З архіву: осередок «націоналізму» в Пирогові та один Хрещатик на двох Ленінів (1976 -1977)

За часів Брежнєва полюбляли витрачати грубі гроші на помпезні культурно-пропагандистські проекти. Між радянськими республіками велося неофіційне змагання за те, хто в себе збудує найвищий пам`ятник Леніну, або перехопить наймоднішого московського архітектора. Україна тут не була винятком, і про кожен такий проект гучно писало РАТАУ.

Доля цих проектів у незалежній Україні склалася по-різному. Одні, як одіозний монумент на честь жовтневої революції на однойменній площі, не протрималися й місяця після 24 серпня 1991 року, а сама площа була перейменована на Майдан Незалежності. Інші – як Музей народної архітектури в Пирогові, не тільки не втратили свого значення, а, навпаки, стали центрами виховання української ідентичності. І за це – окрема подяка тим, хто закладав їхні підвалини, попри навіть те, що вони (як академік Тронько) були доволі неоднозначними особистостями, партійними вождями й комуністичними ідеологами.

МУЗЕЙ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ В ПИРОГОВІ

17 липня 1976 року. Київ. РАТАУ. «Захоплюючим пам'ятником творчому генію трудового народу, його простому і мудрому мистецтву став створений в Києві за рішенням уряду республіки Державний музей народної архітектури і побуту Української РСР... В його «демонстраційних залах», що розташувались біля колишнього села Пирогове на південній околиці міста, представлені матеріали, які характеризують усі історико-етнографічні зони України. До першої черги експозиції включено 150 архітектурних експонатів, що утворили 20 садибних комплексів».

Довідково: Рішення про заснування цього музею було ухвалене ще у 1969 році, а ініціатором створення виступив історик і тодішній заступник голови Ради міністрів України Петро Тронько. 

Довгі сім років велися проектні та будівельно-реставраційні роботи. На момент відкриття музею було привезено і встановлено 150 експонатів – зразків народної архітектури XVI-XX ст. Нині їх тут понад 300. Майже всі будівлі – хати, комори, клуні, господарські комплекси, церкви, вітряки, перевезені на територію музею з усієї України й відроджені у природних умовах – оригінальні. Щоб знайти їх, було обстежено близько 4 тис. сіл та містечок.

Весь час, поки велися будівельні роботи, майбутній музей був під суворим контролем найвищого керівництва УРСР – спочатку Петра Шелеста, а потім і Володимира Щербицького. І якщо Шелест більш-менш підтримував музейників, то з Щербицьким було складніше. Адже недоброзичливців вистачало. Щербицькому весь час доповідали про те, що возять туди «усяку рухлядь», про те, що «розвели там націоналізм».

Зрештою, перед офіційним відкриттям музею, 9 липня, Щербицький разом із Політбюро приїхав подивитися, що там відбувається. Як згадували потім співробітники музею, планувалось, що Щербицький пробуде годину, а він залишився на півдня. А насамкінець зробив запис у книзі відвідувачів: «Колектив музею зробив величезну корисну справу. Сердечне спасибі вам за це, дорогі товариші».

17 липня відбулося офіційне відкриття: запросили високих гостей, журналістів, артистів, і Петро Тронько розрізав стрічку. Нині Національний музей народної архітектури та побуту України є найбільшим музеєм Європи просто неба і найповнішим етнографічним зібранням нашої держави. Загальна площа музею – понад 131 га.

НОВИЙ ЛЕНІН НА МАЙБУТНЬОМУ МАЙДАНІ

22 жовтня 1977 року. Київ. РАТАУ. «На честь Великої Жовтневої соціалістичної революції в столиці республіки споруджено величний монумент. Його урочистому відкриттю був присвячений багатотисячний мітинг».

Довідково: у 1977 році в тодішній УРСР з помпою відзначали 60-річчя «Великого Жовтня». Однією з наймасштабніших подій святкування було відкриття пам'ятника Леніну в Києві. Власне кажучи, пам'ятник Леніну в Києві вже був – той, що стояв на розі бульвару Тараса Шевченка та вулиці Хрещатик, перед Бессарабською площею. Його відкрили ще у 1946 році. Проте, тодішньому українському керівництву хотілося чогось більш грандіозного.

Перший проект пам'ятника з'явився на початку 1960-х років. Планувалося, що його відкриють у 1967 році. Але роботи затягнулися аж до 1977-го.

Повна назва композиції – «Монумент Великої Жовтневої соціалістичної революції» і складався він не тільки з фігури вождя світового пролетаріату – біля підніжжя Леніна, виготовленого з червоного граніту, розташували бронзові фігури робітника, селянина, робітниці й матроса. Напередодні перейменували й площу, яка до того носила ім'я «всесоюзного старости» Калініна: вона, а заразом і станція метрополітену під нею, отримали назви на честь «Жовтневої революції».

Вже 7 листопада біля пам'ятника була змонтована урядова трибуна – й уперше військовий парад і демонстрацію «здружених колон трудящих» на честь «великого свята» приймали саме з цього місця. Цікава деталь: до 1977 року київські паради рухалися від площі Ленінського комсомолу (нинішня Європейська) до Бессарабки, а відтак рух пішов у зворотному напрямі. Кияни тоді жартували: мовляв, «60 років ішли не в той бік».

На Майдані Ленін простояв аж до української незалежності. Ще під час Революції на граніті, у 1990 році монумент розмалювали графіті й антиурядовими гаслами. А 12 вересня 1991 його демонтували.

(далі буде)

Хроніка попередніх років: 1918,  1919,  1920-1921,  1922-1923,  1924-1925,  1926-1927,  1928-1929,  1930-1932,  1933-1934,  1936-1937,  1937-1938,  1939,  1940,  1941-1943,  1944,  1945,  1946-1947,  1948,  1949,  1950,  1951,  1953,  1954,  1955-1956,  1957,  1958-1959,  1960,  1961,  1962-1963,  1964,  1965,  1966,  1967-1968,  1970,  1971,  1972,  1973-1975