національної ідентичності. За радянських часів населенню краю нав'язувалася українська ідентичність і прищеплювалася думка, що Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса – це Україна. У незалежній Україні це було доповнено важливим положенням: що Росія – чужа і ворожа країна.

Оскільки українство відкидало історичний досвід і Російської імперії, й СРСР як чужий, то населення Донбасу вороже ставилося до «ідеї України», позаяк з Росією пов'язана вся його історія і культура. Тому важливу складову проекту «Новоросія» повинна становити деукраїнізація і рерусифікація регіону і його населення, протидія українському національному проекту і відповідної йому української ідентичності. Сучасна війна в Новоросії проголошується «війною національно-визвольною». Вона ведеться за звільнення від України, від українського націоналізму (нацизму), за возз'єднання з Росією.

*  *  *

Таким чином, у добу незалежності на Донбасі поширювалися радянські та імперські інтерпретації історії, спрямовані на формування регіональної ідентичності, базованої на фундаменті антиукраїнських інсинуацій. Історія розумілася як різновид пропаганди. Культивується думка, що Донбас створено Російською імперією і СРСР, що це територія формування «новоросів», «народу Донбасу», які мають свій менталітет і майже нічим не пов'язані з Україною. Це покликано легітимізувати відділення Донбасу від України або реалізувати федеративний проект.

На часі – повноцінне осмислення минулого регіону, оскільки відтворення правдивої історії повинно послужити відновленню зв'язків всередині розділеного суспільства та допомогти створити спільне майбутнє.

З огляду на важливість проблеми очевидно, що корисним буде широке обговорення фахівцями-істориками, політиками, представниками громадянського суспільства та преси питання: якою має бути історична політика на шляху примирення та інтеграції Донбасу.

Варто обговорити проблеми історичної та культурної спадщини, реформи історичної освіти в Україні й квазіреспубліках ДНР та ЛНР, проведення досліджень щодо переосмислення найбільш суперечливих та дискусійних сюжетів історії Донбасу (Новоросія, ДКР та ін.) у контексті створення фундаментальної історії краю, як історичного регіону України. Треба з`ясувати потреби висвітлення історичних тем у ЗМІ, а також: які цінності мають бути покладені до фундаменту об'єднуючої національної ідеї, запропонувати прийнятну сучасну модель розвитку історичної освіти та культури регіону, інкорпорацію в історію України регіонального наративу Донбасу.

Сучасні умови Донбасу вимагають викладання історії в контексті культурного діалогу. Тому важливо використати напрацювання міжнародної асоціації вчителів історії «Єврокліо» щодо принципів дослідження та викладання історії як досвіду суспільної інтеграції в країнах з травматичною історичною пам'яттю, зокрема державах колишньої Югославії.

Об'єктивні історичні дослідження, історична освіта та поширення інформації про минуле у мас-медіа будуть запорукою консолідації суспільства, єдності та незалежності Української Держави.

Віталій Лозовий, доктор історичних наук, головний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень