10 травня. Пам’ятні дати

Іван Антонович Малкович – український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2017 року. Малковича знають усі. Поціновувачі красного письменства, поети й прозаїки, видавці, бізнесмени, художники, журналісти, а також – діти. Останні не тільки знають, але й люблять: хто створив неперевершеного українського «Гаррі Поттера»? А запаморочливо прекрасну «Снігову королеву» й ще силу-силенну усіляких цікавих книжок? Хто пише вірші, які запам’ятовуються самі-собою? Так – Іван Малкович! Чи вдались би йому всі ці звершення, якби він не відчував дітей? Звісно, що ні. Таємниця Малковича в тому, що він не розгубив власну дитячість, дитинність. Зумів зберегти її – цю ніжну квітку довірливості й допитливості, відкритості світові й готовності до нових пригод, які завжди є несподіваними, часом ризикованими, але неодмінно захоплюючими. Він створив видавництво, яке одразу ж здивувало своїми високими видавничими стандартами. Книжка від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – наче сукня haute couture, або лялька ручної роботи. Її вирізняють бездоганний смак і бездоганна якість. Вона викликає щире захоплення й ще масу позитивних емоцій як у дітей, так і у дорослих. Все, що робить Малкович – пише вірша чи видає чергову книжку – він робить щиро й самовіддано, без тіні фальшу і знайомого багатьом «абиякства». Мабуть через те й має такий результат, який, у свою чергу, є найліпшим піаром України й українського. Якщо ви раптом зустрінете Івана Малковича на вулиці – в кареті він не їздить і на гелікоптері поки що теж – ви його одразу впізнаєте. Його не можна не впізнати – так може виглядати тільки щаслива людина. Чи багато в нас таких? Він випромінює дорослу мудрість й дитячу безпосередність, а його вуст торкається ледь помітна усмішка: недарма ж поляки нагородили Івана Антоновича орденом Усмішки! А ще він трохи схожий на доброго чарівника. І байдуже, що без бороди. 

Щороку 10 травня в Німеччині проходить акція День книги або День вільної книги. Ця акція присвячена одній із моторошних сторінок німецької історії. У 1933 році в Берліні, на площі перед будівлею Державної опери під звуки музики Штрауса та військових маршів, нацисти спалювали на вогнищі книжки всесвітньо відомих авторів. Понад 12 тисяч найменувань творів, створених видатними мислителями й письменниками, опинилися в зловісному «чорному списку». 20 березня 1995 року на цьому місці було відкрито меморіал «Бібліотека» (автор – відомий ізраїльський скульптор Міха Ульман). На пам’ятній дошці викарбувані пророчі слова Генріха Гейне, написані ним ще далекого 1834 року: «Там, де спалюють книги, врешті-решт, спалюють і людей».

Ювілеї дня:

230 років від дня народження Огюстена Жана Френеля (1788-1827), французького фізика, одного з основоположників хвильової оптики, члена французької АН. Дослідив дифракцію і поляризацію світла; створив дзеркала і лінзи, які названі його ім’ям.

146 років від дня народження Юрія Юрійовича Павловича (1872-1947), українського етнографа-художника. Випускник Київської рисувальної школи Мурашка. У 1910 році відвідав Фінляндію, у 1913 – Єгипет, де зробив замальовки архітектурних пам’яток, зразків народного одягу. З 1918 – у Києві. Автор численних карт українського народного одягу та житла, наукових праць з етнографії. Виконав ряд ілюстрацій до українських народних казок (1910-1914).

136 років від дня народження Лідії Яківни Липковської (1882–1958), української співачки (колоратурне сопрано). Народилася поблизу Хотина в учительській родині. Навчалася в гімназії в Кам’янці-Подільському. Співала в церковному хорі, на благодійних концертах. За янгольський голос дівчину називали «пташкою». Вона прагнула фахово навчатися співу, але батьки були проти. Тому в 17 років Лідія таємно вийшла заміж за одного зі своїх палких шанувальників і виїхала (можна сказати втекла) з ним до Петербурга. Але чоловік виявився ще суворішим за батьків: він вимагав, аби дружина присвятила себе лише сім’ї, а про спів забула. Норовливій Лідії це не сподобалося, адже не для того вона їхала до Петербурга; молода жінка покидає чоловіка і вступає до Петербурзької консерваторії. Її наставницею стала відомий музичний педагог Наталя Ірецька. Жилося Липковській в ту пору дуже важко: не було грошей, на руках маленька дитина, доводилося жити по чужим людям, але любов до музики надавала сил і надихала на перемоги. У 22 роки Лідія Липковська дебютує на сцені Великої зали Петербурзької консерваторії у ролі Джильди в опері «Ріголетто». Успіх був неймовірний. Через два роки вона вже була солісткою Маріїнського театру (Петербург), ще за декілька років виступала на провідних оперних майданчиках Парижа, Лондона, Нью-Йорка. Її партнерами по сцені були Федір Шаляпін, Енріко Карузо. За кордоном її називали «північною зіркою». У співачки була досконала вокальна техніка, драматичний темперамент, а сріблястий за тембром голос вирізнявся теплотою звучання, ліричністю і чарівністю. З легкістю, віртуозною довершеністю вона виконувала найважчі колоратурні партії, зазвичай мовою оригіналу. З особливим ефектом виконувала французькі та іспанські пісні. З 1919 року артистка жила за кордоном, переважно у Франції. Багато гастролювала. До того ж додалися проблеми в особистому житті: третій шлюб виявився невдалий (чоловік-француз обікрав і втік), напруженими були й стосунки з дочкою, котра виросла і зі своєю сім’єю мешкала у Франції. В 1927-1929 рр. Липковська виступала в СРСР з концертами і в оперних спектаклях. Їй пропонували посаду в консерваторії, квартиру, непогану зарплату, але залишитися вона все ж не зважилась. У 1937 жила в Кишеневі, займалася викладацькою діяльністю. Потім переїхала до Бейрута, викладала спів у місцевій консерваторії. На батьківщині Лідії Липковської в с. Бабин Чернівецької області у травні 2009 року було відкрито пам’ятник славетній землячці. У деяких публікаціях стверджується, що Лідія Липковська була племінницею Марії Заньковецької, але це недостовірна інформація – жодних фактів про те немає. 

116 років від дня народження Девіда Селзніка (1902-1965), американського кінопродюсера, режисера, одного з найуспішніших кінопродюсерів за всю історію Голлівуда. У 1936 році створив власну фірму, на студіях якої було знято чимало популярних кінострічок, зокрема, «Кінг-Конг», «Ребекка» та «Звіяні вітром». Нині напівзабута студія Селзніка у передмісті Лос-Анджелеса Калвер-Сіті є місцем паломництва його давніх шанувальників. Цікаво, що Девід Селзнік – син українського емігранта до США Лазаря Селзніка (1870–1933), який народився на Київщині.

Роковини смерті:

День пам’яті Івана Олексійовича Алчевського (1876-1917), українського співака (лірико-драматичний тенор). Походив з відомої родини діячів української культури Алчевських. Родоначальник сім’ї – Олексій Кирилович Алчевський був успішним промисловцем, банкіром, меценатом; мати – Христина Данилівна – відомою діячкою народної освіти. Іван Алчевський закінчив фізмат Харківського університету, хотів, як і мати, стати педагогом. Утім, мав дивовижно гарний голос, тому цей факт й визначив його подальшу долю. Співу навчався у брата Григорія, професійного педагога-вокаліста. В репертуарі співака було 47 партій, серед яких Андрій («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Петро («Наталка-Полтавка» Лисенка), Герман («Пікова дама» Чайковського; від його Германа публіка просто шаленіла). Алчевський виступав на провідних оперних сценах світу і був однією з найяскравіших зірок світової оперної сцени того часу. Його партнерами були Енріко Карузо й Маттіа Баттістіні. Співак знав п’ять мов і співав мовою тієї країни, де виступав. Із 1910 року – соліст Большого театру в Москві. Там для нього ставили «Запорожець за Дунаєм» і «Наталку Полтавку», де він співав головні тенорові партії. Його голос був однаково сильний в усіх регістрах. Критики характеризували його як артиста тонкого інтелекту і високої музичної культури. Він усюди пропагував українську культуру – був організатором і першим головою (1910–1912) українського літературно-мистецького товариства «Кобзар» у Москві; виконував українські пісні (особливо Миколи Лисенка і Якова Степового). Помер на 41 році життя. Похований у Харкові.