З архіву: Залізна леді, бронзовий бовван, гранітна революція (1990)
У травні 1990 року Рада міністрів України ухвалила постанову про перейменування РАТАУ на Українське інформаційне агентство при Раді міністрів УРСР (скорочено – Укрінформ). За цим було й бажання відійти від радянських маркерів, і суто технологічні мотиви – передача новин телеграфом та по дротовому радіо відходила у минуле, поступаючись електронним засобам передачі інформації. «Радіо-телеграфне агентство» – вже звучало архаїчно.
Новоперейменований Укрінформ на початку дев'яностих мав неабиякий авторитет, бо хоча формально Україна ще не була незалежною державою, але вже мала свій неповторний голос на теренах СРСР. Матеріали державного інформагентства передплачували в Україні понад 1200 організацій, у тому числі 970 редакцій газет. У валовому обсязі інформаційної продукції загальносоюзного ТАРС на Укрінформ припадала майже п'ята частина. Починався новий, яскравий етап в історії агентства.
МАРГАРЕТ ТЕТЧЕР У КИЄВІ
10 червня. КИЇВ. УКРІНФОРМ. «З великим успіхом проходять Дні Великобританії СРСР. 9 червня до Києва прибула Прем'єр-міністр Великобританії М. Тетчер».
Довідково: Прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер приїхала до СРСР підтримати реформи «перебудовника» Горбачова й у рамках цього візиту відвідала Київ.
Вона була першим високопоставленим зарубіжним політиком провідної країни, яка виступила у Верховній Раді УРСР. І примітно, що майбутнє України за рік до розвалу Радянського Союзу бачила лише у складі СРСР. Та вже тоді з першими гаслами англійською мовою «Україна прагне в Європейський дім» на площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності) її зустрічали кияни. У Києві Маргарет Тетчер поклала квіти до могили Невідомого солдата в парку Вічної Слави, вшанувала пам'ять загиблих у Бабиному Яру. Це був перший і останній візит Тетчер в Україну.
В історію Тетчер увійшла під ім`ям «залізної леді», хоча їй більше подобалось називати себе «політиком переконання».
Маргарет Тетчер – перша за історію Європи жінка – голова кабінету міністрів, єдиний за історію Британії лідер консервативної партії, яка зуміла виграти тричі поспіль парламентські вибори і сформувати три уряди. Високу посаду вона обіймала в 1979-1990 роках, і була першим прем'єр-міністром Великобританії, якому за життя встановили пам'ятник у парламенті (2007).
В світовій історії Маргарет Тетчер залишила за собою яскравий слід сильного політика, лідера світового масштабу. Як писали ЗМІ, вона – «Одна з найелегантніших, найчарівніших жінок нашого часу».
Радянські люди перебудовної доби з захопленням спостерігали за візитом Тетчер, за її діалогами з Горбачовим і не могли не помітити якоїсь особливої приязні, яка виникла між двома лідерами.
ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ
17 липня. КИЇВ. УКРІНФОРМ. «У Верховній Раді УРСР відбулася прес-конференція, присвячена прийняттю Декларації про державний суверенітет України...».
Довідково: 16 липня 1990 року Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. На прес-конференції перший заступник голови Верховної Ради УРСР І.С. Плющ відзначив, що Декларація – це доленосний документ, який проголошує верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Вона відбиває сподівання багатьох поколінь українського народу, побажання виборців республіки.
Сьогодні принципи, закладені в Декларації, сприймаються як щось природне й фундаментальне, а тоді все було новим і незвичним. Згідно з документом, від імені українського народу могла виступати тільки Верховна Рада. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Підкреслювалося виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.
Окрім того, Верховна Рада проголосила право країни на власні збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.
По суті, Декларація створила основу для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства. Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акта. Україна залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стала відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР.
Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Діючі норми міжнародного права також зобов'язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум. Утім, Декларація про державний суверенітет України стала основою для «Акта проголошення незалежності України», ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Тоді фактично вдруге Україна була проголошена незалежною демократичною державою й остаточно виведена зі складу СРСР.
СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР У КИЄВІ
24 липня. КИЇВ. УКРІНФОРМ. Кореспондент агентства повідомив, що «Після підняття українського національного прапора всі побачили на обличчях людей сльози радості, щасливі усмішки, море квітів, обійми».
Довідково: Перед тим, як підняти синьо-жовтий прапор, його освятили у Софійському соборі та почесною ходою принесли до будівлі Київради, де зібрався багатотисячний мітинг. Певний час на муніципальному рівні столиця відзначала цей день, як День прапора.
Слід зазначити, що Київ не був першим містом України, над яким замайорів майбутній наш державний прапор. 14 березня 1990 року національний стяг з'явився над будівлями міськрад Стрия (Львівська обл.), потім Львова, Тернополя, Житомира. І лише через рік, 23 серпня 1991 року, група народних депутатів унесла синьо-жовтий український прапор у сесійну залу Верховної Ради України, а вже 4 вересня його урочисто підняли над будівлею парламенту.
Зрештою, постановами Верховної Ради від 18 вересня 1991 року «Про прапор України» і від 28 січня 1992 року «Про Державний прапор України» національному прапору фактично було надано статус офіційного прапора нашої держави.
На даний час прапор, який було піднято над Київрадою у 1990 році, зберігається в Національному музеї історії України.
У ЧЕРВОНОГРАДІ ЗНЕСЛИ ПАМ'ЯТНИК ЛЕНІНУ
3 серпня. ЧЕРВОНОГРАД. УКРІНФОРМ. Кореспондент агентства передав, що «У Червонограді Львівської області демонтовано і передано на зберігання в житлово-комунальне господарство пам'ятник В.І. Леніну».
Довідково: Пам`ятник Леніну, який стояв на центральній площі міста, знесли 1 серпня 1990 року. Вимогу демонтувати бронзовий монумент висунули шахтарі 11 липня 1990 року під час страйку. Окрім того, страйкарі зажадали повністю усунути компартію від господарського життя міста: відібрати «Білий дім» у міського комітету КПРС, вивести партійні організації з підприємств, ліквідувати агітацію компартії.
І як не дивно, вимоги шахтарів знайшли підтримку в Червоноградській міській раді народних депутатів. Позачергова сесія міської Ради народних депутатів більшістю схвалила усі вимоги демонстрантів – аж до демонтажу пам'ятника Леніну. Пішла навіть далі – окремим пунктом зобов'язала демонтувати заодно й пам`ятник Карлу Марксу.
Ось як пригадує повалення Леніна фотограф Роман Данилюк: «На площу прийшло море людей. Пам'ятник обхопили тросом, причепили до крана. Смикнули раз – а він не піддається. Шарпнули вдруге – стоїть незворушно. Вся площа завмерла. Стоять тисячі людей, усі затамували подих. Не піддається – якась містика! Раптом у тій тиші пролунав упевнений голос. Підійшовши до кранівника, майстер сказав: «Ти порухай його, порухай. А потім – вгору. Після того пам'ятник подався. Як тільки натяглися троси, пам'ятник дрібно-дрібно затремтів, наче чогось злякався. Коли між постаментом і скульптурою утворився простір, площа вибухнула криками «ура!».
Новина про повалення Леніна у Червонограді облетіла весь Радянський Союз, а завдяки радіо «Свобода» стала відома у світі. В Києві та Москві розпочався розбір польотів. Того ж 1 серпня питання Леніна взялася обговорювати Верховна Рада УРСР. Комуністи назвали це «ганебним актом знищення пам'яток культури».
Але невдовзі монументи Леніну почали падати й у інших містах нашої країни.
РЕВОЛЮЦІЯ НА ГРАНІТІ
4 жовтня. КИЇВ. УКРІНФОРМ. «На площі Жовтневої революції продовжується акція, організована Українською студентською спілкою і «Студентським братством» – політичне голодування. Студенти не збираються згортати своє наметове містечко».
Довідково: Такого головна площа столиці ще не бачила: намети і ковдри розстелені просто на кам'яних плитах, вогні свічок і десятки молодих людей, що отаборилися тут 2 жовтня з написами «Я голодую!». Студенти з багатьох вузів країни вийшли і розпочали голодування. Головні вимоги – непідписання нового Союзного договору, переобрання ВР УРСР на багатопартійних засадах навесні наступного року, введення військової служби для юнаків з України в межах республіки. До речі, саме через останній пункт вимог до студентів приєдналися і солдатські матері. Також студенти вимагали відставки голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола.
За пропозицією делегатів ХV з`їзду профспілок України зі студентами на площі зустрівся голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук. Перед тим студентів відвідав депутат Верховної Ради УРСР Ігор Юхновський, якого сесія уповноважила на переговори зі студентами.
17 жовтня ВР УРСР підтримала всі вимоги голодуючих студентів, а 24 жовтня відправила у відставку Віталія Масола, якого на прем'єрській посаді 14 листопада замінив Вітольд Фокін.
Рішення сесії студенти зустріли схвально. Вони припинили голодування і почали згортати наметове містечко на площі Жовтневої революції. Наступного дня всі студенти повернулися до навчання у своїх вузах.
Політичне голодування студентів, яке згодом назвали Революцією на граніті, тривало з 2 по 17 жовтня 1990 року. Це був перший успішний ненасильницький політичний протест проти комуністичної влади в Українській РСР. Голодували студенти, цілодобово перебуваючи у звичайних туристичних наметах. Більшість становили студенти з Києва, Львова та Дніпропетровська. На їх підтримку почали страйкувати і студенти всіх вищих навчальних закладів Києва (а також студенти технікумів, ПТУ й учні старших класів шкіл). Студентські акції протесту пройшли й у обласних центрах, зокрема, Луганську та Львові, хоча й не так масово.
В ті дні на вищих щаблях влади жваво обговорювалася можливість застосування сили проти голодуючих. Однак на прямі репресії, з огляду на настрої киян, які цілковито підтримували голодуючих, місцеві можновладці не наважилися. Але для багатьох членів КПРС ці дні стали свого роду поштовхом для виходу з лав партії. Українське керівництво на чолі з Кравчуком вирішило піти на поступки і задовольнило вимоги голодуючих. Це трохи зняло напруження в столиці, яке за іншого розкладу подій могло б призвести до трагічних наслідків.
Ось як описує у «Щоденнику» ті події Олесь Гончар: «До Києва стягуються війська. Біля Верховної Ради омонівці вчинили розправу над тернопільськими жінками... Місто вирує тривожно. На Хрещатику, розкинувши намети, оголосили голодування студенти на знак протесту проти нав'язування союзного договору... Бачу мученицькі обличчя. Серце розривається... У Верховній Раді України вже лунають голоси з вимогою... запровадити надзвичайний стан в Україні, тобто потопити студентські страйки в крові... Страшні ці парламентарі (239)! Юхновський як голова комісії доповідає їм про вимоги голодуючих студентів, про те, що звідчаяні молоді люди готові на все «аж до масового самоспалення», а у відповідь йому – регіт, жирне іржання цих парламентських жеребців!.. І серед таких жити? Від таких ждати гуманних законів? Ні, неможливий з ними ніякий мир, ніяке порозуміння». (Власне після цих подій Гончар демонстративно здав свій квиток члена КПРС).
(далі буде)
Хроніка попередніх років: 1918, 1919, 1920-1921, 1922-1923, 1924-1925, 1926-1927, 1928-1929, 1930-1932, 1933-1934, 1936-1937, 1937-1938, 1939, 1940, 1941-1943, 1944, 1945, 1946-1947, 1948, 1949, 1950, 1951, 1953, 1954, 1955-1956, 1957, 1958-1959, 1960, 1961, 1962-1963, 1964, 1965, 1966, 1967-1968, 1970, 1971, 1972, 1973-1975, 1976-1977, 1978, 1979-1980, 1981, 1982, 1983, 1984, 1985, 1986, 1987-1988, 1989
